Справа № 288/1517/16-ц
Провадження № 2/288/82/18
ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 травня 2018 року смт Попільня
Попільнянський районний суд Житомирської області в складі:
головуючого судді - Зайченко Є. О.,
секретаря судового засідання - Франчук Ю.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в смт. Попільня цивільну справу за позовом Управління поліції охорони в м. Києві до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором,
ВСТАНОВИВ:
Управління поліції охорони в м. Києві до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором (далі – Позивач) звернулись до суду з позовною заявою до ОСОБА_1 (далі – Відповідач) про стягнення заборгованості за договором, обґрунтовуючи позов тим, що 11 серпня 2014 року Управління Державної служби охорони при ГУМВС України в м. Києві, правонаступником якого є Управління поліції охорони в м. Києві (далі – Підрозділ), ОСОБА_1 та Вінницьке вище професійне училище Департаменту Державної служби охорони при МАС України (далі – Навчальний заклад) уклали договір № 462 на навчання за кошти підрозділу Державної служби охорони з кандидатом на службу в органи внутрішніх справ України, Вищим професійним училищем Департаменту ДСО при МВС України та підрозділом Державної служби охорони.
Відповідно до Договору Позивач прийняв на себе зобов’язання перерахувати Навчальному закладу кошти на підготовку Відповідача за професією охоронник для служби в УДСО при ГУМВС України в м. Києві, а Відповідач оволодіти всіма видами професійної діяльності та прибути після закінчення навчання на службу до підрозділу УДСО при ГУМВС України в м. Києві 03 грудня 2014 року і відпрацювати 3 (три) роки.
Всупереч вимогам Договору капрал поліції, поліцейський Печерського районного відділу ОСОБА_1 з 09 лютого 2016 року був звільнений за власним бажанням.
09 лютого 2016 року видано наказ, яким капрала поліції ОСОБА_1 було звільнено із служби в поліції відповідно до пункту «7» частини першої статті 77 (за власним бажанням) Закону України «Про національну поліцію».
Враховуючи викладене, Позивач просить, стягнути з ОСОБА_1 на користь Управління поліції охорони в м. Києві 7016 гривень 71 копійка боргу.
Представник Позивача в судове засіданні не з’явився, надав до суду заяву, в якій просив справу розглядати без його участі. Позовні вимоги підтримують в повному обсязі, проти ухвалення заочного рішення не заперечують.
Відповідач в судове засідання не з’явився, про час і місце розгляду справи був належним чином повідомлений, відповідно до пункту 2 частини сьомої статті 128 ЦПК України, а саме: на зареєстровану у встановленому законом порядку адресу його останнього відомого зареєстрованого місця проживання були направлені судові повістки разом із розписками, які повернулися на адресу суду з відміткою «Укрпошти» - «за закінченням терміну зберігання». Також про те, що Відповідач був належним чином повідомлений, свідчить судовий виклик розміщений на офіційному веб-сайті судової влади України Попільнянського районного суду Житомирської області. Про причини неявки суду Відповідач не повідомив, заяви про розгляд справи у її відсутності не надавав, а тому суд визнає причини неявки ОСОБА_1 неповажними.
Відповідно до пункту 2 частини сьомої статті 128 ЦПК України судова повістка направляється фізичним особам, які не мають статусу підприємців, - за адресою їх місця проживання чи місця перебування, зареєстрованою у встановленому законом порядку.
Згідно частини четвертої статті 223 ЦПК України у разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення).
Згідно повідомлення УДМС України в Житомирській області від 13 грудня 2016 року ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, зареєстрований за
адресою : смт. Попільня, вул. Героїв Майдану, 100, Попільнянського району Житомирської області.
Позивач не заперечує проти ухвалення рішення при заочному розгляді справи на підставі наявних у справі доказів, що відповідає положенням статті 280 ЦПК України.
У відповідності до частини другої статті 247 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Дослідивши матеріали справи у їх сукупності, всебічно та повно з’ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об’єктивно оцінивши докази, які мають істотне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню із наступних підстав.
15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» № 2147-VIIІ від 03 жовтня 2017 року, яким зокрема Цивільний процесуальний кодекс викладений в новій редакції.
