Справа № 420/3759/19
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 серпня 2019 року Одеський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Радчука А.А.,
розглянувши в порядку письмового провадження в приміщенні Одеського окружного адміністративного суду справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (65045, м. Одеса, вул. Преображенська, 44, код ЄДРПОУ 37811384), Управління з питань шукачів з захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (65045, м. Одеса, вул. Преображенська, 64, код ЄДРПОУ 37811384) про визнання протиправними дій з прийняття рішення та скасування рішення, -
В С Т А Н О В И В:
До Одеського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_2 з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, Управління з питань шукачів з захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправними дій з прийняття рішення №5/1-174 від 13.06.2019 року та скасування рішення №5/1-174 від 13.06.2019 року щодо відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він отримав Повідомлення №5/1-174 від 13.06.2019 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі Наказу №112 від 13.06.2019. Відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1, 13 частини 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні.
Позивач зазначає, що він є громадянином Індії, покинув територію Індії через побоювання за своє життя та здоров`я, на сьогоднішній день ризик для життя та здоров`я позивача зберігається. Відмова обґрунтована тим, що відповідно до матеріалів особової справи неможливо чітко визначити обставини, за якими у випадку повернення позивача до Індії йому буде загрожувати небезпека. Позивач вважає дані обставини припущеннями, а припущення не можуть розглядатися як доказ.
Позивач вважає відмову надуманою, незаконною та такою, що порушує його права як людини, яка потребує захисту та притулку, у зв`язку з чим вона підлягає скасуванню.
Ухвалою суду від 26.06.2019 року відкрито провадження по справі та призначено справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження.
10.07.2019 року від представника Відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву в якому відповідач просив відмовити у задоволенні позову. В обґрунтування підстав для відмови у задоволенні позову відповідач зазначає, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п. 1 ч. 1 статті 1 Закону та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Перевіркою ГУДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов передбачених п. 13 ч. 1 статті 1 Закону, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Аналізом матеріалів особової справи встановлено, що позивач виїхав з Індії 15.04.2016 легально, на підставі паспортного документу гр. Індії та оформленої візи до РФ авіарейсом: Делі (Індія) - Москва (РФ). На території РФ, проживав приблизно 2 роки в м. Москва до моменту подальшого виїзду в Україну. З заявою про надання міжнародного захисту на території РФ позивач не звертався. В`їзд позивача на територію України відбувся 08.04.2018 нелегально, поза пунктом пропуску. 30.05.2019 позивач звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відбулось року.
Відповідач зазначає. що позивач з 15.04.2016 до 29.05.2019 (близько трьох років) не звертався за міжнародним захистом та з 08.04.2018 до моменту звернення (30.05.2019) більше року перебував на території України в якості нелегального мігранта.
З огляду на вищезазначене встановлено, що звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС України в Одеській області не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а в свою чергу, пов`язане лише з бажанням легалізації власного перебування в на території України та подальшого документування.
З матеріалів особової справи спостерігається, що позивач не зміг належним чином обґрунтувати заяву про набуття міжнародного захисту в контексті наявності в нього ознак, передбачених пунктами 1, 13 ст. 1 Закону. Так, твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні. Також, позивач не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини його виїзду за межі країни громадянської належності пов`язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Додатково, особа не надала належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину.
Відповідач зазначає, що історія переслідування позивача є необґрунтованою, а заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не містить умов, передбачених п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону. Зокрема, наступні елементи вказують на необґрунтованість клопотання позивача в контексті набуття міжнародного захисту в Україні.
В судове засідання 16.07.2019 року сторони не з`явились про час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином та своєчасно. Позивач в тексті позовної заяви просив справу розглянути за його відсутності. Від представника відповідача 16.07.2019 року до суду надійшла заява в якій він просив розглядати справу за його відсутності в порядку письмового провадження.
