Єдиний державний реєстр судових рішень
Окрема думка
головуючого судді Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду
ОСОБА_1
справа № 452/1336/23
провадження № 51-6572 км 23
22 серпня 2024 року колегією суддів Касаційного кримінального суду Верховного Суду у складі головуючої судді ОСОБА_1 , суддів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , було розглянуто у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження№ 42022142330000090 від 10 серпня 2022 рокуза обвинуваченням ОСОБА_4 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 332, ч. 1 ст. 366, ч. 3 ст. 368-3 КК України, за касаційною скаргою захисника ОСОБА_5 , яка діє в інтересах засудженого ОСОБА_4 , на вирок Львівського апеляційного суду від 25 вересня 2023 року.
Як убачається зі змісту касаційної скарги захисника ОСОБА_5 , остання фактично не погоджувалась з вироком суду апеляційної інстанції про скасування вироку суду першої інстанції в частині звільнення ОСОБА_4 від відбування призначеного покарання з випробуванням.
За результатами касаційного розгляду касаційну скаргу захисника було залишено без задоволення, а оскаржуваний вирок суду апеляційної інстанції - без зміни.
З вищенаведеним рішенням колегії суддів суду касаційної інстанції в частині відсутності підстав для застосування до засудженого ОСОБА_4 положень, передбачених ст. 75 КК України погоджуюсь, разом з тим вважаю за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до ч. 2 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. Суд касаційної інстанції вправі вийти за межі касаційних вимог, якщо цим не погіршується становище засудженого, виправданого чи особи, стосовно якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру.
З огляду на вищезазначені положення кримінального процесуального закону, вважаю, що Суд мав скористатись своїм правом на вихід за межі вимог касаційної скарги захисника (що не погіршує становище засудженого ОСОБА_4 ), оскільки, на мою думку, судом апеляційної інстанції було допущено істотні порушення вимог КПК України, які перешкодили цьому суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення (про що не зазначено в касаційній скарзі сторони захисту), з огляду на таке.
Питання щодо покарання та його призначення врегульовано розділами Х - ХІ КК України.
Так, частинами 1, 2 ст. 50 КК України визначено, що покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.
При цьому пунктом 3 ч. 1 ст. 65 КК України передбачено, що суд призначає покарання, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання.
Відповідно до ч. 2 ст. 65 КК України особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Більш суворий вид покарання з числа передбачених за вчинене кримінальне правопорушення призначається лише у разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи та попередження вчинення нею нових кримінальних правопорушень.
Водночас питання щодо звільнення від відбування призначеного покарання з випробуванням врегульовано розділом ХІІ КК України.
Згідно зі ст. 75 КК України, якщо суд, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов`язане з корупцією, порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керували транспортними засобами у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебували під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Таким чином, законодавець чітко відмежовує поняття інституту призначення покарання від поняття інституту звільнення від відбування вже призначеного покарання, які між собою не ототожнюються та врегульовуються різними нормами закону України про кримінальну відповідальність та кримінального процесуального закону.
Зазначене також підтверджується положеннями пунктів 2, 4 ч. 1 ст. 420 КПК України, відповідно до яких, з-поміж іншого, суд апеляційної інстанції скасовує вирок суду першої інстанції і ухвалює свій вирок з підстав:
- необхідності застосування більш суворого покарання (п. 2 ч. 1 цієї статті);
- неправильного звільнення обвинуваченого від відбування покарання (п. 4 ч. 1 цієї статті).
Як убачається зі змісту апеляційної скарги прокурора, останній оскаржуючи вирок суду першої інстанції з підстав, передбачених статтями 412-414 КПК України, просив застосувати до ОСОБА_4 більш суворе покарання, а саме на підставі ст. 70 КК України, шляхом повного складання основних покарань, призначити основне покарання у виді штрафу в розмірі 4000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 68000 грн, а також, посилаючись на неправильне звільнення обвинуваченого від відбування покарання, просив скасувати рішення місцевого суду в частині застосування положень ст. 75 КК України.
Таким чином, прокурор у своїй апеляційній скарзі, висуваючи вимоги щодо скасування вироку місцевого суду та ухвалення нового вироку, фактично посилався на підстави, передбачені пунктами 2, 4 ч. 1 ст. 420 КПК України.
