Постанова

Іменем України

06 листопада 2019 року

м. Київ

справа № 346/432/16-ц

провадження № 61-29148св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , який діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої дочки ОСОБА_2 ,

відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: служба у справах дітей Коломийської міської ради Івано-Франківської області, приватний нотаріус Коломийського міського нотаріального округу Трачук Людмила Владиславівна, ОСОБА_5 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , який діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої дочки ОСОБА_2 , на рішення Апеляційного суду Івано-Франківської області від 31 серпня 2017 року у складі колегії суддів: Мелінишин Г. П., Василишин Л. В., Максюти І. О.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2016 року ОСОБА_1 , який діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої дочки ОСОБА_2 , звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: служба у справах дітей Коломийської міської ради Івано-Франківської області, приватний нотаріус Коломийського міського нотаріального округу Трачук Л. В., ОСОБА_5 , про визнання договору дарування недійсним і усунення перешкод у користуванні майном.

Позовна заява мотивована тим, що 04 березня 2015 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_3 було укладено договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Коломийського міського нотаріального округу Трачук Л. В. та зареєстрований у реєстрі за № 319, згідно з яким ОСОБА_4 передав, а ОСОБА_3 прийняв у власність 3/4 частини квартири АДРЕСА_1 .

Вказував, що вказаний договір дарування суперечить вимогам цивільного законодавства. Так, у квартирі АДРЕСА_1 проживають та зареєстровані він та його неповнолітня дочка ОСОБА_2 , отже, для здійснення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Разом з тим, оспорюваний договір дарування вчинений без згоди органу опіки та піклування, чим порушено вимоги статті 224 ЦК України.

Крім того, стверджував, що після набуття у власність 3/4 частин квартири АДРЕСА_1 , ОСОБА_3 чинить йому та його неповнолітній дочці перешкоди у користуванні цим майном, а саме - змінив замки на вхідних дверях, встановив охоронну сигналізацію, що унеможливлює їх доступ до житла.

На підставі вказаного ОСОБА_1 , який діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої дочки ОСОБА_2 , просив суд визнати недійсним договір дарування від 04 березня 2015 року, укладений між ОСОБА_4 і ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Коломийського міського нотаріального округу Трачук Л. В. та зареєстрований у реєстрі за № 319, та усунути перешкоди ОСОБА_1 і ОСОБА_2 у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом надання доступу до цієї квартири.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 07 липня 2017 року у складі судді Беркещук Б. Б. позов ОСОБА_1 , який діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої дочки ОСОБА_2 , задоволено.

Визнано недійсним договір дарування від 04 березня 2015 року, укладений між ОСОБА_4 і ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Коломийського міського нотаріального округу Трачук Л. В. та зареєстрований у реєстрі за № 319.

Усунуто перешкоди ОСОБА_1 і ОСОБА_2 у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом надання доступу до цієї квартири.

Вирішено питання щодо судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що вчинення оспорюваного правочину без дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення прав малолітньої ОСОБА_2 , яка має право користування квартирою, яка була предметом цього правочину, що відповідно до статей 203, 215 ЦК України є підставою для визнання недійсним договору дарування від 04 березня 2015 року. Оскільки відповідачі чинять позивачам перешкоди у користуванні майном, то наявні підстави для усунення цих перешкод.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 31 серпня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_6 задоволено.

Рішення Коломийського міськрайонного суду від 07 липня 2017 року скасовано і ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 , який діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої дочки ОСОБА_2 , відмовлено.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що попередній дозвіл органу опіки та піклування при відчуженні нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким, у разі використання його як житла, має дитина, надається лише, коли власниками відчужуваного майна є батьки або особи, які їх замінюють, а також коли останні укладають угоди від імені неповнолітніх. З урахуванням вказаного відсутні підстави для визнання недійснимоспорюваного правочину щодо розпорядження ОСОБА_4 своїм майном.

Також відсутні підстави для задоволення вимог про усунення перешкод у користуванні майном, оскільки ОСОБА_3 на підставі договору дарування став власником спірної квартири, тому має право на власний розсуд розпоряджатися цим майном.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у вересні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_1 , який діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої дочки ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив рішення апеляційного суду скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 жовтня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання заперечень на касаційну скаргу.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У травні 2018 року справу передано Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ до Верховного Суду.

