ПОСТАНОВА
Іменем України
06 лютого 2019 року
Київ
справа №463/1712/17
адміністративне провадження №К/9901/2647/17
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого судді - Білоуса О.В.,
суддів - Желтобрюх І.Л., Стрелець Т.Г.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 04 жовтня 2017 року (головуючий суддя - Бруновська Н.В., судді - Іщук Л.П., Онишкевич Т.В.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Управління патрульної поліції у місті Львові Департаменту патрульної поліції Національної поліції України про скасування постанови по справі про адміністративне правопорушення,
У С Т А Н О В И В:
У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Управління патрульної поліції у місті Львові Департаменту патрульної поліції Національної поліції України (далі - УПП у місті Львові ДПП) про скасування постанови по справі про адміністративне правопорушення, в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог просив:
- скасувати постанову від 24 березня 2017 року АР № 557401 про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності та накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу у розмірі 425,00 грн. за частиною другою статті 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП).
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 24 березня 2017 року у місті Львові по вулиці Богдана Хмельницького, керуючи автомобілем «TOYOTA LAND CRUISER», номерний знак «НОМЕР_2», був зупинений інспектором патрульної поліції, яким винесено постанову про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за порушення пункту 11.4 Правил дорожнього руху України. У вказаній постанові зазначено, що позивач здійснив виїзд на призначений для зустрічного руху бік дороги. Позивач вважає вказану постанову безпідставною та винесеною з порушенням порядку притягнення до адміністративної відповідальності, оскільки Правил дорожнього руху не порушував. ОСОБА_1 зазначив, що діяв в умовах крайньої необхідності намагаючись затримати водія автомобіля транспортного засобу «MERCEDES», номерний знак НОМЕР_1, оскільки водій вказаного автомобіля знаходиться в неадекватному стані та створював небезпеку для інших учасників дорожнього руху. Разом з тим, такі пояснення безпідставно не були взяті до уваги інспектором патрульної поліції під час розгляду справи про адміністративне правопорушення.
Постановою Личаківського районного суду міста Львова від 28 квітня 2017 року адміністративний позов задоволено.
- скасовано постанову від 24 березня 2017 року АР № 557401 про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності та накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу у розмірі 425,00 грн. за частиною другою статті 122 КУпАП.
Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 04 жовтня 2017 року скасовано постанову Личаківського районного суду міста Львова від 28 квітня 2017 року та прийнято нову, якою у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Не погодившись з ухваленим у справі судовим рішенням суду апеляційної інстанції ОСОБА_1 звернувся з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду апеляційної інстанції скасувати, а постанову Личаківського районного суду міста Львова від 28 квітня 2017 року залишити в силі.
В обґрунтування касаційної скарги скаржник зазначив, що висновки суду апеляційної інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог є помилковими, оскільки в його діях відсутній склад адміністративного правопорушення. ОСОБА_1 стверджує, що рухаючись по вулиці Богдана Хмельницького на своєму автомобілі помітив транспортний засіб «MERCEDES», номерний знак НОМЕР_1, водій якого, на високій швидкості проїхав перехрестя вулиць Богдана Хмельницького та Опришківської та внаслідок чого мало не здійснив наїзд на пішохода, який переходив дорогу. У зв'язку із таким грубим порушенням Правил дорожнього руху водієм вказаного транспортного засобу, позивач був змушений виїхати на смугу зустрічного руху, оскільки вважав за необхідне затримати водія та зробити йому зауваження. При цьому, позивач зазначив, що не створив своїми діями жодних перешкод іншим учасникам дорожнього руху чи аварійної ситуації. ОСОБА_1 зазначає, що його дії були вчинені у стані крайньої необхідності, з метою усунення небезпеки, яка могла загрожувати державному або громадському порядку, власності, правам і свободам громадян, що в силу положень статей 17,18 КУпАП виключає можливість притягнення його до адміністративної відповідальності. За таких обставин, висновки суду апеляційної інстанції щодо правомірності винесення оскаржуваної постанови є безпідставними.
Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 24 березня 2017 року відповідачем, стосовно позивача, винесено постанову про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення серії АР № 557401, якою ОСОБА_1 визнано винним за частиною другою статті 122 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі 425,00 грн.
