Єдиний державний реєстр судових рішень
Справа № 369/409/17
Провадження № 2-о/369/39/17
РІШЕННЯ
Іменем України
28.11.2017 року Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі
головуючої судді Ковальчук Л.М.,
при секретарі Рябець А.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві справу за заявою ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення,
В С Т А Н О В И В:
У січні 2017 року ОСОБА_1 яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулась до суду з заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, посилаючись на те, що вона народилась в м. Луганськ, Луганської області, була зареєстрована та проживала в АДРЕСА_1 . 07 липня 2001 року одружилась з ОСОБА_4 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в селищі Краскіно, Хасанського району, Приморського краю, Росія. Від шлюбу вони мають двох дітей ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Відповідно до довідки про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції від 21.01.2015 року за № 3244007950 ОСОБА_1 була вимушена переміститися з АДРЕСА_1 , до АДРЕСА_2 , де зараз постійно проживає, а отже дана адреса являється її фактичним місцем проживання.
У кінці лютого на початку березня 2014 року перекинуті з Росії війська без розпізнавальних знаків окупували Кримський півострів. З цього моменту фактично розпочалася військова агресія Російської Федерації проти України.
Згідно з постановою Верховної Ради України Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» від 21 квітня 2015 року № 337-VIII, зазначені події розвивались за таким сценарієм: збройна агресія Російської Федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року, коли були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами Російської Федерації всупереч міжнародно-правовим зобов`язанням Російської Федерації порядку перетину державного кордону України в районі Керченської протоки та використання нею своїх військових формувань, дислокованих у Криму відповідно до Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28 травня 1997 року, для блокування українських військових частин. На початковій стадії агресії особовий склад окремих російських збройних формувань не мав розпізнавальних знаків.
27 лютого 2014 року збройні підрозділи спеціального призначення Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації захопили будівлі Ради міністрів та Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Водночас відбулося створення і озброєння іррегулярних збройних формувань найманців з числа місцевих жителів, якими керували офіцери спецслужб і Збройних Сил Російської Федерації, а Чорноморський флот Російської Федерації заблокував українські порти, де знаходилися кораблі Військово-Морських Сил України. За цих обставин лідер партії «Русское единство» Сергій Аксьонов у незаконний спосіб проголосив себе головою Ради міністрів Автономної Республіки Крим та закликав Президента Російської Федерації «забезпечити мир і спокій в Криму». У відповідь на цей заклик Президент Російської Федерації, порушуючи як міжнародне право, так і чинну українсько-російську договірно-правову базу, а також Будапештський меморандум, звернувся до Ради Федерації Федеральних зборів Російської Федерації, яка своєю постановою від 1 березня 2014 року, протиправно легалізуючи ці порушення, надала згоду на використання на території України Збройних Сил Російської Федерації. Як наслідок, це призвело до збройного захоплення і воєнної окупації невід`ємної частини України - Автономної Республіки Крим та міста Севастополя.
Нелегітимно сформована в умовах російської воєнної окупації виконавча влада Автономної Республіки Крим 16 березня 2014 року провела референдум про входження Автономної Республіки Крим до складу Російської Федерації, однак результати референдуму не були визнані жодною країною світу, крім Російської Федерації, шо підтверджується Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 68/262 від 27 березня 2014 року «Територіальна цілісність України».
17 березня 2014 року Верховна Рада Автономної Республіки Крим, розпущена постановою Верховної Ради України, всупереч цьому проголосила Крим незалежною державою 18 березня 2014 року самозвані представники Верховної Ради Автономної Республіки Крим підписали з президентом Російської Федерації Володимиром Путіним «Договір про прийняття до Російської Федерації Республіки Крим і створення у складі Російської Федерації нових суб`єктів».
21 березня 2014 року владою Російської Федерації було прийнято Федеральний конституційний закон «О принятии в Российскую Федерацию Республики Крьім и образовании в составе Российской Федерации новых субьектов Республики Крым и города федерального значения Севастополя».
Згідно ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» № 1207-VII від 15.04.2014 року із змінами і доповненнями, внесеними відповідно Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо визначення дати початку тимчасової окупації» від 15 09.2015 року № 685-VII Автономна Республіка Крим та місто Севастополь визнано тимчасово окупованою територією України з зазначенням дати початку тимчасової окупації - 20 лютого 2014 року.
15 квітня 2014 року з метою забезпечення додержання прав і свобод людини і громадянина, захист інтересів держави, державних органів та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах окупації Верховною Радою України був прийнятий Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15 квітня 2014 року № 1207-VII. Цей Закон визначив статус частини території України, як тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановив особливий правовий режим на цій території, визначив особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.
14 серпня 2014 року з метою правової протидії агресору Верховною Радою України також був прийнятий Закон України «Про санкції» від 14 серпня 2014 року № 1644-VII, яким визначено механізм впровадження спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів щодо Російської Федерації.
11 вересня 2014 року на виконання зазначеного Закону України «Про санкції» Кабінет Міністрів України видав розпорядження від 11 вересня 2014 року №829-р «Про пропозиції щодо застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів» саме у зв`язку з військової агресією Російської Федерації.
Саме в цілісній сукупності всі наведені в хронологічній послідовності нормативно-правові акти відтворюють обставини, що відбувались на частині території України - Автономної Республіки Крим та вказують на військову агресію Російської Федерації по відношенню до України, наслідком якої стала повна окупація та подальша незаконна анексія території Автономної Республіки Крим, яка засуджена міжнародними інстанціями.
Незаконно анексувавши Автономну Республіку Крим, Росія продовжила свою військову агресію по відношенню до України.
Друга фаза збройної агресії Російської Федерації проти України розпочалася у квітні 2014 року, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами Російської Федерації озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (7 квітня 2014 року) та «Луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року).
Згідно з постановою Верховної Ради України Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», прийнятою 21 квітня 2015 року, зазначені події на сході України відбувалися за наступним сценарієм: протягом травня 2014 року самозвані лідери «ДНР» та «ЛНР», серед яких було багато громадян Російської Федерації, у неконституційний спосіб провели фіктивні референдуми про відокремлення цих нелегітимних утворень від України. Під приводом і з метою їхньої підтримки на територію України були заслані розвідувально-диверсійні групи, які очолювали кадрові офіцери Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних сил Російської Федерації, парамілітарні формування російського козацтва та укомплектований чеченцями - громадянами Російської Федерації батальйон «Восток», а також задіяні такі озброєні групи найманців як «Русский сектор» та «Оплот». За їхньої участі відбулися захоплення адміністративних будівель у багатьох населених пунктах Донецької та Луганської областей, здійснено збройні напади на частини українських Сухопутних військ та літаки Повітряних сил Збройних Сил України.
11 травня 2014 року на окупованій території Донецької і Луганської області відбувся референдум щодо самовизначення в Луганському та Донецькому регіонах з погано прихованою метою відокремлення та проголошення так званих «Луганської Народної Республіки» та «Донецької Народної Республіки». Показово, що ані самі референдуми, ані проголошені ними утворення так і не були визнані міжнародною спільнотою.
