Рішення від 31.01.2019 по справі № 910/1356/13 Господарський суд м. Києва

open

Головна
Судові рішення
Рішення
Рішення від 31.01.2019 по справі № 910/1356/13 Господарський суд м. Києва

скопійовано

Документ має містити точну фразу

Документ не має містити наступного терміну

Документ має містити один з двох термінів

Документ має містити обидва терміни

Замінює символ або декілька символів наприкінці терміну

* Правила використання інтелектуального пошуку

скопійовано

Справа № 910/1356/13

Картка справи

Справа № 910/1356/13

Картка справи

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА _{01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua}

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

31.01.2019

Справа № 910/1356/13

За позовом Прокуратури Деснянського району м. Києва

до 1. Київської міської ради

2. Фізичної особи - підприємця Рахімової Ганни Вікторівни

3. Товариства з обмеженою відповідальністю "Армасе"

третя особа-1, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації)

третя особа-2, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Комунальне підприємство по утриманню житлового господарства "Житлорембудсервіс"

про визнання недійсним та скасування рішення, визнання недійсним договору купівлі-продажу

Суддя Котков О.В.

Секретар судового засідання Кукота О.Ю.

Представники учасників справи:

від прокуратури Винник О.О. (за посвідченням);

від відповідача-1 Сікачьов С.М. (представник за довіреністю);

від відповідача-2 Рахімова Г.В. (фізична особа-підприємець);

від відповідача-3 Глобенко Л.В. (представник за довіренстю);

від третіх осіб-1, 2 не з'явились.

В судовому засіданні 31.01.2019 року, відповідно до положень ст.ст. 233, 240 Господарського процесуального кодексу України, було оголошено вступну та резолютивну частину рішення, повідомлено представників сторін, що повне рішення буде складено 14.02.2019 року.

СУТЬ СПОРУ:

Прокурор Деснянського району міста Києва звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Київської міської ради (відповідач-1), Фізичної особи - підприємця Рахімової Ганни Вікторівни (відповідач-2), Товариства з обмеженою відповідальністю "Армасе" (відповідач-3) про:

- визнання недійсним та скасування рішення Київської міської ради від 24.12.2009 р. № 977/3046 " Про передачу земельної ділянки та продаж цієї земельної ділянки фізичній особі - підприємцю Рахімовій Ганні Вікторівні для будівництва, експлуатації та обслуговування дитячого кафе з дитячим майданчиком на АДРЕСА_1 ";

- визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,0734 га по АДРЕСА_1, кадастровий номер: НОМЕР_1, вартістю 1405501 грн., що укладений 24.12.2010 р. між Київською міською радою та фізичною особою - підприємцем Рахімовою Ганною Вікторівною;

- визнання недійсним державного акту серії НОМЕР_2 від 20.06.2011 р. на право власності на земельну ділянку розташованої на АДРЕСА_1, кадастровий номер НОМЕР_1, площею 0,0734га, виданий Фізичній особі - підприємцю Рахімовій Ганні Вікторівні для будівництва, експлуатації та обслуговування дитячого кафе з дитячим майданчиком, що зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 08-8-00149;

- визнання недійсним договору про поповнення статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю "Армасе", що укладений 12.03.2012 р. між Фізичною особою - підприємцем Рахімовою Ганною Вікторівною та товариством з обмеженою відповідальністю "Армасе", посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, за № 2319 від 12.03.2012 р;

- визнання відсутнім у Товариства з обмеженою відповідальністю "Армасе" права користування земельною ділянкою, площею 0,0734 га за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер: НОМЕР_1.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 17.09.2015 р., залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду м. Києва від 09.08.2016 р., провадження у справі за позовом Прокурора Деснянського району міста Києва в частині позовних вимог щодо визнання недійсним та скасування рішення Київської міської ради від 24.12.2009 р. № 977/3046 "Про передачу земельної ділянки та продаж цієї земельної ділянки фізичній особі - підприємцю Рахімовій Ганні Вікторівні для будівництва, експлуатації та обслуговування дитячого кафе з дитячим майданчиком на АДРЕСА_1 " припинено, в іншій частині позову відмовлено.

