Постанова

Іменем України

16 січня 2019 року

місто Київ

справа № 521/17654/15-ц

провадження № 61-2858св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Луспеника Д. Д., Погрібного С. О. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Одеської області від 08 липня 2016 року у складі колегії суддів: Погорєлової С. О., Цюри Т. В., Сидоренко І. П.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У жовтні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 30 червня 2015 року, удаваним в частині зазначення покупцем ОСОБА_2, визнати його покупцем за згаданим договором та визнати за ним право власності на цю квартиру, стягнути з відповідачів на його користь витрати на правову допомогу у розмірі 10 000, 00 грн та судовий збір.

Позовні вимоги обґрунтовувались тим, що 20 грудня 2006 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено попередній договір купівлі-продажу спірної квартири. Основний договір купівлі-продажу повинен був укладатися 10 червня 2007 року, за ціною 219 000, 00 грн, що еквівалентно 43 000, 00 дол. США. На виконання умов договору ОСОБА_3 передано грошові кошти у розмірі 34 000, 00 дол. США. Після цього позивач з родиною переїхали до квартири, виконали всі необхідні ремонтні роботи, сплачують комунальні послуги. Сторони не змогли посвідчити договір нотаріально, оскільки на квартиру ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 18 січня 2007 року було накладено арешт у зв'язку з розглядом справи за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання права власності на спірну квартиру. Після прийняття рішення у зазначеній справі та зняття арешту, ОСОБА_1 виплатив ОСОБА_3 залишок коштів від повної суми вартості зазначеної квартири у розмірі 8 500, 00 дол. США, а 2 000, 00 дол. США передав під час оформлення нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу квартири 30 червня 2015 року. На момент нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу ОСОБА_1 мав непогашені заборгованості за кредитними договорами, тому за його проханням договір оформлено на товариша ОСОБА_2, одразу після нотаріально посвідчення договору купівлі-продажу ОСОБА_2 видав на ім'я дружини ОСОБА_1 довіреність на право розпорядження квартирою. Проте, в жовтні 2015 року відповідач скасував видану довіреність та заявив про намір продажу спірної квартири, уникає особистих зустрічей, у зв'язку із чим позивач вимушений звернутись до суду.

Стислий виклад позиції відповідача ОСОБА_3

Відповідач ОСОБА_3 позов визнав.

Стислий виклад заперечень відповідача ОСОБА_2

ОСОБА_2 позов не визнав, посилався на те, що квартира придбана за його кошти, він особисто підписав договір купівлі-продажу, а проведення всіх необхідних підготовчих дій з придбання квартири він доручив своєму товаришу ОСОБА_1, який в його інтересах уклав попередній договір. Позивач та члени його родини перешкоджають ОСОБА_2 у вселенні до спірної квартири, з приводу чого він звернувся з відповідним позовом до суду.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 17 лютого 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1, укладений 30 червня 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ЛубІ.В. та зареєстрований у реєстрі за № 163, удаваним з моменту його укладення в частині покупця ОСОБА_2 Визнано ОСОБА_1 покупцем за договором купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1, укладеного 30 червня 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ЛубІ.В. та зареєстрованим у реєстрі за № 163. Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 3 058, 43 грн, витрати на правову допомогу в сумі 893, 20 грн. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 3 058, 43 грн, витрати на правову допомогу в сумі 893, 20 грн.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_2, посвідчений 30 червня 2015 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ЛубІ.В., реєстровий № 163, є удаваним в частині визначення особи покупця, оскільки зазначена квартира фактично придбана ОСОБА_1

