Справа № 462/2590/15-ц Головуючий у 1 інстанції: Боровков Д.О.

Провадження № 22-ц/811/844/24 Доповідач в 2-й інстанції: Савуляк Р. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 червня 2024 року м.Львів

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі:

головуючого судді: Савуляка Р.В.,

суддів: Мікуш Ю.Р., Приколоти Т.І.,

секретаря: Салати Я.І.

з участю: представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , представника Акціонерного товариства «Українська залізниця» - Редевич О.М., представника Кабінету Міністрів України - Луценко А.С., представника Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України - Лов`як С.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 , Акціонерного товариства «Українська залізниця», Кабінету Міністрів України на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 23 лютого 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця», Кабінету Міністрів України, третя особа - Міністерство інфраструктури України, перейменоване на Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України, про визнання незаконними та скасування розпорядження та наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди,-

встановила:

6 квітня 2015 року позивачем подано позов до Державної адміністрації залізничного транспорту (треті особи: Кабінет Міністрів України, Міністерство інфраструктури України), у якому просив визнати причини пропуску строку звернення до суду поважними; визнати незаконним та скасувати наказ Державної адміністрації залізничного транспорту України № 4114/ос «По особовому складу» від 3 грудня 2014 року, яким його звільнено з посади генерального директора; поновити його на цій посаді; стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу. В обґрунтування своїх вимог посилається на те, що розпорядженням Кабінету Міністрів України від 1 квітня 2014 року № 292-р його ( ОСОБА_1 ) призначено на посаду генерального директора Державної адміністрації залізничного транспорту України. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року № 1154-р, а згодом, і наказом Державної адміністрації залізничного транспорту України від 3 грудня 2014 року № 4114/ос «По особовому складу» його звільнено з посади генерального директора Державної адміністрації залізничного транспорту України. Вважає його звільнення незаконним та таким, що порушує його трудові права, а наказ № 4114/ос таким, що прийнятий з грубим порушенням вимог КЗпП України. Зазначає, що 25 грудня 2014 року він звернувся з позовом про визнання протиправними та скасування розпорядження Кабінету Міністрів України, наказу Державної адміністрації залізничного транспорту України та поновлення на посаді до Окружного адміністративного суду м. Києва. 26 грудня 2014 року ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва було відкрито провадження в адміністративній справі № 826/20585/14. Проте, 4 березня 2014 року ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва закрито провадження у справі № 826/20585/14 в частині позовних вимог про визнання протиправним та скасування наказу від 3 грудня 2014 року №4114/ос «По особовому складу», поновлення на посаді генерального директора Державної адміністрації залізничного транспорту України. За таких обставин, він вимушений звернутися до суду з цим позовом. Просить позов задовольнити (т.1 а.с.2-9).

17 квітня 2019 року до суду подано заяву про збільшення позовних вимог та позов до Кабінету Міністрів України, Державної адміністрації залізничного транспорту (третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Міністерство інфраструктури України). Позовні вимоги полягали у наступному: визнати протиправним та скасувати Розпорядження Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року № 1154-р, яким ОСОБА_1 звільнено з посади генерального директора Державної адміністрації залізничного транспорту України, визнати причини пропуску строку звернення до суду поважними; визнати незаконним та скасувати наказ Державної адміністрації залізничного транспорту України від 3 грудня 2014 року № 4114/ос «По особовому складу», яким його звільнено з посади генерального директора; поновити його на зазначеній посаді; стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу. Заява мотивована тими ж доводами. Також зазначено, що вимушений збільшити вимоги, оскільки постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 13 березня 2019 року у справі № 826/20585/14 за адміністративним позовом до Кабінету Міністрів України, Державної адміністрації залізничного транспорту України (третя особа: Міністерство інфраструктури України) про визнання протиправним та скасування розпорядження постановлено скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 жовтня 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 10 квітня 2018 року у справі №826/20585/14; закрито провадження у цій справі. Верховний Суд зазначив, що він був звільнений спочатку розпорядженням Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року №1154-р, а потім наказом Укрзалізниці від 3 грудня 2014 року № 4114/ос, який було прийнято на виконання вказаного розпорядження Уряду, не спростовує факту звільнення ОСОБА_1 саме з посади генерального директора Укрзалізниці. Позовні вимоги про скасування таких рішень є пов`язаними з одними правовідносинами, а саме: трудовими. Окрім того, справа № 462/2590/15-ц за його позовом про скасування наказу Державної адміністрації залізничного транспорту України від 3 грудня 2014 року № 4114/ос та поновлення на посаді генерального директора Державної адміністрації залізничного транспорту України розглядається за правилами цивільного судочинства. Є очевидним, що розгляд таких рішень у судах різної юрисдикції сповільнює вирішення трудового спору про поновлення на посаді та порушує принцип ефективності судового захисту. Просив позов задовольнити (т.4 а.с.49-53,68-77).