У постанові зазначено, що 24 березня 2017 року о 12 год. 55 хв. у місті Львові, по вулиці Богдана Хмельницького, водій ОСОБА_1, керуючи автомобілем «TOYOTA LAND CRUISER», номерний знак «НОМЕР_2», здійснив виїзд на призначений для зустрічного руху бік дороги, чим порушив пункт 11.4 Правил Дорожнього Руху України.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що правомірність оскаржуваної постанови не підтверджено належними та допустимими доказами. Суд першої інстанції зазначив, що відповідачем не надано належних доказів вчинення позивачем адміністративного правопорушення, передбаченого частиною другою статті 122 КУпАП, а тому притягнення його до відповідальності є необґрунтованим та протиправним.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції зазначив про помилковість висновків суду першої інстанції щодо недоведеності вини позивача та наявністі підстав для скасування оскаржуваної постанови про притягнення його до адміністративної відповідальності, оскільки вчинення позивачем адміністративного правопорушення (виїзд на призначений для зустрічного руху бік дороги) ним не заперечується. При цьому, позивачем, відповідно до вимог статті 70 КАС України не доведено обставин, на яких ґрунтуються вимоги адміністративного позову, а саме вчинення дій у стані крайньої необхідності. Таким чином, суд дійшов висновку, що відповідачем правомірно винесено оскаржувану постанову про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності та накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу у розмірі 425,00 грн.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду погоджується із зазначеними висновками суду апеляційної інстанції, враховуючи наступне.
Частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з статтею 7 КУпАП, ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв'язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності. Застосування уповноваженими на те органами і посадовими особами заходів адміністративного впливу провадиться в межах їх компетенції, у точній відповідності з законом. Додержання вимог закону при застосуванні заходів впливу за адміністративні правопорушення забезпечується систематичним контролем з боку вищестоящих органів і посадових осіб, правом оскарження, іншими встановленими законом способами.
Статтею 245 КУпАП встановлено, що завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.
Стаття 280 КУпАП закріплює обов'язок посадової особи при розгляді справи про адміністративне правопорушення з'ясувати чи було вчинено адміністративне правопорушення та чи винна дана особа в його вчиненні.
Відповідно до статті 251 КУпАП, доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото - і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.
Отже, притягнення особи до адміністративної відповідальності, можливе лише за наявності події адміністративного правопорушення та вини особи у його вчиненні, яка підтверджена належними доказами.
Пунктом 11 частини першої статті 23 Закону України від 02 липня 2015 року №580-VIII "Про Національну поліцію" (далі - Закон №580-VIII) визначено, що поліція відповідно до покладених на неї завдань регулює дорожній рух та здійснює контроль за дотриманням Правил дорожнього руху його учасниками та за правомірністю експлуатації транспортних засобів.
Порядок дорожнього руху на території України, відповідно до Закону України "Про дорожній рух" від 30 червня 1993 року № 3353, встановлюють Правила дорожнього руху, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306 (із змінами та доповненнями, далі - ПДР України).
Пунктами 1.3 та 1.9. ПДР України встановлено, що учасники дорожнього руху зобов'язані знати й неухильно виконувати вимоги цих Правил, а також бути взаємно ввічливими. Особи, які порушують ці Правила, несуть відповідальність згідно із законодавством.
Згідно з пунктом 8.5.1 ПДР України, горизонтальна дорожня розмітка встановлює певний режим і порядок руху. Наноситься на проїзній частині або по верху бордюру у вигляді ліній, стрілок, написів, символів тощо фарбою чи іншими матеріалами відповідного кольору згідно з пунктом 1 розділу 34 цих Правил.
Відповідно до розділу 34 ПДР України, лінія 1.1 (вузька суцільна лінія) - поділяє транспортні потоки протилежних напрямків і позначає межі смуг руху на дорогах; позначає межі проїзної частини, на які в'їзд заборонено; позначає межі місць стоянки транспортних засобів, майданчиків для паркування і край проїзної частини доріг, не віднесених за умовами руху до автомагістралей. Лінії 1.1 і 1.3 перетинати забороняється. Якщо лінією 1.1 позначено місце стоянки, майданчик для паркування або край проїзної частини, суміжний з узбіччям, цю лінію перетинати дозволяється. Як виняток, за умови забезпечення безпеки дорожнього руху, дозволяється перетинати лінію 1.1 для об'їзду нерухомої перешкоди, розміри якої не дають змоги здійснити її безпечний об'їзд, не перетинаючи цю лінію, а також обгону поодиноких транспортних засобів, що рухаються із швидкістю менше 30 км/год.