Суд апеляційної інстанції, зазначаючи в мотивувальній та резолютивній частинах свого рішення про задоволення апеляційних вимог прокурора у повному обсязі, скасував вирок місцевого суду саме в частині призначеного обвинуваченому покарання (п. 2 ч. 1 ст. 420 КПК України) та ухвалив свій вирок, яким за сукупністю кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 366, ч. 3 ст. 368-3 КК України, шляхом повного складання основних покарань (ч. 1 ст. 70 КК України), призначив ОСОБА_4 остаточне основне покарання у виді штрафу в розмірі 4000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 68000 грн, який ухвалив виконувати самостійно, а в решті вирок суду першої інстанції залишив без зміни.
Тобто суд апеляційної інстанції фактично задовольнив апеляційну скаргу прокурора лише частково.
Так, зазначаючи в резолютивній частині свого рішення про скасування вироку суду першої інстанції лише в частині призначеного покарання та збільшення обсягу покарання, що, з огляду на п. 2 ч. 1 ст. 420 КПК України, є підставою для ухвалення нового вироку, суд апеляційної інстанції рішення про скасування вироку місцевого суду саме у зв`язку з неправильним звільненням обвинуваченого від відбування покарання (п. 4 ч. 1 ст. 420 КПК України) не прийняв, хоча в мотивувальній частині свого вироку такі підстави навів.
При цьому суд апеляційної інстанції, вказуючи в резолютивній частині свого вироку про залишення вироку суду першої інстанції в іншій частині (крім призначеного покарання) без зміни, фактично залишив без зміни оскаржуване прокурором рішення місцевого суду щодо застосування до обвинуваченого положень ст. 75 КК України, зазначивши при цьому про необхідність рахування початку строку відбування ОСОБА_4 покарання з моменту затримання та звернення вироку до виконання.
Таким чином, вищезазначені порушення, які були допущені судом апеляційної інстанції, на моє переконання, є істотними, оскільки перешкодили суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення (ч. 1 ст. 412 КК України).
Разом з тим відповідно до ч. 2 ст. 437 КПК України обвинувальний вирок, ухвалений судом першої чи апеляційної інстанції, ухвалу суду апеляційної інстанції щодо вироку суду першої інстанції може бути скасовано у зв`язку з необхідністю застосувати закон про більш тяжке кримінальне правопорушення чи суворіше покарання або в інший спосіб погіршити становище засудженого лише у разі, якщо з цих підстав касаційну скаргу подав прокурор, потерпілий чи його представник.
За таких обставин вважаю, що, з огляду на положення ч. 1 ст. 412, ч. 2 ст. 433, ч. 2 ст. ст. 437, п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК України, а також з урахуванням відсутності з наведених підстав касаційних скарг прокурора, то вирок суду апеляційної інстанції, на мою думку, підлягає зміні шляхом виключення з його резолютивної частини посилання про рахування початку строку відбування ОСОБА_4 покарання з моменту затримання та звернення вироку до виконання, оскільки, як було вказано вище, рішення місцевого суду про звільнення обвинуваченого від відбування покарання з випробуванням фактично не скасовувалося, а тому положення ст. 75 КК України, ураховуючи те, що призначене судом апеляційної інстанції покарання у виді позбавлення волі не перевищує п`яти років позбавлення волі, не втратили своєї сили.
Крім того, беручи до уваги усталену практику Європейського суду з прав людини (зокрема, рішення «Едуард Шабалін проти Росії» від 16 жовтня 2014 року) про неприпустимість тримання особи під вартою без судового рішення, а також з огляду на те, що вирок суду першої інстанції в частині застосування до обвинуваченого положень ст. 75 КК України, а саме з підстав неправильного звільнення обвинуваченого від відбування призначеного покарання, фактично скасовано не було, то, на мою думку, Верховний Суд також мав ухвалити рішення, яким звільнити ОСОБА_4 з під варти з ДУ «Дрогобицька виправна колонія № 40», де засуджений на час касаційного розгляду відбував покарання за вироком Львівського апеляційного суду від 25 вересня 2023 року.
Суддя ОСОБА_1
