ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27 листопада 2019 р.
м.Одеса
Справа № 420/3759/19
Головуючий в 1 інстанції: Радчук А.А.
Колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду
у складі: головуючої судді – Шевчук О.А.,
суддів: Бойка А.В., Федусик А.Г.,
при секретарі Жигайлової О.Е.
розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 13 серпня 2019 року, ухвалене в порядку письмового провадження в м. Одесі, по справі за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління ДМС України в Одеській області про визнання протиправними дій з прийняття рішення та скасування рішення, -
ВСТАНОВИЛА:
У червні 2019 року позивач звернувся до суду з позовною заявою до відповідачів, в якій просив визнати визнати протиправними дії Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області та Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління ДМС України в Одеській області з прийняття рішення №5/1-174 від 13.06.2019 року щодо відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Індії ОСОБА_1 ;
- скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області та Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління ДМС України в Одеській області №5/1-174 від 13.06.2019 року, щодо відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина ОСОБА_2 ОСОБА_1 .
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що він отримав повідомлення №5/1-174 від 13.06.2019 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі наказу №112 від 13.06.2019. Відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1, 13 частини 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні. Позивач зазначає, що він є громадянином Індії, покинув територію Індії через побоювання за своє життя та здоров`я, на сьогоднішній день ризик для життя та здоров`я позивача зберігається. Відмова обґрунтована тим, що відповідно до матеріалів особової справи неможливо чітко визначити обставини, за якими у випадку повернення позивача до Індії йому буде загрожувати небезпека. Позивач вважає дані обставини припущеннями, а припущення не можуть розглядатися як доказ. Позивач вважає відмову надуманою, незаконною та такою, що порушує його права як людини, яка потребує захисту та притулку, у зв`язку з чим вона підлягає скасуванню.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 13 серпня 2019 року у задоволенні позовної заяви відмовлено.
Не погоджуючись з таким рішенням, позивач надав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та винести рішення, яким задовольнити позовну заяву у повному обсязі. Доводами апеляційної скарги зазначено, що відмова є надуманою, незаконною та такою, що порушує права апелянта, як людини, яка потребує захисту та притулку та підлягає скасуванню. Враховуючи наявність реєстрації, місця проживання на території України, відсутність даних про будь-які дії позивача, що суперечили б інтересам безпеки України чи охорони громадського порядку, здоров`я і захисту прав та інтересів громадян України, апелянт вважає, що відповідач безпідставно прийняв оскаржуване рішення. Також апелянт вважає, що суд не звернув увагу на те, що ДМС України жодним чином не враховувалась інформація щодо Індії, зокрема, не досліджено політичного аспекту обґрунтованості побоювань позивача, та не звернуто увагу на етнічну приналежність, та віросповідання позивача. На теперішній час мається ескалація відносин (збройні сутички, переслідування, напади, загибель людей) між віруючими різних приналежностей, що було розглядом Ради безпеки ООН. Апелянт вказує, що «обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування» є лише припущенням, яке має об`активні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо. Тому, на підставі принципу гуманізму, який закладено перш за все в основу Конвенції про статус біженців 1951 р., цей вислів, на думку апелянта, слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця. На думку апелянта, рішення відповідача про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є незаконним, тому як повернення до Індії ставить під загрозу його життя, право на яке є безумовно найціннішим у системі інших прав людини.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області зазначає, що аналізом матеріалів особової справи встановлено, що позивач виїхав з Індії 15.04.2016 легально, на підставі паспортного документу гр. Індії та оформленої візи до РФ авіарейсом: Делі (Індія) - Москва (РФ). На території РФ, проживав приблизно 2 роки в м. Москва до моменту подальшого виїзду в Україну, З заявою про надання міжнародного захисту на території РФ позивач не звертався. В`їзд позивача на територію України відбувся 08.04.2018 нелегально, поза пунктом пропуску. 