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 08 липня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Рішення апеляційного суду обґрунтовувалось тим, що поза увагою суду першої інстанції залишилось те, що для визнання правочину удаваним необхідно враховувати, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників угоди. Наміру однієї сторони на укладення удаваної угоди недостатньо. Оскільки ОСОБА_1 не був стороною оспорюваного договору, а матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що воля ОСОБА_2 та ОСОБА_3 була направлена на приховування іншого правочину, висновок суду про застосування до спірних правовідносин статті 235 ЦК України є передчасним. Визнання правочину удаваним в частині укладеної угоди, зокрема в частині покупця, суперечить приписам статті 235 ЦК України, оскільки з підстав, передбачених цією нормою, угода може бути визнана недійсною лише у повному обсязі, а не частково.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у липні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_1 просив скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовувалась тим, що суд апеляційної інстанції проігнорував письмові докази у справі, які свідчать про те, що обидві сторони договору діяли свідомо та їх дії були направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю. На переконання заявника, висновок апеляційного суду про те, що визнання правочину удаваним в частині визначення особи покупця суперечить приписами статті 235 ЦК України, оскільки угода може бути визнана недійсною лише у повному обсязі, а не частково суперечить вимогам закону.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, в якому зазначив, що дійсно основна частина розрахунку за квартиру проведена у 2006 році, гроші ОСОБА_3 передавались ОСОБА_1 під час його знаходження у лікарні. ОСОБА_1 не зазначив, що ОСОБА_2 повністю виконав обов'язки покупця, сплачував усі платежі, отримував документи на квартиру, оформив на себе особові рахунки та з 2006 року проживав у спірній квартирі разом з ОСОБА_1 та його сім'єю. ОСОБА_1 не надав доказів своєї спроможності придбати квартиру, а надав лише докази наявності непогашених кредитних зобов'язань, сума яких у порівнянні з ціною квартири є незначною, крім того він мав змогу зареєструвати квартиру на дружину або сина. Рішенням суду першої інстанції безпідставно визнано договір купівлі-продажу удаваним та застосовано наслідки, не передбачені законом у випадку удаваності правочину.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 серпня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 15 грудня 2016 року справу призначено до судового розгляду.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у січні 2018 року.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 20 грудня 2006 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 підписано попередній договір, в якому зафіксовано намір укласти в майбутньому договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 визначено ціну продажу, зафіксовано факт передачі ОСОБА_1 ОСОБА_3 грошової суми в розмірі 173 000, 00 грн, що еквівалентно 34 000, 00 дол. США.

Згідно з поясненнями, наданими як свідками ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у суді першої інстанції, в 2006 році вони домовились про продаж позивачу спірної квартири, ОСОБА_3 отримав від позивача в рахунок продажу зазначеної квартири суму, еквівалентну 34 000, 00 дол. США, про що в агентстві нерухомості «Альянс» підписано відповідний договір. ОСОБА_3 написав розписку про отримання цієї суми грошових коштів, проте внаслідок пред'явлення позову про право власності на квартиру ОСОБА_4 та тривалого розгляду справи, посвідчити договір нотаріально сторони змогли тільки в 2015 році, на прохання позивача в договорі купівлі-продажу покупцем зазначено ОСОБА_2, всі розрахунки за квартиру проводились з ОСОБА_3 як продавцем квартири безпосередньо позивачем. Також ОСОБА_3 пояснив, що всі переговори щодо продажу квартири, розрахунки проводились з ним позивачем без участі ОСОБА_2, в 2006 році ОСОБА_3 передав ключі від квартири позивачу. Позивач також пояснив, що він та члени його родини, здійснили у зазначеній квартирі ремонт, проживають в ній, договір купівлі-продажу квартири оформлено на ОСОБА_2 на його прохання, оскільки в позивача є заборгованість перед банками за кредитами.

30 червня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_3, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ЛубІ.В., зареєстрований в реєстрі за № 163, за умовами якого ОСОБА_2 придбав у ОСОБА_3 зазначену квартиру за 611 686, 00 грн (пункти 1.2, 3.1 договору). Також в договорі зазначено, що цю суму продавець отримав від покупця повністю, розрахунок відбувся з дотриманням вимог статті 1087 ЦК України, постанови Правління НБУ від 06 червня 2013 року № 210.

На підтвердження факту отримання коштів ОСОБА_3 від ОСОБА_1 за спірну квартиру, позивач надав суду відповідні розписки, копії яких містяться в матеріалах справи.