Постановою Вищого господарського суду України від 26.10.2016 р. постанову Київського апеляційного господарського суду м. Києва від 09.08.2016 р. та рішення господарського суду м. Києва від 17.09.2015 р. у справі № 910/1356/13 скасовано в частині відмови у задоволенні позову і справу передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва, в іншій частині рішення від 17.09.2015 р. щодо припинення провадження у справі № 910/1356/13 залишено без змін.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 16.11.2017 року та додатковим рішенням від 15.03.2018 року позов задоволено; визнано недійсним та скасовано рішення відповідача-1 від 24.12.2009 № 977/3046; визнано недійсним укладений між відповідачем-1 та відповідачем-2 договір купівлі продажу спірної земельної ділянки від 24.12.2010; визнано недійсним державний акт серії НОМЕР_2 від 20.06.2011 про право власності на спірну земельну ділянку; визнано недійсним договір про поповнення статутного капіталу відповідача-3 від 12.03.2012, укладений між відповідачем-2 та відповідачем-3; визнано відсутнім у відповідача-3 права користування вказаною земельною ділянкою.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 15.05.2018 року апеляційні скарги Київської міської ради, Товариства з обмеженою відповідальністю "Армасе", Фізичної особи-підприємця Рахімової Ганни Вікторівни задоволено, рішення Господарського суду міста Києва від 16.11.2017 року та додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 15.03.2018 року у справі № 910/1356/13 скасовано повністю, постановлено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено повністю.

Постановою Верховного Суду від 05.09.2018 року касаційну скаргу заступника прокурора міста Києва задоволено частково, постанову Київського апеляційного господарського суду від 15 травня 2018 року, рішення Господарського суду міста Києва від 16 листопада 2017 року та додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 15 березня 2018 року у справі № 910/1356/13 скасовано, справу № 910/1356/13 направлено на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Розпорядженням № 05-23/1730 від 02.10.2018 року, у зв'язку з поверненням Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду справи № 910/1356/13 до Господарського суду міста Києва, призначено повторний автоматизований розподіл справи.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02.10.2018 справу № 910/1356/13 передано для розгляду судді Коткова О.В.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.10.2018 року справу № 910/1356/13 прийнято до провадження, ухвалено розгляд справи № 910/1356/13 здійснювати у порядку загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 06.11.2018 року.

В підготовчих засіданнях 06.11.2018 року та 20.11.2018 року судом оголошувалася перерва.

13.11.2018 року через канцелярію суду від заступника керівника Київської місцевої прокуратури № 3 надійшли письмові пояснення № 6031вих-18 від 12.11.20018 року, в яких вказав, що відповідно до додатку до Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 року № 1697-VII в редакції Закону від 02.07.2015 року № 578-VIIІ територіальна юрисдикція Деснянського району м. Києва поширюється на Київську місцеву прокуратуру № 3 міста Києва, у зв'язку з чим просить вважати позивачем у справі Київську місцеву прокуратуру № 3 міста Києва. Крім того, зауважив, що представник прокуратури м. Києва реалізовує процесуальні повноваження, надані йому в силу вимог ст. 36-1 Закону України «Про прокуратуру» (в редакції на момент звернення з позовом до суду) та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» (в чинній редакції Закону) щодо захисту інтересів держави.

16.11.2018 року через канцелярію суду від відповідача-3 надійшла заява про залишення позову без розгляду на підставі п. 4 ч. 5 ст. 174 Господарського процесуального кодексу України. В обґрунтування поданої заяви посилається на те, що згідно з рішенням Київської міської ради від 24.12.2009 року № 977/3046 спірна земельна ділянка була надана ФОП Рахімовій Г.В. із земель комунальної, а не державної власності, стверджувати про порушення інтересів держави та необхідність їх судового захисту немає жодних правових підстав, з огляду на що позов прокурора не може вважатися як такий, що поданий в інтересах держави.