Відповідно до пункту 9 розділу ХІІ Перехідних положень ЦПК України справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Принцип захисту судом порушеного права особи будується при встановленні порушення такого права. Так, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч.1 ст. 15 ЦК України).
Положення цієї стаття ґрунтуються на положеннях Конституції України, які закріплюють обов'язок держави забезпечувати захист прав і свобод людини і громадянина судом (стаття 55).
Невизнання цивільного права полягає у пасивному запереченні наявності у особи суб'єктивного цивільного права, яке безпосередньо не завдає шкоди суб'єктивному праву, але створює невпевненість у правовому статусі носія суб'єктивного права.
Правом звернення до суду за захистом наділена особа, права якої порушені, невизнані або оспорені.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
Відповідно до статті 16 ЦК України особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового права або майнового права та інтересу у визначені цією статтею способи. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
З матеріалів справи встановлено, що УДСО при ГУМВС України в м. Києві в особі полковника міліції ОСОБА_2, що діє на підставі Положення, кандидат на службу в органах внутрішніх справ України на посадах працівників міліції охорони ОСОБА_1 та Вінницьке вище професійне училище Департаменту Державної служби охорони при МВС України, 11 серпня 2014 року уклали договір №462, про підготовку кандидата ОСОБА_1 за професією охоронник і кваліфікацією охоронник 3 розряду для служби в УДСО при ГУМВС України в місті Києві.
Додатковою угодою від 07 листопада 2015 року замінено сторону в договорі від 11 серпня 2014 року, згідно якої починаючи з 07 листопада 2015 року права і обов’язки за Договором від 11 серпня 2014 року № 462 переходить від Управління Державної служби охорони при ГУМВС України в місті Києві – (УДСО) до Управління поліції охорони в м. Києві - (УПО) в порядку правонаступництва.
Відповідно до пункту 1.2 Договору УДСО при ГУМВС України в м. Києві прийняв на себе зобов’язання перерахувати Навчальному закладу кошти за підготовку по факту його зарахування на навчання в розмірі 13375 гривень 35 копійок.
Згідно копії послужного списку, ОСОБА_1, 09 серпня 2014 року зарахований курсантом Вінницького вищого професійного училища ДДСО при МВС України (наказ № 115), 02 грудня 2014 року закінчив зазначений ВУЗ та наказом УДСО № 488 о/с від 04 грудня 2014 року призначений на посаду міліціонера взводу № 1 спеціальної роти груп затримання Оболонського районного відділу УДСО при ГУМВС України в м. Києві.
Відповідно до Витягу з наказу по особовому складу від 09 лютого 2016 року № 39 о/с, капрала поліції ОСОБА_1, поліцейського Печерського районного відділу згідно Закону України «Про Національну поліцію» звільнено зі служби в поліції у запас
Збройних Сил відповідно до пункту 7 частини першої статті 77 /за власним бажанням/. Вислуга років станом на 09 лютого 2016 року у календарному обчисленні складає – 03 роки 00 місяців 08 днів. Підстава рапорт ОСОБА_1 від 28 січня 2016 року.
Відповідно до довідки №10 розрахунку відшкодування вартості початкової підготовки, ОСОБА_1 за період навчання з 09 серпня 2014 року по 02 грудня 2014 року становить 7016 гривень 71 копійка. Працював в УДСО при ГУМВС (Печерський) з 03 грудня 2014 року по 06 листопада 2015 року, в УПО в м. Києві (Шевченківський) з 07 листопада 2015 року по 09 лютого 2016 року. Всього відпрацьовано 14 місяців 6 днів.
Згідно пункту 2.3 та 2.4 Договору, ОСОБА_1 зобов’язувався після закінчення Навчального закладу прибути на службу до підрозділу УДСО при ГУМВС України в м. Києві 03 грудня 2014 року та відпрацювати 3 (три) роки. У разі неприбуття за призначенням або відмови стати до роботи відповідно укладеного договору, відрахування з навчання, або звільнення за негативними мотивами чи звільненні за власним бажанням чи переводі до інших підрозділів за межі УДСО міста Києва до закінчення визначеного договором троку, компенсувати витрати, що здійснив підрозділ на його навчання.