Так, Міністерство закордонних справ Великобританії назвало прикрим факт проведення референдуму 11 травня на Донбасі (http://ua.korrespondent.net/world/3361365-mzs-brytanii-nazvav-prykrym-faktom-referendum-na-donbasi). Тим часом прес-секретар Держдепартаменту США Джен Псакі заявила, що США не визнають результати референдуму про незалежність «Донецької народної республіки» (http://ua/correspondent.net/ukraine/politics/3361226-derzhdepartament-ssha-znovu-zaiavyv-pro-nevyznannia-referendumiv-na-donbasi).
«Так звані референдуми у Донецькій і Луганській областях нелегітимні, і ми не визнаємо їх результатів. Ті, хто організував ці референдуми, не володіють демократичною легітимністю», - заявила прес-секретар верховного представника Європейського Союзу із закордонних справ ОСОБА_5 (http://www.ukrinform.ua/rubric-politycs/1660771-e_s_ne_viznae_referendum_na_shodi_ukraiini_1937380.html).
23 серпня 2014 року розпочалося масове вторгнення на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних сил Російської Федерації, зокрема, військовослужбовців 9-ї окремої мотострілецької бригади, 76-ї та 98-ї дивізій повітряно-десантних військ Збройних сил Російської Федерації. Задіяння регулярних Збройних сил Російської Федерації у збройній агресії проти України супроводжувалося поширенням серед населення України агітаційних листівок, в яких, зокрема, був такий заклик: «За жодних обставин не чиніть перепон пересуванню російських військ (техніка та особовий склад)».
На засіданні Ради Безпеки ООН, яке відбулося 29 серпня у зв`язку з агресією Російської Федерації проти України, делегація України заявила: «Росія розпочала безпосереднє воєнне вторгнення на материкову частину України із застосуванням своїх регулярних збройних сил». Після надзвичайного засідання комісії Україна - НАТО, скликаного 29 серпня 2014 року на прохання України, Генеральний секретар НАТО А. Расмуссен кваліфікував вторгнення Збройних сил Російської Федерації через східний і південно-східний українсько-російський державний кордон як «серйозну ескалацію збройної агресії Росії проти України».
Іррегулярні збройні формування, задіяні Російською Федерацією у агресивній війні проти України, систематично підкріплювалися російськими найманцями з числа звільнених у запас військовослужбовців Збройних сил Російської Федерації та постачанням зброї і військової техніки, включаючи танки, артилерійські системи, протитанкові засоби га сучасні зенітно-ракетні комплекси. Це підтверджувалося численними затриманими громадянами Російської Федерації та військовослужбовцями Збоойних сил Російської Федерації.
Згідно з даними прес-центру Служби Безпеки України станом на 18.07 2014 року, Службою Безпеки України разом із військовослужбовцями Державної прикордонної служби України було затримано двох громадян Росії, які намагалися перетнути державний кордон України з російськими паспортами. Крім цього, в одного із затриманих було вилучено військовий квиток, в якому зазначено його військову професію «коректувальник вогню» (http://www.sbu.gov.ua/sbu/control/uk/publish/article?art_id_129082&cat_id=128580).
За повідомленням прес-центру Служби безпеки України від 31 травня.2014 року, прикордонниками відділу «Мілове» Луганської області, під час спроби в`їзду на територію України було затримано 38-річного громадянина Російської Федерації - «П», мешканця м. Єфремов Тульської області. Встановлено, що росіянин брав активну участь в організації масових заворушень з використанням зброї на території Донецької області, у захопленні Донецької ОДА, районних державних адміністрацій та правоохоронних органів (http://www.sbu.gov.ua/sbu/control/uk/publish/article,jsessionid=378497E294152830B0B4979247170746.app2?art_id=126754&cat_id_123461).
5 квітня 2014 року співробітники Служби безпеки України спільно з прикордонниками у пункті пропуску «Красна Талівка» (Луганська область), затримали громадянина Російської Федерації ОСОБА_6 , який намагався перетнути державний кордон України для безпосередньої організації та координації сепаратистських акцій у Луганську. Він безпосередньо організовував та координував з території Російської Федерації роботу диверсійної групи, яка діяла в Україні. Метою цих глибоко законспірованих груп було повалення конституційного ладу та захоплення влади, здійснення терористичних актів, розпалювання сепаратизму та дестабілізація ситуації у східних регіонах України (http://www.sbu.gov.ua/sbu/control/uk/publish/article?art_id=123600&cat_id=123450).
29 червня 2016 року незалежна неурядова правозахисна організація Міжнародне партнерство за права людини разом із Норвезьким Гельсінським Комітетом та Українською Гельсінською Спілкою представила Звіт «Звідки відкрили вогонь? Розслідування транскордонних атак на сході України». Відповідно до Звіту, перетини кордону та напади на українські території були організовані за допомогою військових підрозділів Російської Федерації. Покинуті речі персонального вжитку та сліди переміщення військової техніки; рух російських військових підрозділів на території Російської Федерації і через кордон України; факти нелегальних перетинів українського кордону комбатантами з Російської Федерації, які згодом здійснювали напади на об єкти військової інфраструктури, державні прикордонні частини та цивільні об`єкти; здійснення атак з локацій військових частин регулярних збройних сил Російської Федерації слугують цьому підтвердженням. Крім того, проаналізовані у звіті докази прямого втручання російських збройних сил, служб безпеки, осіб, які прямо пов язані з військовими підрозділами Російської Федерації, а також аналіз атак на населені пункти Луганської області влітку 2014 року доводять наявність міжнародного характеру збройного конфлікту на Донбасі (http: ІНФОРМАЦІЯ_4 ).
Незважаючи на укладення Мінських домовленостей (Мінський протокол від 5 вересня 2014 року, Мінський меморандум від 19 вересня 2014 року і Мінський «Комплекс заходів від 12 лютого 2015 року»), за якими Російська Федерація га підконтрольні їй бандитські угрупування взяли на себе обов`язки по припиненню збройного конфлікту, Російська Федерація з більшою або меншою інтенсивністю продовжує збройну агресію проти України. З моменту підписання 5 вересня 2014 року Мінського протоколу Збройні сили Російської Федерації та іррегулярні підрозділи російських найманців захопили Донецький аеропорт, місто Дебальцеве та інші населені пункти, розширивши контрольовану ними територію України у Донецькій та Луганській областях більше ніж на 500 квадратних кілометрів. Постачання російських окупаційних сил відбувається, зокрема, за допомогою так званих «гуманітарних конвоїв», які регулярно скеровуються Російською Федерацією на територію України шляхом несанкціонованого перетину українсько-російського державного кордону всупереч чинному законодавству України та міжнародним правилам, встановленим Міжнародним Комітетом Червоного Хреста, що ставить під сумнів гуманітарний характер таких конвоїв. Під виглядом виконання Мінського «комплексу заходів» від 12 лютого 2015 року російська сторона здійснювала перегрупування своїх збройних підрозділів, важких озброєнь, концентрацію їх на Артемівському, Волноваському, Донецькому, Маріупольському напрямках, а також постійно тримала біля українсько-російського кордону численне угруповання своїх регулярних Збройних Сил.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про оборону України» від 6 грудня 1991 року № 1932 ХІІ, збройна агресія - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.
