Постанова

Іменем України

10 жовтня 2018 року

м. Київ

справа № 569/6236/16-ц

провадження № 61-19815св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Кузнєцова В. О., Погрібного С. О., Ступак О. В. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_2,

відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5,

треті особи: приватний нотаріус Рівненського міського нотаріального округу Усик Світлана Іванівна, Товариство з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Трипілля», Приватне підприємство «Західна аграрна компанія», ОСОБА_7,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 05 грудня 2016 року у складі судді Бучко Т. М. та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 09 лютого 2017 року у складі колегії суддів: Бондаренко Н. В., Григоренка М. П., Хилевича С. В.,

ВСТАНОВИВ:

У травні 2016 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: приватний нотаріус Рівненського міського нотаріального округу УсикС. І., Товариство з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Трипілля» (далі - ТзОВ «Агрофірма «Трипілля»), Приватне підприємство «Західна аграрна компанія», ОСОБА_7, про визнання договору купівлі-продажу часток статутного капіталу недійсними.

Свої вимоги позивач обґрунтовувала тим, що під час проживання однією сім'єю її чоловік ОСОБА_3 набув майнові (корпоративні) права як учасник господарського товариства. 20 травня 2013 року між відповідачами укладений договір купівлі-продажу часток статутного капіталу ТзОВ «Агрофірма «Трипілля». При укладені вказаного договору ОСОБА_3 не отримував від неї як дружини згоди на його укладення.

Враховуючи те, що договір купівлі-продажу часток статутного капіталу ТзОВ «Агрофірма «Трипілля» виходить за межі дрібного побутового правочину, позивач просила суд визнати договір купівлі-продажу часток статутного капіталу ТзОВ «Агрофірма «Трипілля» від 20 травня 2013 року недійсним.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 05 грудня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.

Відмовляючи у задоволені позову, суд першої інстанції зазначав, що у разі передання подружжям свого майна для здійснення підприємницької діяльності шляхом участі одного з них у заснуванні господарського товариства, це майно належить зазначеному товариству на праві власності, подружжя набуває відповідне майнове право, яке реалізується одним із подружжя (засновником) шляхом участі в управлінні товариством, а другий із подружжя набуває право вимоги виплати йому певних сум у разі поділу майна між подружжям (половини вартості внесеного майна, або половини отриманого доходу від діяльності підприємства, або половини майна, що залишилося після ліквідації підприємства). Таким чином, ОСОБА_3 мав право розпоряджатися своєю часткою в статутному капіталі ТзОВ «Агрофірма «Трипілля» без згоди другого з подружжя, оскільки така частка не є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Крім того, факт проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 однією сім'єю без реєстрації шлюбу матиме правове значення у разі звернення позивача до суду із вимогами щодо визнання майна спільною сумісною власністю та поділу такого майна, однак не є підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу, вчиненого за відсутності згоди іншого з подружжя.

Ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 09 лютого 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилено. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 05 грудня 2016 року залишено без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції, повно і всебічно з'ясувавши обставини справи, дійшов обґрунтованих висновків про відсутність підстав для задоволення позову. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції.

У березні 2017 року ОСОБА_2 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 05 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 09 лютого 2017 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила суд скасувати рішення судів попередньої інстанцій та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій, ухвалюючи рішення, не врахували того факту, що ОСОБА_3 набув майнові права як учасник ТзОВ «Агрофірма «Трипілля» під час спільного проживання із позивачем. ОСОБА_3 не отримав її згоди на укладення оспорюваного договору, який не відноситься до дрібного побутового правочину, а тому зазначений договір є недійсним.

Крім того, судом апеляційної інстанції необґрунтовано відмовлено у задоволенні усного клопотання представника позивача про відкладення розгляду справи, що позбавило останнього надати пояснення суду і призвело до неповного встановлення обставин, які мали значення для правильного вирішення цієї справи.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції та надано строк для подання заперечень.

У червні 2017 року від ОСОБА_5 надійшли заперечення на касаційну скаргуОСОБА_2, у яких заявник просить відхилити вказану касаційну скаргу та залишити без змін рішення судів попередніх інстанцій, посилаючись на те, що доводи касаційної скарги є необґрунтованими та безпідставними. Майнові права у ТзОВ «Агрофірма «Трипілля» належали ОСОБА_3, тому він мав право розпоряджатися ними. На момент укладення оспорюваного договору ОСОБА_2 не перебував у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_3, тому згода позивача на укладення такого договору не вимагалася.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 вересня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У квітні 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних та кримінальних справ вказану справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_2 не підлягає задоволенню із таких підстав.

Судами встановлено, що 04 жовтня 1986 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали шлюб, зареєстрований відділом ЗАГС м. Рівне.

09 лютого 1998 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 розірвано.

04 жовтня 2013 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 повторно уклали шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб від 04 жовтня 2013 року серії НОМЕР_1

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 14 жовтня 2014 року у справі № 569/13915/14ц встановлено факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у період із 09 лютого 1998 року по 04 жовтня 2013 року.