30 червня 2015 року ОСОБА_2 видано нотаріально посвідчену довіреність на право розпорядження спірною квартирою на ім'я ОСОБА_7.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Щодо нікчемності попереднього договору

Відповідно до статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

За змістом статті 210, частини третьої статті 640 ЦК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) у випадках, встановлених законом, правочин підлягає державній реєстрації. Договір, який підлягає і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, є укладеним з моменту державної реєстрації.

За правилами частин першої-третьої статті 635 ЦК України попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору. Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі. Сторона, яка необґрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства. Зобов'язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення.

Таким чином, при укладенні попереднього договору повинна була бути дотримана обов'язкова форма цього договору, яка є аналогічною основному договору, у досліджуваних правовідносинах - договору купівлі-продажу щодо нерухомого майна. Із системного аналізу наведених норм права випливає, що попередній договір купівлі-продажу мав укладатися у письмовій формі та підлягав обов'язковому нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Поза увагою судів залишилось те, що попередній договір за формою не відповідав вимогам, встановленим законом до основного договору, оскільки не був нотаріально посвідчений та не підданий державній реєстрації.

Зважаючи на наведене, попередній договір від 20 грудня 2006 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, в силу закону є нікчемним та не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю (частина перша статті 216 ЦК України).

Щодо наявності правових підстав для визнання договору купівлі-продажу удаваним

Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним.

Позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

Відповідно до частини першої статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно зі статтею 657 ЦК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Перевіряючи наявність правових підстав для визнання договору купівлі-продажу від 30 червня 2015 року удаваним в частині визначення особи покупця, суди не перевірили, чи не суперечить правочин, який насправді вчинено, закону, оскільки у пункті 1.3 цього договору зазначено, що квартира належить продавцю ОСОБА_3 на підставі рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 18 травня 2006 року у справі № 2-3636/2006.

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 25 грудня 2013 року у справі № 1519/2-1044/11 (а.с. 6-8) встановлено, що іншим рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 18 травня 2006 року у

справі №2-3636/2006 позов ОСОБА_3 задоволено у повному обсязі, визнано за ним право власності на реконструйовану квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 57, 6 кв. м, житловою площею 21, 0 кв. м, підсобною площею 36, 6 кв. м. Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 26 листопада 2007 року скасовано рішення суду від 18 травня 2006 року у справі № 2-3636/2006, справу призначено до розгляду.

Тобто на момент укладення договору купівлі-продажу 30 червня 2015 року рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 18 травня 2006 року у справі № 2-3636/2006, на підставі якого за ОСОБА_3 визнавалось право власності на реконструйовану квартиру, було скасовано і втратило свою чинність.

Верховний Суд враховує, що у рішенні Малиновського районного суду м. Одеси від 25 грудня 2013 року у справі № 1519/2-1044/11 суд констатував, що ОСОБА_3 є власником спірного приміщення, оскільки набув його в порядку, передбаченому законом за договором купівлі-продажу від 08 грудня 2005 року. Разом з тим, у результаті проведеної реконструкції загальна площа спірного приміщення збільшилася до 57, 60 кв. м, тобто змінилися технічні характеристики спірної нерухомої речі. Тобто ОСОБА_3 міг визнаватися власником квартири в межах та з відповідними технічними характеристиками і у складі приміщень, що існували до здійснення її реконструкції, а не проданої ним нерухомої речі. Наведене позбавило продавця права здійснювати продаж того майна, що йому не належало на момент відчуження: за оспорюваним договором купівлі-продажу від 30 червня 2015 року відбулось відчуження спірної квартири вже за збільшеною площею 57, 6о кв. м.

Апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні позову, не врахував, що для укладення договору купівлі-продажу, який ОСОБА_1 просив визнати удаваним, існували істотні перешкоди, зокрема скасовано рішення суду, на підставі якого за ОСОБА_3 визнано право власності на реконструйовану квартиру.