Відповідно до положень ч. 3 ст. 205 КАС України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі, серед іншого, неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки. У разі повторної неявки повідомленого належним чином відповідача в судове засідання, суд вирішує справу на підставі наявних у ній доказів.
Частиною 9 статті 205 КАС України передбачено, що якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з`явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Враховуючи неприбуття в судове засідання сторін та відсутність потреби заслухати свідка чи експерта, суд ухвалив про продовження розгляду справи в порядку письмового провадження на підставі наявних в матеріалах справи письмових доказів.
Відповідно до ч. 4 статті 229 КАС України, у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється
У зв`язку з неявкою у судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового засідання 16.07.2019 року за допомогою звукозаписувального технічного засобу, згідно приписів ч. 4 ст. 229 КАС України, не здійснювалося.
Дослідивши матеріали адміністративної справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується адміністративний позов та заперечення на нього, судом встановлено наступне.
Згідно матеріалів особової справи позивача встановлено, що ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Індії, за національністю індус, за віросповіданням сикх, до розподілу за кастами не відноситься. За сімейним станом неодружений, дітей не має. Здійснив виїзд з Індії 15.04.2016 року, легально, на підставі паспортного документу гр. Індії та оформленої візи до РФ авіарейсом: Делі (Індія) - Москва (РФ). На території РФ, проживав до моменту подальшого виїзду в Україну. В`їзд на територію України відбувся 08.04.2018 року, нелегально, поза пунктом пропуску.
30.05.2019 року позивач звернувся до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.
За результатами розгляду документів, щодо надання позивачу статусу біженця в Україні, Управлінням державної міграційної служби України у Одеській області був прийнятий висновок щодо доцільності відмовити громадянину Індії ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зі змісту зазначеного висновку вбачається, що «За результатами розгляду матеріалів особової справи шукача захисту можливо визначити, що він не переслідувався в регіоні постійного проживання за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, у відповідності до п.1 ст. 1 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року. Так, заявник чітко стверджує, що не зазнавав переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, по відношенню до заявника не застосовувалося фізичне насилля або утиски в регіоні постійного проживання за конвенційними ознаками визначення статусу біженця. Додатково, ані заявник, ані його близькі родичі не були членами жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій в регіоні постійного проживання або поза його межами. Також, аналізом проведених із заявником анкетування та протоколу співбесіди можливо підтвердити відсутність у нього побоювань стосовно повернення до регіону постійного проживання у зв`язку із ймовірною загрозою зазнати смертної кари, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання за вищевказаними ознаками, відповідно до п.13 ст. 1 вищевказаного Закону. Необхідно відзначити, що стосовно обґрунтування причини, за якої він наразі не може повернутися до країни походження, заявник надає суперечливу інформацію, що істотно зменшує рівень довіри. Так, під час співбесіди шукач захисту повідомив, що він наразі продовжує власну трудову діяльність в організації « Широмані Акалі Даль (Амристар)», з якою співпрацював під час проживання на Батьківщині та через вказаний факт зазнав погроз від сторонніх осіб на території Індії. Заявник зазначив, що виконує роботу з організаційних питань, за допомогою спеціальних груп в мобільних месенджерах (whatsapp) та соціальній мережі (Facebook), шляхом публікації інформативних матеріалів в зазначених мережах. Натомість, на уточнювальне запитання співробітника територіального підрозділу ДМС заявник не зміг продемонструвати наявності будь якої активності з його акаунту у вказаній ним групі в «whatsapp» та в пабліках соціальної мережі Facebook. Додатково, він повідомив, що жодної інформації в зазначених ним пабліках, месенджеру та соціальної мережі він не опубліковував (в тому числі ніколи не опубліковував жодної інформації з призовами до насильницької зміни влади або територіального строю Індії, так як і інших матеріалів, за які передбачена відповідальність). Доказів