20 грудня 2021 року подано уточнену позовну заяву, з урахуванням збільшених позовних вимог, до Кабінету Міністрів України, АТ «Українська залізниця» (третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Міністерство інфраструктури України), у якій позивач просив визнати протиправним та скасувати Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року № 1154-р; визнати незаконним та скасувати наказ Державної адміністрації залізничного транспорту України від 3 грудня 2014 року № 4114/ос «По особовому складу», яким його звільнено з посади генерального директора; поновити його на посаді голови правління АТ «Укрзалізниця»; стягнути з АТ «Укрзалізниця» середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 74 398 830,48 грн.; стягнути з відповідачів моральну шкоду в розмірі 5 000 000 грн. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 3 листопада 2021 року у цій справі замінено відповідача - Державну адміністрацію залізничного транспорту України на правонаступника - АТ «Укрзалізниця», а справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду. Просив позов задовольнити (т.8 а.с.26-39,174-176).

Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 23 лютого 2022 року поновлено ОСОБА_1 строк на звернення до суду із цим позовом.

Позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Ухвалено: визнати протиправним та скасувати розпорядження Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року №1154-р «Про звільнення ОСОБА_1 з посади генерального директора Державної адміністрації залізничного транспорту України»; визнати незаконним та скасувати наказ Державної адміністрації залізничного транспорту України від 3 грудня 2014 року №4114/ос «По особовому складу»; поновити ОСОБА_1 на роботі на посаді генерального директора Державної адміністрації залізничного транспорту України; стягнути з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 834 743,65 грн. та 75 000 грн. на відшкодування моральної шкоди, всього - 909 743,65 грн.; стягнути з Кабінету Міністрів України на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди 75 000 грн. В решті позову відмовлено. Стягнуто з Кабінету Міністрів України та АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 30 000 грн. витрат на професійну правничу допомогу в рівних частинах, - по 15000 грн. з кожного. Стягнуто з АТ «Українська залізниця» в дохід держави 4 141,20 грн. судових витрат. Стягнуто з Кабінету Міністрів України в дохід держави 3 897,60 грн. судових витрат.

Рішення суду першої інстанції оскаржили позивач ОСОБА_1 , відповідачі АТ «Українська залізниця» та Кабінет Міністрів України.

ОСОБА_1 в апеляційній скарзі просить рішення скасувати в частині поновлення його на посаді генерального директора Державної адміністрації залізничного транспорту України, стягнення з АТ «Українська залізниця» середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі 834 743,65 грн. та стягнення з відповідачів витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 30 000 грн. (по 15 000 грн. з кожного) і ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити повністю його позовні вимоги про поновлення на посаді голови правління АТ «Українська залізниця», стягнення з АТ «Українська залізниця» середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі 74 398 830,48 грн., а також вирішити питання про стягнення понесених витрат на правничу допомогу.

Позивач вважає, що рішення в оскаржуваній ним частині ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Зазначає, що, ухвалюючи рішення про поновлення його на посаді генерального директора Державної адміністрації залізничного транспорту України, суд першої інстанції не врахував правову позицію Великої Палати Верховного Суду щодо публічного правонаступництва, викладену в постанові від 8 грудня 2021 року у справі №9901/348/19, згідно з якою, обов`язок щодо відновлення порушених прав особи покладається на орган, компетентний відновити такі права.