Також суд апеляційної інстанції безпідставно посилався на положення частини першої статті 218 ЦК України, оскільки правило наведеної норми стосується випадків, коли сторони заперечують сам факт укладення договору, натомість у справі, що переглядається письмова форма договору є дотриманою та не оспорюється сторонами, спірним питанням є виключно дійсність та реальний характер волевиявлення учасників та очікувані наслідки в результаті його укладення.

Помилковим є також тлумачення апеляційним судом норм статей 212-214 ЦК України про те, що для визнання правочину удаваним необхідно мати на увазі, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників угоди, наміру однієї сторони на укладення удаваної угоди недостатньо, оскільки удаваний правочин може бути вчинений як без будь-яких протиправних намірів, так і з метою приховування іншого незаконного правочину, при цьому будь-якого обмеження щодо наявності умислу в усіх сторін такого правочину законом не встановлено. Такий умисел може бути завуальований лише однією стороною, про що інша сторона може не знати, як і навпаки.

Верховний Суд вважає за необхідне також зазначити, що помилковим є висновок апеляційного суду про те, що визнання правочину удаваним в частині визначення особи покупця суперечить приписам статті 235 ЦК України, оскільки удаваним може бути не весь правочин, а лише в частині когось із учасників.

Так, суди зобов'язані виходити, зокрема, з того, що встановивши, що обов'язки покупця за договором купівлі-продажу виконав позивач, і він же скористався правами покупця, саме він домовлявся про істотні умови договору купівлі-продажу квартири, а відповідач вдає з себе покупця, будучи лише формально зазначеним таким в договорі, суд визнає покупцем за договором позивача у справі.

Щодо оцінки наявності підстав для захисту цивільного права, яким особа зловживає

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними.

Згідно зі статтею 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

У зв'язку з цим, добросовісність при правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загальносоціальних уявлень про честь і совість. Іншими словами, щоб бути добросовісним, дії та вчинки учасників цивільних відносин мають здійснюватися таким чином, щоб вони викликали схвальну оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті відповідності застосованих засобів правового регулювання тим цілям, які перед ним ставляться. І, навпаки, реалізація правового регулювання цивільних відносин буде недобросовісною, якщо соціальна свідомість відторгає її як таку, що не відповідає задекларованій меті.

Цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.

Відповідно до частини третьої статті 16 ЦК України суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої-п'ятої статті 13 цього Кодексу.

Аналіз частини другої статті 13 ЦК України дає підстави для висновку, що недобросовісна поведінка особи, яка полягає у вчиненні дій, які можуть у майбутньому порушити права інших осіб, є формою зловживання правом.

Формулювання «зловживання правом» необхідно розуміти, як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права, «injuria». Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб'єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.

Термін «зловживання правом» свідчить про те, що ця категорія стосується саме здійснення суб'єктивних цивільних прав, а не виконання обов'язків. Обов'язковою умовою кваліфікації дій особи як зловживання правом є встановлення факту вчинення дій, спрямованих на здійснення належного відповідній особі суб'єктивного цивільного права.

Заборона зловживання правом по суті випливає з якості рівнозваженості, закладеної такою засадою, як юридична рівність учасників цивільних правовідносин. Ця формула виражає втілення в цивільному праві принципів пропорційності, еквівалентності, справедливості під час реалізації суб'єктивних цивільних прав і виконання юридичних обов'язків.

Здійснення суб'єктивних цивільних прав повинно відбуватись у суворій відповідності до принципів правомірності здійснення суб'єктивних цивільних прав, автономії волі, принципів розумності і добросовісності. Їх сукупність є обов'язковою для застосування при здійсненні усіх без винятку суб'єктивних цивільних прав.