власним словам стосовно співробітництва (або працевлаштування) заявника в організації «Широамні Акалі Даль ( Амритсар )» заявник не має, до територіального підрозділу надати не може. В ході подальшого опитування заявник змінив власні пояснення на абсолютно протилежні та повідомив, що все ж таки станом на теперішній час він не виконує жодної роботи для зазначеної організації, проте можливо в майбутньому буде виконувати/ Зазначене фактично свідчить про спробу введення в оману територіального підрозділу ДМС шляхом надання вигаданих обставин, з метою посилення власних позицій під час вирішення питання щодо надання особі міжнародного захисту в Україні. Додатково, заявник повідомив, що він ніколи не був членом вказаної організації, а лише співпрацював з нею, що в свою чергу свідчить про опосередковане відношення фігуранта до організації « Широмані Акалі Дал (Амристар)» та зрештою вказує на відсутність причинно-наслідкового зв`язку між обставинами, повідомленими у власній заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У відповідності до ІКП, зазначена фігурантом організація є політичною партією, яка має присутність в парламенті Індії. Необхідно відзначити, що заявнику особисто ніхто ніколи не погрожував, взагалі будь-яких труднощів через його погляди він не зазнавав, місця проживання не змінював. Додатково, права особи та його родичів Індії жодним чином не порушувались, будь-яких проблем з представниками влади в них ніколи не виникало. Також, жодних проблем під час оформлення паспортного документу гр. Індії та вибуття до РФ не виникало. У відповідності до тверджень фігуранта, остання погроза на його адресу (випадок отримання фізичної шкоди від невстановлених осіб в м. Джаландхар) відбулась в грудні 2015 року. Встановлено, що після цього випадку до моменту виїзду в Україну (близько 1,5 роки) він проживав в районі Борсайда, м. Курукшетра, штат Харьяна разом з батьками, займався сільським господарством, вів звичний спосіб життя не зазнаючи в зазначений період будь-яких проблем, погроз чи переслідувань. Територіальним підрозділом ДМС встановлено, що зазначені заявником обставини, які він наводить у якості елементів погроз на свою адресу не відображають об`єктивної дійсності, та мають лише дотичний характер до особи шукача захисту, відсутність будь-яких доказів власним словам та суперечливість наданої заявником інформації не приймаються територіальним підрозділом ДМС та не можуть бути розглянуті в контексті надання особі міжнародного захисту в Україні. Зважаючи на викладене, можливо дійти висновку, що відносно особи не здійснювались дії, які можливо визначити як акти переслідування за конвенційними ознаками статусу біженця, а саме пов`язані ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що в свою чергу не створює умов для визнання особи біженцем у відповідності до п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Заявник не зміг чітко обґрунтувати, яка саме небезпека може очікувати на нього у випадку повернення до регіону постійного проживання. Особа не змогла належним чином аргументувати власне небажання повертатись на Батьківщину, уникнувши конкретних відповідей на поставлені запитання та надавши лише узагальнені пояснення, що бажає продовжувати працювати в організації « Широмані Акалі Даль (Амритсар )», що в свою чергу спростовує факт попередньої належності особи до вказаної організації. Разом з цим, встановлено, що заявник до прибуття в Україну перебував на території інших країн (тривалий час проживав в м. Москва (РФ) та не сприймав спроб щодо звернення за міжнародним захистом, оскільки не мав таких намірів.»
Наказом начальника ГУ ДМС України в Одеській області від 13.06.2019 року № 112 позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
19.06.2019 року позивач отримав повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 13.06.2019 року №5/1-174.
В адміністративному позові ОСОБА_1 просить визнати неправомірним та скасувати повідомлення № 5/1-174 від 13.06.2019 року щодо відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Суд зазначає, що повідомлення № 5/1-174 від 13.06.2019 року не є рішенням суб`єкта владних повноважень. Зазначеним повідомленням позивача лише повідомлено про прийняття наказу від 13.06.2019 № 112, яким позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
З метою всебічного та об`єктивного розгляду справи суд вважає за необхідне надати правову оцінку наказу від 13.06.2019 № 112, яким позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та який був підставою для направлення позивачу повідомлення №5/1-174 від 13.06.2019 року.