В підготовчому засіданні 20.11.2018 року судом відмовлено в задоволені заяви відповідача-3 про залишення позову без розгляду, з підстав її необґрунтованості, в силу п. 4 ч. 5 ст. 174 Господарського процесуального кодексу України, що занесено до протоколу судового засідання.

За ч. 4 ст. 233 Господарського процесуального кодексу України ухвали суду, які оформлюються окремим документом, постановляються в нарадчій кімнаті, інші ухвали суд може постановити, не виходячи до нарадчої кімнати.

Так, в підготовчому засіданні 29.11.2018 року судом постановлено ухвалу про закриття підготовчого провадження, яка занесена до протоколу судового засідання, та призначено справу № 910/1356/13 до судового розгляду по суті на 20.12.2018 року, про що представників прокуратури та відповідачів було повідомлено під розписку, третіх осіб - ухвалою суду від 29.11.2018 року.

В судовому засіданні 20.12.2018 року судом оголошувалася перерва.

В судовому засіданні 31.01.2019 року представник прокуратури позовні вимоги підтримав та просив суд задовольнити позов. Представники відповідачів-1, 2, 3 проти позовних вимог заперечили та просили відмовити в задоволені позову.

Представники третіх осіб-1, 2 в судове засідання 31.01.2019 року не з'явилися.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників учасників справи, дослідивши всі представлені докази, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ :

Позовні вимоги обгрунтовані тим, що в порушення вимог Земельного кодексу України земельна ділянка відчужена на користь відповідача-2 не на конкурентних засадах; на підставі спірного рішення у відповідача-2 виникло одночасно два взаємовиключних права на земельну ділянку - власності та користування; спірне рішення прийнято на підставі неналежним чином оформлених документів із землеустрою; частина спірної земельної ділянки обліковується за іншою особою - ДКП "Житлоремфонд", яка передана відповідачу-2 без дотримання процедури її вилучення у попереднього землекористувача. У зв'язку з незаконністю спірного рішення такими, що не відповідають вимогам закону, а отже недійсними, є обидва договори про відчуження земельної ділянки, у тому числі на користь відповідача-3, а останній, відповідно, не набув права користування цією ділянкою за укладеним з відповідачем-2 договором.

В постанові Верховного Суду від 05.09.2018 року у справі № 910/1356/13 зазначено, що суди не з'ясували площу відповідної нерухомості та не співставили її з розміром отриманої відповідачем-2 у власність поза конкурсом земельної ділянки. Проте без встановлення цієї обставини неможливо дійти висновку про дотримання відповідачем-1 вимог статті 134 Земельного кодексу України при відчуженні спірної земельної ділянки з комунальної власності. Суди не дослідили та не надали правової оцінки наявним у справі документам, на підставі яких відбувалось оформлення відповідачем-2 спірної земельної ділянки, зокрема: заяві ФОП Рахімової Г.В. від 20.08.2007 К-11773 про отримання земельної ділянки площею 0,020 га для реконструкції кіоску з літним майданчиком під дитяче кафе; згоді Київського міського голови від 06.12.2007 Д-3594 на розроблення документації з землеустрою на земельну ділянку площею 0,022 га для реконструкції кіоску з літним майданчиком під дитяче кафе; технічним умовам на розроблення документації із землеустрою від 04.04.2008 Д-3594 щодо земельної ділянки площею 0,022 га, а також реєстраційному посвідченню від 21.03.2008 № 004385, відповідно до якого загальна площа зареєстрованого за відповідачем-2 закладу громадського харчування становить 67,9 кв.м. Отже, заява відповідача-2 та відповідні погоджувальні документи стосувалися земельної ділянки площею 0,022 га при загальній площі зареєстрованого за відповідачем-2 нерухомого майна у 67,9 кв.м. В постанові зазначено, що за спірним рішенням відповідачу-2 надано у власність поза конкурсом земельну ділянку площею 0,0734 га, що у декілька разів перевищує площу належного йому на праві власності нерухомого майна. Проте суди не надали цим обставинам належної оцінки, з урахуванням чинних на момент прийняття спірного рішення державних будівельних норм та інших нормативно-правових актів з питань планування і забудови територій, якими встановлено нормативи розміру та меж земельних ділянок, необхідних для обслуговування будинків та споруд (Закон України "Про планування і забудову територій"; Державні будівельні норми "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень ДБН 360-92", затверджені наказом Держкоммістобудування від 17.04.1992 за N44; Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів, затверджені наказом Міністерства охорони здоров'я України від 19.06.1996 № 173; Державні будівельні норми "Житлові будинки. Основні положення ДБН В.2.2-15-2005", затверджені наказом Держбуду України від 18.05.2005 № 80). Суди попередніх інстанцій не врахували, що обраний прокурором спосіб захисту права власника майна вищезазначеним положенням цивільного законодавства не відповідає, а отже не є ефективним в розумінні статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Приймаючи рішення по суті позовних вимог, місцевий господарський суд не розглянув наявну в матеріалах справи заяву ТОВ "Армасе" про застосування строку позовної давності та у зв'язку з цим не з'ясував дотримання прокурором встановленого статтею 257 ЦК України загального строку позовної давності при зверненні з даним позовом.

