Постанова
Іменем України
20 червня 2018 року
м. Київ
справа № 348/2116/16-ц
провадження № 61-5258св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І. (суддя - доповідач), Крата В. І., Курило В. П.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_3,
відповідач - ОСОБА_4,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 22 вересня 2017 року у складі судді Міськевича О. Я. та рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 13 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Фединяка В. Д., Матківського Р. Й., Девляшевського В. А.,
ВСТАНОВИВ:
У листопаді 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4, у якому просила відшкодувати втрачений заробіток та матеріальні витрати, завдані каліцтвом, а саме: стягнути з відповідача на її користь 64 525 грн 50 коп. заборгованості втраченого заробітку з 01 листопада 2008 року, 7 289 грн 54 коп. витрат на придбання медичних препаратів, 219 грн 40 коп. витрат на проїзд до місця лікування та з 01 серпня 2017 року по 30 вересня 2018 року стягувати щомісяця половину мінімальної заробітної плати за втрату професійної працездатності.
Позовна заява мотивована тим, що 26 жовтня 2008 року ОСОБА_4 перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння, керуючи автомобілем, спричинив дорожньо-транспортну пригоду (далі - ДТП), вчинив наїзд на неї як на пішохода і залишив місце події.
Внаслідок неправомірних дій відповідача вона отримала тілесні ушкодження, які є небезпечними для життя в момент спричинення.
Вироком Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 02 лютого 2009 року ОСОБА_4 визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених частиною першою статті 135, частиною другою статті 286 КК України, та призначено йому покарання.
Рішенням Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 18 травня 2016 року з відповідача стягнуто на її користь витрати на періодичне лікування отриманих травм за період з 2014-2015 роки на загальну суму 2 024 грн 96 коп.
Зазначала, що в період з 14 жовтня 2005 року до 29 грудня 2008 року вона працювала оператором котельні Ліснотарновицької загальноосвітньої школи, тому їй слід відшкодувати заробіток, втрачений зменшенням професійної або загальної працездатності, та кошти на лікування виходячи з розміру мінімальної заробітної плати, які підлягають відшкодуванню з часу ушкодження здоров'я, тобто з 26 жовтня 2008 року. Просила позов задовольнити.
Рішенням Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 22 вересня 2017 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 64 525 грн 50 коп. втраченого заробітку, 7 289 грн 54 коп. витрат на придбання медичних препаратів та 219 грн 40 коп. витрат на проїзди до місця лікування.
Ухвалено стягувати з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 щомісячні платежі втраченого заробітку з 01 серпня 2017 року до 30 вересня 2018 року в розмірі 50 % мінімальної заробітної плати, визначеної законодавством. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідно до статті 1195 ЦК України у позивача внаслідок скоєння ОСОБА_4 26 жовтня 2008 року ДТП виникло право на відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням її здоров'я, та відшкодування втраченого заробітку починаючи з 1 листопада 2008 року.
Рішенням апеляційного суду Івано-Франківської області від 13 грудня 2017 року рішення Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 22 вересня 2017 року в частині стягнення із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 1 951 грн 50 коп. втраченого заробітку за період з 1 листопада 2008 року до 13 травня 2009 року та втраченого заробітку з 01 серпня 2017 року до 30 вересня 2018 року щомісяця в розмірі 50 % мінімальної заробітної плати скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення.
Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 втрачений заробіток з 01 серпня 2017 року до 30 вересня 2018 року в розмірі 1 600 грн щомісяця.
У задоволенні позову про стягнення 1 951 грн 50 коп. втраченого заробітку за період з 1 листопада 2008 року до 13 травня 2009 року відмовлено.
У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що рішення суду першої інстанції про стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 61 574 грн 00 коп. заборгованості втраченого заробітку, 7 284 грн 54 коп. витрат на придбання медичних препаратів, 219 грн 40 коп. витрат на проїзд до місця лікування та судового збору на користь держави постановлено із дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, а тому підстав для його скасування в цій частині немає.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення втраченого заробітку за період з 1 листопада 2008 року до 13 травня 2009 року у розмірі 1 951 грн 50 коп. та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив із того, що позивачу друга група інвалідності встановлена 13 травня 2009 року, тому саме з цього часу у винної особи виникло зобов'язання з відшкодування шкоди - втраченого заробітку. У період до встановлення втрати працездатності відшкодовуються витрати на лікування.