30.05.2019 р. позивач звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач з 15.04.2016 до 29.05.2019 (близько трьох років) не звертався за міжнародним захистом та більш того, з 08.04.2018 до моменту звернення (30.05.2019) більше року перебував на території України у якості нелегального мігранта. На думку відповідача, звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС України в Одеській області не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а в свою чергу, пов`язане лише з бажанням легалізації власного перебування на території України та подальшого документування. За результатами аналізу матеріалів клопотання позивача було встановлено, що історія його переслідування є необгрунтованою, а заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не містить умов, передбачених п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону. Позивач повідомив, що жодної інформації в зазначених ним пабліках, месенджеру та соціальної мережі він не опубліковував (в тому числі ніколи не опубліковував жодної інформації з призовами до насильницької зміни влади або територіального строю Індії, так як і інших матеріалів, за які передбачена відповідальність) (арк. 6 співбесіди від 10.60.2019). Доказів власним словам стосовно його співробітництва (або працевлаштування) в організації «Широамні Акалі Даль (Амритсар)» позивач не має, до ГУДМС України в Одеській області надати не зміг. В ході подальшого опитування позивач змінив власні пояснення на абсолютно протилежні та повідомив, що все ж таки станом на теперішній час він не виконує жодної роботи для зазначеної організації, проте можливо в майбутньому буде виконувати (арк. 6 співбесіди від 10.06.2019). Зазначене, на думку відповідача, фактично свідчить про спробу введення в оману ГУ ДМС України в Одеській області шляхом надання вигаданих обставин, з метою посилення власних позицій під час вирішення питання щодо надання особі міжнародного захисту в Україні. Позивачу особисто ніхто ніколи не погрожував, взагалі будь-яких труднощів через його погляди він не зазнавав, місця проживання не змінював (арк. 1,7 анкети від 30.05.2019, арк. З співбесіди від 10.06.2019). Додатково, права особи та його родичів Індії жодним чином не порушувались, будь-яких проблем з представниками влади в них ніколи не виникало. Водночас встановлено, що на території Індії в м. Курукшетра, штат Харьяна проживають батьки, брат, дід та баба позивача. Дід та баба позивача отримують пенсію (соціальну допомогу від держави), родичі позивача не змінювали місця власного проживання та не зазнають будц-якрх погроз, проблем чи переслідувань (арк. З анкети від 30.05.2019; співбесіда від 10.06.2019). З огляду на вищезазначене, відповідач просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Відзиву на апеляційну скаргу Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління ДМС України в Одеській області не надано.
Відповідно до п.11 ч.6 ст.12 КАС України дана справа є справою незначної складності.
Відповідно до ч.1 ст.310 КАС України апеляційний розгляд здійснюється колегією суддів у складі трьох суддів за правилами розгляду справи судом першої інстанції за правилами спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, встановлених цією главою.
Особи, що беруть участь у справі, про дату, час і місце судового розгляду були сповіщені належним чином відповідно до ст. 124-130 КАС України, в судове засідання не з`явились, враховуючи що в матеріалах справи достатньо письмових доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін в судовому засіданні не обов`язкова, колегія суддів у відповідності до ч. 2 ст. 313 КАС України визнала можливим проводити апеляційний розгляд справи за відсутності сторін.
Згідно ст. 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.
Перевіривши матеріали справи, правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що згідно матеріалів особової справи позивача встановлено, що ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Індії, за національністю індус, за віросповіданням сикх, до розподілу за кастами не відноситься. За сімейним станом неодружений, дітей не має. Здійснив виїзд з Індії 15.04.2016 року, легально, на підставі паспортного документу гр. Індії та оформленої візи до РФ авіарейсом: Делі (Індія) - Москва (РФ). На території РФ, проживав до моменту подальшого виїзду в Україну. В`їзд на територію України відбувся 08.04.2018 року, нелегально, поза пунктом пропуску.
30.05.2019 року позивач звернувся до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.