Відповідно до ч. 1 ст. 316 Господарського процесуального кодексу України вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.10.2018 року на виконання вказівок, що містяться в постанові Верховного Суду від 05.09.2018 року запропоновано сторонам надати суду письмові пояснення по справі щодо заявлених вимог та заперечень з урахуванням вказівок, що містяться у постанові Верховного Суду від 05.09.2018 року у справі № 910/1356/13.

02.11.2018 року через канцелярію суду від заступника прокурора міста Києва надійшли пояснення № 05/2/3-540-15 від 02.11.2018 року, в яких останній вказує, що за наявною у документації із землеустрою інформацією на час прийняття оскаржуваного рішення право користування земельною ділянкою площею 0,0734 га за попереднім власником закладу громадського харчування загальною площею 67,9 кв.м на АДРЕСА_1 в установленому законом порядку зареєстровано не було. Право власності чи право користування на спірну земельну ділянку площею 0,0734 га не було оформлено попереднім власником нерухомого майна, тому в подальшому не могло виникнути переходу такого права, визначеного ст. 120 Земельного кодексу України та ст. 377 Цивільного кодексу України, до відповідача-2. При відведенні земельної ділянки відповідачу-2 для будівництва, експлуатації та обслуговування дитячого кафе з дитячим майданчиком, у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно площею 67,9 кв.м, відсутнє обґрунтування надання земельної ділянки площею саме 0,0734 га, яка більш ніж у 10 разів перевищує площе нерухомого майна.

02.11.2018 року через канцелярію суду від відповідача-3 надійшли пояснення, в яких відповідач-3 проти позовних вимог заперечив посилаючись на те, що Закон України "Про планування і забудову територій"; Державні будівельні норми "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень ДБН 360-92", затверджені наказом Держкоммістобудування від 17.04.1992 за № 44; Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів, затверджені наказом Міністерства охорони здоров'я України від 19.06.1996 № 173; Державні будівельні норми "Житлові будинки. Основні положення ДБН В.2.2-15-2005", затверджені наказом Держбуду України від 18.05.2005 №80 не містять норми, яка б прямо встановлювала нормативи розміру та меж земельних ділянок, необхідних для обслуговування будинків та споруд, у тому числі і щодо належного відповідачу-2 об'єкту нерухомого майна, розміщеного на спірній земельній ділянці. Рішення Київради про надання земельної ділянки приймається на підставі даних щодо площі земельної ділянки, вказаної у проекті землеустрою, затверджений Київрадою проект землеустрою щодо відведення відповідачу-2 земельної ділянки площею 0,0734 га не суперечив закону.

06.11.2018 року через канцелярію суду від відповідача-1 надійшли пояснення № 08/230-2128 від 05.11.2018 року, в яких відповідач-1 проти позовних вимог заперечив посилаючись на те, що жодним нормативним актом, який регулює порядок передачі у власність чи користування земельних ділянок комунальної власності, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна (будівлі, споруди), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, не унормовано, що при розроблені проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок мають враховуватись певні пропорції співвідношення площі таких об'єктів та площі земельної ділянки, яка відводиться.

