ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

17 січня 2018 року № 826/11531/17

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі:

головуючого судді Аблова Є.В.,

суддів Літвінової А.В., Мазур А.С.,

при секретарі судового засідання Борсуковській А.О.,

за участю представників сторін:

позивача: ОСОБА_1,

представника відповідача: Адам Ю.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Міністерства юстиції України

про зобов'язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

З позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач) до Міністерства юстиції України (далі - відповідач), в якому просив: зобов'язати Міністерство юстиції України змінити формулювання причині звільнення ОСОБА_1 із «за власним бажанням з припиненням державної служби, частина друга статті 86 Закону України «Про державну службу» на «за власним бажанням у зв'язку з порушеннями трудового законодавства відповідно до частини третьої статті 86 Закону України «Про державну службу», частини третьої статті 38 КЗпП України» та внести відповідні виправлення у трудову книжку; зобов'язати Міністерство юстиції України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу відповідно до статті 44 КЗпП України.

В обґрунтування заявлених позовних вимог вказав на те, що відповідачем відмовлено позивачу у наданні частини щорічної основної відпустки з 14 серпня 2017 року, з огляду на що останній був змушений подати заяву про звільнення за власним бажанням у зв'язку з порушеннями трудового законодавства.

У судовому засіданні позивач підтримав заявлені позовні вимоги, просив їх задовольнити у повному обсязі.

Представник відповідача в судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечувала з підстав викладених у письмових запереченнях на позовну заяву, просила відмовити у їх задоволенні.

Розглянувши документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

З матеріалів справи вбачається, що позивач з 07.04.2016 займав посаду головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Мін'юсту, яка відповідно до пункту 3 частини другої статті 6 Закону України "Про державну службу" № 889-VIII відноситься до посади категорії «В».

Позивач 24.07.2017 звернувся до в.о. Державного секретаря - керівника Секретаріату Державного секретаря Міністерства юстиції України із заявою про надання частини щорічної відпустки тривалістю 10 календарних днів з 14 серпня 2017 року.

Водночас, листом Міністерства юстиції України від 28.07.2017 № 7891/14/42-17 позивача повідомлено про те, що відповідно до графіку відпусток працівників Департаменту державної виконавчої служби позивачем заплановані відпустки на період з 10 по 20 квітня 2017 року тривалістю 11 календарних днів та на період з 10 по 28 липня 2017 року тривалістю 19 календарних днів. З 14 серпня 2017 року згідно графіку заплановані відпустки інших працівників структурного підрозділу. У зв'язку з цим та з метою забезпечення належного виконання функцій відділу безпосереднім керівником, заступником директора департаменту - начальником відділу примусового виконання рішення Департаменту державної виконавчої служби ОСОБА_3 не погоджено надання щорічної основної відпустки з 14 серпня 2017 року тривалістю 10 календарних днів.

Таким чином, на думку позивача, відповідачем відмовлено у проханні надати частину щорічної основної відпустки з 14 серпня 2017 року.

До Міністерства юстиції України 04.08.2017 надійшла заява позивача про звільнення за власним бажанням відповідно до частини третьої статті 86 Закону України "Про державну службу" та частини третьої статті 38 Кодексу законів про працю України.

Наказом Міністерства юстиції України №3130/к від 10.08.2017 позивача звільнено з займаної посади з 140.08.17 з формулюванням - "за власним бажанням з припиненням державної служби, частина друга статті 86 Закону України "Про Державну службу"", про що внесено запис до трудової книжки.

Досліджуючи надані сторонами докази, аналізуючи наведені міркування та заперечення, оцінюючи їх в сукупності, суд бере до уваги наступне.

Законом України «Про державну службу» від 10.12.2015 № 889-VIII (далі Закон № 889) визначено принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби.

Відповідно до Закону України «Про державну службу» цей Закон визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях.

Згідно із частиною першою статті 8 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» від 21.12.2016 № 1798-VIII, державні виконавці є державними службовцями.

Згідно з пунктом 1 статті 8 Закону України «Про державну службу» державний службовець зобов'язаний: 1) дотримуватися Конституції та законів України, діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) дотримуватися принципів державної служби та правил етичної поведінки; 3) поважати гідність людини, не допускати порушення прав і свобод людини та громадянина; 4) з повагою ставитися до державних символів України; 5) обов'язково використовувати державну мову під час виконання своїх посадових обов'язків, не допускати дискримінацію державної мови і протидіяти можливим спробам її дискримінації; 6) забезпечувати в межах наданих повноважень ефективне виконання завдань і функцій державних органів; 7) сумлінно і професійно виконувати свої посадові обов'язки; 8) виконувати рішення державних органів, накази (розпорядження), доручення керівників, надані на підставі та у межах повноважень, передбачених Конституцією та законами України; 9) додержуватися вимог законодавства у сфері запобігання і протидії корупції; 10) запобігати виникненню реального, потенційного конфлікту інтересів під час проходження державної служби; 11) постійно підвищувати рівень своєї професійної компетентності та удосконалювати організацію службової діяльності; 12) зберігати державну таємницю та персональні дані осіб, що стали йому відомі у зв'язку з виконанням посадових обов'язків, а також іншу інформацію, яка відповідно до закону не підлягає розголошенню; 13) надавати публічну інформацію в межах, визначених законом.

Державні службовці виконують також інші обов'язки, визначені у положеннях про структурні підрозділи державних органів та посадових інструкціях, затверджених керівниками державної служби в цих органах.

Закон № 889-VIII визначає виключні підстави для припинення державної служби (стаття 83), а саме:

1) у разі втрати права на державну службу або його обмеження (стаття 84 цього Закону);

2) у разі закінчення строку призначення на посаду державної служби (стаття 85 цього Закону);

3) за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (стаття 86 цього Закону);

4) за ініціативою суб'єкта призначення (стаття 87 цього Закону);

5) у разі настання обставин, що склалися незалежно від волі сторін (стаття 88 цього Закону);

6) у разі незгоди державного службовця на проходження державної служби у зв'язку із зміною її істотних умов (стаття 43 цього Закону);

7) у разі досягнення державним службовцем 65-річного віку, якщо інше не передбачено законом;

8) у разі застосування заборони, передбаченої Законом України "Про очищення влади".

Відтак, як вірно зазначено відповідачем, такої підстави для звільнення як «порушення трудового законодавства» Закон № 889-VIII не містить.

Проте, правова підстава, що регулює звільнення державного службовця за власним бажанням закріплена в статті 86 вказаного Закону.

Так, державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб'єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення. Державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого строку, передбаченого частиною першою цієї статті, в інший строк за взаємною домовленістю із суб'єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов'язків державним органом.

З матеріалів справи вбачається, що заява про звільнення позивача за власним бажанням від 04.08.2017 була погоджена безпосереднім керівником держаного службовця - заступником директора Департаменту - начальником відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Мін'юсту ОСОБА_3 та в. о. Державного секретаря, керівником Секретаріату Державного секретаря ОСОБА_5 про що поставлені відповідні резолюції, після чого був підготовлений і підписаний наказ Міністерства юстиції України від 10.08.2017 № 3130/к «Про звільнення ОСОБА_1».

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

З огляду на вищевикладене, Міністерство юстиції України діяло відповідно до законодавства України і жодним чином не порушило прав позивача, а навпаки - прийняло наказ про звільнення особи з 10.08.2017 (про що просив заявник), тобто раніше двотижневого терміну, як це передбачено частиною другою статті 86 Закону № 889-VIII.

Щодо доводів позивача про відмову у наданні частини щорічної основної відпустки з 14 серпня 2017 року, як підстави для внесення змін до наказу про звільнення, суд вважає їх безпідставними з огляду на наступне.

Право на відпустку мають всі громадяни України, які перебувають у трудових відносинах із підприємствами, установами, організаціями будь-якої форми власності, виду діяльності і галузевої належності.

Згідно з частиною другою статті 2, статтею 74 КЗпП України, статті 2 Закону України «Про відпустки» від 15.11.1996 № 504/96-ВР (далі - Закон № 504) працівник має право на щорічну оплачувану відпустку зі збереженням місця роботи, а роботодавець зобов'язаний надати працівникові таку відпустку.

Відповідно до частини четвертої статті 79 КЗпП України та частини десятої статті 10 Закону № 504 черговість надання відпусток визначається графіками, які затверджуються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником), і доводиться до відома всіх працівників.

Під час складання таких графіків мають ураховуватися як інтереси установи для забезпечення роботодавця персоналом для виконання необхідних робіт, так і особисті інтереси працівників та можливості для їхнього відпочинку. Конкретний період надання щорічних відпусток узгоджується між працівником і роботодавцем, який зобов'язаний повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніше як за два тижні до встановленого графіком терміну.

Проте, у працівника з об'єктивних чи суб'єктивних причин можуть змінитися плани щодо конкретного часу відпустки, також у роботодавця може виникнути невідкладна робота, хтось із працівників захворіти, а хтось звільнитись, у зв'язку з чим, графік може змінюватись.

З метою дотримання державних гарантій права на відпустки, організації робочого часу та раціонального використання бюджетних коштів 11.04.2017 в.о. Державного секретаря, керівником Секретаріату Державного секретаря Міністерства ОСОБА_5 доручено керівникам структурних підрозділів апарату Міністерства юстиції довести до відома працівників інформацію про своєчасне подання заяв щодо надання відпустки за два тижні до її початку.

Таким чином, графік відпусток має важливе значення, однак з метою дотримання прав працівників, основною підставою для надання відпустки державному службовцю у Міністерстві юстиції являється заява особи, погоджена з керівниками відповідних підрозділів.

Як зазначив в судовому засіданні відповідач, з метою додержання приписів законодавства про працю у Міністерстві юстиції в кінці кожного року формуються та затверджуються графіки відпусток на наступний рік, враховуючи право працівників на відпустку та забезпечення безперервного виконання підрозділом покладених на нього функцій протягом року в повному обсязі.

Відповідно до графіку відпусток працівників апарату Мін'юсту на 2017 рік позивачем були заплановані відпустки на період з 10.04.2017 по 20.04.2017 тривалістю 11 календарних днів та на період з 10.07.2017 по 28.07.2017 тривалістю 19 календарних днів, проте останній не виявив бажання скористатись своїм правом на відпустку у зазначений час.

Водночас, позивач згідно поданої ним заяви, перебував у щорічній основній відпустці тривалістю 30 календарних днів з 27.02.2017 по 29.03.2017, що підтверджується наказом Мін'юсту від 16.02.2017 № 102/6 «Про надання відпусток».

Вказане підтверджує той факт, що Міністерством юстиції забезпечуються державні гарантії працівників щодо додержання роботодавцем трудового законодавства.

При цьому, позивач вирішив взяти частину основної відпустки у час, який був закріплений за іншими працівниками підрозділу, у зв'язку з чим отримав відмову, адже працівник має право на відпустку на підставі поданої ним заяви, якщо це не перешкоджає діяльності державного органу та наявності достатньої кількості працівників для цього.

Таким чином, першочергове право на відпустку в обраний період мають працівники згідно із графіком відпусток, і Міністерством юстиції правомірно було відмовлено позивачу у наданні відпустки, адже в іншому б випадку це могло призвести до порушення роботи держаного органу.

При цьому, заява ОСОБА_1 про надання відпустки від 24.07.2017 не містить резолюції безпосереднього начальника підрозділу, в якому працював позивач, як це передбачено Інструкцією з діловодства у Міністерстві юстиції України, затвердженою наказом Мін'юсту від 03.08.2015 № 1405/5, а отже не була погоджена, тому законних підстав для оформлення відпустки не було.

Щодо доводів позивача про порушення відповідачем вимог статті 110 КЗпП України та статті 30 Закону України «Про оплату праці» від 24.03.1995 № 108/95-ВР (далі - Закон № 108), оскільки останній не повідомляв позивача про розміри оплати праці, слід зазначити наступне.

Заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно із приписами статті 115 КЗпП України заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

Відповідно до статті 110 КЗпП України (аналогічні вимоги містяться і в статті 30 Закону № 108) при кожній виплаті заробітної плати роботодавець повинен повідомити працівника про такі дані, що належать до періоду, за який провадиться оплата праці:

а) загальна сума заробітної плати з розшифровкою за видами виплат;

б) розміри і підстави відрахувань із заробітної плати;

в) сума заробітної плати, що належить до виплати.

Водночас, законодавство не встановлює в якій саме формі власник повинен повідомити працівника про розмір його заробітку.

Таким чином, на виконання зазначеної статті КЗпП України Департаментом фінансового забезпечення та бухгалтерського обліку Міністерства юстиції, кожного місяця видається працівнику розрахунковий лист, який містить всі вищезазначені дані.

З огляду на викладене, вказані доводи позивача про його неналежне повідомлення про розмір оплати праці, як підстави для задоволення позовних вимог, судом визнають необгрунтованими.

У відповідності до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно із частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідач у справі, як суб'єкт владних повноважень, виконав покладений на нього обов'язок щодо доказування правомірності прийнятого ним рішення про звільнення позивача з посади за власним бажанням.

За таких обставин, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню у повному обсязі.

Керуючись статтями 6, 8, 9, 77, 243 - 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити.

Рішення суду, відповідно до частини 1 статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Повний текст рішення буде виготовлено протягом десяти днів.

Головуючий суддя Є.В. Аблов

Судді А.В. Літвінова

А.С. Мазур