Номер провадження: 22-ц/785/2706/18
Номер справи місцевого суду: 521/20354/16-ц
Головуючий у першій інстанції Целух А. П.
Доповідач Сегеда С. М.
АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19.06.2018 року м. Одеса
Апеляційний суд Одеської області, у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого Сегеди С.М.,
суддів: Вадовської Л.М.,
Кононенко Н.А.,
за участю секретаря Бєляєвої А.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на заочне рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 07 листопада 2017 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання договору дарування удаваним, перерозподіл часток у приватному майні подружжя, за участю третьої особи Одеської міської ради,
встановив:
01.12.2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 про визнання договору дарування удаваним, перерозподіл часток у приватному майні подружжя, посилаючись на те, що з 1982 року ОСОБА_3 проживав у квартирі за АДРЕСА_1. Дану квартиру ОСОБА_3 отримав після розміну квартири АДРЕСА_2.
Вищевказана квартира за АДРЕСА_1 входила до складу Державного житлового фонду України і належала ОСОБА_3 на праві користування згідно з законодавством, що діяло на той час, і яке не передбачало приватного володіння квартирами в багатоповерхових будинках.
В 1986 році ОСОБА_3 одружився на ОСОБА_4 та в 1989 році прописав її на житловій площі в квартирі АДРЕСА_1.
В 1992 році сім'я ОСОБА_3 здійснила обмін з ОСОБА_5, згідно якого сім'я ОСОБА_3, у складі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, її син ОСОБА_6 та спільний син подружжя, ОСОБА_7, переїхали в частину будинку, розташовану за адресою: АДРЕСА_3, а власник зазначеної частини будинку ОСОБА_5 переїхала до кв. АДРЕСА_1, де і прописалась.
В свою чергу, квартира ОСОБА_5 перейшла у власність відповідача ОСОБА_4 за договором дарування.
Звертаючись до суду з позовом, позивач ОСОБА_3 посилався на те, що в результаті обміну частки будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_3, правовими наслідками придбання стало право спільної сумісної власності ОСОБА_3 та його дружини на придбаний будинок, а договір дарування приховує правочин міни, та порушує майнові права позивача, у зв'язку з чим має бути визнаний судом удаваним.
Позивач також просив встановити право власності ОСОБА_3 на його частку в спільній сумісній власності вказаного житлового будинку, в розмірі 27/100 його часток, та припинити право власності ОСОБА_4 на частку в спільній сумісній власності в розмірі 27/100 часток будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_3, що належить ОСОБА_3
Заочним рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 07 листопада 2017 року позовні вимоги ОСОБА_3 були залишені без задоволення.
В апеляційній скарзі ОСОБА_3 просить суд скасувати вищевказане заочне рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 07 листопада 2017 року та ухвалити нове рішення, яким визнати удаваним договір дарування від 29.02.1992 року на ім'я ОСОБА_4 27/50 часток житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_3, визнати правочин міни між власником частини вказаного житлового будинку та наймачем квартири за АДРЕСА_1, підставою виникнення права спільної сумісної власності на 27/50 часток вказаного житлового будинку за подружжям ОСОБА_3, встановити право спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_3 на 27/50 часток вказаного житлового будинку, в рівних частинах, встановити право власності ОСОБА_3 на його частку у спільній сумісній власності в розмірі 27/100 часток вказаного будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_3, припинити право власності ОСОБА_4 на частку в спільній сумісній власності в розмірі 27/100 часток вказаного житлового будинку, що належить ОСОБА_3
До суду апеляційної інстанції відповідач ОСОБА_4 жодного разу не з'явилась, будучи належним чином повідомленою про час і місце судового засідання, у тому числі через повідомлення на веб-сайті апеляційного суду Одеської області (а.с.151).
Виходячи з того, що відповідач ОСОБА_4 не інтересується про рух даної цивільної справи і не бажає прийняти участь при її розгляді в апеляційній інстанції, а також значний час, протягом якого дана цивільна справа перебуває на розгляді апеляційної інстанції, із врахуванням думки позивача і заявника апеляційної скарги ОСОБА_3, колегія суддів вирішила слухати справу у її відсутність, за участю ОСОБА_3
Перевіривши законність і обрунтованість оскаржуваного судового рішення в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, заслухавши пояснення заявника апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступних підстав.