За приписами пункту 11.4 розділу Правил дорожнього руху на дорогах з двостороннім рухом, які мають щонайменше дві смуги для руху в одному напрямку, забороняється виїжджати на призначений для зустрічного руху бік дороги.
Частиною другою статті 122 КУпАП встановлено, що порушення правил проїзду перехресть, зупинок транспортних засобів загального користування, проїзд на заборонний сигнал світлофора або жест регулювальника, порушення правил обгону і зустрічного роз'їзду, безпечної дистанції або інтервалу, розташування транспортних засобів на проїзній частині, порушення правил руху автомагістралями, користування зовнішніми освітлювальними приладами або попереджувальними сигналами при початку руху чи зміні його напрямку, використання цих приладів та їх переобладнання з порушенням вимог відповідних стандартів, користування під час руху транспортного засобу засобами зв'язку, не обладнаними технічними пристроями, що дозволяють вести перемови без допомоги рук (за винятком водіїв оперативних транспортних засобів під час виконання ними невідкладного службового завдання), а так само порушення правил навчальної їзди, тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі двадцяти п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або 50 штрафних балів.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції зазначив, що відповідачем не надано доказів на підтвердження правомірності винесення оскаржуваної постанови. Позивач в свою чергу стверджував, що діяв у стані крайньої необхідності.
Суд апеляційної інстанції відмовляючи у задоволенні позовних вимог зазначив, що в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, які б свідчили про те, що позивач порушив Правила дорожнього руху діючи в умовах крайньої необхідності, оскільки відсутня небезпека, яка б становила загрозу державному або громадському порядку, а також власності, правам і свободам громадян.
Суд апеляційної інстанції, посилаючись на пункт 1.5 ПДР України зазначив, що дії або бездіяльність учасників дорожнього руху та інших осіб не повинні створювати небезпеку чи перешкоду для руху, загрожувати життю або здоров'ю громадян, завдати матеріальних збитків. Особа, яка створила такі умови, зобов'язана негайно вжити заходів до забезпечення безпеки дорожнього руху на цій ділянці дороги та вжити всіх можливих заходів для усунення перешкод, а якщо це неможливо, попередити про них інших учасників дорожнього руху, повідомити підрозділ міліції, власника дороги або уповноважений ним орган.
Враховуючи зазначене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що суб'єкт владних повноважень в особі Управління патрульної поліції у місті Львові діяв в межах повноважень та у спосіб передбачений законами та Конституцією України. В діях позивача наявні ознаки порушення пункту 11.4 ПДР України, відповідальність за яке, передбачена частиною другою статті 122 КпАП України. Та обставина, що ОСОБА_1 здійснив виїзд на призначений для зустрічного руху бік дороги, порушуючи при цьому вимоги ПДР України, як зазначив позивач у позовній заяві - для затримання водія іншого транспортного засобу, не свідчить про те, що він діяв у стані крайньої необхідності, оскільки позивач міг створювати небезпеку чи перешкоди для руху інших транспортних засобів та пішоходів. В даному випадку ОСОБА_1 слід було відразу повідомити про виявлене ним порушення відповідний підрозділ поліції, а не самостійно затримувати порушника.
Згідно з статтею 9 КУпАП, адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність. Адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені цим Кодексом, настає, якщо ці порушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до закону кримінальної відповідальності.
За змістом статей 10, 11 КУпАП, адміністративне правопорушення визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії чи бездіяльності, передбачала її шкідливі наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків. Адміністративне правопорушення визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла їх передбачити.
Відповідно до статті 18 КУпАП, не є адміністративним правопорушенням дія, яка хоч і передбачена цим Кодексом або іншими законами, що встановлюють відповідальність за адміністративні правопорушення, але вчинена в стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, яка загрожує державному або громадському порядку, власності, правам і свободам громадян, установленому порядку управління, якщо ця небезпека за даних обставин не могла бути усунута іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена шкода.
У разі вчинення особою діяння у стані крайньої необхідності, така особа не лише звільняється від адміністративної відповідальності, а такі дії взагалі не розглядаються як адміністративне правопорушення, оскільки в діянні немає ознаки вини.