Судом встановлено, що 20.08.2007 року ФОП Рахімова Г.П. звернулась до Київської міської ради з клопотанням (заявою) № К-11773 про надання у користування земельної ділянки в оренду на 1 рік з викупом.

21.03.2008 року ФОП Рахімовою Г.П. за адресою: АДРЕСА_1 було зареєстровано право власності на об'єкт нерухомого майна - заклад громадського харчування, загальною площею 67,9 кв.м (реєстраційне посвідчення № 004385).

Відповідно до висновку постійної комісії Київради з питань землекористування від 30.10.2007 року № К-11773 та згоди Київського міського голови від 06.12.2007 року № Д-3594, СПД Холявко В.М. виготовлено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки ФОП Рахімовій Г.В. для будівництва, експлуатації та обслуговування дитячого кафе з дитячим майданчиком на АДРЕСА_1 від 14.12.2009 року № ТПВ-8808.

24.12.2009 року Київською міською радою прийнято рішення № 977/3046 "Про передачу земельної ділянки та продаж цієї земельної ділянки фізичній особі - підприємцю Рахімовій Ганні Вікторівні для обслуговування дитячого кафе з дитячим майданчиком на АДРЕСА_1".

Вказаним рішенням, а саме п. 2 та п. 5, Київська міська рада вирішила передати ФОП Рахімовій Г.В., за умови виконання пункту 9 цього рішення, у короткострокову оренду на 1 рік земельну ділянку площею 0,0734 га для будівництва, експлуатації та обслуговування дитячого кафе з дитячим майданчиком на АДРЕСА_1 за рахунок міських земель, не наданих у власність чи користування. Продати ФОП Рахімовій Ганні Вікторівні земельну ділянку площею 0,0734 га за 1405501,00 грн. для будівництва, експлуатації та обслуговування дитячого кафе з дитячим майданчиком на АДРЕСА_1 за рахунок земель, переданих у короткострокову оренду, згідно з пунктом 2 цього рішення.

26.05.2010 року між Київською міською радою та ФОП Рахімовою Г.В. укладено договір оренди земельної ділянки, за умовами якого, Київська міська рада передала, а ФОП Рахімова Г.В. отримала в оренду (строкове платне користування) земельну ділянку площею 0,0734 га з цільовим призначенням: для будівництва, експлуатації та обслуговування дитячого кафе з дитячим майданчиком, кадастровий номер НОМЕР_1, строк дії договору - один рік.

В подальшому, 24.12.2010 року на виконання зазначеного рішення, між Київською міською радою та ФОП Рахімовою Г.В. укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення.

Згідно умов вказаного договору продавець на підставі рішення Київської міської ради від 24.12.2009 р. за № 977/3046 продав, а покупець купив земельну ділянку, місце розташування на АДРЕСА_1, загальною площею 0,0734 га, кадастровий номер НОМЕР_1, у межах, які перенесені у натуру (на місцевість) і зазначені у технічній документації земельної ділянки.

Частинами 1 та 4 статті 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Відповідно до ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України право власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно зі ст. 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" № 475/97-ВР від 17.07.1997 року ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Перший протокол та протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 Конвенції.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Виходячи зі змісту пунктів 32-35 рішення Європейського суду з прав людини "Стреч проти Сполученого Королівства" від 24.06.2003 майном у значенні статті 1 Протоколу 1 до Конвенції вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади.

Тобто, укладаючи договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки та перераховуючи за неї власні грошові кошти ФОП Рахімова Г.В., мала право очікувати на набуття права власності в значенні ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

20.06.2011 року ФОП Рахімовою Г.В. отримано державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2.

12.03.2012 року між ФОП Рахімовою Г.В. та ТОВ «Армасе» укладено договір про поповнення статутного капіталу ТОВ «Армасе», за умовами якого, ФОП Рахімова Г.В., як учасник передає, а ТОВ «Армасе» приймає до статутного капіталу (фонду) товариства земельну ділянку, учасник отримує частку в статутному капіталі у розмірі 50% товариства загальною вартістю 1 430 750,00 грн., з яких 27 750,00 грн. внесено грошовими коштами, інше частина - зазначена у параграфі 1.2 нерухомого майна. Земельна ділянка, що передається товариству учасником розташована за адресою: АДРЕСА_1, площа земельної ділянки складає 0,0734 гектара. Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Каплуном Ю.В. за № 2319.