Ухвалюючи оскаржуване судове рішення, суд першої інстанції виходив із того, що позивач ОСОБА_3 та відповідач ОСОБА_4 з 1986 року перебували в зареєстрованому шлюбі, який 14.12.1996 року було розірвано, про що зроблений відповідний актовий запис № 375 від 05.09.2000 року.
З 16.09.1982 року позивач ОСОБА_3 проживав в квартирі АДРЕСА_1, а в подальшому, і до 17.06.1992 року у вказаній квартирі також проживали члени його сім'ї: відповідач ОСОБА_4, її син ОСОБА_6, та син сторін ОСОБА_7, що підтверджується довідкою КП ЖКС «Черьомушки» від 28.09.2009 року від 14.03.2011 року (а.с.18).
В 1992 році позивач ОСОБА_3 та відповідач ОСОБА_4 переїхали проживати у частку спірного будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_3, а власниця частки вказаного будинку ОСОБА_5 переїхала в квартиру АДРЕСА_1, що підтверджується довідками СОК «Ближні Млини» від 16.08.2016 року (а.с.20, 21), де відповідно і зареєструвались.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідач ОСОБА_4 стала власницею 27/50 частин будинку АДРЕСА_3, на підставі договору дарування від 29 лютого 1992 року, посвідченого державним нотаріусом Сьомої Одеської державної нотаріальної контори, зареєстрованого з №2-1845, згідно якого ОСОБА_5 подарувала, а ОСОБА_4 прийняла в дар вище зазначену частину будинку. 07 травня 1992 року вказане нерухоме майно зареєстровано Одеським міським бюро технічної інвентаризації на праві приватної власності за ОСОБА_4 (а.с.22, 23).
У відповідності до зазначеного договору дарування, дарувальник засвідчив що згадана частина будинку до цього часу нікому не продана, не подарована, не заставлена, в спорі і під забороною не перебуває, всі витрати за складання та оформлення цього договору платить дарувальник, зміст ст.101 і 226 ЦК УРСР сторонам роз'яснено, особу сторін встановлено, їх дієздатність, також встановлена належність ОСОБА_5 на праві власності 27/50 частин будинку АДРЕСА_3.
Як було зазначено вище, позивач ОСОБА_3 оспорює договір дарування 27/50 часток будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_3, посилаючись на те, що сторони договору ОСОБА_8 та ОСОБА_4 насправді уклали договір міни, у зв'язку з чим вважає, що є підстави для визнання правочину міни між власником частини вищевказаного будинку та наймачем квартири за АДРЕСА_1, підставою виникнення права спільної сумісної власності на 27/50 часток спірного будинку, визнання права спільної сумісної власності за позивачем та відповідачем на 27/50 часток спірного будинку в рівних частинах, визнання права власності за позивачем на його частку в спільній сумісній власності в розмірі 27/100 часток спірного будинку, та припинити право власності ОСОБА_4 на частку в спільній сумісній власності в розмірі 27/100 часток спірного будинку.
Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції обгрунтовано вказав, що відповідно до положень ст.ст.55, 124 Конституції України, ст.3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Захист цивільних прав це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення, під якими розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачений ст.16 ЦК України.
Оскільки цивільні правовідносини між сторонами виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, в редакції 2003 року, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку, що при вирішенні спірних правовідносин слід застосувати положення Цивільного кодексу УРСР, в редакції від 18.07.1963 року (далі - ЦК УРСР).
У відповідності до ст. 243 ЦК УРСР за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.
За правилами ст.227 та 244 ЦК УРСР договір дарування повинен бути укладений в письмовій формі, нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією зі сторін є громадянин, та підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.
Крім того, ст. 153 ЦК УРСР визначено, що договір вважається укладеним, коли між сторонами у потрібній у належних випадках формі за всіх істотних умов досягнуто згоди. Істотними умовами є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї із сторін повинно бути досягнуто згоди.
Момент вчинення правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, відповідно до статей 210, 640 ЦК України пов'язується з державною реєстрацією.
Така умова передбачалась і вимогами ст. 128 ЦК УРСР, згідно якого право власності у набувача майна виникає з моменту його реєстрації та передачі цього майна.