Фактично його поновлено в юридичній особі, яка не є стороною у цій справі, що не відповідає вимогам ЦПК України, та не надано повної і всебічної оцінки тій обставині, що АТ «Українська залізниця» є повноцінним правонаступником Державної адміністрації залізничного транспорту України відповідно до Закону України «Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування», про що вказано у постанові Верховного Суду від 3 листопада 2021 року у цій справі про заміну Державної адміністрації залізничного транспорту України правонаступником - АТ «Укрзалізниця».

Оскільки його було протиправно звільнено з посади генерального директора Державної адміністрації залізничного транспорту України, а за час визнання в судовому порядку такого звільнення незаконним, в Державній адміністрації залізничного транспорту України відбулася реорганізація шляхом злиття, тому він підлягає поновленню на посаді голови правління АТ «Українська залізниця». Крім того, судом не враховано, що оскільки Державна адміністрація залізничного транспорту України перебуває в процесі припинення, тому і посади генерального директора не існує.

Поновлення його на посаді генерального директора Державної адміністрації залізничного транспорту України свідчить про вихід суду за межі позовних вимог, оскільки він такої вимоги не заявляв, що є порушенням ЦПК України.

Вважає розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу обґрунтованим з урахуванням заробітної плати генерального директора Державної адміністрації залізничного транспорту України до часу створення АТ «Українська залізниця», а після його створення - з урахуванням розміру заробітної плати голови правління АТ «Українська залізниця», оскільки саме ця посада є рівнозначною тій, з якої його було звільнено. Виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу і законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру. Вважає, що при розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу необхідно враховувати коефіцієнт підвищення заробітної плати.

АТ «Українська залізниця» у своїй апеляційній скарзі просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог з підстав порушення норм матеріального та процесуального права і ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити в повному обсязі.

Зазначає, що оскаржуване розпорядження Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року №1154-р «Про звільнення ОСОБА_1 з посади генерального директора Державної адміністрації залізничного транспорту України» було прийнято уповноваженою особою за наявності підстави, визначеної Положенням про Державну адміністрацію залізничного транспорту України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 лютого 1996 року №262, з дотриманням Регламенту Кабінету Міністрів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18 липня 2007 року №950 (із змінами).

Керівники державних господарських об`єднань, підприємств, установ та організацій, утворених Кабінетом Міністрів України, несуть персональну відповідальність перед Кабінетом Міністрів України за результати роботи цих об`єднань, підприємств, установ та організацій, ефективне використання державного майна.

Оскаржуваний наказ Державної адміністрації залізничного транспорту України про звільнення позивача було прийнято на виконання розпорядження Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року №1154-р, тому підстави для визнання його протиправним відсутні.

Звільненню позивача із займаної посади передувала проведена за дорученням Кабінету Міністрів України перевірка окремих питань діяльності Державної адміністрації залізничного транспорту України та підприємств залізничного транспорту, за результатами якої були встановлені порушення юридичного, господарського, фінансового характеру. Згідно з висновками, викладеними у акті перевірки, виявлені порушення свідчили про недоліки у виконанні Державною адміністрацією залізничного транспорту України своїх завдань та функцій, персональну відповідальність за що несе генеральний директор.

При звільненні позивача були дотримані вимоги закону та порядок звільнення із займаної посади, а пояснення не відібрані у позивача, оскільки він самовільно, без погодження з Міністерством інфраструктури України, взяв відпустку без збереження заробітної плати.

Підставою для звільнення за пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України є рішення власника в особі його вищого органу управління або виконавчого органу, що наділений повноваженнями з прийому/звільнення працівників, а отже, звільнення з цієї підстави залежить виключно від волі власника, при цьому, не вимагається з`ясування вини працівника, доцільності та причини звільнення, врахування попередньої роботи тощо.

