ПОСТАНОВА
Іменем України
22 серпня 2019 року
Київ
справа №826/496/16
адміністративне провадження №К/9901/2136/17
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого - Губської О.А.,
суддів: Білак М.В., Калашнікової О.В.,
за участю
секретаря Кривохижої О.О.,
позивача ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу № 826/496/16
за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві, Шевченківського управління поліції Головного управління Національної поліції у місті Києві, Головного управління Національної поліції у місті Києві, Шевченківського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, провадження в якій відкрито
за касаційною скаргою Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 вересня 2017 року (колегія суддів: головуючий суддя: Кузьменко В.А., судді: Арсірій Р.О., Огурцов О.П.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 жовтня 2017 року (колегія суддів: головуючий суддя: Кузьменко В.В., судді: Василенко Я.М., Степанюк А.Г.),
ВСТАНОВИВ:
І. Суть спору
1. Позивач звернулася до суду з позовом до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві, Шевченківського управління поліції Головного управління Національної поліції у місті Києві, Головного управління Національної поліції у місті Києві, Шевченківського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві, в якому просила:
1.1. скасувати наказ Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві від 06 листопада 2015 року №1017 о/с «По особовому складу» в частині її звільнення;
1.2. поновити її на посаді слідчого відділу Шевченківського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві;
1.3. зобов`язати Шевченківське управління поліції Головного управління Національної поліції у місті Києві, Головне управління Національної поліції у місті Києві виконати вимоги Розділу 9 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію» та надати змогу позивачу пройти переатестацію на посаду слідчого Шевченківського управління поліції Головного управління Національної поліції у місті Києві;
1.4. стягнути з Шевченківського управління поліції Головного управління Національної поліції у місті Києві на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 06 листопада 2015 року.
2. В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що вважає незаконним своє звільнення з роботи, оскільки воно відбулось із порушенням трудових прав та передбаченого законом порядку, зокрема, Шевченківським районним управлінням Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві не повідомлено її про можливе звільнення за два місяці та не запропоновано іншої роботи у патрульній службі.
2.1. Крім того, позивач зазначає про неприпустимість її звільнення в період тимчасової непрацездатності. Таке незаконне звільнення, на її думку, позбавило її можливості подати відповідний рапорт до Головного управління Національної поліції у місті Києві з метою проходження служби в поліції, що є підставою для зобов`язання останнього розглянути кандидатуру ОСОБА_1 для проходження служби в поліції.
ІІ. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
3. Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 вересня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 26 жовтня 2017 року, задоволено позов частково.
3.1. Визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві від 06 листопада 2015 року №1017 о/с «По особовому складу» в частині звільнення ОСОБА_1 .
3.2. Поновлено ОСОБА_1 на посаді слідчого відділу Шевченківського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві.
3.3. Стягнуто з Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві на користь ОСОБА_1 суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
3.4. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, зазначив, що Шевченківським районним управлінням Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві не надано доказів, які б підтверджували, що ОСОБА_1 відмовилась від проходження служби в поліції та/або не могла бути прийнята на службу до поліції, зокрема, через невідповідність вимогам, що ставляться до поліцейського. Також відповідачі не надали суду доказів, які б підтверджували, що ОСОБА_1 пропонувались будь-які посади в новостворених органах поліції та, що вона не може бути прийнята на службу до поліції, зокрема, через невідповідність вимогам, що ставляться до поліцейського.
3.5. У зв`язку з цим, суди дійшли висновку, що відсутність відмови від проходження служби в поліції є достатньою підставою вважати, що позивач висловила бажання проходити службу в поліції.
3.6. Наведене, згідно з позицією судів попередніх інстанцій, вказує, що відповідачі не довели відсутність можливості подальшого використання позивача на службі, та, відповідно, наявності підстав для звільнення на підставі підпункту «г» пункту 64 Положення про проходження служби.
ІІІ. Касаційне оскарження
4. Не погоджуючись з вказаними рішеннями судів першої та апеляційної інстанції, Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві звернулося з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ці рішення та постановити нове рішення, яким у задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.