За результатами розгляду документів, щодо надання позивачу статусу біженця в Україні, Управлінням державної міграційної служби України у Одеській області був прийнятий висновок щодо доцільності відмовити громадянину ОСОБА_3 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зі змісту зазначеного висновку вбачається, що «За результатами розгляду матеріалів особової справи шукача захисту можливо визначити, що він не переслідувався в регіоні постійного проживання за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, у відповідності до п.1 ст. 1 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року. Так, заявник чітко стверджує, що не зазнавав переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, по відношенню до заявника не застосовувалося фізичне насилля або утиски в регіоні постійного проживання за конвенційними ознаками визначення статусу біженця. Додатково, ані заявник, ані його близькі родичі не були членами жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій в регіоні постійного проживання або поза його межами. Також, аналізом проведених із заявником анкетування та протоколу співбесіди можливо підтвердити відсутність у нього побоювань стосовно повернення до регіону постійного проживання у зв`язку із ймовірною загрозою зазнати смертної кари, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання за вищевказаними ознаками, відповідно до п.13 ст. 1 вищевказаного Закону. Необхідно відзначити, що стосовно обґрунтування причини, за якої він наразі не може повернутися до країни походження, заявник надає суперечливу інформацію, що істотно зменшує рівень довіри. Так, під час співбесіди шукач захисту повідомив, що він наразі продовжує власну трудову діяльність в організації « Широмані Акалі Даль (Амристар)», з якою співпрацював під час проживання на Батьківщині та через вказаний факт зазнав погроз від сторонніх осіб на території Індії. Заявник зазначив, що виконує роботу з організаційних питань, за допомогою спеціальних груп в мобільних месенджерах (whatsapp) та соціальній мережі (Facebook), шляхом публікації інформативних матеріалів в зазначених мережах. Натомість, на уточнювальне запитання співробітника територіального підрозділу ДМС заявник не зміг продемонструвати наявності будь якої активності з його акаунту у вказаній ним групі в «whatsapp» та в пабліках соціальної мережі Facebook. Додатково, він повідомив, що жодної інформації в зазначених ним пабліках, месенджеру та соціальної мережі він не опубліковував (в тому числі ніколи не опубліковував жодної інформації з призовами до насильницької зміни влади або територіального строю Індії, так як і інших матеріалів, за які передбачена відповідальність). Доказів власним словам стосовно співробітництва (або працевлаштування) заявника в організації «Широамні Акалі Даль ( Амритсар )» заявник не має, до територіального підрозділу надати не може. В ході подальшого опитування заявник змінив власні пояснення на абсолютно протилежні та повідомив, що все ж таки станом на теперішній час він не виконує жодної роботи для зазначеної організації, проте можливо в майбутньому буде виконувати/ Зазначене фактично свідчить про спробу введення в оману територіального підрозділу ДМС шляхом надання вигаданих обставин, з метою посилення власних позицій під час вирішення питання щодо надання особі міжнародного захисту в Україні. Додатково, заявник повідомив, що він ніколи не був членом вказаної організації, а лише співпрацював з нею, що в свою чергу свідчить про опосередковане відношення фігуранта до організації « Широмані Акалі Дал (Амристар)» та зрештою вказує на відсутність причинно-наслідкового зв`язку між обставинами, повідомленими у власній заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У відповідності до ІКП, зазначена фігурантом організація є політичною партією, яка має присутність в парламенті Індії. Необхідно відзначити, що заявнику особисто ніхто ніколи не погрожував, взагалі будь-яких труднощів через його погляди він не зазнавав, місця проживання не змінював. Додатково, права особи та його родичів Індії жодним чином не порушувались, будь-яких проблем з представниками влади в них ніколи не виникало. Також, жодних проблем під час оформлення паспортного документу гр. Індії та вибуття до РФ не виникало. У відповідності до тверджень фігуранта, остання погроза на його адресу (випадок отримання фізичної шкоди від невстановлених осіб в м. Джаландхар) відбулась в грудні 2015 року. Встановлено, що після цього випадку до моменту виїзду в Україну (близько 1,5 роки) він проживав в районі Борсайда, м. Курукшетра, штат Харьяна разом з батьками, займався сільським господарством, вів звичний спосіб життя не зазнаючи в зазначений період будь-яких проблем, погроз чи переслідувань. Територіальним підрозділом ДМС встановлено, що зазначені заявником обставини, які він наводить у якості елементів погроз на свою адресу не відображають об`єктивної дійсності, та мають лише дотичний характер до особи шукача захисту, відсутність будь-яких доказів власним словам та суперечливість наданої заявником інформації не приймаються територіальним підрозділом ДМС та не можуть бути розглянуті в контексті надання особі міжнародного захисту в Україні. Зважаючи на викладене, можливо дійти висновку, що відносно особи не здійснювались дії, які можливо визначити як акти переслідування за конвенційними ознаками статусу біженця, а саме пов`язані ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що в свою чергу не створює умов для визнання особи біженцем у відповідності до п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Заявник не зміг чітко обґрунтувати, яка саме небезпека може очікувати на нього у випадку повернення до регіону постійного проживання. Особа не змогла належним чином аргументувати власне небажання повертатись на Батьківщину, уникнувши конкретних відповідей на поставлені запитання та надавши лише узагальнені пояснення, що бажає продовжувати працювати в організації « Широмані Акалі Даль (Амритсар )», що в свою чергу спростовує факт попередньої належності особи до вказаної організації. Разом з цим, встановлено, що заявник до прибуття в Україну перебував на території інших країн (тривалий час проживав в м. Москва (РФ) та не сприймав спроб щодо звернення за міжнародним захистом, оскільки не мав таких намірів.»