Вважає, що тривалий розгляд справи залежав від поведінки позивача, жодного разу не з`явився до суду, його представниками постійно змінювалися позовні вимоги та заявлялись клопотання про зупинення провадження у справі.

В матеріалах справи відсутня довідка про середню заробітну плату позивача. Крім того, суд не взяв до уваги, що справляння і сплата прибуткового податку з громадян є обов`язком роботодавця та працівника, водночас, суд визначив зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів.

Вважає, що суд першої інстанції необґрунтовано стягнув з відповідачів моральну шкоду, оскільки наявність шкоди не породжує абсолютного права на її відшкодування будь-якою особою, так як необхідно довести наявність всіх складових цивільно-правової відповідальності, правильно визначити суб`єкта цієї відповідальності.

Позивачем пропущено позовну давність для звернення до суду із цим позовом, яка спливла щонайпізніше 25 січня 2015 року та будь-яких доказів щодо поважності причин пропуску цього строку суду не надано.

Позивач не довів тієї обставини, що він не знав чи не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача та не зазначив про це у клопотанні від 10 квітня 2019 року №89, тому Кабінет Міністрів України, як співвідповідача, було залучено з порушенням норм процесуального права.

Позивач одночасно змінив підставу та предмет позову, що також є порушенням норм процесуального права.

Суд, поновивши позивача на посаді генерального директора Державної адміністрації залізничного транспорту України, вийшов за межі заявлених позовних вимог в уточненій позовній заяві від 17 грудня 2021 року, яка була прийнята до розгляду судом. В ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому заявлено обґрунтований відвід.

Кабінет Міністрів України у своїй апеляційній скарзі просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог повністю.

Вважає, що судом першої інстанції неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, порушено норми процесуального права, а висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи.

Зазначає, що розпорядження від 26 листопада 2014 року №1154-р «Про звільнення ОСОБА_1 з посади генерального директора Державної адміністрації залізничного транспорту України» було правомірно прийняте Кабінетом Міністрів України з дотриманням норм чинного законодавства, окрім того, повноваження щодо звільнення керівників є дискреційним повноваженням суб`єкта управління - Кабінету Міністрів України, а тому суд не може перебирати на себе питання обґрунтованості та доцільності звільнення посадової особи, а має перевірити його на законність.

Припинення трудового договору з посадовою особою на підставі пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України залежить від волі власника і не передбачає необхідності з`ясування вини працівника, доцільності та причини звільнення, урахування попередньої роботи тощо.

З огляду на те, що позивачем допущено порушення при оформленні відпустки, а також про його обізнаність про період складання акту службового розслідування, що свідчить про відсутність у Кабінету Міністрів України та Міністерства інфраструктури України можливості дізнатись про перебування позивача у відпустці, додатково підтверджує правомірність дій Кабінету Міністрів України при звільненні позивача.

Кабінет Міністрів України було залучено до участі у справі, як співвідповідача, за відсутності правових підстав та з порушенням строків, що є окремою підставою для відмови у задоволенні позовних вимог до Кабінету Міністрів України.

Позивачем не доведено належними доказами факту заподіяння йому моральної шкоди, тому такі вимоги є безпідставними.

Також вважає, що розмір судових витрат на правничу допомогу є необґрунтованим, завищеним та не відповідає критеріям оцінки розміру витрат на оплату послуг адвоката.

Заслухавши суддю-доповідача, учасників справи, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг; колегія суддів вважає, що апеляційні скарги до задоволення не підлягають.

Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

На підставі ст.ст. 76-81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; а також питання щодо розподілу судових витрат, допуску рішення до негайного виконання, скасування заходів забезпечення позову.

Встановлено, що розпорядженням Кабінету Міністрів України від 1 квітня 2014 року № 292-р ОСОБА_1 призначено на посаду генерального директора Державної адміністрації залізничного транспорту України (т.1 а.с.12).

Наказом Державної адміністрації залізничного транспорту України від 4 квітня 2014 року № 295/ос «По особовому складу» стверджується, що ОСОБА_1 приступив до виконання обов`язків генерального директора (т.1 а.с.13).