На думку суду, відмова позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оформлена наказом від 13.06.2019 № 112 року є обґрунтованою з огляду на наступне.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі - Закон).
Згідно з ч.6 ст.8 Закону рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
У свою чергу, п.1 ч.1 ст.1 Закону визначає, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
Пунктом 13 статті 1 вищезгаданого Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Особа, котра звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Законом України від 21.10.1999р. ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництво встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.
Згідно абз.5 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно з ч.7 ст.7 Закону до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Практичні рекомендації "Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку", видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справа біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред`явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.
Позивачем до заяви про надання статусу біженця не надано жодних документів або матеріалів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доказів про факти погроз, переслідування на батьківщині, які б слугували причиною його вимушеного від`їзду з Індії або існування будь-яких загроз у разі повернення до країни громадської належності, позивач не надав, та заслуговуючих на увагу пояснень не навів.
Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється органами міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено керівником органу міграційної служби за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Згідно з ч. 11 ст. 9 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Частина 1 статті 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачає, що рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань міграції протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, який розглядав заяву. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції, але не більш як до трьох місяців.
Згідно частини 5 статті 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Суд вважає необхідним зазначити, що "побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Крім того, Директива Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту" від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Вказані вимоги не були дотримані позивачем, а саме не наведено жодних переконливих доводів щодо відповідності повідомлених фактів дійсності.
Так, під час проходження процедури набуття міжнародного захисту ОСОБА_1 повідомив, що під час проживання в Індії та співпраці з організацією « Широмані Акалі Дал (Амритсар )» він зазнавав погрози з боку невстановлених осіб, яких називає членами опозиційно-налаштованих організацій «Шив Сена (анг. - Shiv Sena)» та «Р. С .С. (анг. - R.S.S.)».
З матеріалів особової справи вбачається, що позивач не зміг належним чином обґрунтувати заяву про набуття міжнародного захисту в контексті наявності в нього ознак, передбачених пунктами 1, 13 ст. 1 Закону. Так, твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні. Також, позивач не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини його виїзду за межі країни громадянської належності пов`язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Додатково, особа не надала належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину.
Судом встановлено, що Позивач не переслідувався в країні громадянської належності за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, у відповідності до п. 1 ст. 1 Закону.
У якості підстав неможливості повернення на Батьківщину позивач назвав наступні обставини: власне бажання продовжувати працювати в « Широмані Акалі Даль », а у випадку повернення до Індії та відновлення такої роботи, в нього можуть виникнути певні проблеми, проте які саме - йому невідомо; побоювання зазнати погроз від організацій «R.S.S.» та «Shiv Sena», у випадку, якщо буде продовжувати займатись пропагандою Халістану на території Індії.
Під час звернення за міжнародним захистом позивач не навів інформації, яка б вказувала на можливість його особистих переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства, політичних переконань або ознакою належності до певної соціальної групи на момент прийняття рішення стосовно виїзду за межі Індії.
З аналізу матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду особи з Індії з позиції набуття міжнародного захисту в Україні, ані під час перебування в країні громадянської належності, ані перебуваючи поза її межами позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця
За матеріалами особової справи позивача, він не зазначив про побоювання зазнати смертної кари, тортур, нелюдського, або такого, що принижує людську гідність поводження або покарання. Позивачем не було надано жодних доказів ймовірного переслідування та побоювання зазначити фізичної розправи.
З матеріалів особової справи вбачається, що позивачем не були надані жодні документальні докази або переконливі усні твердження стосовно обставини власного ймовірного переслідування у випадку повернення на Батьківщину. Також, під час проведення співбесід, заявник не надав жодних конкретних фактів (усних тверджень) або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину. Також, позивачем не були зазначені обставини, які б підтверджували можливість застосування по відношенню до нього або його близьких родичів невибіркового насилля.
Суд вважає, що елемент неможливості повернення позивача до Батьківщини правомірно не приймаються ГУ ДМС України в Одеській області в якості правдоподібних, оскільки позивач не надав як до ГУ ДМС України в Одеській області, так і до суду жодних конкретних фактів або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину.
При цьому, згідно із п.195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Наведене вище кореспондується з вимогами ч. 7 ст. 7 Закону, якою передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно із Позицією Управління Верховного комісару ООН у справах біженців "Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців" від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
В той же час, з аналізу отриманих свідчень вбачається, що позивач надав до управління інформацію, яка містить суттєві відмінності. Під час проведення процедурних заходів, щодо уточнення та деталізації проблематики переслідування ОСОБА_1 надавав твердження, які суттєво відрізняються від інформації, вказаної у заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, під час співбесіди від 10.06.2019 позивач повідомив, що він наразі продовжує власну трудову діяльність в організації « Широмані Акалі Даль (Амристар)», з якою співпрацював під час проживання на Батьківщині та через вказаний факт зазнав погроз від сторонніх осіб на території Індії. Позивач зазначив, що виконує роботу з організаційних питань, за допомогою спеціальних груп в мобільних месенджерах (whatsapp) та соціальній мережі (Facebook), шляхом публікації інформативних матеріалів в зазначених мережах. Натомість, на уточнювальне запитання співробітника ГУДМС України в Одеській області позивач не зміг продемонструвати наявності будь якої активності з його акаунту у вказаній ним групі в «whatsapp» та в пабліках соціальної мережі Facebook. Додатково, він повідомив, що жодної інформації в зазначених ним пабліках, месенджеру та соціальної мережі він не опубліковував (в тому числі ніколи не опубліковував жодної інформації з призовами до насильницької зміни влади або територіального строю Індії, так як і інших матеріалів, за які передбачена відповідальність). Доказів власним словам стосовно його співробітництва (або працевлаштування) в організації «Широамні Акалі Даль (Амритсар )» позивач не має. В ході подальшого опитування позивач змінив власні пояснення на абсолютно протилежні та повідомив, що все ж таки станом на теперішній час він не виконує жодної роботи для зазначеної організації, проте можливо в майбутньому буде виконувати.
Зазначене фактично свідчить про спробу введення в оману ГУ ДМС України в Одеській області шляхом надання вигаданих обставин, з метою посилення власних позицій під час вирішення питання щодо надання особі міжнародного захисту в Україні.
Додатково, позивач повідомив, що він ніколи не був членом вказаної організації, а лише співпрацював з нею, що в свою чергу свідчить про опосередковане відношення позивача до організації « Широмані Акалі Дал ( Амристар )» та вказує на відсутність причинно-наслідкового зв`язку між обставинами, повідомленими у власній заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Суд вважає, що зазначені розбіжності вказують лише на необґрунтованість тверджень позивача щодо наявності переслідувань.
Відповідно до положень Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту" від 27.04.2004 № 8043/04, виділяються наступні фактори, які повинні досліджуватися при розгляді заяв шукачів притулку: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; заявник заслуговує на довіру.
З матеріалів особової справи вбачається, що позивачем не були зазначені обставини, які б підтверджували можливість застосування по відношенню до нього або його близьких родичів не вибіркового насильства.
З огляду на викладене, суд погоджується з твердженнями відповідача, що відносно позивача не здійснювались дії, які можливо визначити як акти переслідування за конвенційними ознаками статусу біженця, а саме пов`язані ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що в свою чергу не створює умов для визнання особи біженцем у відповідності до п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Разом із тим, можливо також підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявнику додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", через відсутність доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. За час перебування позивача в Україні подій або нововиявлених обставин для обґрунтованого побоювання щодо вищевказаних умов виявлено не було.
Зважаючи на вищенаведене, суд погоджується з твердженням відповідача, що позивача можливо кваліфікувати як "мігранта", тобто особою, яка добровільно залишає країну громадянської належності з причин, що відрізняються від умов, які містяться у визначенні "біженця".
Аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в країні громадянської належності дозволяє зробити висновок, що позивач не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями визначеними пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що доводи позивача є необґрунтованими, останній не навів фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви про надання статусу біженця. Причини, які позивач назвав, щоб залишитись в Україні, не пов`язані з його обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Крім того, аналізом матеріалів особової справи встановлено, що позивач виїхав з Індії 15.04.2016 легально, на підставі паспортного документу гр. Індії та оформленої візи до РФ авіарейсом: Делі (Індія) - Москва (РФ). На території РФ, проживав приблизно 2 роки в м. Москва до моменту подальшого виїзду в Україну. З заявою про надання міжнародного захисту на території РФ позивач не звертався.
З урахуванням вищезазначеного вбачається, що у випадку реальності існування загрози для себе на території країни громадянської належності, позивач мав можливість звернення за міжнародним захистом на території РФ, додатково приймаючи до уваги наявність належних засобів для адаптації та подальшого належного проживання, наявність та доступність відповідних процедур та враховуючи приєднання РФ до Конвенції 1951 р. про статус біженців та Протоколу до неї від 1967 року відбулось в 1992 році, разом з початком роботи представництва управління Верховного комісара ООН у справах біженців, яке сприяє владі РФ у вирішенні проблем осіб шукаючих притулок, біженців та осіб без громадянства у вигляді експертної підтримки, проведення навчальних програм та фінансування низки партнерських проектів.
В`їзд позивача на територію України відбувся 08.04.2018 року нелегально, поза пунктом пропуску.
30.05.2019 року позивач звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
З 08.04.2018 року до моменту звернення 30.05.2019 року позивач більше року перебував на території України в якості нелегального мігранта.
Цим самим позивач порушив вимоги ч. 2 ст. 5 Закону, а саме «особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».
Згідно з п. 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року № 1: "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів пов`язаних щодо перебування іноземця та особи без громадянства в Україні", варто враховувати, що значна тривалість проміжків часу між: виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Відповідної правової позиції дотримується Верховний Суд постанові від 16 лютого 2018 року по справі № 825/608/17 (№ К/9901/5193/17), постанові від 11.10.2018 по справі № 815/1892/17.
З огляду на вищезазначене встановлено, що звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС України в Одеській області не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а в свою чергу, пов`язане лише з бажанням легалізації власного перебування в на території України та подальшого документування.
З огляду на встановлені судом фактичні обставини та приписи чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, яким Позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням та дослідженням всіх обставин справ і є правомірним. Наведені позивачем підстави для надання йому статусу біженця не впливають на кваліфікацію останніх в якості критеріїв визначення статусу біженця у розумінні вимог Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Решта доводів висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
В пункті 42 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бендерський проти України» від 15 листопада 2007 року, заява № 22750/02, зазначено, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають у достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися в світлі обставин кожної справи.
Згідно з статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 2 статті 2 КАС України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Згідно частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
У процесі розгляду справи не встановлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.
Згідно зі ст. 249 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про те, що у задоволенні адміністративного позову слід відмовити.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 6, 7, 9, 72, 77, 90, 139, 205, 229, 242-246, 255, 293, 295 КАС України, суд -
В И Р І Ш И В:
В задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (65045, м. Одеса, вул. Преображенська, 44, код ЄДРПОУ 37811384), Управління з питань шукачів з захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (65045, м. Одеса, вул. Преображенська, 64, код ЄДРПОУ 37811384) про визнання протиправними дій з прийняття рішення та скасування рішення - відмовити.
Рішення набирає законної сили в порядку і строки, встановлені ст. 255 КАС України.
Рішення може бути оскаржено в порядку та строки встановлені ст. ст. 293, 295 КАС України.
Суддя А.А. Радчук.
.