Скасовуючи рішення в частині стягнення втраченого заробітку за період з 01 серпня 2017 року до 30 вересня 2018 року щомісяця в розмірі 50 % мінімальної заробітної плати та ухвалюючи в цій частині нове рішення, суд апеляційної інстанції виходив із того, що місцевий суд не встановив конкретного розміру стягнення, який слід визначати виходячи з розміру мінімальної заробітної плати у сумі 3 200 грн.
У січні 2018 року ОСОБА_4 подав касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що позивач на момент ДТП не працювала, заробітної плати не отримувала, а тому безпідставним є стягнення втраченого заробітку виходячи з розміру мінімальної заробітної плати. На утриманні відповідача перебувають двоє неповнолітніх дітей та батьки похилого віку, він не працює, при цьому позивач, її чоловік та батьки матеріально забезпечені, а тому вважає, що з урахуванням статей 1177, 1204, 1207 ЦК України є підстави для зменшення розміру відшкодування шкоди. Не обґрунтовані також підстави для відшкодування вартості проїзду до санаторію.
У квітні 2018 року ОСОБА_3 подала відзив на касаційну скаргу, у якому просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення без змін.
29 березня 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції (частина друга статті 400 ЦПК України).
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Суди встановили, що 26 жовтня 2008 року ОСОБА_4, перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння, керуючи автомобілем спричинив ДТП та вчинив наїзд на ОСОБА_3 як на пішохода і покинув місце події.
Внаслідок ДТП позивач отримала тілесні ушкодження, які належать до тяжких та є небезпечними для життя в момент спричинення.
Вироком Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 02 лютого 2009 року ОСОБА_4 визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених частиною першою статті 135 та частиною першою статті 286 КК України, призначено покарання.
У період з 16 червня 2016 року до 27 червня 2016 року та з 01 березня 2017 року до 10 березня 2017 року позивач знаходилась на стаціонарному лікуванні, витратила кошти на придбання препаратів та медикаментів на загальну суму 7 289 грн 54 коп.
У період з 25 листопада 2016 року до 29 грудня 2016 року ОСОБА_3 перебувала на лікуванні у санаторії, тому витратила кошти на придбання квитків на проїзд у загальному розмірі 219 грн 40 коп.
Відповідно до частин першої, другої статті 1195 ЦК України фізична або юридична особа, яка завдала шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я фізичній особі, зобов'язана відшкодувати потерпілому заробіток (дохід), втрачений ним внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, а також відшкодувати додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо. У разі каліцтва або іншого ушкодження здоров'я фізичної особи, яка в момент завдання шкоди не працювала, розмір відшкодування визначається виходячи з розміру мінімальної заробітної плати.
Отже правильним є висновок суду апеляційної інстанції про наявність підстав для стягнення коштів на придбання препаратів та медикаментів на загальну суму 7 289 грн 54 коп., коштів на придбання квитків на проїзд у загальному розмірі 219 грн 40 коп.
Згідно із статтею 1197 ЦК України розмір втраченого фізичною особою внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я заробітку (доходу), що підлягає відшкодуванню, визначається у відсотках від середнього заробітку (доходу), який потерпілий мав до каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, з урахуванням ступеня втрати потерпілим професійної працездатності, а за її відсутності - загальної працездатності.
Відповідно до пунктів 1, 11 Положення про медико-соціальну експертизу, пунктів 3, 26, 27 Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 03 грудня 2009 року № 1317, Інструкції про встановлення груп інвалідності, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров'я України від 05 вересня 2011 року № 561, встановлення МСЕК тієї чи іншої групи інвалідності внаслідок загального захворювання визначається за критеріями життєдіяльності людини, зокрема, здатністю особи до виконання трудової діяльності. Здатність до трудової діяльності - сукупність фізичних та духовних можливостей людини, яка визначається станом здоров'я, що дозволяє їй займатися різного виду трудовою діяльністю.