4.1. В обґрунтування касаційної скарги вказує, що міліція в Україні як державний орган виконавчої влади припинила своє існування з 07 листопада 2015 року. Постановою Кабінету Міністрів України № 730 від 16 вересня 2015 року «Про утворення територіальних органів Національної поліції та ліквідацію територіальних органів Міністерства внутрішніх справ» було передбачено повну ліквідацію, а не реорганізацію цих органів, тому позиція про те, що Головне управління Національної поліції у місті Києві є правонаступником Головного управління МВС України є неправильною
4.2. Зазначає, що всі посади в системі органів міліції були скорочені, всі юридичні особи, які входили до системи органів міліції, - ліквідовані, тому запропонувати та перевести позивача для подальшого використання на службі на іншу посаду не було можливим.
4.3. У зв`язку з цим, автор касаційної скарги вважає законним та обґрунтованим наказ про звільнення позивача відповідно до підпункту «г» пункту 64 Положення.
5. Позивачем подано відзив на вказану касаційну скаргу, у якому остання зазначила, що, оскільки її не було попереджено про майбутнє звільнення з органів міліції, вона не зверталася з письмовою заявою про відмову від пропонованої роботи в органах міліції або поліції чи відмову від подальшої роботи, під час прийняття спірного наказу про звільнення перебувала на лікарняному, тому Головним управлінням Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві було порушено процедуру її звільнення, визначену Кодексом законів про працю України та Законом України «Про Національну поліцію України», що є підставою для визнання цього наказу протиправним та скасування. Також вказала, що суди першої та апеляційної інстанції дійшли, на її думку, правильних висновків про часткове задоволення її позовних вимог.
6. Позивач у судовому засіданні заперечила проти задоволення касаційної скарги, просила залишити оскаржувані судові рішення без змін як законні та обгрунтовані.
7. Представник відповідачів у судове засідання не з`явилися, про місце, дату та час розгляду справи повідомлені належним чином.
IV. Встановлені судами фактичні обставини справи
8. ОСОБА_1 проходила службу в органах внутрішніх справ України, зокрема, в Шевченківському районному управлінні Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві.
9. Наказом Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві від 06 листопада 2015 року №1017 о/с «По особовому складу», згідно з пунктами 10 та 11 розділу XI Закону України «Про національну поліцію» та відповідно до Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ старшого лейтенанта міліції, ОСОБА_1 , слідчого відділення розслідування злочинів у сфері службової діяльності слідчого відділу Шевченківського районного управління, звільнено з 06 листопада 2015 року у Запас Збройних Сил за пунктом 64 «г» (через скорочення штатів).
10. Не погодившись із зазначеним наказом, позивач звернулася до суду першої інстанції з вказаним вище позовом.
V. Релевантні джерела права й акти їх застосування
11. Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
12. Статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
12.1. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
13. За приписами статті 11 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
14. Відповідно до частини першої статті 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. Частиною 2 цієї статті визначено, що у адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
15. Порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їх права і обов`язки регулюється Законом України від 20 грудня 1990 року № 565-XII «Про міліцію», в редакції чинній на момент виникнення правовідносин.
16. Водночас, на момент розгляду цієї справи Закон України від 20 грудня 1990 року № 565-ХІІ «Про міліцію» втратив чинність та вступив у дію Закон України від 02 липня 2015 року № 580-VІІІ «Про Національну поліцію».
16.1. Відповідно до пункту 1 Розділу XI Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про Національну поліцію», останній набирає чинності через три місяці з дня наступного за днем його опублікування, крім: 1) пунктів 1, 2, 3, 7 - 13, 15, 17 - 18 розділу XI Прикінцеві та перехідні положення цього Закону, які набирають чинності з дня, наступного за днем його опублікування; 2) частини сьомої статті 15 та частини п`ятої статті 21 цього Закону, які набирають чинності з 1 січня 2017 року.
16.2. Закон України «Про Національну поліцію» опублікований в газеті Голос України 06 серпня 2015 року за № 141-142, набрав чинності 07 листопада 2015 року.
