КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
Справа № 826/11531/17 Суддя (судді) першої інстанції: Аблов Є.В.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
02 квітня 2018 року м. Київ
Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді: Коротких А.Ю.,
суддів: Файдюка В.В.,
Чаку Є.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 січня 2018 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Міністерства юстиції України про зобов'язання вчинити дії, -
В С Т А Н О В И В :
ОСОБА_3 звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до Міністерства юстиції України, в якому просив: зобов'язати Міністерство юстиції України змінити формулювання причині звільнення ОСОБА_3 із "за власним бажанням з припиненням державної служби, частина друга статті 86 Закону України "Про державну службу" на "за власним бажанням у зв'язку з порушеннями трудового законодавства відповідно до частини третьої статті 86 Закону України "Про державну службу", частини третьої статті 38 КЗпП України" та внести відповідні виправлення у трудову книжку; зобов'язати Міністерство юстиції України нарахувати та виплатити ОСОБА_3 вихідну допомогу відповідно до статті 44 КЗпП України.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 січня 2018 року в задоволенні позову відмовлено повністю.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу. В апеляційній скарзі апелянт, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи та на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким позов задовольнити повністю.
Учасники справи належним чином повідомлені про дату, час та місце апеляційного розгляду справи, проте в судове засідання не з'явилися та про причини неявки суду не повідомили. За таких обставин колегія суддів, керуючись п. 2 ч. 1 ст. 311 КАС України, вирішила розглядати справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що з 07.04.2016 року позивач обіймав посаду головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Мін'юсту, яка відповідно до пункту 3 частини другої статті 6 Закону України "Про державну службу" № 889-VIII відноситься до посади категорії "В".
24.07.2017 року позивач звернувся до в.о. Державного секретаря - керівника Секретаріату Державного секретаря Міністерства юстиції України із заявою про надання частини щорічної відпустки тривалістю 10 календарних днів з 14 серпня 2017 року.
Листом Міністерства юстиції України від 28.07.2017 року № 7891/14/42-17 позивача повідомлено про те, що відповідно до графіку відпусток працівників Департаменту державної виконавчої служби позивачем заплановані відпустки на період з 10 по 20 квітня 2017 року тривалістю 11 календарних днів та на період з 10 по 28 липня 2017 року тривалістю 19 календарних днів. З 14 серпня 2017 року згідно з графіком заплановані відпустки інших працівників структурного підрозділу. У зв'язку з цим та з метою забезпечення належного виконання функцій відділу безпосереднім керівником, заступником директора департаменту - начальником відділу примусового виконання рішення Департаменту державної виконавчої служби ОСОБА_5 не погоджено надання щорічної основної відпустки з 14 серпня 2017 року тривалістю 10 календарних днів.
Таким чином, на думку позивача, відповідачем відмовлено у проханні надати частину щорічної основної відпустки з 14 серпня 2017 року.
04.08.2017 року до Міністерства юстиції України надійшла заява позивача про звільнення за власним бажанням відповідно до частини 3 статті 86 Закону України "Про державну службу" та частини 3 статті 38 Кодексу законів про працю України.
Наказом Міністерства юстиції України №3130/к від 10.08.2017 року позивача звільнено з займаної посади з 14.08.2017 року з формулюванням - "за власним бажанням з припиненням державної служби, частина друга статті 86 Закону України "Про Державну службу"", про що внесено запис до трудової книжки.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне.
Законом України "Про державну службу" від 10.12.2015 року № 889-VIII (далі - Закон № 889) визначено принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби.
Статтею 83 Закону № 889-VIII визначено виключні підстави для припинення державної служби, а саме: 1) у разі втрати права на державну службу або його обмеження (стаття 84 цього Закону); 2) у разі закінчення строку призначення на посаду державної служби (стаття 85 цього Закону); 3) за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (стаття 86 цього Закону); 4) за ініціативою суб'єкта призначення (стаття 87 цього Закону); 5) у разі настання обставин, що склалися незалежно від волі сторін (стаття 88 цього Закону); 6) у разі незгоди державного службовця на проходження державної служби у зв'язку із зміною її істотних умов (стаття 43 цього Закону); 7) у разі досягнення державним службовцем 65-річного віку, якщо інше не передбачено законом; 8) у разі застосування заборони, передбаченої Законом України "Про очищення влади".
Відтак, як вірно встановлено судом першої інстанції, такої підстави для звільнення як "порушення трудового законодавства" Закон № 889-VIII не містить.
Правова підстава, що регулює звільнення державного службовця за власним бажанням закріплена в статті 86 вказаного Закону.
Так, державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб'єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення. Державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого строку, передбаченого частиною першою цієї статті, в інший строк за взаємною домовленістю із суб'єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов'язків державним органом.