Професійна працездатність - здатність людини якісно виконувати роботу, що передбачена конкретною професією, яка дозволяє реалізувати трудову зайнятість у певній сфері виробництва відповідно до вимог змісту і обсягу виробничого навантаження, встановленого режиму роботи та умов виробничого середовища. Параметрами оцінки є збереження або втрата професійної здатності, можливість трудової діяльності за іншою професією, яка за кваліфікацією дорівнює попередній, оцінка допустимого обсягу роботи у своїй професії і посаді, можливість трудової зайнятості у звичайних або спеціально створених умовах. Інваліди II групи з вираженим обмеженням життєдіяльності можуть навчатися та провадити різні види трудової діяльності, зокрема шляхом створення відповідних умов праці із забезпеченням засобами компенсації фізичних дефектів чи порушених функцій організму, здійснення реабілітаційних заходів.
Законодавство вирізняє професійну та загальну працездатність. Професійна працездатність передбачає здатність працівника до роботи за конкретним фахом і на певній посаді, тоді як загальна працездатність - це здатність до виконання будь-якої роботи у звичайних умовах праці. Особа, яка зазнала каліцтва та якій встановлено інвалідність, може бути визнана частково працездатною. З метою встановлення в особи здатності до праці МСЕК під час встановлення інвалідності має встановити ступінь професійної (а за її відсутності - загальної) працездатності у відсотках.
Отже, на підставі цих відомостей суд визначає розмір втраченого фізичною особою внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я заробітку (доходу) у відсотках, що підлягає відшкодуванню.
Відповідно до пункту 11 Положення про медико-соціальну експертизу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 грудня 2009 року № 1317, міські, міжрайонні, районні медико-соціальні експертні комісії: а) визначають ступінь обмеження життєдіяльності людини, у тому числі стан працездатності, групу, причину і час настання інвалідності, а також ступінь втрати професійної працездатності (у процентах) працівників, які одержали каліцтво чи інше ушкодження здоров'я, пов'язане з виконанням своїх трудових обов'язків; б) встановлюють потребу інвалідів у соціальній допомозі, що була б спрямована на полегшення наслідків погіршення здоров'я (протезування, засоби пересування, робочі пристосування, постійний догляд тощо).
Отже, належним і допустимим доказом підтвердження ступеня втрати професійної працездатності (у процентах) для застосування статті 1195 ЦК України є відповідний висновок МСЕК з визначенням відсотка втрати працездатності.
Відповідно до статті 57, частини першої статті 58 ЦПК України 2004 року доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Висновком судово-медичної експертизи від 09 червня 2017 року № 028, проведеної на підставі ухвали Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 04 квітня 2017 року, встановлений прямий причинний зв'язок між ДТП та наслідками травмування у вигляді тяжких тілесних ушкоджень здоров'я ОСОБА_3, що спричинило інвалідність. Встановлено 50 % втрати професійної працездатності. Також зазначено, що у період з 26 березня 2009 року до 13 травня 2009 року ОСОБА_3 вперше оглянута. Останній огляд проведений 14 вересня 2016 року. Друга група інвалідності встановлена 13 травня 2009 року до 01 жовтня 2018 року, причина інвалідності - загальне захворювання.
Визначаючи розмір втраченого заробітку ОСОБА_3, суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що суми на відшкодування шкоди втраченого заробітку мають присуджуватися потерпілому з дня втрати працездатності.
Позивачу ІІ групу інвалідності за загальним захворюванням встановлено 13 травня 2009 року, тому відповідні суми підлягають стягненню з цієї дати.
Доводи касаційної скарги про те, що при вирішенні спору судам слід було застосувати положення статей 1177, 1204, 1207 ЦК України, колегія суддів відхиляє, оскільки дані норми не регулюють правовідносини, які виникли між сторонами.
Підлягають відхиленню й мотиви касаційної скарги про зменшення розміру відшкодування через тяжкий майновий стан відповідальної особи, оскільки законом врахування цих обставин не передбачено.
Інші доводи касаційної скарги також не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про залишення без задоволення касаційної скарги ОСОБА_4 та залишення без змін рішення Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 22 вересня 2017 року в не скасованій при апеляційному перегляді частині та рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 13 грудня 2017 року, оскільки судові рішення законні та обґрунтовані.
Керуючись статтями 400, 411 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Рішення Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 22 вересня 2017 року в не скасованій при апеляційному перегляді частині та рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 13 грудня 2017 року залишити без змін.
Поновити виконання рішення Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 22 вересня 2017 року та рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 13 грудня 2017 року.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийМ. Є. Червинська СуддіН. О. Антоненко В. І. Журавель В. І. Крат В. П. Курило