Як наслідок, Україною, у зв`язку із збройною агресією Російської Федерації, прийнято постанову Верховної Ради України від 17 березня 2015 року № 254-VIII «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями», якою визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в яких відповідно до Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування, до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, їх військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України.
За змістом абзацу 2 постанови Верховної Ради України Про Заяву Верховної Ради України «Про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами Російської Федерації та керівниками терористичних організацій «ДНР» та «ЛНР», які призвели до особливо тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян» від 04 лютого 2015 року №145-VІІІ, з 20 лютого 2014 року проти України триває збройна агресія Російської Федерації та підтримуваних нею бойовиків-терористів, під час якої було анексовано Автономну Республіку Крим та місто Севастополь, які є частиною території незалежної та суверенної держави Україна, окуповано частину Донецької та Луганської областей України, загинуло тисячі громадян України, серед яких діти, поранено тисячі осіб, зруйновано інфраструктуру цілого регіону, сотні тисяч громадян вимушені були покинути свої домівки.
Також постановою Верховної Ради України від 27 січня 2015 року №129-VIII законодавчий орган України затвердив звернення до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЕ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою- агресором.
Результатом такого звернення стало визнання міжнародним співтовариством через схвалення 08.07.2015 року переважною більшістю членів Парламентської Асамблеї ОБСЄ двох резолюцій, зокрема Резолюції «Продовження очевидних грубих і невиправлених порушень Російською Федерацією міжнародних норм і принципів ОБСЄ» та резолюції «Викрадені і незаконно утримувані громадяни України на території Російської Федерації», які засвідчили факт здійснення Російською Федерацією збройної агресії проти держави України та факт протиправності утримання українських політичних в`язнів в Російській Федерації.
Силові дії Російської Федерації, що тривають з 20 лютого 2014 року, є актами збройної агресії відповідно до пунктів «а», «Ь», «с», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року.
Крім того, військові дії Російської Федерації на території України були фактично визнані та засуджені рядом міжнародних інстанцій.
Так, резолюція Парламентської Асамблеї Ради Європи № 1988 від 9 квітня 2014 року рішуче засуджує дозвіл Ради Федерації Росії на застосування військової сили в Україні, російську військову агресію та подальшу анексію Криму, що є явним порушенням міжнародного права.
Резолюція Європарламенту (2014/2965 (RSР)) від 15 січня 2015 року щодо ситуації в Україні рішуче засуджує агресивну та експансіоністську політику Росії, що становить загрозу цілісності та незалежності України, а також потенційну загрозу для самого Європейського Союзу, включаючи незаконну анексію Криму та ведення неоголошеної гібридної війни проти України, у тому числі інформаційної війни, поєднуючи кібервійни, використання регулярних та нерегулярних збройних сил, пропаганда, економічного тиску, енергетичного шантажу, дипломатії та політичної дестабілізації, підкреслює, що такі дії є порушенням міжнародного права.
Резолюція Парламентської Асамблеї Ради Європи «Зниклі особи під час конфлікту в Україні» № 2067 від 25 червня 2015 року визнає, що військові дії на частині територій Донецької та Луганської областей України є агресією зі сторони Російської Федерації та вводить термін «окупований» по відношенню до Автономної Республіки Крим та м. Севастополь.
Згідно з ч. 2 ст. 61 ЦПК України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Факти збройної (військової) агресії Російської Федерації відносно України, окупації частини території України є загальновідомими, а тому не підлягають доказуванню згідно приписами ч. 2 ст. 61 ЦПК України.
Отже наслідком саме збройної агресії Російської Федерації стала окупація частини території України, яка засуджена як на національному рівні, так міжнародною спільнотою.
В результаті збройної російської агресії на території Донецької та Луганської областей та на території Автономної Республіки Крим понад 921 000 осіб були переміщені в межах України станом на 23 січня 2015 року, що підтверджується резолюцією Парламентської Асамблеї Ради Європи «Гуманітарна ситуація українських біженців і переміщених осіб» № 2028 від 27 січня 2015 року.
Більше 2 000 000 осіб залишаються в районах, контрольованих проросійськими бойовиками, схильними до нестабільності, серйозних порушень прав людини і створення неадекватних умов життя. За даними УВКБ ООН (UNHCR Ukгаіпе) станом на 14 серпня 2015 року 1 438 000 осіб були змушені покинути свої домівки внаслідок збройної агресії Російської Федерації на території України.
Крім цього, відповідно до Заяви Міністерства закордонних справ України щодо виконання Мінських домовленостей від 01 березня 2016 року з моменту початку агресії загинуло понад 2600 українських військовослужбовців та понад 9000 було поранено.
29 червня 2016 року незалежна неурядова правозахисна організація Міжнародне партнерство за права людини разом із Норвезьким Гельсінським Комітетом та Українською Гельсінською Спілкою представили Звіт «Звідки відкрили вогонь? Розслідування транскордонних атак на сході України», який презентує аналіз атак на населені пункти Луганської області в Східній Україні. Зокрема, у звіті проводиться дослідження кількох інцидентів, які відбулися під час конфлікту в Східній Україні, що триває з 2014 року та призвів щонайменше до 9371 смерті; незліченних травм; масштабного знищення і незаконного привласнення майна; випадків незаконного арешту та ув`язнення; нелюдського поводження і тортур; а також до масштабного переміщення цивільних осіб.
В свою чергу, чоловік заявниці ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , 10.07.2012 року був зачислений у військову частину № НОМЕР_1 наказом №345-ос. При цьому, з 07.04.2014 року по 26.08.2014 року брав участь у захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України у військовій частині № НОМЕР_1 ІНФОРМАЦІЯ_5 , що підтверджується відомостями військового квитка серії НОМЕР_2 та довідкою № 10/752 від 04 листопада 2014 року.
ОСОБА_1 стверджує, що 25 липня 2014 року, перебуваючи біля власного будинку, її чоловіка ОСОБА_4 схопили в полон. Кілька днів його катували і тримали в нелюдських умовах. Він сидів з засудженими раніше місцевими злочинцями, яких час від часу випускали на волю. Через деякий час тримання в полоні бойовики показали її пораненого та побитого ними чоловіка ОСОБА_4 його батькам.
В середині серпня 2014 року ОСОБА_7 скористався можливістю утекти з полону, після чого, в першу чергу, поїхав до батьків додому за документами. В понеділок, 17 серпня 2014 року він виїхав від батьків, і через кілька днів прибув на службу на прикордонний загін «Красна Талівка». Прикордонна застава вже тоді була обстріляна і прикордонники стояли на об`їзних дорогах з боку н.п. Юганівки і н.п. Станиці Луганської.
За повідомленням Інтернет-видання «ukrmonitor.com» від 28.07.2014 року, пункт пропуску «Красна Талівка» був обстріляний з території Росії. З боку Російської Федерації було два гранатометних постріла. На місці працювали пожежники. За попередніми даними постраждало 3 людини, - повідомив «informator.lg.ua» з посиланням на прес-секрстаря луганського прикордонного загону Олександра Трохимця.