За приписами ч. 1 ст. 134 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них (оренда, суперфіцій, емфітевзис), у тому числі з розташованими на них об'єктами нерухомого майна державної або комунальної власності, підлягають продажу окремими лотами на конкурентних засадах (земельних торгах), крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Відповідно до ч. 2 вказаної статті не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі розташування на земельних ділянках об'єктів нерухомого майна (будівель, споруд), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб.

Отже, чинним земельним законодавством передбачений порядок відчуження земельних ділянок комунальної власності виключно на конкурентних засадах, за виключенням випадків відчуження земельних ділянок, на яких розташоване належне особі на праві приватної власності нерухоме майно.

З огляду на те, що право власності ФОП Рахімовою Г.П. на об'єкт нерухомого майна - заклад громадського харчування, загальною площею 67,9 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 було зареєстровано 21.03.2008 року (реєстраційне посвідчення № 004385), що виключає відчуження вказаної земельної ділянки виключно на конкурентних засадах.

Таким чином, визнання протиправним та скасування рішення суб'єкта владних повноважень про передачу земельної ділянки не впливає на законність правовстановлюючих документів щодо права власності чи користування земельною ділянкою.

При цьому, надання у власність ФОП Рахімовій Г.П. земельної ділянки площею 0,0734 га, що у декілька разів перевищує площу належного їй на праві власності нерухомого майна є виключно правом та волевиявленням органу місцевого самоврядування.

Водночас, встановлення площі земельної ділянки та нерухомого майна, яке розташоване на ній не регламентується положеннями ст. 134 Земельного кодексу України.

Щодо оцінки державних будівельних норм чинних на момент прийняття спірного рішення суд зазначає наступне.

Як вже зазначалося судом вище, проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки ФОП Рахімовій Г.В. для будівництва, експлуатації та обслуговування дитячого кафе з дитячим майданчиком на АДРЕСА_1 від 14.12.2009 року № ТПВ-8808 виготовлено на підставі висновку постійної комісії Київради з питань землекористування від 30.10.2007 року № К-11773 та згоди Київського міського голови від 06.12.2007 року № Д-3594, СПД Холявко В.М.

Рішення Київської міської ради про надання земельної ділянки було прийняте на підставі даних щодо площі земельної ділянки, вказаної у проекті землеустрою, в той час, як затверджений Київрадою проект землеустрою щодо відведення ФОП Рахімовій Г.В. земельної ділянки площею 0,0734 га не суперечив закону.

Суд зауважує, що Закон України "Про планування і забудову територій"; Державні будівельні норми "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень ДБН 360-92", затверджені наказом Держкоммістобудування від 17.04.1992 за № 44; Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів, затверджені наказом Міністерства охорони здоров'я України від 19.06.1996 № 173; Державні будівельні норми "Житлові будинки. Основні положення ДБН В.2.2-15-2005", затверджені наказом Держбуду України від 18.05.2005 №80 не містять норм, які б прямо встановлювали нормативи розміру та межі земельних ділянок, не ставлять в залежність площу земельної ділянки від розміру нерухомого майна, що розташоване на ній, як і не ставить площу відведеної земельної ділянки в залежність від площі споруд, що на них знаходиться.

Щодо обраного позивачем способу захисту суд виходив з наступного.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Статтею 16 цього Кодексу передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (аналогічна норма права закріплена статтею 20 Господарського кодексу України).

За змістом положень указаних норм права суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Установивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу в захисті, встановивши безпідставність та (або) необґрунтованість заявлених вимог.

Згідно зі ст. 152 Земельного кодексу України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання прав, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, а також застосування інших, передбачених законом, способів, у тому числі шляхом поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають у результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, в судовому порядку.