16.3. Враховуючи викладене, пункти 1, 2, 3, 7- 13, 15, 17- 18 розділу XI Прикінцеві та перехідні положення цього Закону набирають чинності з 07 серпня 2015 року.
16.4. Згідно з пунктом 8 розділу XI Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про Національну поліцію», з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.
16.5. Пунктами 8, 9, 10 розділу XI Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про Національну поліцію» передбачено, що з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.
16.6. Працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції. Посади, що пропонуються особам, зазначеним у цьому пункті, можуть бути рівнозначними, вищими або нижчими щодо посад, які ці особи обіймали під час проходження служби в міліції. Працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів. Указані в цьому пункті особи можуть бути звільнені зі служби в органах внутрішніх справ до настання зазначеного в цьому пункті терміну на підставах, визначених Положенням про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ.
17. Відповідно до статті 18 вказаного Закону, порядок та умови проходження служби в міліції регламентується Положенням № 114, згідно з пунктом 8 якого дострокове звільнення зі служби осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу, які не досягли граничного віку перебування на службі в органах внутрішніх справ, провадиться, зокрема у зв`язку зі скороченням штатів - у разі відсутності можливості використання на службі.
18. За приписами пункту 64 «г» Положення № 114 особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі.
19. Приписами пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України обумовлено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
20. Частиною другою статті 40 цього Кодексу встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
21. Згідно з частинами першою та третьою статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.
22. У пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» містяться роз`яснення, згідно з якими при розгляді спорів про звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП України суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.
VI. Позиція Верховного Суду
23. Переглядаючи судове рішення суду апеляційної інстанції, з урахуванням доводів касаційної скарги, колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду виходить з такого.
24. Судами встановлено, що позивач проходила службу в органах внутрішніх справ на посаді слідчого відділення розслідування злочинів у сфері службової діяльності слідчого відділу Шевченківського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві.
25. Постановою Кабінету Міністрів України від 16 вересня 2015 року №730 «Про утворення територіальних органів Національної поліції та ліквідацію територіальних органів Міністерства внутрішніх справ» утворено, як юридичні особи публічного права, територіальні органи Національної поліції та ліквідовано, як юридичні особи публічного права, територіальні органи Міністерства внутрішніх справ, у тому числі Управління патрульної служби Міністерства внутрішніх справ у місті Києві, та створено новий орган - Департамент патрульної служби як міжрегіональний територіальний орган Національної поліції.
26. Згідно з Законом України «Про Національну поліцію», з дня його опублікування всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів; тобто, передбачено особливий порядок попередження про звільнення, відмінний від того, що встановлений Кодексом законів про працю України.
27. Цим Законом передбачено право вказаних вище осіб, попереджених про можливе майбутнє вивільнення, бути прийнятими на службу до поліції на запропоновані посади шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції; звільненню підлягають виключно ті працівники міліції, які після пропонування нових посад відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції на запропоновані посади.
28. Враховуючи, що Закон України «Про Національну поліцію» від 02 липня 2015 року №580-VIІI опублікований 06 серпня 2015 року в газеті «Голос України», тому тримісячний термін з дня його опублікування закінчився 06 листопада 2015 року.
29. Однак, позивача було звільнено у зв`язку зі скороченням штатів та ліквідацією територіальних органів Міністерства внутрішніх справ.
30. За змістом пункту 64 «г» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29 липня 1991 р. № 114 , звільнення у зв`язку зі скороченням штатів допускається лише при відсутності можливості подальшого використання на службі.
31. Разом з тим, судами попередніх інстанцій встановлено відсутність доказів, які б підтверджували, що ОСОБА_1 відмовилась від проходження служби в поліції та/або не могла бути прийнята на службу до поліції, зокрема, через невідповідність вимогам, що ставляться до поліцейського.