Відповідно до розпорядження в.о. керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 12 червня 2019 року № 680/0/226-19 та протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12 червня 2019 року справу призначено судді-доповідачеві.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 жовтня 2019 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що, відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд не врахував, що він та його дочка ОСОБА_2 проживають та користуються квартирою АДРЕСА_1 . Вказане свідчить, що оспорюваний правочин щодо відчуження зазначеної квартири порушує його житлові права та його неповнолітньої дочки. Так, для здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органу опіки та піклування, який здійснює контроль за дотриманням житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей. Вказане свідчить про наявність правових підстав для визнання оспорюваного договору дарування недійсним. Також помилковим є висновок суду, що права членів сім`ї колишнього власника є похідними від прав власника, оскільки житлове законодавство гарантує, що ніхто не може бути виселений із займаного житлового приміщення або обмежений у праві користування інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Заперечення на касаційну скаргу учасниками справи не подано

Фактичні обставини справи, встановлені судами

У період з 09 листопада 1992 року до 13 грудня 2002 року ОСОБА_1 і ОСОБА_7 перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого вони мають дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , і ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Згідно з свідоцтвом про право власності на квартиру від 19 жовтня 1998 року ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_4 і ОСОБА_5 приватизували у рівних частках квартиру АДРЕСА_1 .

На підставі договору дарування від 01 жовтня 2010 року, посвідченого приватним нотаріусом Коломийського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Яцком П. П. та зареєстрованого в реєстрі за № 4061, ОСОБА_1 і ОСОБА_7 подарували ОСОБА_4 1/2 частини квартири на АДРЕСА_4 , кожен свою частку відповідно.

04 березня 2015 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_3 було укладено договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Коломийського нотаріального округу Трачук Л. В. та зареєстрований у реєстрі за № 319, згідно з яким ОСОБА_4 передав, а ОСОБА_3 прийняв у власність 3/4 частини квартири АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 та його дочка ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстровані у квартирі АДРЕСА_1 з 13 листопада 1982 року та 18 серпня 2012 року відповідно, що підтверджується довідкою КП «Коломиятеплоенерго» від 20 жовтня 2015 року № 283.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_1 , який діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої дочки ОСОБА_2 , підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення апеляційного суду у повній мірі не відповідає.

Щодо визнання недійсним договору дарування

Згідно зі статтею 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК Українипідставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першої-третьої, п`ятої, шостої статті 203 цього Кодексу.

Частиною шостою статті 203 ЦК України визначено, що правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

У статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов`язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов`язання.

Передбачене статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке мають діти, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання такого договору недійсним за позовом їх батьків є порушення майнових прав дітей унаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування на його укладення.

Отже, вчинений батьками (усиновлювачами) правочин стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини: звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує її права та інтереси щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло.

Відповідно до статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей.

Системний аналіз статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» дає підстави для висновку про те, що попередній дозвіл органу опіки та піклування при відчуженні нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким, в разі використання його як житла, має дитина, надається лише в разі, коли власниками відчужуваного майна є батьки або особи, які їх замінюють, а також коли останні укладають угоди від імені неповнолітніх.

Вказаний правовий висновок висловлений Верховним Судом у постанові від 06 травня 2019 року у справі № 639/5828/15-ц, провадження № 61-29627св18.

Частиною четвертою статті 263 ЦПК України встановлено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

З урахуванням того, що ОСОБА_4 не є батьком неповнолітньої ОСОБА_2 або особою, яка його замінює, то він міг розпоряджатися належною йому на праві власності часткою квартири АДРЕСА_1 без попереднього дозволу органу опіки та піклування на проведення його відчуження.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним.

Слід зазначити, що чинним законодавством не передбачено обмежень при реалізації права власника на розпорядження майном в залежності від того, чи мають право на користування ним інші особи, зокрема, малолітні, якщо власник не є їх батьком (матір`ю) або ж особою, яка замінює останніх.

Щодо усунення перешкод у користуванні майном

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

При вирішенні питання про виселення члена сім`ї колишнього власника житла або усунення перешкод у користування майном за позовом цієї особи суд має враховувати загальні норми, що регулюють питання реалізації права власності.

Відповідно до статті 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Крім того, при розгляді спорів, що не врегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства.

Згідно із частиною першою статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Вказане свідчить про те, що навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її право користування цим майном буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Так, у постанові від 21 серпня 2019 року у справі №569/4373/16-ц, провадження № 14-298цс19, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

Таким чином, у справі, що розглядається, наявність у позивачів права користування спірною квартирою має оцінюватися з урахуванням порушення права останнього на житло та недобросовісності дій сторін оспорюваного договору дарування, внаслідок яких ОСОБА_1 та його неповнолітня дочка ОСОБА_2 може втратити не лише право на користування житлом, а й у подальшому позбутися такого права взагалі та стати безхатченками.

При цьому, сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для припинення права користування членів сім`ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх.