Дата документу 14.08.2018
Справа № 320/3072/18
2/320/2459/18
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
14 серпня 2018 року Мелітопольський міськрайонний суд Запорізької області у складі:
головуючого – судді Юрлагіної Т.В.,
за участю секретаря – Бондаренко Г.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Мелітополі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя,
В С Т А Н О В И В:
Позивачка звернулася до суду з позовом до відповідача про поділ майна подружжя, визнавши за нею право власності на ? частину квартири АДРЕСА_1.
В обґрунтування своїх вимог позивачка вказує на те, що з 21.09.2002 року вони з відповідачем перебували у зареєстрованому шлюбі. 26 жовтня 2009 року шлюб між ними розірвано, про що постановлено рішення Мелітопольського міськрайонного суду, 02.08.2011 року отримано свідоцтво про розірвання шлюбу. Перебуваючи в шлюбі під час спільного проживання 26 вересня 2005 року, взяли кредит та придбали квартиру АДРЕСА_1. Таким чином, вважає що набута під час шлюбу квартира є спільною сумісною власністю. Питання щодо розподілу спільно набутого майна подружжя між ними не вирішувалось, оскільки вона планувала повернутись. В березні місяці 2018 року отримала копію заочного рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області про визнання її та дитини такими, що втратили право користування квартирою № 19 в будинку № 200 по вул. Лютневій в м. Мелітополі Запорізької області. Після отримання зазначеного рішення, вона звернулась із заявою про скасування заочного рішення суду. Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду скасовано провадження по справі щодо визнання їх такими що втратили право користування квартирою № 19 в будинку № 200 по вул. Лютневій в м. Мелітополі Запорізької області, провадження у справі зупинено до розгляду зазначеної справи.
В судовому засіданні позивачка підтримала позовні вимоги в повному обсязі по викладеним у позові доводам та підставам, просила їх задовольнити. Зазначила що між ними з відповідачем було непорозуміння і вона разом з дитиною виїхала з квартири до м. Токмак в листопаді 2009 року. Вона планувала повернутись. Оскільки відповідач сплачував кредит за квартиру, вона не зверталась до нього із вимогами про стягнення аліментів. Однак, в березні місяці 2018 року отримала копію заочного рішення Мелітопольського міськрайонного суду про визнання її та дитини такими, що втратили право користування квартирою № 19 в будинку № 200 по вул. Лютневій в м. Мелітополі Запорізької області. Після отримання зазначеного рішення, вона звернулась із заявою про скасування заочного рішення суду. Ухвалою Мелітопольського міськрайонного суду заочне рішення скасовано, провадження по справі щодо визнання їх такими що втратили право користування квартирою № 19 в будинку № 200 по вул. Лютневій в м. Мелітополі Запорізької області, зупинено до розгляду зазначеної справи. Не згодна з позицією відповідача про пропуск нею строку позовної давності при звернені до суду із вказаним позовом, оскільки про порушення свого права власності на частину спільного майна подружжя дізналась лише в березні 2018 року, коли отримала заочне рішення суду, після чого одразу звернулась до суду, тобто у встановлений законом строк. Під час шлюбу було внесено в рахунок погашення кредиту близько 38 тисяч гривень а також одну тисячу доларів перший внесок. Вона займалась підготовкою документів для отримання кредиту.
Зазначає, що відповідач використовує їхнє спільне майно на власний розсуд, мотивуючи свої дії тим, що свідоцтво про право власності на квартиру видано лише на його ім’я та не визнає її права на частку у спільній сумісній власності, у зв’язку з чим вона змушена звернутися до суду з даним позовом.
Відповідач у судовому засіданні позовні вимоги не визнав у повному обсязі, просив відмовити у задоволені позову. В обґрунтування своїх заперечень зазначив, що спірна квартира АДРЕСА_1 була придбана за його грошові кошти, він працював отримував заробітну плату. Кредитний договор № 13/2005/0589 Фжк, був укладений 26.09.2005 року між ним та ПАТ КБ «Надра», в забезпечення виконання вимог якого вказана квартира була передана в заставу. Кредит був погашений за рахунок його коштів. Позивачка жодним чином не приймала участі у виплаті кредиту, та взагалі у період погашення якого вона працювала лише деякий час. На даний час кредитні зобов’язання виконані ним в повному обсязі. Більшу частину кредиту ним сплачено після припинення шлюбних відносин та розірвання шлюбу.
Крім того, зазначив, що рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області 26.10.2009 року шлюб між сторонами було розірвано. До вимог про поділ майна, заявлених після розірвання шлюбу застосовується позовна давність у три роки. Таким чином строк позовної давності по вказаним позовним вимогам почався у 2009 році, тобто у 2012 році строк позовної давності сплинув. Позивач звернувшись до суду з позовною заявою лише у 2018 році, пропустила встановлені законом строки позовної давності, що є підставою для відмови у позові.
Представник відповідача – адвокат ОСОБА_3 в судовому засіданні підтримала викладені відповідачем доводи та підстави, та просила відмовити у задоволені позову в повному обсязі.
Суд, вислухавши пояснення сторін та представника відповідача – адвоката ОСОБА_3, дослідивши матеріали справи та всебічно проаналізувавши обставини в їх сукупності, давши оцінку зібраним у справі доказам, виходячи зі свого внутрішнього переконання, яке ґрунтується на повному, об’єктивному та всебічному з’ясуванні обставин справи, прийшов до висновку, що позов підлягає задоволенню у повному обсязі з наступних підстав.
Згідно ч.1 ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до положень ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов’язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Судом встановлені наступні обставини:
21 вересня 2002 року між сторонами було укладено шлюб.
26 жовтня 2009 року шлюб між ними розірвано, про що постановлено рішення Мелітопольського міськрайонного суду запорізької області.
02 серпня 2011 року сторонами отримано свідоцтво про розірвання шлюбу, копія свідоцтва (а.с.9).
Під час перебування у шлюбі за кредитні кошти, відповідно до кредитного договору № 13/2005/0589 Фжк, укладеного 26 вересня 2005 року між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_2 укладено угоду купівлі продажу квартири № 19 в будинку № 200, що знаходиться за адресою вул. Лютнева в м. Мелітополі Запорізької області, за відповідачем зареєстровано право власності. /а.с.10/.
Оцінюючи доводи позивача на підтвердження своїх позовних вимог, а також заперечення відповідача та представника відповідача, суд виходить з наступного:
Згідно до частини другої ст. 61 СК України,об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну) установу.
Відповідно до частини третьої статті 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Частина четверта статті 65 СК України встановлює, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Отже, об'єктом права спільної сумісної власності подружжя є як предмети матеріального світу, так і майнові права та обов'язки. Договір, укладений одним із подружжя, створює обов'язки для другого з подружжя в разі, якщо його укладено в інтересах сім'ї, а одержане за цим договором майно фактично використано на задоволення потреб сім'ї.
Крім того, за правилами статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Отже, у сімейному законодавстві діє презумпція спільності майна подружжя, при цьому частини чоловіка та дружини є рівними. Спростувати цю презумпцію може сторона, яка надає докази протилежного, що мають відповідати вимогам належності та допустимості, і це є її процесуальним обов'язком.
Майно придбане за запозичені (кредитні) кошти та оформлене на одного з подружжя все одно є об’єктом спільної сумісної власності і підлягає поділу судом оскільки не входить до переліку майна, передбаченого ст. 57 СК України - "майно, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка." Окрім цього для суду важливим є встановлений факт, що нерухомість була придбана в інтересах сім’ї, тому відповідно до ч. 4, ст. 65 СК України договори купівлі-продажу, кредиту та іпотеки створюють обов’язки для обох з подружжя і після розлучення.
Відповідно до ст. 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Як встановлено в статті 68 Сімейного Кодексу України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.
Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України.
Згідно до ч. 1ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Згідно з п. 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» до складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї (ч. 4 ст. 65 СК України). Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них. Що стосується премії, нагороди, одержаних за особисті заслуги, суд може визнати за другим з подружжя право на їх частку, якщо буде встановлено, що він своїми діями сприяв її одержанню.
Таким чином, якщо навіть на час придбання в шлюбі майна використовувалися запозичені кошти одним із подружжя, вони вважаються використаними в інтересах сім'ї і не є особистою власністю подружжя.
Відповідно до правових висновків, висловлених Верховним Судом України в справах № 6-79цс13, №6-2641цс15, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності. Разом з тим належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи вказані норми та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто критеріями, які дозволяють надати спірному набутому майну режим спільного майна є: час набуття такого майна, кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття), мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий режим спільної власності подружжя.
Приведені норми закону та досліджені обставини в ході судового розгляду дають підстави зробити висновок про те, що спірна квартира № 19 в будинку № 200, що знаходиться за адресою вул. Лютнева в м. Мелітополі Запорізької області була придбана під час юридичного шлюбу подружжя, тобто є їх спільним сумісним майном.
Таким чином, як позивачу так і відповідачу відповідно до статті 63 Сімейного Кодексу України належить право власності на 1/2 частину вказаної квартири.
Той факт, що спірна квартира була придбана за кошти, що отримані відповідачем за кредитним договором, який в подальшому був сплачений відповідачем, що підтверджується копіями квитанцій, в яких платником зобов’язань за кредитним договором зазначений саме ОСОБА_2 (а.с.58-92), у даному випадку не має правового значення через те, що в розумінні вимог статті 57 Сімейного Кодексу України спірна квартира не є особистою приватною власністю відповідача ОСОБА_2
Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У відповідності до ч.6 вказаної статті доказування не може ґрунтуватися на припущеннях
Однак, всупереч вищезазначеному, відповідачем не надано суду жодних доказів в обґрунтування своїх доводів про погашення зобов’язань за кредитним договором за власні кошти. Надані копії про сплату щомісячного платежу по вимогам кредитного договору містять лише відомості про суму сплачених грошових коштів, платником вказаний ОСОБА_4, що є вірним, оскільки він зазначений як позичальник за кредитним договором № 13/2005/0589 Фжк.
Таким чином, якщо навіть на час придбання в шлюбі майна використовувалися запозичені кошти одним із подружжя, вони вважаються використаними в інтересах сім'ї і не є особистою власністю подружжя.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 04 липня 2018 року по справі № 4/1319/16-ц, (провадження № 61-19445св18).
Також, суд не приймає до уваги доводи відповідача стосовно пропуску позивачем строку позовної давності при зверненні до суду із вказаним позовом, виходячи із наступного.
Статтями 256-257 та 261 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
У частині другій статті 72 СК України та пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» визначено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.
Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15).
Як роз'яснено у п. 15 згаданій постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 № 11, початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу РАЦС (статті106,107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109,110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (ч. 2ст. 72 СК України).
Тобто визначальним для висновку про застосування строку позовної давності у спорі про поділ майна подружжя, заявленому після розірвання шлюбу, є саме момент, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.
В судовому засіданні позивачка пояснила, що про порушення свого права на частку у спірному майні подружжя вона дізналась лише в березні 2018 року, через що у квітні 2018 року звернулась до суду із вказаним позовом, тобто у встановлений законом строк.
Пунктом 1 ст.6 конвенції передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення й застосування конвенції (п.1 ст.32), наголошує, що позовна давність — це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце в далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту з плином часу (п.51 рішення від 22.10.96 за заявами №22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; п.570 рішення від 20.09.2011 за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).
Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в ст.261 ЦК, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернувся по його захист до суду, недостатньо.
Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, про обов’язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
У справі, встановлено, що позивач про порушення свого права дізналась лише в березні 2018 року, після розгляду в суді справи про визнання її та дитини такою, що втратила право користування квартирою № 19 в будинку № 200, що знаходиться за адресою вул. Лютнева в м. Мелітополі Запорізької області, то із зазначеним позовом ОСОБА_1 звернулася до суду в межах позовної давності.
Позивач також довела той факт, що вона не мала можливості дізнатися про порушення свого цивільного права раніше, що також випливає із загального правила, про обов’язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. При цьому відповідачем не доведено зазначені обставини.
Таким чином, судом було встановлено, що позивачем не пропущено строк звернення до суду із даним позовом.
Доводи представника відповідача про відсутність клопотання позивача про поновлення пропущеного строку звернення до суду не можуть бути прийняті до уваги, оскільки сторона про порушення свого права дізналась лише в березні 2018 року і саме з цього часу відраховується строк. Спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя, розірвання шлюбу не тягне за собою припинення даного права.
Таким чином, враховуючи вищевикладене, належним чином оцінивши подані сторонами докази, оскільки домовленості чи шлюбного договору щодо поділу спільного майна сторонами не укладено, тому суд приходить до висновку про те, що позовні вимоги є законними, повністю підтверджуються зібраними у справі доказами, а відтак підлягають задоволенню у повному обсязі.
Відповідно до вимогст.141 ЦПК України та Закону України «Про судовий збір» з відповідача на користь позивача також слід стягнути судовий збір у розмірі 1846 грн. 93 коп., сплачений позивачем про зверненні до суду із позовом.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 3, 10, 12, 13, 81, 89, 133, 141, 259, 263-265 ЦПК України, ст.ст. 60, 61, 63, 65, 68, 69, 70, 72 СК України, ст. ст. 256-257, 261, 368 ЦК України, п. 15, 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», суд -
УХВАЛИВ:
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя – задовольнити.
Визнати за ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, право власності на ? частину квартири АДРЕСА_1.
Стягнути з ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, РНОКПП НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 РНОКПП НОМЕР_2 судовий збір в сумі 1846 (одну тисячу вісімсот сорок шість) грн. 93 копійки.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Апеляційного суду Запорізької області через Мелітопольський міськрайонний суд Запорізької області протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду; на ухвали суду якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційного скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст судового рішення складено 20 серпня 2018 року.
Суддя: Т.В.Юрлагіна