Виходячи з матеріалів справи, суд дійшов обгрунтованого висновку про те, що між сторонами дійсно укладений договір дарування, в повній мірі узгоджується із дослідженими судом доказами та встановленими судом обставинами.
Так, у відповідності до ч. 2 ст. 58 ЦК УРСР, який діяв на час укладення оспорюваного договору дарування, якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.
Норма вищевикладеної статті ЦК УРСР кореспондується зі статтею 235 ЦК України, який діє на момент розгляду справи. Зокрема, ст. 235 ЦК України встановлює, що удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
При цьому, суд обгрунтовано вказав, що згідно з роз'ясненнями, викладеними в пункті 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсним», за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.
Тобто, при вирішенні спору про визнання правочину удаваним, суду необхідно встановити, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників угоди. Наміру однієї сторони на укладення удаваної угоди недостатньо.
У відповідності до ст.241 ЦК УРСР за договором міни між сторонами провадиться обмін одного майна на інше. Кожний з тих, хто бере участь у міні, вважається продавцем
того майна, яке він дає в обмін, і покупцем майна, яке він одержує.
Відповідно до ст. 79 ЖК України , наймач жилого приміщення вправі за письмовою згодою членів сім'ї, що проживають разом із ним, включаючи тимчасово відсутніх, провести обмін займаного приміщення з іншим наймачем або членом житлово-будівельного кооперативу, в тому числі з проживаючими в іншому населеному пункті.
За змістом ст.83 ЖК України угода про обмін жилими приміщеннями набирає чинності з моменту одержання ордерів, що видаються виконавчими комітетами місцевих Рад народних депутатів (частина перша статті 58).
Однак, заявником апеляційної скарги ОСОБА_3 не надано суду доказів на підтвердження своїх вимог щодо визнання договору дарування удаваним правочином та визнання його правочином міни між власником частини будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_3 - ОСОБА_5 та наймачем квартири за АДРЕСА_1, ОСОБА_4, що б могло бути підставою виникнення права спільної сумісної власності на 27/50 часток вказаного житлового будинку.
Позивачем також не надано суду доказів письмової згоди членів сім'ї наймача жилого приміщення - позивача ОСОБА_3, які проживали разом із ним, тобто ще у кількості трьох осіб, на проведення обміну займаного приміщення з іншим наймачем або членом житлово-будівельного кооперативу. Позивачем також не надано суду ордери, що видаються виконавчими комітетами місцевих Рад народних депутатів щодо обміну жилими приміщеннями.
Крім того, колегія суддів вважає за необхідне вказати, що у разі, якби позивач ОСОБА_3 разом із членами сім'ї здійснили приватизацію квартири за АДРЕСА_1, на підставі Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19.06.1992 року № 2482-ХІІ, то дані обставини б давали правові підстави для здійснення обміну вказаної квартири на частину житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_3, яка належала ОСОБА_5 на праві власності. Однак, у цьому разі, позивачу ОСОБА_3 належало б на праві власності у вказаній квартирі, а потім і в частині спірного житлового будинку - лише 1/4 їх частина, а не 1/2, як ним зазначено в позові.
Проте, позивач та заявник апеляційної скарги ОСОБА_3 повністю визнавав договір дарування 27/50 частин спірного житлового будинку на користь своєї дружини - відповідача ОСОБА_4, починаючи з 1992 року по 2010 рік, коли він вперше звернувся до суду з аналогічним позовом, не зазначивши в якості третьої особи Одеську міську раду, та який заочним рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 15 червня 2011 року був задоволений (а.с.16-17).
Тобто, протягом 18 років заявник апеляційної скарги ОСОБА_3 повністю визнавав вказаний договір дарування і його він влаштовував. Крім того, у спірній частині вказаного житлового будинку він проживає до теперішнього часу, а відповідач ОСОБА_4 разом з дітьми у вказаному будинку не проживає вже дуже значний час.
Більше того, як вбачається з рішення апеляційного суду Одеської області від 13.10.2014 року, яким було скасовано вищевказане рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 15 червня 2011 року, відповідач ОСОБА_4 20 жовтня 2004 року подарувала позивачу ОСОБА_3 27/150 частин спірного житлового будинку, тобто 1/3 частину своєї частки вказаного будинку (а.с.12-15).