Відповідно до статуту ТзОВ «Агрофірма «Трипілля», затвердженого загальними зборами учасників товариства, протокол від 01 листопада 2012 року № 12, ОСОБА_3 є учасником ТзОВ «Агрофірма «Трипілля». Його частка у статутному капіталі товариства складає 80 %. Частка у статутному капіталі товариства ОСОБА_4 складає 20 %.

20 травня 2013 року між ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладений договір купівлі-продажу часток статутного капіталу ТзОВ «Агрофірма «Трипілля», посвідчений 20 травня 2013 року приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Усик С. І., зареєстрований у реєстрі за № 955.

Відповідно до пункту 1.1 цього договору продавці передають у власність покупця всі належні їм частки у статутному капіталі ТзОВ «Агрофірма «Трипілля», загальним розміром 100 % статутного капіталу товариства, а покупець приймає у власність вказані частки та сплачує за них грошову суму у розмірі та в порядку, визначеному цим договором.

Згідно зі статтею 61 Сімейного кодексу України (далі - СК України) об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Статтею 63 СК України встановлено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

Відносини щодо майна господарського товариства регулюються нормами ЦК України, Господарським кодексом України (далі - ГК України) та Законом України «Про господарські товариства» (чинним на час ухвалення оскаржуваних рішень).

За змістом статті 113 ЦК України та статті 1 Закону України «Про господарські товариства» товариство з обмеженою відповідальністю належить до господарських товариств. Господарські товариства можуть набувати майнових та особистих немайнових прав.

Відповідно до частини першої статті 12 Закону України «Про господарські товариства» товариство є власником, у тому числі майна, переданого йому учасниками у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу.

Частиною першою статті 147 ЦК України та частиною першою статті 53 Закону України «Про господарські товариства» встановлено, що учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) у статутному капіталі одному або кільком учасникам цього товариства.

Із урахуванням положень статті 115 ЦК України, статті 85 ГК України та статті 12 Закону України «Про господарські товариства», за якими власником майна, переданого господарському товариству у власність його учасниками як вклад до статутного (складеного) капіталу, є саме товариство, відчуження учасником товариства частки в статутному капіталі на користь іншої особи не припиняє права власності товариства на майно, яке обліковується на його балансі, у тому числі на внесені до статутного капіталу вклади учасників.

Таким чином, із моменту внесення грошових коштів до статутного капіталу господарського товариства вони є власністю самого товариства, зазначені спільні кошти (майно) подружжя втрачають ознаки об'єкта права спільної сумісної власності подружжя.

Право на компенсацію вартості частини коштів виникає в іншого подружжя лише щодо спільних коштів, а не статутного капіталу, при цьому лише в тому разі, коли спільні кошти всупереч статті 65 СК України були використані одним із подружжя саме для внесення вкладу до статутного капіталу.

Подальше розпорядження учасником товариства його часткою в статутному капіталі з огляду на положення статей 116, 147 ЦК України в редакції чинній на час ухвалення оскаржуваних рішень є суб'єктивним корпоративним правом такого учасника й відчуження ним на власний розсуд частки в статутному фонді не може вважатися використанням (відчуженням) спільного майна подружжя проти волі іншого подружжя та не в інтересах сім'ї.

Отже, у разі передання подружжям свого майна для здійснення підприємницької діяльності шляхом участі одного з них у заснуванні господарського товариства, це майно належить зазначеному товариству на праві власності, подружжя набуває відповідне майнове право, яке реалізується одним із подружжя (засновником) шляхом участі в управлінні товариством, а другий із подружжя набуває право вимоги виплати йому певних сум у разі поділу майна між подружжям.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції, з яким обґрунтовано погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання укладеного договору купівлі-продажу недійсним, оскільки частка в статутному капіталі господарського товариства не є спільною власністю подружжя, корпоративні права ОСОБА_3 належать виключно йому, тому він мав право розпоряджання ними без згоди дружини.

Посилання заявника у касаційній скарзі на обмеження апеляційним судом його процесуальних прав у зв'язку із відхиленням клопотання його представника про відкладення розгляду справи є безпідставним та таким, що не узгоджується із вимогами цивільного процесуального законодавства.

Частиною першою статті 305 ЦПК України2004 року встановлено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи за клопотанням особи, яка бере участь у справі, коли повідомлені нею причини неявки буде визнано судом поважними.

У касаційній скарзі зазначено, що представником позивача було подано усне клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку із необхідністю прийняти участь в судовому засіданні в іншій справі, проте суд продовжив розгляд цієї справи, чим права позивача.

Разом з цим, такі доводи заявника не є підставою для скасування рішення суду, оскільки, як правильно вказав суд, участь представника в іншому судовому засіданні не є поважною причиною для відкладення розгляду справи.

Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень, оскільки вони ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржником норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК Українивиходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційних скаргах доводи були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, арішення судів попередніх інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 05 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 09 лютого 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. А. Стрільчук Судді:В. О. Кузнєцов С. О. Погрібний О. В. Ступак Г. І. Усик