32. Проте, відсутність відмови від проходження служби в поліції є достатньою підставою вважати, що позивач висловив бажання проходити службу в поліції, у зв`язку з цим правова позиція відповідачів стосовно того, що позивач мала подати рапорт про звільнення з органів внутрішніх справ у зв`язку з переходом на роботу в інші міністерства, центральні органи виконавчої влади, установи, організації, або рапорт про прийняття на службу до поліції, є хибною, оскільки Закон України «Про Національну поліцію» не встановлює обов`язку працівників міліції подавати будь-які рапорти та не передбачає вчинення будь-яких інших дій.
33. Також судами було встановлено відсутність доказів того, що відповідачі пропонували ОСОБА_1 будь-які посади в новостворених органах поліції та, що вона не може бути прийнята на службу до поліції, зокрема через невідповідність вимогам, що ставляться до поліцейського.
34. Відповідачі не довели відсутність можливості подальшого використання позивача на службі.
35. Згідно з пунктом «а» частини другої статті 9 Конвенції Міжнародної організації праці № 158 про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця 1982 року, ратифікованої Постановою Верховної Ради України № 3933-ХІІ від 04 лютого 1994 року, тягар доведення наявності законної підстави для звільнення, як це визначено в статті 4 цієї Конвенції, лежить на роботодавцеві.
36. Проте, відповідачем не доведено обґрунтованість та законність прийнятого наказу про звільнення позивача та, відповідно, наявність підстав для її звільнення відповідно до підпункту «г» пункту 64 Положення № 114.
37. Враховуючи викладене, Верховний Суд вважає правильними висновки судів першої та апеляційної інстанції про те, що спірний наказ про звільнення позивача є протиправним та таким, що підлягає скасуванню.
38. Також Верховний Суд констатує, що суди дійшли правильних висновків про наявність підстав для задоволення позовних вимог про поновлення позивача на роботі шляхом зобов`язання Головного управління Національної поліції у місті Києві розглянути питання щодо прийняття ОСОБА_1 на службу до поліції відповідно до пункту 9 Прикінцевих те перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію» та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
39. Таким чином, в цій частині оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій є законними та обґрунтованими та, відповідно до правил статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України, підлягають залишенню без змін.
40. Водночас, задовольняючи позовні вимоги про визнання протиправним рішення суб`єкта владних повноважень (наказу про звільнення позивача) та скасовуючи цей акт індивідуальної дії, суд першої інстанції, всупереч вимогам чинного законодавства України, не вказав з якої дати позивач підлягає поновленню на посаді.
41. Втім, незважаючи на зазначені порушення, такі обставини були досліджені судами, що є підставою, у відповідності до правил статті 351 Кодексу адміністративного судочинства України, для зміни Верховним Судом оскаржуваних судових рішень в цій частині з зазначенням про поновлення позивача з наступного, за днем звільнення, дня, тобто з 07 листопада 2015 року.
42. Крім цього, судом першої інстанції не було взято до уваги положення статті 27 Закону України «Про оплату праці» та Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995 року, з урахуванням яких (абзац 3 пункту 2, пункт 5 розділу ІV, абзаци 2, 3 пункту 8 Порядку) необхідно було обчислити середню заробітну плату за час вимушеного прогулу позивача та визначити суму заробітку, що підлягає виплаті позивачу за цей час, виходячи з її середньоденної (середньогодинної) заробітної плати.
43. Також, відповідно до правил розділу ІІІ Порядку, судом першої інстанції не було встановлено які види виплат при обчисленні середньої заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплати позивачу за час вимушеного прогулу підлягають урахуванню і які не підлягають урахуванню (зокрема, одноразові виплати, соціальні виплати, окремі види премій тощо).
44. Верховний Суд наголошує, що частиною п`ятою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, що діяла нас розгляду справи судом) визначено обов`язок суду збирати докази, інакше таке рішення не відповідає критеріям законності та обґрунтованості.
45. Судом першої інстанції не було дотримано цих вимог процесуального законодавства.
46. Всупереч вимог частини третьої статті 195 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, що діяла нас розгляду справи судом) зазначені порушення не були виправлені судом апеляційної інстанції.
47. У зв`язку з цим, колегія суддів Верховного Суду зазначає таке.
