Єдиний державний реєстр судових рішень
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
06 квітня 2026 року
м. Київ
cправа № 915/2357/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Міщенка І.С. - головуючого, Берднік І. С., Зуєва В. А.,
розглянув у письмовому провадженні касаційну скаргу Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України
на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 29.01.2026 (головуюча - Діброва Г. І., судді: Савицький Я. Ф., Ярош А. І.) і ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 31.10.2025 (суддя Ржепецький В.О.) у справі
за позовом Миколаївської міської ради
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Диприс Груп»
про зобов`язання повернути земельну ділянку
Історія справи
1. Господарський суд Миколаївської області рішенням від 01.06.2020 задовольнив позов Миколаївської міської ради (далі - Рада, позивач, стягувач), зобов`язав Товариство з обмеженою відповідальністю «Диприс Груп» (далі - ТОВ «Диприс Груп», відповідач, боржник) повернути Раді земельну ділянку площею 4359 кв м з кадастровим номером 4810136900:04:091:0002, розташовану по вул. Квітневій поблизу будинку №53 в м. Миколаєві (далі - земельна ділянка), у придатному для використання стані шляхом демонтажу об`єкта незавершеного будівництва житлового будинку (4 % готовності).
2. 11.08.2020 на виконання вказаного судового рішення суд видав наказ, за яким державний виконавець Центрального відділу державної виконавчої служби у м. Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) (далі - державний виконавець) 08.10.2020 відкрив виконавче провадження НОМЕР_1.
3. Листом від 16.02.2023 № 368/02.02.01-40/02.06.14/23 Рада повідомила державного виконавця, що станом на 14.02.2023 ТОВ «Диприс Груп» не повернуло земельну ділянку у придатному для подальшого використання стані шляхом демонтажу об`єкта незавершеного будівництва житлового будинку (4 % готовності).
4. 23.02.2024 Рада листом №1021/02.02.01-40/02.06/14/24 повідомила державного виконавця про можливість здійснювати авансування витрат виконавчого провадження у межах бюджетних асигнувань та запропонувала надати попередній розрахунок вартості демонтажу об`єкта.
5. 17.03.2025 Рада здійснила авансування витрат виконавчого провадження НОМЕР_1 у сумі 4 515 грн.
6. 03.07.2025 державний виконавець повідомив Раду про необхідність здійснення додаткового авансування витрат виконавчого провадження у сумі 423 500,77 грн на організацію та проведення виконавчих дій (для подальшого демонтажу незавершеного будівництва житлового будинку) на земельній ділянці.
7. 22.07.2025 стягувач повідомив державного виконавця про неможливість здійснити авансування витрат по виконавчому провадженню у сумі 423 500,77 грн у зв`язку з недостатністю бюджетних асигнувань.
8. Державний виконавець 06.08.2025 та 26.08.2025 звертався до стягувача з вимогами здійснити авансування додаткових витрат, необхідних для подальшого виконання судового рішення, які стягувач залишив без задоволення.
9. 26.08.2025 державний виконавець виніс постанову про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 4 частини 1 статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» (далі - Закон №1404-VIII), оскільки стягувач не здійснив авансування витрат виконавчого провадження, передбачене статтею 43 названого Закону, незважаючи на попередження виконавця про повернення йому виконавчого документа (далі - спірна постанова).
10. 15.09.2025 Рада звернулася до суду зі скаргою на дії державного виконавця, у якій просить: (1) визнати неправомірними дії державного виконавця щодо винесення спірної постанови; (2) визнати незаконною та скасувати спірну постанову; (3) зобов`язати державного виконавця у повному обсязі вчинити дії, спрямовані на виконання наказу Господарського суду Миколаївської області від 11.08.2020.
11. Зазначає про відсутність коштів для фінансування витрат для авансування додаткових витрат виконавчого провадження, натомість такі витрати, на переконання Ради, можуть бути профінансовані за рахунок коштів державного бюджету України. Проте державний виконавець не вжив всіх передбачених законом дій щодо організації та проведення виконавчих дій щодо забезпечення примусового виконання судового рішення, оскільки не звернувся до уповноважених органів Міністерства юстиції України з вимогою здійснення фінансування відповідних витрат виконавчого провадження за рахунок коштів державного бюджету.