В той же час, як свідчать засоби масової інформації, зокрема стаття «Украинских пограничннков обстреляли вертолеты РФ, есть погибшие», яка опублікована на Інтернет-порталі «Ib.uа» від 28 серпня 2014 року, на прикордонній ділянці «Красна Талівка», за підтримки важкої бронетехніки та гелікоптерів відбулось проникнення диверсійно-розвідувальної групи з Російської Федерації. Під час бою чотирьох прикордонників було вбито, а трьох поранено (http://Ib.ua/news/2014/08/26/277239_ukrainskih_pogranichnikov.html)
За повідомленням Інформаційно-аналітичного центру Ради національної безпеки і оборони України від 28 серпня 2014 року, 25 серпня на ділянці «Красна Талівка» Луганської області було виявлено диверсійно-розвідувальну групу, яка перетнула кордон з території Росії о 15:00 цього дня добре замаскований прикордонний наряд автоматним вогнем зупинив просування диверсантів. Для підкріплення до місця бою прибули додаткові оперативно-бойові групи прикордонників Запеклий бій з російськими найманцями тривав 2,5 години. Диверсійна група підтримувалася вогнем з Російської Федерації з мінометів, 2 БТР та 2 БМП. Крім того, українських прикордонників обстріляли некерованими реактивними снарядами 2 бойових вертольоти Мі-24 Збройних сил РФ. Під час бою загинули 4 прикордонники, 3 поранено. Поранених та вбитих диверсантів з поля бою до Росії евакуювали на БМП під прикриттям вогню БТРів та вертольотів. (http://www.rnbo.gov.ua/news/1791.html).
Дані статті, як і ціла низка іншої інформації, що міститься на сторінках інтернет-видань, підтверджують участь у бойових діях регулярних військ Російської Федерації в районі прикордонного загону «Красна Талівка» Луганської області і саме цим військам протистояли співробітники Луганського прикордонного загону військової частини НОМЕР_1 , які приймали участь в захисті незалежності, суверенітегу та територіальної цілісності України та в якому проходив військову службу старший прапорщик ОСОБА_4
25 серпня 2014 року на територію України зайшла російська диверсійно-розвідувальна група. Група співробітників прикордонної застави, за участю ОСОБА_4 , виїхала до району проникнення російських військ. Діставшись до місця призначення, прикордонники почали рухатись до місця скупчення військ Російської Федерації для того, щоб дати відсіч противнику. З 16 год. 00 хв. зі сторони Російської Федерації розпочався обстріл з двох БТРів-82А, двох БМП, а також мінометний обстріл. Окрім того, було здійснено два залпи НУРС з двох вертольотів Мі-24 по позиціям українських прикордонників.
Чоловік заявниці ОСОБА_1 , пересуваючись через дорогу до лісосмуги, в районі прикордонного загону «Красна Талівка» отримав вогнепальне поранення від кулі ворожого снайпера. Зважаючи на постійні обстріли ворога із стрілецької зброї, прикордонники загону не змогли дістатись до ОСОБА_8 і надати першу медичну допомогу. Таким чином, ОСОБА_4 пролежав у полі без допомоги близько двох годин після чого помер.
25 серпня 2014 року Луганське обласне бюро судово-медичної експертизи видало довідку про причину смерті, згідно якої причиною смерті стала гостра кровотеча, проникаючої травми грудини та черевної порожнини. Цього ж дня ОСОБА_1 отримала свідоцтво про смерть, видане відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Сєверодонецького міського управління юстиції у Луганській області.
26 серпня 2014 року судово-медичним експертом, на підставі огляду трупа та розтину тіла, була визначена послідовність патологічних процесів, які призвели до смерті. Так, гостра кровотеча, проникаючі вогнепальні ушкодження грудної клітини та черевної порожнини, ушкодження внаслідок військових дій від вогнепальної зброї стали причиною смерті ОСОБА_4 , що підтверджується лікарським свідоцтвом про смерть № 76 від 26 серпня 2014 року.
Згідно витягу з наказу від 19 жовтня 2014 року, в місцях дислокації смт Білослуцьк і м. Старобельськ, ОСОБА_4 було виключено зі списків особового складу прикордонного загону та всіх видів забезпечення у зв`язку зі смертю, пов`язаною із захистом Батьківщини.
Протоколом засідання Центральної військово-лікарської комісії по встановленню причинного зв`язку захворювання, поранень та травм у колишнього військовослужбовця № 59 від 15 жовтня 2014 року було встановлено, що поранення і причина смерті ОСОБА_4 , а саме гостра крововтрата, проникаючі вогнепальні ушкодження грудної клітки та черевної порожнини, пов`язані із захистом Батьківщини.
17 березня 2016 року ОСОБА_1 , отримала посвідчення члена сім`ї військовослужбовця, який загинув під час проходження військової служби серії НОМЕР_3 , що дає їй право користуватися відповідними пільгами, встановленими законодавством України. 08 вересня 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірності військовій присязі під час російсько-української війни, ОСОБА_4 був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня посмертно.
Отже, саме в результаті збройної агресії Російської Федерації проти України, в селі красна Талівка, ІНФОРМАЦІЯ_6 загинув, ОСОБА_4
ОСОБА_1 вважає, що внаслідок саме військової агресії Російської Федерації на території Луганської області було порушено невід`ємне право на життя чоловіка ОСОБА_1 , передбачене статтею 27 Конституції України, ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року.
Згідно з ч. 3 ст. 8 Конституції України звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Це право також гарантовано статтями 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року.
Згідно з частиною 2 ст. 256 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
У відповідності до положень постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» не можуть розглядатися судами заяви про встановлення фактів, встановлення яких віднесено до компетенції відповідних органів виконавчої влади.
Звернення ОСОБА_1 в порядку окремого провадження до суду із заявою про встановлення юридичного факту поранення та загибелі ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , при виконанні обов`язку військової служби 25 серпня 2014 року у складі військової частини НОМЕР_1 на території Луганської області на ділянці відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_8 » Луганського прикордонного загону, Україна, яке сталося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, обумовлено в першу чергу тим. що заявник має на меті визначення статусу ОСОБА_4 , як особи, яка перебувала під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, яка ратифікована Україною 03.07.1954 року, тобто жертви міжнародного збройного конфлікту, що обумовлює виникнення прав та обов`язків, передбачених цією конвенцією, іншими нормами міжнародного права.
У відповідності до статті 2 Конвенції «Про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях», ця Конвенція застосовується в усіх випадках оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту. що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо одна з них не визнає стану війни. Конвенція також застосовується в усіх випадках часткової або повної окупації території держави однієї з Високих Договірних Сторін, навіть якщо цій окупації не чиниться жодний збройний опір. Хоча одна з держав, які перебувають у конвенції може не бути учасницею цієї Конвенції, держави, які є її учасницями, залишаються зобов`язаними нею у своїх взаємовідносинах. Крім того, вони зобов`язані Конвенцією стосовно зазначеної держави, якщо остання приймає та застосовує її положення.
У відповідності до статті 13 Конвенції: ця конвенція застосовується до поранених і хворих, які належать, зокрема, до категорії та особового складу збройних сил сторони конфлікту, а також членів ополчення або добровольчих загонів, які є частиною цих збройних сил.
Чоловік ОСОБА_1 був поранений та загинув 25 серпня 2014 року від багаточисленних вибухових травм при виконанні обов`язку військової служби в районі прикордонного загону «Красна Талівка», Луганської області України внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України. ОСОБА_1 вважає, що встановлення факту загибелі її чоловіка ОСОБА_4 , внаслідок саме військової агресії Російської Федерації, можливе лише у судовому порядку, оскільки іншого порядку встановити такий факт чинним законодавством України не передбачено.
Частина 4 ст. 235 ЦПК України передбачає, що справи окремого провадження суд розглядає за участю заявника і заінтересованих осіб.
Коло заінтересованих осіб визначається взаємовідносинами із заявником у зв`язку з обставинами, які підлягають встановленню і які можуть вплинути на їх права та обов`язки. Участь у справі цих осіб зумовлюється тим, що із установленням окремих обставин заявник може реалізувати свої права у правовідносинах, у яких беруть участь і заінтересовані особи. Для цих осіб характерним є те, що їхні суб`єктивні права та обов`язки мають юридичний зв`язок із суб`єктивними правами і обов`язками заявників.
Керуючись статтею 3 Віденської конвенції про дипломатичні зносини, статтями 3, 5 Віденської конвенції про консульські зносини, статтями 1, 6 Положення про Посольство Російської Федерації, Посольство Російської Федерації в Україні є тим органом, який представляє інтереси Російської Федерації в Україні, вживає заходів із захисту інтересів Російської Федерації на території України, а також здійснює захист майнових прав та інтересів Російської Федерації на території України, а отже саме на адресу посольства РФ слід надсилати про суть та час розгляду справи.
Статтею 257 ЦПК України заява фізичної особи про встановлення факту, що має юридичне значення, подається до суду за місцем її проживання.
Що стосується можливого посилання Російської Федерації на інститут імунітету від судового переслідування в національних судах України, то слід наголосити на наступному.
Згідно з пояснювальною запискою до Європейської конвенції про імунітет держав ETS № 074 від 16.05.1972 року, розробленою Європейським комітетом із правового співробітництва Ради Європи, його підкомітетом та Комітетом експертів, який підпорядкований Комітету Міністрів Ради Європи "державний імунітет" є концепцією міжнародного права, яка склалася з принципу par in parem non habet imperium (Рівний над рівним сили не має), в силу якого одна держава не підлягає юрисдикції іншої держави.
Дійсно стаття 2 Статуту ООН закріплює принцип суверенної рівності усіх членів ООН, та використовуючи її Російська Федерація може порушувати питання про наявність у неї імунітетів від судового переслідування національними судами України.
Даний Статут ООН був ратифікований Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 08.1945 р. і є обов`язковим для України та Російської Федерації в порядку иравонаступництва за міжнародними договорами колишнього СРСР.
Однак, Преамбулою Статуту Організації Об`єднаних Націй (набув чинності 24 жовтня 1945 року) передбачено, що держави-учасниці ООН проявлятимуть терпимість та житимуть в світі як добрі сусіди; об`єднуватимуть зусилля для підтримки міжнародного миру та безпеки.
Пункт 4 Резолюції 60/1, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 24 жовтня 2005 року "Підсумковий документ Всесвітнього саміту 2005 року", говорить, що ООН знову заявляє, що терпимість, повага прав людини мають важливе значення для міжнародних відносин Пункт 9 цієї Резолюції визнає мир, безпеку та розвиток прав людини тими опорами, на яких тримається система ООН. Пункт 120 згаданої Резолюції говорить про обов`язок держав-учасннць ООН сприяти повазі та захисту усіх прав людини та основних свобод відповідно до Статуту ООН, Загальної Декларації прав людини та іншим документам, які стосуються прав людини. Універсальний характер цих прав не підлягає жодному сумніву Пункт 122 Резолюції 60/1 говорить, що всі держави зобов`язані поважати права людини та основні свободи.
Стаття 3 Загальної декларації прав людини (прийнята і проголошена резолюцією 217 А (ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року) чітко встановлює, що кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканність. Згідно із статтею 17 Загальної декларації, кожна людина має право володіти майном як одноособово, так і разом з іншими ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна.
Стаття 28 Загальної декларації прав людини говорить, що кожна людина має право на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути повністю здійснені.
Відповідно до статті 30 Загальної декларації прав людини, ніщо у цій Декларації не може бути витлумачено як надання будь-якой державі, групі осіб або окремим особам права займатися будь-якою діяльністю або вчиняти дії, спрямовані на знищення прав і свобод, викладених у цій Декларації.
Стаття 7 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР N 2148-VІІІ від 19.10.1973 року, ратифікований Указом Президії Верховної Ради СРСР N 4812-VIIІ від 18.09.1973 року і є обов`язковим для Російської Федерації в порядку правонаступництва міжнародних договорів колишнього СРСР) говорить, що нікого не може бути піддано катуванню чи жорстокому, нелюдському або принижуючому гідність поводженню.
Відповідно до статті 2 Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (ратифікований Законом України № 13/98-ВР від 14.01.1998 року, набув чинності для Російської Федерації на підставі Федерального Закону від 02 березня 1999 року № 42-ФЗ, далі - Договір), Високі Договірні Сторони, відповідно до положень Статуту ООН і зобов`язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі, поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів. Статтею 4 Договору передбачено, що Сторони докладають зусиль до того, щоб врегулювання всіх спірних проблем здійснювалося виключно мирними засобами, і співробітничають у відверненні та врегулюванні конфліктів і ситуацій, які зачіпають їхні інтереси.
В преамбулі Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року говориться, що держави-учасниці Наради підтверджують свою мету сприяння покращення відносин між ними та забезпечення умов, в яких народи зможуть жити в умовах справжнього та міцного миру, народам буде гарантована безпека від погрози або замаху на їхню безпеку.
Пунктом І Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року передбачено, що в межах міжнародного права всі держави мають рівні права та обов`язки. Вони будуть поважати право одна одної визначати та здійснювати на свій розсуд їх відносини з іншими державами згідно з міжнародним правом та Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року.
Відповідно до пункту VII Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року, в галузі прав людини та основаних свобод держави-учасниці будуть діяти у відповідності до цілей та принципів Статуту ООН та Загальної декларації прав людини.
Пункт X Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року говорить, що при здійсненні своїх суверенних прав, включаючи право встановлювати свої закони та адміністративні правила, держави-учасниці будуть узгоджуватись зі своїми юридичним обов`язками за міжнародним правом. Крім того, враховувати належним чином та виконувати положення Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року.
Згідно з пунктом X Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року держави-учасниці підтверджують, що у тому випадку, якщо зобов`язання країн за Статутом ООН увійдуть в протиріччя із з їх зобов`язаннями за будь-яким іншим міжнародним Договором, перевагу матимуть їх зобов`язання за Статутом ООН.
