ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
Справа № 620/3884/18 Головуючий у 1 інстанції: Клопот С.Л.
Суддя-доповідач: Вівдиченко Т.Р.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
03 квітня 2019 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Судді-доповідача Суддів За участю секретаря
Вівдиченко Т.Р. Ганечко О.М. Кузьмишиної О.М. Борейка Д.Е.
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 16 січня 2019 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_5 до Головного управління Національної поліції в Чернігівській області, Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області про стягнення заробітку за час вимушеного прогулу внаслідок незаконного звільнення, -
ВСТАНОВИВ:
Позивач - ОСОБА_5 звернулася до суду з позовом до Головного управління Національної поліції в Чернігівській області, Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області, в якому просила стягнути з Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області на користь ОСОБА_5 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 06.11.2015 р. по 31.10.2018 р. включно в розмірі 215606 грн. 61 коп.
Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 16 січня 2019 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду, позивач - ОСОБА_5 звернулася з апеляційною скаргою, просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Зокрема, апелянт посилається на те, що позивач, внаслідок незаконного звільнення її з посади відповідачем, була позбавлена можливості працювати протягом періоду часу з 06.11.2015 року по 31.10.2018 року.
20 березня 2019 року до Шостого апеляційного адміністративного суду від Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області надійшов відзив на апеляційну скаргу, яким підтримує позицію суду першої інстанції.
Заслухавши у відкритому судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, які з'явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, з наступних підстав.
Відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, постановою Верховного Суду від 04 жовтня 2018 року в справі № 825/3752/15-а за адміністративним позовом ОСОБА_5 до Головного управління Національної поліції в Чернігівській області, Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області про визнання наказу про звільнення не чинним та поновлення на посаді, визнано протиправним та скасовано Наказ Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області від 06 листопада 2015 року № 416 о/с в частині звільнення ОСОБА_5 з органів внутрішніх справ з посади старшого слідчого слідчого відділення Ніжинського міського відділу УМВС (з обслуговування міста Ніжина та Ніжинського району).
Постанова набрала законної сили 04 жовтня 2018 року.
Наказом Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області № 15 о/с від 01.11.2018 р., на виконання вказаного рішення суду, ОСОБА_5 було поновлено на посаді старшого слідчого, слідчого відділення Ніжинського міського відділу УМВС з 06 листопада 2015 року.
Крім того, з тексту постанови Верховного Суду від 04 жовтня 2018 року у справі № 825/3752/15-а вбачається, що при зверненні до суду позивач не заявляла позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу і такі вимоги у межах вказаної справи по суті не вирішувалися.
При цьому, наказом Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області № 15 о/с від 01.11.2018 року «Про поновлення ОСОБА_5», прийнятим на виконання постанови Верховного Суду від 04 жовтня 2018 року в справі № 825/3752/15-а, також, не було наказано виплатити позивачу середній заробіток за час вимушеного прогулу.
Позивач , вважаючи, що має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу, звернулась до суду з вищевказаним позовом.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч.2 ст.233 КЗпП України, у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з і належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
В силу частини другої статті 235 КЗпП України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
З аналізу наведених вище правових норм вбачається, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці, звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, а також усіх виплат, на які працівник має право за умовами трудового договору і, відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема, й за час простою, який мав місце не з вини працівника, не обмежується будь-яким строком, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
Згідно ст.1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» №95, ратифікованої Україною 30.06.1961, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано. Цьому визначенню відповідає поняття заробітної плати, передбачене у частині першій статті 94 Кодексу і частині першій статті 1 Закону, як винагороди, обчисленої, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган (роботодавець) виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Конституційний Суд України у рішенні від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 у справі за конституційним зверненням громадянки щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України, статей 1, 12 Закону України "Про оплату праці" зазначив, що положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України у системному зв'язку з положеннями статей 1, 12 Закону України "Про оплату праці" від 24 березня 1995 року №108/95-ВР зі змінами необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
Аналізуючи положення трудового законодавства в контексті конституційного звернення, Конституційний Суд України виходить з того, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків.
Праву працівника на належну заробітну плату кореспондує обов'язок роботодавця нарахувати йому вказані виплати, гарантовані державою, і виплатити їх. При цьому, право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник, у разі порушення законодавства про оплату праці, має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.
Таким чином, під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у ч.2 ст.233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і, відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Конституційним Судом України визначено, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати.
Середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом також є державною гарантією, право на отримання якої виникла у працівника, незаконно позбавленого можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин.
Згідно ст.69 Закону України «Про Конституційний Суд України», рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є обов'язковими до виконання.
Також, право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу є невід'ємним правом позивача, захист якого гарантований ч.1 ст.1 Першого протоколу до Європейської конвенції з прав людини та основних свобод, яка відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства.