Короткий зміст оскаржуваних ухвали суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції
12. Господарський суд Миколаївської області ухвалою від 31.10.2025, яку залишив без змін Південно-західний апеляційний господарський суд постановою від 29.01.2026, заяву позивача задовольнив частково. Визнав неправомірними дії державного виконавця щодо винесення спірної постанови та скасував спірну постанову. В іншій частині вимог скарги відмовив.
13. Суд першої інстанції зазначив про не надання державним виконавцем доказів вжиття наведених у статті 10 Закону №1404-VIII заходів примусового виконання рішення суду, які б відповідали змісту постановленого судового рішення та поведінці боржника. Зобов`язання стягувача за свій рахунок забезпечити виконання судового рішення, на переконання судів, є фактичною зміною пособу виконання судового рішення в тій частині, в якій судовим рішенням цей обов`язок покладено на відповідача, що не відповідає вимогам закону. У такий спосіб державний виконавець поклав на стягувача надмірний тягар витрат, пов`язаних із здійсненням виконавчих дій, які відповідно до встановленого судовим рішенням способу поновлення прав власника земельної ділянки мали бути здійснені виключно за рахунок відповідача, що також підтверджується приписами частини 4 статті 42 Закону №1404-VIII.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
14. Не погоджуючись із зазначеними судовими рішеннями, ВДВС подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати.
15. Скаржник стверджує про неправильне застосування судами попередніх інстанцій статті 43, пункту 4 частини 1 статті 37 Закону №1404-VIII, без урахування висновку Верховного Суду в постанові від 23.01.2020 у справі № 639/7347/17. Вказує, що Закон №1404-VIII містить імперативні норми щодо обов`язковості авансування додаткових витрат, яке здійснюється за рахунок стягувача, оскільки без авансування коштів неможливо провести виконавчі дії по залученню суб`єкта господарювання, який забезпечить проведення робіт з приведення земельної ділянки у придатний до використання стан. Отже, дії державного виконавця щодо винесення спірної постанови вчинені відповідно до вимог чинного законодавства, натомість саме бездіяльність стягувача, яка полягає у нездійсненні авансування додаткових витрат виконавчого провадження, унеможливлює подальше проведення виконавчих дій та здійснення виконавчого провадження.
Позиція позивача у відзиві на касаційну скаргу
16. Проти доводів касаційної скарги заперечує, погоджується з висновками судів про те, що судове рішення у цій справі хоч і зобов`язує саме боржника вчинити ці дії, однак не є нерозривно пов`язаним з особою боржника та не унеможливлює виконання цього рішення без його участі шляхом вжиття державним виконавцем заходів примусового виконання, передбачених законом, які мають відповідати як змісту постановленого рішення так і фактичним обставинам справи.
Позиція Верховного Суду
17. Верховний Суд зазначає, що право сторони виконавчого провадження на звернення зі скаргою до суду на підставі статті 339 ГПК України пов`язане з порушенням прав такої сторони під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця.
18. У поданій скарзі Рада порушення своїх прав вбачала в тому, що державний виконавець безпідставно поклав на неї обов`язок авансування додаткових витрат виконавчого провадження. Вважає, що у разі неможливості покриття витрат виконавчого провадження за рахунок боржника такі витрати мають покриватися державним виконавцем за рахунок коштів Державного бюджету України.
19. Суди погодились з аргументами Ради та дійшли висновку про те, що державний виконавець не обґрунтував необхідність зобов`язання стягувача за свій рахунок забезпечити виконання судового рішення в частині, в якій судовим рішенням цей обов`язок покладений на боржника. Відтак державний виконавець не здійснив усіх дій з примусового виконання судового рішення, які б відповідали предмету спору та поведінці боржника.
20. Верховний Суд вважає такі висновки судів помилковими з огляду на таке.