Відповідно до частини другої статті 64 Закону України «Про вищу освіту» визначено можливість укладення тристоронніх договорів про підготовку фахівців у Вищих навчальних закладах. В даному випадку в договорі від 11 серпня 2014 року сторонами погоджено, що відповідно до пункту 2.3 після закінчення навчання Відповідач зобов'язувався прибути до місця призначення, приступити до виконання службових обов'язків та працювати не менше трьох років.
Вказаний договір був погоджений між сторонами, Відповідач надав свою згоду з його умовами, що підтверджується його підписом.
Відповідно до частини другої статті 43, частини другої статті 95 Конституції України держава створює умови для підготовки кадрів за основними напрямами відповідно до суспільних потреб, на задоволення яких виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які бюджетні видатки держави. Виходячи з суспільних потреб та розмірів бюджетних призначень, визначених у законі про Державний бюджет України, формується державне замовлення на підготовку фахівців з вищою освітою за напрямами і спеціальностями відповідних освітньо-кваліфікаційних рівнів. Тому обсяги фінансування вищих державних і комунальних навчальних закладів за рахунок бюджетних коштів пов'язані передусім з підготовкою такої кількості фахівців з вищою освітою, яка визначається щорічно у державному замовленні.
Згідно з частиною другою статті 44 Закону України "Про освіту" від 23 травня 1991 року № 1060-ХІІ (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) вищі навчальні заклади здійснюють свою діяльність за державним контрактом (замовленням) та угодами як основною формою регулювання відносин між: навчальними закладами та підприємствами, установами, організаціями, громадянами.
Частиною другою статті 52 Закону України «Про освіту» від 23 травня 1991 року № 1060-ХІІ (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов'язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Положеннями статті 56 Закону України "Про вищу освіту" від 17 січня 2002 року № 2984-ІІІ (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що випускники вищих навчальних закладів вільні у виборі місця роботи. Випускник вищого навчального закладу, який навчався за державним замовленням і якому присвоєно кваліфікацію фахівця з вищою освітою певного освітньо-кваліфікаційного рівня, працевлаштовується на підставі направлення на роботу відповідно до угоди, укладеної між замовником, керівником вищого навчального закладу та випускником. Якщо випускник вищого навчального закладу навчався за кошти третьої особи, його працевлаштування здійснюється відповідно до укладеної між ними угоди.
Відповідно до статті 52 Закону України "Про освіту", на виконання Указу Президента України від 23 січня 1996 року № 77 "Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів", в редакції Указу Президента України від 16 травня 1996 року № 342 та статті 197 Кодексу законів про працю України розроблено Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 992.
У преамбулі Порядку працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням (постановою Кабінету Міністрів України № 992) вказано, що метою прийняття даного акта є забезпечення реалізації права на роботу за фахом випускниками вищих навчальних закладів.
Відповідно до пунктів 4, 8 Постанови № 992 (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) керівники вищих навчальних закладів після зарахування осіб на навчання за державним замовленням укладають з ними угоду. Випускники, які уклали угоду з вищим навчальним закладом після зарахування на навчання, повинні відпрацювати за місцем призначення не менше трьох років.
Отже, надання державою особі безоплатної освіти передбачає виникнення права держави на результати трудової діяльності особи, яка здобула вищу освіту за державним замовленням, а у випускника виникнення обов'язку відпрацювати три роки з моменту укладення угоди з вищим навчальним закладом.
Перелік випадків, коли випускник зобов'язаний відшкодувати до державного бюджету вартість навчання, наведений у пункті 14 Порядку.
Делеговане законодавство - система актів, прийнятих органами виконавчої влади (урядом, міністерствами, відомствами) на основі повноважень, наданих їм парламентом, з питань законодавчого регулювання.
Між тим положення Закону України «Про освіту» від 23 травня 1991 року № 1060-ХІІ та Закону України "Про вищу освіту" від 17 січня 2002 року № 2984-ІІІ не містять зобов'язальних норм права щодо відшкодування випускником до державного бюджету вартості навчання у випадку, встановленому у пункті 14 Порядку, як і не містять делегованої норми права на прийняття Кабінетом Міністрів України положень про відшкодувати вартості навчання.