05 грудня 1994 року був підписаний Меморандум про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (далі - Будапештський меморандум. Підписаний від імені Російської Федерації Президентом Росії Б.М. Єльциним). Відповідно до пункту 6 Будапештського меморандуму, цей меморандум набув чинності з моменту підписання.
Пунктом І Будапештського меморандуму передбачено, що Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують Україні їх зобов`язання згідно з принципами Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України.
Пункт 2 Будапештського меморандуму говорить, що Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують їх зобов`язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об`єднаних Націй.
Згідно із пунктом 4 Будапештського меморандуму Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують їх зобов`язання домагатися негайних дій з боку Ради Безпеки Організації Об`єднаних Націй з метою надання допомоги Україні як державі-учасниці Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, що не володіє ядерною зброєю, в разі, якщо Україна стане жертвою акту агресії.
Діючи у чіткій відповідності до зобов`язань за Будапештським меморандумом, ні США ні Великобританія ніколи не вчиняли актів агресії, спрямованих на порушення незалежності і суверенітету України або зміни існуючих кордонів України, не погрожували Україні силою чи її використанням. Більш того, Головнокомандувач об`єднаних збройних сил НАТО в Європі генерал Філіп Брідлав підтвердив, що протягом жовтня - листопада 2014 року сили НАТО спостерігали входження на територію східної України колон із російськими танками, артилерією, системами протиповітряної оборони і бойовими частинами Українська сторона, зі свого боку, надала міжнародній спільноті докази, що на кордоні України з Російською Федерацією, на території Росії знаходилось 39 тисяч російських військовослужбовців та сотні одиниць бронетехніки, що фактично є доказом збройної агресії Російської Федерації і суперечить Статуту ООН та п. 2 Будапештського меморандуму.
У зв`язку із отриманням цієї інформації США, діючи згідно із п. 4 Будапештського меморандуму, скликали засідання Ради Безпеки ООН на термінові засідання у зв`язку зі становищем в Україні через введення російських військ на Схід України. Згадане засідання РБ ООН відбулось 12 листопада 2014 року і на цьому засіданні США та решта членів Ради безпеки, крім Росії, вкотре заявили, що Російська Федерація повинна забрати війська з України і перестати чинити провокації. Натомість Російська Федерація, в ході засідання, заявила, що попри надані українською стороною та США докази, ніяких російських військ на території східної України немає та, відповідно, скористалась правом вето стосовно ухвалення РБ ООН рішення щодо повного та негайного виведення російських військ з території України. Фактично Російська Федерація, як постійний член Ради Безпеки ООН, використавши право вето в Раді Безпеки ООН, звело нанівець зусилля із стабілізації ситуації на сході України інших міжнародних партнерів України, які чітко дотримуються положень Будапештського меморандуму.
Згідно із статтею 12 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, згода держави на обов`язковість для неї договору виражається шляхом підписання договору представником держави коли договір передбачає, що підписання має таку силу або в інший спосіб установлено домовленість держав, які беруть участь у переговорах, про те, що підписання повинне мати таку силу. Встановивши домовленість щодо набуття Будапештським меморандумом чинності з моменту його підписання, Російська Федерація взяла на себе зобов`язання за всіма положеннями Будапештського меморандуму, у тому числі і стосовно поваги незалежності і суверенітету та існуючих кордонів України, утримування від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України.
Статтею 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року передбачено, що кожен чинний договір є обов`язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватись.
Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, шо Російська Федерація, здійснивши збройну агресію відносно України, та відповідно незаконно анексувавши частину території України, а саме Автономну Республіку Крим, м. Севастополь, та частково окупувавши частину територію України, а саме частину Донецької та Луганської областей, порушила вищенаведені норми та принципи Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму, Гельсінського заключного акту наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975 року та Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією.
Постановою Верховної Ради України "Про Звернення Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором" від 27 січня 2015 року № 129-VIII встановлено, що Україна залишається об`єктом збройної агресії з боку Російської Федерації, яку вона здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак.
Враховуючи той факт, шо Російська Федерація, як держава-агресор грубо порушує норми та принципи Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму, Гельсінського заключного акту наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975 року та Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, фундаментальні міжнародні договори в галузі прав людини, то, відповідно до Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. не є державою, яка сумлінно виконує взяті за міжнародними договорами зобов`язання і не може посилатись на імунітет від судового переслідування в Україні, який випливає із статті 2 Статуту ООН.
Російська Федерація, своїми діями, шо виразились в замаскованому під волевиявлення населення озброєному захваті Автономної Республіки Крим та м. Севастополь, а також окупації частини території України, вийшла за межі своїх суверенних повноважень. Дані дії в сукупності з масовим порушенням гарантованих Статутом ООН, Загальною декларації прав людини та Гельсінський заключний акт Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року основних свобод та прав людини, виключає можливість використання Російською Федерацією імунітету від судового переслідування в національних судах України. Вчиняючи проти життя та здоров`я людини злочини, які визнаються ООН найбільш тяжкими злочинами проти людяності, Російська Федерація не виконує обов`язки, передбачені Статутом ООН, а отже не може використовувати право імунітету, надане цим же статутом ООН.
Вчинивши збройну агресію відносно України Російська Федерація порушила не тільки засадничі документи міжнародного права, як-то Статут ООН, Загальну декларацію прав людини, Гельсінський заключний акт Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року., а й двосторонній Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, Договір між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон від 28.01.2003р. (ратифікований Законом України № 1681-IV від 20.04.2004р., ратифікований Російською Федерацією Федеральним Законом від 22.04.2004р. № 24-ФЗ), а також Будапештський меморандум.
Порушивши Статут ООН, Загальну декларацію прав людини, Будапештський меморандум, Гельсінський заключний акт наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975р., Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, Договір між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон, Російська Федерація вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих статтею 2 Статут ООН і повинна розглядатись як держава-агресор, що в свою чергу свідчить про відсутність імунітету.
Крім цього, стаття 24 Статуту ООН передбачає розгляд питань із підтримки міжнародного миру та безпеки Радою Безпеки ООН. Російська Федерація, як постійний член Ради Безпеки ООН, користуючись наданій їй Статуту ООН "правом вето", блокує прийняття будь-яких рішень, спрямованих на визнання Російською Федерацією державою-агресором Радою Безпеки ООН, рішення якої є обов`язковими для виконання усіма державами-членами ООН.
Арнаут О.О. вважає, що такі дії Російської Федерації значно обмежують її право на захист своїх прав та законних інтересів, гарантованих Статутом ООН та Загальною декларацією прав людини. Грубо порушуючи норми та принципи Статуту ООН, Російська Федерація намагається використовувати імунітет у супереч принципам, закладеним у Статуті ООН та підсумковим документам Спеціального комітету Конференції в Сан-Франциско, у яких закладено принцип чесного виконання своїх обов`язків, у першу чергу щодо поваги до прав та законних інтересів людини.