48. Відповідно до частини 4 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.
49. Згідно з частиною 3 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, докази суду надають особи, які беруть участь у справі. Суд може пропонувати сторонам надати докази та збирати докази з власної ініціативи, крім випадків, визначених цим Кодексом.
50. За змістом частини 1 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.
51. Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
52. Аналіз вищенаведених норм процесуального права свідчить, що Кодексом розподілено обов`язки щодо доказування і подання доказів між особами, які беруть участь у справі, та передбачено активну роль суду в процесі збирання доказів.
53. Вищенаведені норми спрямовані на забезпечення повного з`ясування обставин у справі на основі поєднання принципів змагальності та офіційності.
54. Для правильного встановлення фактичних обставин справи суд наділений повноваженням збирати та оцінювати докази, а також сприяти реалізації прав сторін по справі в частині доказування обставин справи, шляхом витребовування необхідних доказів у разі такої необхідності.
55. Виконання завдань адміністративного судочинства залежить від встановлення адміністративним судом у справі об`єктивної істини та правильного застосування норм матеріального та процесуального права. Для цього статтею 9 Кодексу адміністративного судочинства України покладено на суд обов`язок вживати передбачені законом заходи, необхідні для правильного з`ясування всіх обставин справи, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Дієвість адміністративного судочинства залежить від того, на скільки повно і всебічно будуть підтверджені доказами обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
56. Однак, ухвалюючи оскаржувані рішення, суди попередніх інстанцій не врахували, що в матеріалах справи відсутні докази щодо розміру середньоденної заробітної плати позивача та не визначили суму середнього заробітку, що підлягає виплаті позивачу за час вимушеного прогулу, виходячи з її середньоденної (середньогодинної) заробітної плати.
57. Верховний Суд бере до уваги, що під час розгляду заяви позивача про встановлення способу і порядку виконання судового рішення в цій справі, останньою було надано суду довідку про розрахунок її середньоденного заробітку №1426 від 29 листопада 2017 року.
58. Водночас, відповідно до частини другої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
59. Таким чином, Верховний Суд позбавлений процесуальної можливості ухвалити нове рішення з урахуванням цього доказу, оскільки йому не була надана оцінка компетентним судом.
60. Втім, вказані обставини мають істотне значення для правильного вирішення спору.
61. Відповідно до пунктів 1, 3 частини другої статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази або встановив обставини, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів, є підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є.
62. Таким чином, неповне з`ясування судами дійсних обставин справи, неправильне застосування норм матеріального права та допущене порушення норм процесуального є підставою для скасування вказаних судових рішень у зазначеній вище частині та направлення справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.
63. Відповідно до пунктів 1-3 частини першої статті 349 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд; скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
64. За змістом частини першої статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
65. Таким чином, зважаючи на приписи статей 350, 351, 353 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд доходить висновку, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанції слід залишити без змін в частині визнання протиправним та скасування наказу про звільнення позивача, а також в частині наявності підстав для її поновлення на посаді та стягнення на її користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу. При цьому, вказані рішення підлягають зміні в частині зазначення з якої дати позивач підлягає поновленню на посаді. Водночас, в частині встановлення суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка підлягає стягненню на користь позивача, судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.
VII. Судові витрати
66. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд
ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційну скаргу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 вересня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 жовтня 2017 року задовольнити частково.
2. Змінити постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 вересня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 жовтня 2017 в частині зазначення дати, якої позивач підлягає поновленню на посаді, виклавши абзац третій резолютивної частини постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 вересня 2017 року в наступній редакції:
«Поновити ОСОБА_1 на посаді слідчого відділу Шевченківського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві з дня, наступного за днем звільнення, а саме: з 07 листопада 2015 року».
3. Скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 вересня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 жовтня 2017 в частині встановлення суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка підлягає стягненню на користь позивача, та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.
4. В іншій частині постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 вересня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 жовтня 2017 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий О. А. Губська
Судді М.В. Білак
О. В. Калашнікова