21. Статтею 1 Закону №1404-VIII встановлено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
22. Законодавець у частині 1 статті 5 Закону №1404-VIII закріпив норму, відповідно до якої примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців.
23. Частиною 1 статті 18 Закону №1404-VIII визначено, що виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
24. За усталеними висновками Верховного Суду, зокрема у постановах від 25.09.2020 у справі № 924/315/17, від 14.04.2021 у справі № 641/1933/19, від 22.12.2021 у справі № 761/26280/17, відповідно норм частин першої - третьої статті 63 Закону №1404-VIII невиконання боржником рішення суду, яке може бути виконано без його участі, має наслідком надіслання державним виконавцем органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення, а також вжиття виконавцем заходів примусового виконання рішення суду.
25. Відповідно до змісту рішення суду у цій справі ТОВ «Диприс Груп» зобов`язано повернути Раді земельну ділянку у придатному для використання стані шляхом демонтажу об`єкта незавершеного будівництва. Оскільки боржник не виконує судове рішення, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що це рішення суду може бути виконане без участі боржника шляхом вжиття державним виконавцем заходів примусового виконання судового рішення.
26. Пунктом 20 частини 3 статті 18 Закону №1404-VIII передбачено, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право залучати в разі потреби до проведення чи організації виконавчих дій суб`єктів господарювання, у тому числі на платній основі, за рахунок авансового внеску стягувача.
27. Суди встановили, що на виконання приписів статті 20 Закону №1404-VIII державний виконавець за рахунок першого авансового внеску стягувача залучив до участі у виконавчому провадженні Товариство з обмеженою відповідальністю «Карід», яке виготовило проектно-кошторисну документацію, згідно з якою кошторисний розрахунок робіт з демонтажу незавершеного будівництва житлового будинку на земельній ділянці та приведення земельної ділянки в придатний для використання стан складає 423 500,77 грн.
28. Частина 1 статті 43 Закону №1404-VIII визначає, що у разі якщо витрати на залучення до проведення виконавчих дій суб`єктів господарювання на платній основі, виготовлення технічної документації на майно, здійснення витрат на валютообмінні фінансові операції та інших витрат, пов`язаних із перерахуванням коштів, перевищують суму сплаченого авансового внеску, стягувач зобов`язаний додатково здійснити авансування таких витрат. Згідно з частиною 2 статті 43 зазначеного Закону з метою забезпечення провадження виконавчих дій виконавець може здійснювати інші витрати виконавчого провадження, крім встановлених Міністерством юстиції України, за умови їх обов`язкового авансування стягувачем.
29. Виходячи зі змісту наведеної норми, авансування витрат виконавчого провадження є не правом, а обов`язком стягувача. Відтак додаткові витрати, необхідні для забезпечення проведення виконавчих дій, можуть бути здійснені виконавцем виключно за умови їх попереднього авансування стягувачем.
30. Отже, відсутність відповідного авансування витрат з боку стягувача унеможливлює фінансування необхідних заходів виконавчого провадження, що у свою чергу позбавляє державного виконавця можливості здійснювати передбачені законом виконавчі дії (у даному випадку - заходи з приведення земельної ділянки у придатний до використання стан шляхом демонтажу об`єкта незавершеного будівництва без участі боржника).
31. Суди встановили, що державний виконавець неодноразово звертався до Ради з вимогою здійснення нею авансування додаткових витрат виконавчого провадження в сумі 423 500,77 грн, необхідних для подальшого виконання судового рішення із залученням до їх проведення суб`єктів господарювання на платній основі. Проте стягувач здійснювати таке авансування відмовився.
32. Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 37 Закону №1404-VIII виконавчий документ повертається стягувачу, якщо стягувач не здійснив авансування витрат виконавчого провадження, передбачене статтею 43 цього закону, незважаючи на попередження виконавця про повернення йому виконавчого документа.
33. Таким чином, нездійснення стягувачем додаткового авансування витрат виконавчого провадження, попри відповідні вимоги та попередження виконавця, згідно з наведеними імперативними приписами пункту 4 частини 1 статті 37 Закону №1404-VIII є безумовною підставою для повернення виконавчого документа стягувачу. Верховний Суд звертається до власних близьких за змістом правових висновків у постанові від 23.01.2020 у справі № 639/7347/17, на яку посилається скаржник.
34. Звертаючись до суду на підставі статті 339 ГПК України, Рада наявність порушень своїх прав діями державного виконавця з повернення виконавчого документа вбачає в тому, що у разі нездійснення нею, як стягувачем, авансування витрат виконавчого провадження державний виконавець не мав права повертати виконавчий документ, а натомість мав звернутися до органів юстиції з питання оплати послуг з примусового виконання судового рішення за рахунок коштів Державного бюджету України. В якості правового обґрунтування своєї позиції Рада послалась на положення частин 2, 3 статті 42 Закону №1404-VIII, пункт 7 розділу II наказу Міністерства юстиції України від 29.09.2016 № 2830/5 «Про встановлення видів та розмірів витрат виконавчого провадження» (далі - Наказ №2830/5) та положення постанови Кабінету Міністрів України від 29.04.2004 № 554 «Про затвердження Порядку використання коштів виконавчого провадження» (далі - Постанова № 554).
35. Реагуючи на такі доводи, Верховний Суд зазначає про таке.
36. Частина 1 статті 42 Закону №1404-VIII встановлює, що кошти виконавчого провадження складаються з: (1) виконавчого збору, стягнутого з боржника в порядку, встановленому статтею 27 цього Закону, або основної винагороди приватного виконавця; (2) авансового внеску стягувача; (3) стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження.
За частинами 2 та 3 наведеної статті витрати органів державної виконавчої служби та приватного виконавця, пов`язані з організацією та проведенням виконавчих дій щодо забезпечення примусового виконання рішень, є витратами виконавчого провадження. Витрати виконавчого провадження органів державної виконавчої служби здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України та коштів виконавчого провадження, зазначених у пунктах 2 і 3 частини першої цієї статті. Розмір та види витрат виконавчого провадження встановлюються Міністерством юстиції України.
37. Отже, наведена норма містить вичерпний перелік джерел надходження коштів виконавчого провадження, до яких належать: виконавчий збір або основна винагорода приватного виконавця, авансовий внесок стягувача та стягнуті з боржника кошти на витрати виконавчого провадження. Саме за рахунок зазначених коштів забезпечуються фінансування витрат виконавця, пов`язаних із здійсненням заходів примусового виконання судових рішень.
38. Натомість за рахунок коштів Державного бюджету України здійснюються виключно витрати виконавчого провадження органів державної виконавчої служби, тобто ті витрати, які безпосередньо стосуються забезпечення функціонування цього державного органу, як структурної складової системи органів юстиції у складі Міністерства юстиції України (зокрема, на утримання апарату цього органу, закупівлю оргтехніки, витратних матеріалів, оренду приміщень, сплату комунальних послуг тощо).
39. Про це свідчить і щорічно затверджувана структура видатків Державного бюджету України на Міністерство юстиції України (КПКВК 3600000), визначена, наприклад, Законом України «Про Державний бюджет України на 2026 рік». Відповідно до неї окрема бюджетна програма фінансування передбачена лише для здійснення платежів на виконання рішень закордонних юрисдикційних органів, прийнятих за наслідками розгляду справ проти України (КПКВК 3601170). Водночас аналогічна бюджетна програма фінансування виконання органами державної виконавчої служби рішень національних судів України зазначеним Законом не передбачена.
40. Відтак приписи статті 43 Закону №1404-VIII встановлюють обов`язок стягувача з авансування додаткових витрат виконавчого провадження, які покриваються за рахунок коштів виконавчого провадження з переліку джерел, наведених в частині 1 статті 42 Закону №1404-VIII, щодо яких норми цього Закону не передбачають альтернативного фінансування за рахунок коштів Державного бюджету України.
41. Також Верховний Суд зазначає, що прийнятий Міністерством юстиції України на виконання вимог статті 42 Закону №1404-VIII Наказ №2830/5 встановлює виключно порядок та розміри витрат виконавчого провадження, а Постанова № 554 - порядок використання відповідних коштів. Проте жодний з цих підзаконних актів не визначає і не може визначати порядок та джерела фінансування витрат виконавчого провадження, які встановлені наведеними вище нормами Законів.
42. За таких обставин застосована стягувачем та підтримана судами попередніх інстанцій конструкція альтернативного фінансування за рахунок коштів державного бюджету додаткових витрат державного виконавця у випадку, коли стягувач стверджує про відсутність у нього коштів на авансування таких витрат, прямо суперечить приписам пункту 20 частини 3 статті 18, статті 42, частини 1 статті 43 Закону №1404-VIII.
43. Отже, суди як першої, так і апеляційної інстанцій наведені вище імперативні приписи Закону №1404-VIII проігнорували, не навівши натомість правової підстави свого висновку про незаконність дій державного виконавця з повернення виконавчого документа стягувачу, а послались лише на загальні законодавчі засади щодо обов`язковості виконання судових рішень та обов`язку державного виконавця вжити передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання судових рішень.
44. Суди у цій справі фактично виснували, що у разі відмови стягувача авансувати відповідні витрати державний виконавець, замість застосування прямої норми пункту 4 частини 1 статті 37 Закону №1404-VIII, має звертатись із запитами до державного бюджету стосовно фінансування витрат виконавчого провадження з примусового виконання судового рішення за відсутності як законодавчого регулювання такої процедури, так і відповідної статті видатків Державного бюджету України.
45. Верховний Суд, констатуючи помилковість такого тлумачення, яке не спирається ані на нормативне регулювання, ані на логіку вчинення виконавчих дій, додатково звертає увагу на наступне. Якщо в якості аргументу припустити, що сама по собі можливість фінансування додаткових витрат виконавчого провадження з державного бюджету існувала б, це могло б призвести, як мінімум, до правової невизначеності та зловживання правами, коли недобросовісні стягувачі намагались би уникнути виконання покладеного на них законом обов`язку щодо додаткового авансування витрат виконавчого провадження, безпідставно перекладаючи тягар таких витрат на Державний бюджет України.
46. Викладене свідчить про те, що, розглядаючи скаргу Ради на дії виконавця, суди попередніх інстанцій припустилися неправильного застосування положень статей 18, 20 37, 42, 43 Закону № 1404-VIII та порушили статтю 339 ГПК України, що призвело до ухвалення помилкових судових рішень. Відповідно доводи касаційної скарги знайшли своє підтвердження.
47. Верховний Суд також зауважує, що повернення виконавчого документа стягувачу є процесуальною дією виконавця, яка вчиняється останнім у випадку, коли внаслідок існування певних обставин або дій чи бездіяльності учасників виконавчого провадження неможливо у примусовому порядку виконати відповідне рішення. Разом з цим повернення виконавчого документа стягувачу не свідчить про неможливість примусового виконання рішення взагалі, а лише про таку неможливість у певний момент. Тобто якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення виконавчого документа стягувачу, то останній може повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення.
48. Про це свідчить зміст частини 5 статті 37 Закону № 1404-VIII, відповідно до якої повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених наведеною статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 12 цього Закону.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
49. Установлене Верховним Судом неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норми процесуального права є підставою для застосування повноважень, передбачених статтею 311 ГПК України, скасування незаконних ухвали суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні скарги позивача повністю. У зв`язку з чим касаційна скарга підлягає задоволенню.
Керуючись статтями 300, 301, 304, 306, 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційну скаргу Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України задовольнити.
2. Ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 31.10.2025 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 29.01.2026 у справі № 915/2357/19 скасувати та ухвалити нове рішення.
3. У задоволенні скарги Миколаївської міської ради на дії головного державного виконавця Інгульського відділу державної виконавчої служби у м. Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Маніло Нонни Вадимівни відмовити повністю.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий І. С. Міщенко
Судді І. С. Берднік
В. А. Зуєв