Наказом начальника ГУ ДМС України в Одеській області від 13.06.2019 року № 112 позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
19.06.2019 року позивач отримав повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 13.06.2019 року №5/1-174.
Приймаючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, яким позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням та дослідженням всіх обставин справ і є правомірним. Наведені позивачем підстави для надання йому статусу біженця не впливають на кваліфікацію останніх в якості критеріїв визначення статусу біженця у розумінні вимог Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 14 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватись цим притулком.
Згідно до ст. 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.
Статтею 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VI від 08.07.2011 року (надалі - Закон України № 3671-VI від 08.07.2011 року) визначено поняття «біженець» - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутись до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону додатковий захист форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
Пунктом 13 статті 1 вищезгаданого Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Особа, котра звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Згідно з ч.6 ст.8 Закону рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України № 3671-VI від 08.07.2011 року, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Законом України від 21.10.1999 р. ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН (надалі - УВКБ ООН) у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. УВКБ ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництва встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.
Згідно до ст. 6 Закону України № 3671-VI від 08.07.2011 року не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Згідно з ч.7 ст.7 Закону до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Позицією ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Заявник повинен переконати посадову особу компетентного органу у правдивості своїх фактичних тверджень.
Згідно п. 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Колегія суддів звертає увагу на те, що «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом якої особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Термін «побоювання» означає, що особа не обов`язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).
Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час.
Відповідно до абз. 4 ч. 1 ст. 6 Закону України № 3671-VI від 08.07.2011 року передбачено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
На підставі принципу гуманізму, який закладено перш за все в основу Конвенції про статус біженців 1951 року, цей вислів слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.
Виходячи із змісту зазначеної норми, суд вважає необхідним зауважити, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа змушена залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження, а тому з`ясування суб`єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення такого спору.
Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні.
Крім того, Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених Наказом МВС від 07.09.2011 р., № 649, визначено процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Розділом ІІ “Вирішення питання щодо прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлено:
2.1. Уповноважена посадова особа територіального органу ДМС, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом:
а) встановлює особу заявника;
б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 1) (далі - журнал реєстрації осіб);
в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов`язки, а також про наслідки невиконання обов`язків;
г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача, у тому числі через систему відеоконференц - зв`язку;
ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
д) з`ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні);
е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви;
є) проводить дактилоскопію заявника;
ж) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи;
з) роз`яснює порядок звернення за безоплатною правовою допомогою мовою, яку розуміє заявник.
Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справа біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред`явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.
Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється органами міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено керівником органу міграційної служби за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Згідно з ч. 11 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Частина 1 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачає, що рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань міграції протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, який розглядав заяву. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції, але не більш як до трьох місяців.
Згідно частини 5 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Крім того, Директива Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Вказані вимоги не були дотримані апелянтом, а саме не наведено переконливих доводів щодо відповідності повідомлених фактів дійсності, наявна суперечливість у повідомлених апелянтом обставинах, не надано жодного доказу щодо обставин, на які він посилався.
Апелянтом до заяви про надання статусу біженця не надано жодних документів або матеріалів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доказів про факти погроз, переслідування на батьківщині, які б слугували причиною його вимушеного від`їзду з Індії або існування будь-яких загроз у разі повернення до країни громадської належності, апелянт не надав, та заслуговуючих на увагу пояснень не навів.
Щодо проблематики переслідувань колегія суддів зазначає, що такі побоювання мають бути переслідуваннями тільки за ознаками: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів, які у позивача відсутні.
Судом першої та апеляційної інстанцій встановлено, що під час проходження процедури набуття міжнародного захисту ОСОБА_1 повідомив, що під час проживання в Індії та співпраці з організацією « Широмані Акалі Дал (Амритсар )» він зазнавав погрози з боку невстановлених осіб, яких називає членами опозиційно-налаштованих організацій «Шив Сена (анг. - Shiv Sena)» та «Р. С .С. (анг. - R.S.S.)».
З матеріалів особової справи вбачається, що апелянт не зміг належним чином обґрунтувати заяву про набуття міжнародного захисту в контексті наявності в нього ознак, передбачених пунктами 1, 13 ст. 1 Закону. Так, твердження апелянта носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні. Також, він не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини його виїзду за межі країни громадянської належності пов`язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Додатково, особа не надала належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину.