Розглядаючи поняття розумності та добросовісності як принципів здійснення суб'єктивних цивільних прав необхідно враховувати, що розумною є поведінка особи, яка діє у межах, не заборонених їй договором або актами цивільного законодавства. Виходячи із аналізу норм, закріплених у ЦК України, поняття «добросовісність» ототожнюється із поняттям «безвинність» і навпаки, «недобросовісність» із «виною». Такий висновок випливає із того, що за діяння, якими заподіяно шкоду внаслідок недобросовісної поведінки, може наступати відповідальність (наприклад, частина третя статті 39 ЦК України), а оскільки обов'язковим елементом настання відповідальності, за загальним правилом, є вина, то такі діяння є винними.

Дослідження питання про здійснення особою належного їй суб'єктивного матеріального права відповідно до його мети тісно пов'язане з аналізом фактичних дій суб'єкта на предмет дотримання вимоги добросовісності.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, ОСОБА_1 зазначив, що на момент нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу від 30 червня 2015 року він мав непогашену заборгованість за кредитними договорами, а тому попросив друга ОСОБА_2 укласти цей договір замість нього. На підтвердження наведених обставин ОСОБА_1 надав суду довідки банків про наявність непогашеної заборгованості за кредитними договорами.

Логічним є припущення того, що у разі необхідності банк не позбавлений був можливості звернутися до суду із позовом до позичальника про стягнення кредитної заборгованості. А у випадку примусового виконання рішення суду державний виконавець вправі накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку (пункт 5 частини третьої статті 11 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження», в редакції чинній на момент укладення спірного правочину).

Таким чином, укладаючи спірний правочин, ОСОБА_1 переслідував мету не допустити у майбутньому можливість банку задовольнити свої вимоги (захистити порушене право) шляхом примусового виконання вірогідного рішення суду про стягнення з нього кредитної заборгованості, що не заперечується ним у позовній заяві.

На переконання Верховного Суду, такі умисні дії позивача необхідно оцінити як недобросовісні, спрямовані на порушення права банку на задоволення вимог кредитора, що свідчить про наявність обставин, визначених частиною другою статті 13 ЦК України.

Суд виходить з того, що неправомірна мета та недобросовісна поведінка позбавляють сторону права посилатися на такі обставини, як на підставі та умови надання захисту судом.

Верховний Суд, переглядаючи справу у касаційному порядку, враховує конкретні обставини цієї справи щодо наявності обставин, визначених частинами другою та третьою статті 13 ЦК України, застосовує загальні засади цивільного права - принцип справедливості, добросовісності та розумності, а також керується однією з аксіом цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», що означає: «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права». З урахуванням викладеного, Суд вважає за необхідне та доцільне застосувати положення частини третьої статті 16 ЦК України та відмовити ОСОБА_1 у захисті цивільного права та інтересу, яким особа зловживала.

Верховний Суд наголошує, що застосовуваний спосіб захисту цивільних прав та інтересів позивача має відповідати критерію ефективності відновлення порушеного права, що є неприпустимим у разі запровадження істотного дисбалансу між правами та інтересами особи, яка просить застосувати такий спосіб захисту, та правами й інтересами іншої особи, стосовно якої такі примусові заходи належить застосувати. У разі встановлення істотного дисбалансу між правами й інтересами сторін спору, що матиме місце у спірних правовідносинах у разі задоволення поданого позову, Суд встановлює порушення меж здійснення цивільних прав, оскільки в діях позивача наявні ознаки зловживання своїм правом.

Висновки за наслідком розгляду касаційної скарги

Заявник оскаржив в касаційному порядку лише рішення суду апеляційної інстанції, разом з тим оскільки неправильного застосування норм матеріального права припустилися суди обох інстанцій, то Верховний Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

За приписами частин першої, третьої статті 412 ЦК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Враховуючи те, що як суд першої інстанції, так і суд апеляційної інстанції припустилися неправильного застосування норм матеріального права, то Верховний Суд дійшов висновку про скасування судових рішень обох інстанцій та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 з підстав наведених у цій постанові.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 17 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 08 липня 2016 року скасувати, ухвалити у справі нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу удаваним та визнання права власності відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук

Судді С. О. Карпенко

В.О.Кузнєцов

Д.Д.Луспеник

С.О.Погрібний