Статтею 21 Цивільного кодексу України визначено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Відповідно до ч. 1 ст. 393 цього Кодексу правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Відтак, системний аналіз положень указаних норм законодавства свідчить про те, що особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачено нормою матеріального права.

Крім того, позивачем за цим позовом може бути і неволодіючий власник, а особа, законний інтерес або право якої порушено.

Отже, при винесені рішення у даній справі суд виходив з того, що відновленням становища, яке існувало до порушення, є також визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 року у справі № 923/466/17.

За ст. 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 77 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно ст. 78 Господарського процесуального кодексу України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Відповідно до ст. 79 Господарського процесуального кодексу України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Підсумовуючи вищенаведене, враховуючи вказівки Верховного суду, викладені в постанові від 05.09.2018 року, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Щодо заяви про застосування строку позовної давності Товариства з обмеженою відповідальністю «Армасе» суд зазначає наступне.

Відповідно ст. 256 Цивільного кодексу України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

В ст. 257 Цивільного кодексу України визначено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частиною 1 ст. 258 Цивільного кодексу України визначено, що позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ст. 267 Цивільного кодексу України ).

Визначення початку відліку позовної давності міститься в ст. 261 Цивільного кодексу України, зокрема, відповідно до ч. 1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому, як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Верховний Суд України у постанові від 16.09.2015 у справі №6-68цс15, яка була прийнята на спільному засіданні судових палат у цивільних та господарських справах зазначив, що оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (п. 1 ст. 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (п. 570 рішення від 20.09.2011 за заявою №14902/04 у справі ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; п. 51 рішення від 22.10.1996р. за заявами №22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 01.07.2015 року у справі №6-178цс15.

Відповідно до п. 1.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» № 10 від 29.05.2013 року, позовна давність, за визначенням статті 256 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Отже, позовна давність є інститутом цивільного права і може застосовуватися виключно до вимог зі спорів, що виникають у цивільних відносинах, визначених у частині першій статті 1 ЦК України, та у господарських відносинах (стаття 3 Господарського кодексу України, далі - ГК України).

В п. 2.1. зазначеної постанови Пленуму Вищого господарського суду України визначено, що частиною третьою статті 267 ЦК України передбачена можливість застосування позовної давності, у тому числі й спеціальної, лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення судом. Посилання сторони на сплив позовної давності в процесі касаційного перегляду судового рішення не вважається такою заявою.

Пунктом 2.2. вказаної постанови Пленуму Вищого господарського суду України визначено, що за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п'ятої статті 267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності.

Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. Щодо фізичної особи (громадянина) останніми можуть бути документально підтверджені тяжке захворювання, тривале перебування поза місцем свого постійного проживання (наприклад, за кордоном) тощо. Стосовно підприємства (установи, організації) зазначені обставини не можуть братися судом до уваги, оскільки за відсутності (в тому числі й з поважних причин) особи, яка представляє його в судовому процесі, відповідне підприємство (установа, організація) не позбавлене права і можливості забезпечити залучення до участі у такому процесі іншої особи; відсутність зазначеної можливості підлягає доведенню на загальних підставах.

З урахуванням наведеного, оскільки прав та охоронюваних законом інтересів позивача відповідачем не порушено, і суд відмовляє позивачу у позові по суті в зв'язку з необгрунтованістю позовних вимог, питання порушення строку позовної давності (за даних обставин) не впливає на суть винесеного рішення і відповідно, строк позовної давності, як спосіб захисту саме порушеного права, при вирішенні даного спору застосуванню не підлягає.

Судові витрати по сплаті судового збору відповідно до положень статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на позивача.

Керуючись ст.ст. 73, 86, 129, 219, 233, 236, 238, 241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ :

В позові відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено 14.02.2019р.

Суддя О.В. Котков

Джерело: ЄДРСР 79807937

скопійовано

Замовити платну консультацію

Відновити пароль

Авторизація

Реєстрація

Реєстрація

Навчальні відео: Як користуватись системою

Ця функція стане доступною в повній версії продукту

Зберегти в обраному

Надіслати на вказаний адрес

Шановний користувач!