Передбачене пунктом 8 Порядку працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 992, правило про те, що випускники, які уклали угоду з вищим навчальним закладом після зарахування на навчання, повинні відпрацювати за місцем призначення не менше трьох років, було виключено постановою Уряду від 15 квітня 2015 року № 216 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 р. № 992».
Відсутність у вказаних законах обов'язку про відшкодування випускником вартості навчання є логічним виконанням положень частини третьої статті 53 Конституції України, якою встановлено, що держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.
Згідно Рішення Конституційного суду України від 04 березня 2004 року № 5-рп/2004 положення частини третьої статті 53 Конституції України "держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах" необхідно розуміти так, що безоплатність освіти як конституційна гарантія реалізації права на освіту означає можливість здобуття освіти в державних і комунальних навчальних закладах без внесення плати у будь-якій формі за освітні послуги визначених законодавством рівня, змісту, обсягу і в межах тих видів освіти, безоплатність яких передбачена частиною третьою статті 53 Конституції України.
Згідно з частини першої статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Таким чином, обов'язковість відпрацювання або відшкодування вартості навчання випускниками вищого навчального закладу призводить до порушення їх конституційного права на працю, що вільно обирається або на яку вони вільно погоджуються, та порушення права на безоплатність вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах.
Отже, в обсязі встановлених у цій справі фактичних обставин, зважаючи на їхній зміст та юридичну природу, суд дійшов висновку про те, що Постанова № 992 не є тим нормативним актом, що встановлює обов'язок для випускників вищих навчальних закладів, які навчаються за кошти державного бюджету, відшкодувати вартість навчання, оскільки Законами № 2984-ІІІ і № 1060-ХІІ такого обов'язку не передбачено.
Окрім того, пункт 14 Порядку хоча і зобов'язує випускника відшкодувати вартість навчання, проте на виконання цього ж прядку Міністерство фінансів разом з Міністерством освіти і науки, Міністерством економічного розвитку і торгівлі, Міністерством юстиції та Національним банком не розробило і не затвердило Порядок визначення та відшкодування випускниками вартості навчання у разі порушення ними умов про працевлаштування.
Відсутність Порядку визначення та відшкодування випускниками вартості навчання у разі порушення ними умов про працевлаштування унеможливлює визначення розміру вартості навчання, методологію встановлення сум, які можуть бути відшкодовані до державного бюджету, які витрати компенсувати замовникові, а відтак виключає можливість застосування до цих відносин положення Закону № 1060-ХІІ та Постанови № 992 в частині відшкодування вартості навчання та витрат.
Наведені висновки узгоджуються із діями законодавця, які Законом України від 01 липня 2014 року № 1556-VII вніс зміни у Закон України «Про освіту» від 23 травня 1991 року № 1060-ХІІ. Зокрема, частиною другою статті 52, якою визначався обов'язок відпрацювати три роки, виключено, чим усунено розбіжності в законодавстві щодо обов'язку відпрацювати за направленням.
Таким чином, обов'язковість відпрацювання або відшкодування вартості навчання випускниками вищого навчального закладу призводить до порушення їх конституційного права на працю, що вільно обирається або на яку вони вільно погоджуються, та порушення права на безоплатність вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах.
Відповідно до статті 141 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. У разі відмови в позові - на позивача.
На підставі вищенаведеного, керуючись статтями 16, 526, 527, 530, 610, 611, 614, 623, 629 ЦК України статтями 4, 12, 13, 19, 23, 28, 48, 76, 78, 81, 128, 141, 206, 211, 223, 247, 258, 259, 263-265, 280-284, 430 ЦПК України, Законом України «Про освіту», п. 2 Указу Президента від 23 січня 1996 року № 77/96 «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів», постановою КМУ від 22 серпня 1996 року № 992 «Про порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням», суд
ВИРІШИВ:
В задоволенні позову Управління поліції охорони в м. Києві до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором – відмовити.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом тридцяти днів з дня отримання його копії.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до Апеляційного суду Житомирської області.
У відповідності до п.п. 15.5) п.п. 15 п. 1 Розділу ХШ Перехідних Положень ЦПК України в новій редакції, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди.
Суддя Попільнянського
районного суду ОСОБА_3