Порушуючи Статут ООН, Загальну декларацію прав людини, Будапештський меморандум, Російська Федерація порушує статтю 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року (ратифікована Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 14 квітня 1986 року № 2077-ХІ), згідно з якою кожен чинний договір є обов`язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватись.
Враховуючи вищевикладене, заявниця ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 просила встановити юридичний факт загибелі ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , при виконанні обов`язку військової служби 25 серпня 2014 року у складі військової частини НОМЕР_1 на території Луганської області на ділянці відділу прикордонної служби «Красна Талівка» Луганського прикордонного загону, Україна, внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.
У судове засідання представник заявниці ОСОБА_1 з`явився, заяву підтримав у повному обсязі.
У судове засідання заінтересована особа Міністерство соціальної політики України не з`явилась, про дату, час і місце розгляду справи повідомлявся належним чином, причини неявки суду невідомі.
У судове засідання представник заінтересованої особи Російської Федерації не з`явився, про дату, час і місце розгляду справи повідомлявся належним чином, причини неявки суду невідомі.
Суд, вислухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, з`ясувавши дійсні обставини та давши оцінку зібраним в справі доказам, дійшов висновку, що заява не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що відповідно до свідоцтва про одруження від 07 липня 2001 року, серії НОМЕР_4 ОСОБА_1 доводилась дружиною ОСОБА_4 .
Від шлюбу вони мають двох дітей ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується копіями свідоцтва про народження.
19.05.2016 року ОСОБА_1 була взята на облік внутрішньо переміщеної особи згідно з довідкою від 19.05.2016 року № 3244007950 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Разом із ОСОБА_1 прибули і її діти: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , фактичне місце проживання яких АДРЕСА_3 .
ОСОБА_4 10.07.2012 року був зачислений у військову частину № НОМЕР_1 наказом №345-ос. При цьому, з 07.04.2014 року по 26.08.2014 року брав участь у захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України у військовій частині № НОМЕР_1 ІНФОРМАЦІЯ_5 , що підтверджується відомостями військового квитка серії НОМЕР_2 та довідкою № 10/752 від 04 листопада 2014 року. Також в довідці зазначається, що ОСОБА_4 загинув ІНФОРМАЦІЯ_9 , під час бою отримав поранення і причини смерті пов`язані із захистом Батьківщини.
Відповідно до Акту № 132/5 про нещасний випадок, пов`язаний з виконанням обов`язків військової служби від 11.09.2014 року, виданого на старшого прапорщика ОСОБА_4 , який загинув внаслідок нещасного випадку 25.08.2014 року, приблизно о 15.30. Нещасний випадок стався на ділянці відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_8 » Луганського прикордонного загону. ОСОБА_4 служив на посаді інспектора прикордонної служби І категорії технік ВПС « ІНФОРМАЦІЯ_8 » Луганського прикордонного загону, військове звання старший прапорщик, загальний стаж служби 17 років 11 місяці, стаж служби за посадою з 10.07.2012 року, ідентифікаційний код НОМЕР_5 . Як вказано в Акті, нещасний випадок стався за таких обставин, а саме 25.08.2014 року приблизно о 15.00 на ділянці відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_8 » Луганського прикордонного загону здійснено напад диверсійно-розвідувальної групи (РФ) на прикордонний наряд. Наряд прийняв бій. Для підтримки прикордонного наряду виїхало підкріплення. З 16.00 25.08.2014 року зі сторони РФ розпочався обстріл з 2-х БТР-82А, 2-х БМП, мінометний обстріл та здійснено два залпи НУРС з 2 вертольотів (МІ-25) по позиціям прикордонників. БМП під прикриттям вогню БТРів та вертольотів висунулись до місця знаходження ДРГ та евакуювали особовий склад разом з загиблими та пораненими та територію Росії. О 17.30 бій закінчився. Внаслідок бойового зіткнення військовослужбовець загинув. Вид події Згідно Переліку Інструкціх про порядок розслідування та ведення обліку нещасних випадків та аварій у ДПС України, затвердженої наказом АДПСУ від 11.04.2006 № 282 ч.1 п. 14 - «навмисна травма, заподіяна іншою особою». Шкідливий обо небезпечний фактор та його значення бойові дії. Причини нещасного випадку: Згідно Переліку Інструкції про порядок розслідування та ведення обліку нещасних випадків та аварій у ДПС України, затвердженої наказом АДПСУ від 11.04.2006 року, № 282, ч. 2, п. 30 «травмування внаслідок протиправних дій інших осіб» (загибель).
Згідно з довідкою про причину смерті № 76 від 26 серпня 2014 року, причиною смерті ОСОБА_4 була гостра крововтрата, проникаючі вогнепальні ушкодження грудної клітки та черевної порожнини.
З наявних матеріалів справи смерть ОСОБА_4 підтверджується свідоцтвом про смерть від 03 вересня 2014 року, серії НОМЕР_6 виданого Відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Сєвєродонецького міського управління юстиції у Луганській області, актовий запис № 1145 та лікарським свідоцтвом про смерть № 76 від 26 серпня 2014 року.
Як вбачається з матеріалів справи, старшого прапорщика ОСОБА_4 було виключено із списків особового складу загону та всіх видів забезпечення у зв`язку зі смертю, що підтверджується витягом з наказу начальника Луганського прикордонного загону від 19.10.2014 року № 122-ос.
Указом Президента України від 08 вересня 2014 року № 708/2014 ОСОБА_4 було посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Відповідно до довідки від 15 лютого 2017 року № 7950 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що видана на ім`я ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , їх місце фактичного проживання змінено на АДРЕСА_4 .
Відповідно до положень ст. 106 Конституції України Президент України як глава держави, гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України забезпечує державну незалежність, національну безпеку держави, є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави; вносить до Верховної ради України подання про оголошення стану війни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
До повноважень Верховної ради України, відповідно до п.9 ч.1 ст. 85 Конституції України належить оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України.
Наведені положення Конституції України знайшли свій розвиток у нормах Закону України «Про оборону України», Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
Зокрема, згідно вимог ст. 1 Закону України «Про оборону України» збройна агресія - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; блокада портів, узбережжя або повітряного простору, порушення комунікацій України збройними силами іншої держави або групи держав; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України; засилання іншою державою або від її імені озброєних груп регулярних або нерегулярних сил, що вчиняють акти застосування збройної сили проти України, які мають настільки серйозний характер, що це рівнозначно переліченим в абзацах п`ятому-сьомому цієї статті діям, у тому числі значна участь третьої держави у таких діях; дії іншої держави (держав), яка дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження третьої держави, використовувалася цією третьою державою (державами) для вчинення дій, зазначених в абзацах п`ятому-восьмому цієї статті; застосування підрозділів збройних сил іншої держави або групи держав, які перебувають на території України відповідно до укладених з Україною міжнародних договорів, проти третьої держави або групи держав, інше порушення умов, передбачених такими договорами, або продовження перебування цих підрозділів на території України після припинення дії зазначених договорів.
Відповідно до вимог ст. 4 цього закону разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, подає його Верховній Раді України на схвалення чи затвердження, а також вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни. Органи державної влади та органи військового управління, не чекаючи оголошення стану війни, вживають заходів для відсічі агресії. На підставі відповідного рішення Президента України Збройні Сили України разом з іншими військовими формуваннями розпочинають воєнні дії. З моменту оголошення стану війни чи фактичного початку воєнних дій настає воєнний час, який закінчується у день і час припинення стану війни.
Згідно зі ст. 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що встановлення факту збройної агресії належить до компетенції конституційних, політичних органів (суб`єктів) - Верховної Ради України, Президента України, які наділені дискреційними повноваженнями у відповідних сферах.
Так, 15 квітня 2014 року Верховною Радою України прийнято Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тичасово окупованій території України», який визначає статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.
27 квітня 2015 року Верховна Рада України своєю постановою затвердила Звернення Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором, в якому зазначено наступне: Україна залишається об`єктом воєнної агресії з боку Російської Федерації, яку вона здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац 1 Звернення); Верховна Рада України визнає Російську Федерацію державою-агресором та закликає міжнародних партнерів України визнати Російську Федерацію державою-агресором, що всебічно підтримує тероризм та блокує діяльність Ради Безпеки ООН, чим ставить під загрозу міжнародний мир і безпеку, а так звані «ДНР» і «ЛНР» визнати терористичними організаціями (абзаци 6 та 8 Звернення); міжнародне співтовариство закликано визнати факт агресії проти України, окупації її території і посилити вимоги щодо повернення до міжнародно визнаних кордонів України, запобігши створенню небезпечного прецеденту у вигляді грубого порушення світового порядку та системи безпеки, що склалися після Другої світової війни (абзац 12 Звернення).
В подальшому Верховна Рада України Постановою від 21.04.2015 року схвалила текст Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», у абзаці 1 пункту 1 якої констатовано, що збройна агресія Російської Федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року. У вказаній Заяві також зазначено, що і фактично, і юридично збройна агресія Російської Федерації проти України триватиме до повного відведення з території України всіх підрозділів Збройних Сил Російської Федерації, включно з підтримуваними нею найманцями, та повного відновлення територіальної цілісності України; крім того, наведено численні факти порушень Російською Федерацією своїх міжнародних зобов`язань, посягань на територіальну цілісність України, на які, в тому числі посилається і заявник ОСОБА_1 в обґрунтування необхідності встановлення відповідного юридичного факту судом.
Крім того, Президент України своїм Указом від 24 вересня 2015 року №555 ввів в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 2 вересня 2015 року «Про нову редакцію Воєнної доктрини України» та затвердив Воєнну доктрину України, в якій визнано та зафіксовано факт збройної агресії Російської Федерації проти України.
Відповідно до положень ст. 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
За змістом правової позиції, викладеної у Рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002, до судів загальної юрисдикції належить відповідно до їх повноважень вирішення питань, які мають правовий (а не політичний) характер.
Відповідно до вимотг ст. 256 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту:
1)родинних відносин між фізичними особами;
2)перебування фізичної особи на утриманні;
3)каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню;
4)реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення;
5)проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу;
6)належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з ім.»ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті;
7)народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження;
8)смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті;
9)смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.
У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Згідно роз`яснень Пленуму Верховного Суду України, даних у п. 1 постанови від 31 березня 1995 року № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», в порядку окремого провадження суд розглядає справи про встановлення фактів, якщо:
-згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян;
-чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення;
-заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений або знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення;
-із заяви про встановлення факту не вбачається спору про право;
-встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.
Отже, в судовому порядку встановлюються тільки такі факти, які мають юридичні наслідки і від встановлення яких залежить виникнення, зміна, припинення особистих чи майнових прав заявника і в судовому порядку можливе лише тоді, коли діючим законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення.
Необхідність звернення із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, заявник ОСОБА_1 обгрунтовувала тим, що, в першу чергу, вона має на меті визначення статусу ОСОБА_4 , як особи, яка перебувала під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, яка ратифікована Україною 03 липня 1954 року, тобто жертви міжнародного збройного конфлікту, що обумовлює виникнення прав та обов`язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами міжнародного права.
Заявник ОСОБА_1 також вважала, що дії Російської Федерації значно обмежують її право на захист своїх прав та законних інтересів, гарантованих Статутом ООН та Загальною декларацією прав людини. Грубо порушуючи норми та принципи Статуту ООН, Російська Федерація намагається використовуати імунітет всупереч принципам, закладеним у Статуті ООН та підсумковим документам Спеціального комітету Конференції в Сан-Франциско, у яких закладено принцип чесного виконання своїх обов`язків, у першу чергу, щодо поваги до прав і законних інтересів людини.
В зв`язку з цим слід зазначити, що застосування норм вказаної Конвенції щодо конкретної особи не пов`язується із встановленням судом тих чи інших фактів, що мають юридичне значення, а має місце по замовчуванню у разі перебування особи під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.
Крім того, слід зазначити, що норми міжнародного права є обов`язковими для країни і реалізуються через її внутрішнє законодавство.
З даної заяви суд дійшов висновку, що заявник ОСОБА_1 , самостійно визначивши заінтересовану особу Міністерство соціальної політики України, фактично вважав, що саме через цей орган вирішуються питання, вказані в заяві.
Однак, заявник ОСОБА_9 не надала суду доказів про відмову Міністерства соціальної полвтики України у вирішенні вказаних ОСОБА_1 питань, пов`язаних з реалізацією Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях. В матеріалах справи відсутнє рішення Міністерства соціальної політики України з приводу того, що порушені у заяві питання ОСОБА_1 могли б бути задоволені Мінстерством соціальної політики України за наявності рішення суду про встановлення факту, що має юридичне значення.
Також слід вказати і на те, що суд не є тим органом, через який безпосередньо здійснюється право на отримання певних гарантій і не може собою підміняти державний орган, у віданні якого знаходиться вирішення конкретних питань.
Суд, з`ясувавши дійсні обставини та давши оцінку зібраним у справі доказам, дійшов висновку, що факт, який має юридичне значення і який просить встановити заявник ОСОБА_1 в порядку окремого провадження, відноситься до сфери публічного права, закріплений державними органами на законодавчому рівні, внаслідок чого є загальновідомим. Заявником ОСОБА_1 не доведено, які юридичні наслідки, що від них залежатиме виникнення, зміна або припинення її особистих чи майнових прав, настануть внаслідок такого факту, та яке конкретно право підлягає присудженню заявнику ОСОБА_1 судом.
За таких обставин у задоволенні заяви ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, слід відмовити.
Керуючись ст. ст. 234, 235, 256, 259 ЦПК України, суд,-
В И Р І Ш И В:
У задоволенні заяви ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення, відмовити.
Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку до апеляційного суду Київської області через Києво-Святошинський районний суд Київської області шляхом подання апеляційної скарги в 10-денний строк з дня проголошення рішення суду або шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення в разі відсутності в судовому засіданні осіб, які брали участь у справі, під час проголошення судового рішення.
Суддя Ковальчук Л.М.