Отже, положеннями КУпАП передбачено можливість звільнення особи від адміністративної відповідальності, однак лише у випадках, коли вчинені нею дії, які мають ознаки правопорушення і за які КУпАП передбачена відповідальність, вчинені у стані крайньої необхідності.
Інститут крайньої необхідності покликаний сприяти підвищенню соціальної активності учасників суспільних відносин, є гарантією правового захисту людини, що бере участь у запобіганні шкоди правам громадян, інтересам держави й суспільства.
Стан крайньої необхідності виникає, коли є дійсна, реальна, а не уявна загроза зазначеним інтересам. Якщо загроза охоронюваним інтересам може виникнути в майбутньому, діяння не може вважатися таким, що вчинено у стані крайньої необхідності. На це прямо вказують слова тексту статті «для усунення небезпеки, яка загрожує».
Однією з найважливіших умов правомірності акта крайньої необхідності є те, що за таких обставин небезпека не може бути усунута іншими засобами, тобто засобами, не пов'язаними із заподіянням шкоди іншим охоронюваним законом інтересам.
Також, стан крайньої необхідності повинен відповідати критеріям своєчасності. Своєчасність заподіяння шкоди полягає в тому, що вона може бути заподіяна лише протягом часу, поки існує стан крайньої необхідності. Якщо ж такий стан ще не виник або, навпаки, уже минув, то заподіяння шкоди в цьому випадку (так звана "передчасна" і "спізніла" крайня необхідність), може тягнути відповідальність на загальних засадах.
Спосіб збереження охоронюваного законом інтересу за рахунок іншого повинен бути саме крайнім. Якщо для запобігання небезпеки, що загрожує, в особи є шлях, не пов'язаний із заподіянням шкоди, вона повинна обрати саме цей шлях. Інакше посилання на стан крайньої необхідності виключається. Шкода, заподіяна в стані крайньої необхідності, повинна бути менш значною, ніж відвернена шкода. Заподіяння шкоди, рівної тій, що могла бути спричинена, або шкоди більшої, не може бути виправдана станом крайньої необхідності. Зокрема не можна рятувати одне благо за рахунок заподіяння шкоди рівноцінному благу. Питання про те, яку шкоду вважати більш значною, а яку менш, є питанням факту й вирішується в кожному конкретному випадку залежно від конкретних обставин справи. В основу оцінки шкоди заподіяної й шкоди відверненої повинні бути покладені як об'єктивний, так і суб'єктивний критерії, проте визначальним має бути об'єктивний критерій.
Відповідно до статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у справах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
За таких обставин Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції щодо відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1
За приписами статті 341 КАС України, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості перевіряти правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, інакше, аніж на підставі встановлених ними фактичних обставин справи. При цьому будь-яких обставин, які б свідчили про допущення судом апеляційної інстанції порушення норм процесуального права, що дозволяли б суду вийти за межі доводів касаційної скарги та слугували обов'язковою підставою для скасування оскаржуваного судового рішення, Верховним Судом не встановлено.
Більшість доводів касаційної скарги, по суті, зводяться до незгоди з мотивами суду апеляційної інстанції, якими він керувався при оцінці доказів і встановлених на цих підставах обставин дорожньої-транспортної ситуації за участю позивача, що в підсумку вплинуло на прийняття рішення про наявність в діях останнього складу адміністративного правопорушення, поставленого йому за провину, та правомірність оскаржуваної постанови.
З урахуванням визначених статтею 341 КАС України меж перегляду касаційним судом рішення суду апеляційної інстанції, такі аргументи позивача не можуть слугувати підставою для висновку про порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права при ухваленні оскарженого судового рішення.
Враховуючи вищезазначене, колегія суддів вважає, що постанова Львівського апеляційного адміністративного суду від 04 жовтня 2017 року ґрунтується на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким дана належна юридична оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, та не допущено порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Усі доводи та їх обґрунтування викладені у касаційній скарзі не спростовують висновків суду апеляційної інстанції, тому підстави для скасування оскаржуваного судового рішення та задоволення касаційної скарги відсутні.
Згідно з частиною першою статті 350 КАС України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
Керуючись статтями 341, 345, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України,
П О С Т А Н О В И В :
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 04 жовтня 2017 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач О.В.Білоус
Судді І.Л.Желтобрюх
Т.Г.Стрелець