Судом встановлено, що апелянт не переслідувався в країні громадянської належності за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, у відповідності до п. 1 ст. 1 Закону.
У якості підстав неможливості повернення на Батьківщину апелянт назвав наступні обставини: власне бажання продовжувати працювати в « Широмані Акалі Даль », а у випадку повернення до Індії та відновлення такої роботи, в нього можуть виникнути певні проблеми, проте які саме - йому невідомо; побоювання зазнати погроз від організацій «R.S.S.» та «Shiv Sena», у випадку, якщо буде продовжувати займатись пропагандою Халістану на території Індії.
Під час звернення за міжнародним захистом апелянт не навів інформації, яка б вказувала на можливість його особистих переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства, політичних переконань або ознакою належності до певної соціальної групи на момент прийняття рішення стосовно виїзду за межі Індії.
З аналізу матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду особи з Індії з позиції набуття міжнародного захисту в Україні, ані під час перебування в країні громадянської належності, ані перебуваючи поза її межами позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця.
За матеріалами особової справи апелянта, він не зазначив про побоювання зазнати смертної кари, тортур, нелюдського, або такого, що принижує людську гідність поводження або покарання. Апелянтом не було надано жодних доказів ймовірного переслідування та побоювання зазначити фізичної розправи.
З матеріалів особової справи вбачається, що апелянтом не були надані жодні документальні докази або переконливі усні твердження стосовно обставини власного ймовірного переслідування у випадку повернення на Батьківщину. Також, під час проведення співбесід, заявник не надав жодних конкретних фактів (усних тверджень) або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину. Також, апелянтом не були зазначені обставини, які б підтверджували можливість застосування по відношенню до нього або його близьких родичів невибіркового насилля.
Колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції, що елемент неможливості повернення позивача до Батьківщини правомірно не приймається ГУ ДМС України в Одеській області в якості правдоподібних, оскільки апелянт не надав як до ГУ ДМС України в Одеській області, так і до суду жодних конкретних фактів або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину.
Відповідно до вимог ч.83 Керівництва по процедурі та критеріям визначення статусу біженця УВКБ ООН “Прохач, що виражає побоювання стати жертвою переслідувань за політичні переконання, не повинен доводити, що влади країни його походження знали про його переконання до того, як він покинув країну. Він міг приховувати свої політичні переконання і ніколи не страждати від якоїсь дискримінації або переслідувань. Однак простий факт відмови від захисту з боку свого уряду або відмова повернутися може виявити дійсний психологічний стан прохача і його побоювання стати жертвою переслідувань. За цих обставин перевірка наявності досить обґрунтованих побоювань буде будуватися на оцінці наслідків, з якими після повернення може зіткнутися прохач, який має певні політичні погляди”.
Крім того, згідно приписів ч. 82 Керівництва по процедурі та критеріям визначення статусу біженця УВКБ ООН “Наявність переслідувань за “політичні переконання” передбачає, що прохач має переконання, які або були виражені, або привернули увагу влади. Однак можуть бути також ситуації, коли прохач не виказував своїх переконань, проте через твердості його переконань можна резонно припустити, що ці переконання рано чи пізно будуть виражені і, як результат, прохач вступить в конфлікт з владою. Якщо це можна реально припустити, то прохач може розглядатися як особа, що відчуває побоювання переслідувань за політичні переконання”.
З аналізу отриманих свідчень вбачається, що апелянт надав до управління інформацію, яка містить суттєві відмінності. Під час проведення процедурних заходів, щодо уточнення та деталізації проблематики переслідування ОСОБА_1 надавав твердження, які суттєво відрізняються від інформації, вказаної у заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, під час співбесіди від 10.06.2019 апелянт повідомив, що він наразі продовжує власну трудову діяльність в організації « Широмані Акалі Даль (Амристар)», з якою співпрацював під час проживання на Батьківщині та через вказаний факт зазнав погроз від сторонніх осіб на території Індії. Позивач зазначив, що виконує роботу з організаційних питань, за допомогою спеціальних груп в мобільних месенджерах (whatsapp) та соціальній мережі (Facebook), шляхом публікації інформативних матеріалів в зазначених мережах. Натомість, на уточнювальне запитання співробітника ГУДМС України в Одеській області позивач не зміг продемонструвати наявності будь якої активності з його акаунту у вказаній ним групі в «whatsapp» та в пабліках соціальної мережі Facebook. Додатково, він повідомив, що жодної інформації в зазначених ним пабліках, месенджеру та соціальної мережі він не опубліковував (в тому числі ніколи не опубліковував жодної інформації з призовами до насильницької зміни влади або територіального строю Індії, так як і інших матеріалів, за які передбачена відповідальність). Доказів власним словам стосовно його співробітництва (або працевлаштування) в організації «Широамні Акалі Даль (Амритсар )» позивач не має. В ході подальшого опитування позивач змінив власні пояснення на абсолютно протилежні та повідомив, що все ж таки станом на теперішній час він не виконує жодної роботи для зазначеної організації, проте можливо в майбутньому буде виконувати.