Відповідно до правової позиції Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладеної в постанові від 30 жовтня 2018 року по справі №826/12721/17 : «…аналіз наведених правових актів, з урахуванням рішення Конституційного Суду України, дає підстави для висновку, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці, працівник не обмежується будь-яким строком звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати, яка включає усі виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат».
Як було зазначено вище, при ухваленні Верховним Судом постанови від 04 жовтня 2018 року по справі № 825/3752/15-а, не було вирішено питання про стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що призвело до необхідності звернення до суду з даним позовом.
Таким чином, враховуючи, що, у межах справи № 825/3752/15-а, ОСОБА_5 не заявляла позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу і такі вимоги постановою Верховного Суду від 04 жовтня 2018 року у вказаній справі не вирішувалися, а відповідач при поновленні позивача на посаді за рішенням суду добровільно не виплатив їй середній заробіток за час вимушеного прогулу, тому позовні вимоги про стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягають задоволенню.
При цьому, з огляду на вищевказане, колегія суддів вважає помилковими висновки суду першої інстанції про відсутність підстав для нарахування вимушеного прогулу позивачу, оскільки, за чинним законодавством України, позивач не позбавлений права після постановлення судового рішення про поновлення його на посаді в подальшому звернутися до суду із позовом про стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Відповідно до висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 14 січня 2014 року у справі №21-395а13, суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.
Отже, розмір грошового зобов'язання, що підлягає стягненню на користь позивача, визначається згідно із приписами постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 "Про затвердження порядку обчислення середньої заробітної плати", відповідно до якої, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Так, відповідно до пункту 8 Порядку № 100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
При розрахунку розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, колегія суддів застосовує кількість робочих днів, зазначених у листах Міністерства соціальної політики України №10196/0/14-14/13 від 09.09.2014 «Про розрахунок тривалості робочого часу на 2015 рік», №10846/0/14-15/13 від 20.07.2015 «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2016 рік», від 05.08.2016 року №11535/0/14-16/13 «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2017 рік», «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2018 рік», а також з розмір середньоденного заробітку, згідно довідки Ліквідаційної комісії УМВС україни в Чернігівській області від 25 жовтня 2018 року.
Тривалість вимушеного прогулу позивача, який утворився внаслідок винесення протиправного наказу відповідача, необхідно обчислювати з 09 листопада 2015 року по 04 жовтня 2018 року (день прийняття постанови про скасування спірного наказу), який становить 729 робочих днів.
З довідки про середньомісячну заробітну плату ОСОБА_5, виданої Ліквідаційною комісією УМВС України в Чернігівській області 25 жовтня 2018 року, вбачається, що середньоденний заробіток позивача становив 273,88 грн. (7 316,81+5094,01/44 календ. дні).
З урахуванням кількості робочих днів вимушеного прогулу за період з 09 листопада 2015 року по 04 жовтня 2018 року, розмір заробітної плати, що підлягає виплаті позивачу становить 199 658,52 грн. (сто дев'яносто дев'ять тисяч шістсот п'ятдесят вісім гривень п'ятдесят дві копійки).
Згідно правової позиції, яка висвітлена в п. 9 мотивувальної частини рішення Конституційного суду України від 30.01.2003 р. N 3-рп/2003, «Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13)».
Разом з цим, позовні вимоги щодо стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу за період з 05 жовтня 2018 року по 31 жовтня 2018 року задоволенню не підлягають, оскільки, у данному випадку, має місце затримка виконання рішення суду про поновлення на роботі, а не вимушений прогул, як помилково вважає позивач.
Відповідно до п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Аналізуючи обставини справи та норми чинного законодавства, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_5, а тому постанова суду підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про задоволення адміністративного позову частково.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України).
При цьому, доводи викладені в апеляційній скарзі частково спростовують висновки суду першої інстанції та знайшли своє належне підтвердження в суді апеляційної інстанції.
Відповідно до ч. 3 ст. 242 КАС України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Таким чином, колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції не відповідають встановленим обставинам по справі, допущені судом першої інстанції порушення норм матеріального права призвели до неправильного вирішення справи, а тому оскаржувана постанова підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення.
Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Керуючись ст. ст. 243, 250, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд, -
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити частково.
Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 16 січня 2019 року скасувати та прийняти нове рішення.
Адміністративний позов ОСОБА_5 задовольнити частково.
Стягнути з Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області на користь ОСОБА_5 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 09 листопада 2015 року по 04 жовтня 2018 року в розмірі 199 658,52 грн. (сто дев'яносто дев'ять тисяч шістсот п'ятдесят вісім гривень п'ятдесят дві копійки).
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328-329 КАС України.
Суддя-доповідач Судді
Вівдиченко Т.Р. Ганечко О.М. Кузьмишина О.М.
Повний текст постанови виготовлено 08.04.2019 року