Вказані обставини додатково свідчать про те, що позивач ОСОБА_3 визнавав спірний договір дарування 27/50 частин житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_3, укладений 29 лютого 1992 року, і жодним чином не оспорював його, як і не оспорював договір дарування відповідачем ОСОБА_427/150 частин спірного житлового будинку, тобто 1/3 частини своєї частки вказаного будинку, на ім'я позивача і заявника апеляційної скарги ОСОБА_3, який був укладений 20 жовтня 2004 року.
Крім викладеного, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що для задоволення позовних вимог позивача ОСОБА_3, вищевказаний договір дарування 27/150 частин житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_3, укладений 20 жовтня 2004 року, також слід визнавати недійсним, оскільки він є похідним від права власності відповідача ОСОБА_4 на 27/50 частин вищевказаного житлового будинку, набутого за спірним договором дарування від 29 лютого 1992 року, який оспорюється позивачем ОСОБА_3
Однак, позивач ОСОБА_3 не лише не ставить питання про визнання недійсним вказаного договору дарування, за яким він набув право власності на 27/150 частин спірного житлового будинку, а взагалі не повідомив суду про існування вказаного договору, проте в ході апеляційного розгляду підтвердив факт його укладення.
З підстав викладеного, колегія суддів вважає за необхідне вказати, що підставою для звернення до суду з даним позовом слугувало бажання позивача ОСОБА_3 не визнати удаваним договір дарування 27/50 частин спірного житлового будинку, а його бажання безпідставно визнати за собою право власності на половину цієї частки, тобто 27/100 частин цього житлового будинку, не враховуючи при цьому права інших членів його сім'ї, котрі також проживали в квартирі за АДРЕСА_1.
Враховуючи вищевикладене, а також зазначений вище договір дарування 27/150 частин спірного житлового будинку від 20 жовтня 2004 року, згідно якого відповідач ОСОБА_3 подарувала позивачу ОСОБА_4 вказану частину, то права ОСОБА_3 на його частину у спірному житловому будинку не порушені.
Тобто, матеріали цивільної справи не містять будь-яких належних, допустимих та достатніх доказів, на підтвердження обставин, на які посилається позивач і заявник апеляційної скарги ОСОБА_3, як на підстави своїх вимог стосовно того, що сторони договору дарування насправді уклали договір міни частини будинку.
Крім того, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_3 не довів факту наявності порушення його прав та законних інтересів, не довів факту протиправної поведінки відповідачки, оскільки, як вбачається з матеріалів справи, договір дарування було укладено не з позивачем, який просив визнати цей договір удаваним, а між іншими особами: сторонами спірного правочину, якими є ОСОБА_5 та ОСОБА_4, які між тим не оспорюють укладений між ними 29.02.1992 договір дарування з підстав, передбачених ч. 2 ст. 58 ЦК УРСР, у зв'язку з чим суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що у позивача право на оспорювання договору дарування не виникло.
Тобто, суд дійшов правильного висновку про те, що об'єкт нерухомого майна був набутий шляхом укладення спірного договору дарування, а тому являвся особистим майном відповідачки ОСОБА_4, відповідно до ст. 57 СК України і не підлягає розподілу, оскільки не є спільним майном подружжя.
У зв'язку з цим, суд також обрунтовано відмовив у задоволенні вимог щодо визнання частини будинку спільною сумісною власністю сторін, визнання за позивачем ОСОБА_3 права власності на частину будинку, та припинення права власності ОСОБА_4 на частину будинку, оскільки ці вимоги є похідними.
Згідно ч.ч. 1,5,6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
З огляду на викладене, колегія суддів зазначає, що заявник апеляційної скарги не надав суду достатніх, належних і допустимих доказів існування обставин, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог, заперечень проти оскаржуваного рішення суду та доводів апеляційної скарги.
Згідно ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.
За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуване рішення суду в повній мірі відповідає зазначеним вимогам, доводи апеляційної скарги його не спростовують, оскільки рішення ухвалено у повній відповідності до вимог матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, ст.ст. 375, 381 - 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Заочне рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 07 листопада 2017 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції України протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 25.06.2018 року.
Судді апеляційного суду Одеської області: С.М. Сегеда
Л.М. Вадовська
Н.А. Кононенко