З матеріалів справи вбачається, що заява про звільнення позивача за власним бажанням від 04.08.2017 року була погоджена безпосереднім керівником держаного службовця - заступником директора Департаменту - начальником відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Мін'юсту ОСОБА_5 та в. о. Державного секретаря, керівником Секретаріату Державного секретаря Косолаповою О.А., про що поставлені відповідні резолюції, після чого був підготовлений і підписаний наказ Міністерства юстиції України від 10.08.2017 року № 3130/к "Про звільнення ОСОБА_3.".
З огляду на викладене, Міністерство юстиції України діяло відповідно до законодавства України і жодним чином не порушило прав позивача.
Щодо доводів позивача про відмову у наданні частини щорічної основної відпустки з 14 серпня 2017 року, як підстави для внесення змін до наказу про звільнення, суд вважає їх безпідставними з огляду на наступне.
Згідно з частиною 2 статті 2, статтею 74 КЗпП України, статті 2 Закону України "Про відпустки" від 15.11.1996 року № 504/96-ВР (далі - Закон № 504) працівник має право на щорічну оплачувану відпустку зі збереженням місця роботи, а роботодавець зобов'язаний надати працівникові таку відпустку.
Відповідно до частини 4 статті 79 КЗпП України та частини 10 статті 10 Закону № 504 черговість надання відпусток визначається графіками, які затверджуються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником), і доводиться до відома всіх працівників.
Під час складання таких графіків мають ураховуватися як інтереси установи для забезпечення роботодавця персоналом для виконання необхідних робіт, так і особисті інтереси працівників та можливості для їхнього відпочинку. Конкретний період надання щорічних відпусток узгоджується між працівником і роботодавцем, який зобов'язаний повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніше як за два тижні до встановленого графіком терміну.
Проте, у працівника з об'єктивних чи суб'єктивних причин можуть змінитися плани щодо конкретного часу відпустки, також у роботодавця може виникнути невідкладна робота, хтось із працівників захворіти, а хтось звільнитись, у зв'язку з чим графік може змінюватись.
Графік відпусток має важливе значення, однак з метою дотримання прав працівників, основною підставою для надання відпустки державному службовцю у Міністерстві юстиції являється заява особи, погоджена з керівниками відповідних підрозділів.
Відповідно до графіку відпусток працівників апарату Мін'юсту на 2017 рік позивачем були заплановані відпустки на період з 10.04.2017 року по 20.04.2017 року тривалістю 11 календарних днів та на період з 10.07.2017 року по 28.07.2017 року тривалістю 19 календарних днів, проте останній не виявив бажання скористатись своїм правом на відпустку у зазначений час.
Водночас, позивач згідно поданої ним заяви, перебував у щорічній основній відпустці тривалістю 30 календарних днів з 27.02.2017 року по 29.03.2017 року, що підтверджується наказом Мін'юсту від 16.02.2017 року № 102/6 "Про надання відпусток".
Вказане підтверджує той факт, що Міністерством юстиції забезпечуються державні гарантії працівників щодо додержання роботодавцем трудового законодавства.
При цьому, позивач вирішив взяти частину основної відпустки у час, який був закріплений за іншими працівниками підрозділу, у зв'язку з чим отримав відмову, адже працівник має право на відпустку на підставі поданої ним заяви, якщо це не перешкоджає діяльності державного органу та наявності достатньої кількості працівників для цього
При цьому, заява ОСОБА_3 про надання відпустки від 24.07.2017 року не містить резолюції безпосереднього начальника підрозділу, в якому працював позивач, як це передбачено Інструкцією з діловодства у Міністерстві юстиції України, затвердженою наказом Мін'юсту від 03.08.2015 року № 1405/5, а отже не була погоджена, тому законних підстав для оформлення відпустки не було.
Щодо доводів позивача про порушення відповідачем вимог статті 110 КЗпП України та статті 30 Закону України "Про оплату праці" від 24.03.1995 року № 108/95-ВР (далі - Закон № 108), з приводу неповідомлення позивача про розміри оплати праці, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно із приписами статті 115 КЗпП України заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.
Відповідно до статті 110 КЗпП України (аналогічні вимоги містяться і в статті 30 Закону № 108) при кожній виплаті заробітної плати роботодавець повинен повідомити працівника про такі дані, що належать до періоду, за який провадиться оплата праці: а) загальна сума заробітної плати з розшифровкою за видами виплат; б) розміри і підстави відрахувань із заробітної плати; в)сума заробітної плати, що належить до виплати.
Таким чином, на виконання зазначеної статті КЗпП України Департаментом фінансового забезпечення та бухгалтерського обліку Міністерства юстиції, кожного місяця видається працівнику розрахунковий лист, який містить всі вищезазначені дані.
З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з правильним висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову.
Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Відповідно до ст. 316 КАС України (в редакції, чинній на момент розгляду в суді апеляційної інстанції) суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 243, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 329, 331 КАС України, суд
П О С Т А Н О В И В :
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 січня 2018 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до адміністративного суду касаційної інстанції в порядку і строки, встановлені статтями 329, 331 КАС України.
Головуючий суддя: Коротких А.Ю.
Судді: Файдюк В.В.
Чаку Є.В.