Додатково, апелянт повідомив, що він ніколи не був членом вказаної організації, а лише співпрацював з нею, що в свою чергу свідчить про опосередковане відношення позивача до організації « Широмані Акалі Дал ( Амристар )» та вказує на відсутність причинно-наслідкового зв`язку між обставинами, повідомленими у власній заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції, що зазначені розбіжності вказують лише на необґрунтованість тверджень апелянта, щодо наявності переслідувань.
З матеріалів особової справи вбачається, що апелянтом не були зазначені обставини, які б підтверджували можливість застосування по відношенню до нього або його близьких родичів не вибіркового насильства.
Колегія суддів зазначає, що відносно апелянта не здійснювались дії, які можливо визначити як акти переслідування за конвенційними ознаками статусу біженця, а саме пов`язані ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що в свою чергу не створює умов для визнання особи біженцем у відповідності до п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Разом із тим, можливо також підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявнику додаткового захисту в Україні. Відповідно до вимог ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. За час перебування позивача в Україні подій або нововиявлених обставин для обґрунтованого побоювання щодо вищевказаних умов виявлено не було.
Аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в країні його громадянської належності дозволяє зробити висновок, що позивач не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями визначеними пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що доводи доводи позивача є необґрунтованими, останній не навів фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви про надання статусу біженця. Причини, які позивач назвав, щоб залишитись в Україні, не пов`язані з його обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Крім того, аналізом матеріалів особової справи встановлено, що апелянт виїхав з Індії 15.04.2016 легально, на підставі паспортного документу гр. Індії та оформленої візи до РФ авіарейсом: Делі (Індія) - Москва (РФ). На території РФ, проживав приблизно 2 роки в м. Москва до моменту подальшого виїзду в Україну. З заявою про надання міжнародного захисту на території РФ позивач не звертався.
З урахуванням вищезазначеного вбачається, що у випадку реальності існування загрози для себе на території країни громадянської належності, позивач мав можливість звернення за міжнародним захистом на території РФ, додатково приймаючи до уваги наявність належних засобів для адаптації та подальшого належного проживання, наявність та доступність відповідних процедур та враховуючи приєднання РФ до Конвенції 1951 р. про статус біженців та Протоколу до неї від 1967 року відбулось в 1992 році, разом з початком роботи представництва управління Верховного комісара ООН у справах біженців, яке сприяє владі РФ у вирішенні проблем осіб шукаючих притулок, біженців та осіб без громадянства у вигляді експертної підтримки, проведення навчальних програм та фінансування низки партнерських проектів.
В`їзд позивача на територію України відбувся 08.04.2018 року нелегально, поза пунктом пропуску.
30.05.2019 року позивач звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
З 08.04.2018 року до моменту звернення 30.05.2019 року апелянт більше року перебував на території України в якості нелегального мігранта.
Цим самим апелянт порушив вимоги ч. 2 ст. 5 Закону, а саме «особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».
З огляду на вищезазначене, колегія суддів погоджується з висновокм суду першої інстанції, що звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС України в Одеській області не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а в свою чергу, пов`язане лише з бажанням легалізації власного перебування в на території України та подальшого документування.
Згідно пункту F Керівництва по процедурам та критеріям визначення статусу біженця мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.
Відповідно до ч.1 ст.9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Ч.1 ст.77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.
Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
На підставі вищевикладеного, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що рішення Одеського окружного адміністративного суду ґрунтується на всебічному, повному та об`єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, викладених у зазначеному рішенні, у зв`язку з чим підстав для його скасування не вбачається.
Відповідно до ч.1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, -
ПОСТАНОВИЛА:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 13 серпня 2019 року – залишити без змін.
Відповідно до ст. 329 КАС України постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 29.11.2019 року.
Головуюча суддя: О.А. Шевчук
Суддя : А.В. Бойко
Суддя: А.Г. Федусик