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року № 1154-р ОСОБА_1 звільнено з посади генерального директора Державної адміністрації залізничного транспорту України (т. 1 а.с.15).

Наказом Державної адміністрації залізничного транспорту України від 3 грудня 2014 року № 4114/ос «По особовому складу» ОСОБА_1 звільнено з посади генерального директора Державної адміністрації залізничного транспорту України. Підставою звільнення вказано розпорядженням Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року № 1154-р (т.1 а.с.16).

Пунктом 1 Положення про Державну адміністрацію залізничного транспорту України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 лютого 1996 року № 262, визначено, що Державна адміністрація залізничного транспорту України (Укрзалізниця) є органом управління залізничним транспортом загального користування, підвідомчим Мінінфраструктури.

Суд першої інстанції обґрунтовано відхилив посилання на те, що Кабінет Міністрів України у цій справі є неналежним відповідачем, і спір не підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства з урахуванням наступного.

При вирішенні питання за правилами якого судочинства належить розглядати цей спір, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку, що ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання протиправним розпорядження та незаконним наказу про його звільнення з посади директора у зв`язку з порушенням його трудових прав, урегульованих КЗпП України.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 13 березня 2019 року у справі № 826/20585/14 за адміністративним позовом до Кабінету Міністрів України, Державної адміністрації залізничного транспорту України (третя особа - Міністерство інфраструктури України) про визнання протиправним та скасування розпорядження постановлено задовольнити клопотання Державної адміністрації залізничного транспорту України про закриття провадження в адміністративній справі №826/20585/14; постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 жовтня 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 10 квітня 2018 року у справі №826/20585/14 скасовано; провадження у справі №826/20585/14 закрито (т.4, а.с.179-190).

Верховний Суд прийшов до висновку, що та обставина, що звільнення позивача було реалізовано спочатку розпорядженням Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року №1154-р, а потім наказом Укрзалізниці від 3 грудня 2014 року № 4114/ос, який було прийнято на виконання вказаного розпорядження Уряду, не спростовує факту звільнення ОСОБА_1 саме з посади генерального директора Укрзалізниці. Позовні вимоги про скасування таких рішень є пов`язаними з одними правовідносинами, а саме трудовими. Окрім того, справа № 462/2590/15-ц за позовом ОСОБА_1 про скасування наказу Державної адміністрації залізничного транспорту України від 3 грудня 2014 року № 4114/ос та поновлення на посаді Генерального директора Державної адміністрації залізничного транспорту України розглядається за правилами цивільного судочинства. Є очевидним, що розгляд таких рішень у судах різної юрисдикції сповільнює вирішення трудового спору позивача про поновлення на посаді та порушує принцип ефективності судового захисту.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 3 листопада 2021 року у цій справі замінено відповідача - Державну адміністрацію залізничного транспорту України на його правонаступника - Акціонерне товариство «Укрзалізниця», а справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду (т.7 а.с.242-249).

У мотивувальній частині вказаної постанови Верховний Суд зазначив, що державну реєстрацію АТ «Укрзалізниця» здійснено 21 жовтня 2015 року. Згідно зі Статутом, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 735, АТ «Укрзалізниця» є правонаступником усіх прав і обов`язків Державної адміністрації залізничного транспорту України та підприємств залізничного транспорту. Товариство набуває статусу юридичної особи з дня його державної реєстрації в установленому законом порядку. При реорганізації юридичної особи відбувається універсальне правонаступництво. При універсальному правонаступництві все майно особи як сукупність прав та обов`язків, які їй належать, переходить до правонаступника чи правонаступників, при цьому в цій сукупності переходять усі окремі права та обов`язки, які належали на момент правонаступництва правопопереднику незалежно від їх виявлення на той момент. Ухвалюючи рішення про реорганізацію, уповноважений орган юридичної особи спрямовує свою волю на передачу не окремого майна, прав або обов`язків, а усієї їх сукупності.

Постанови Верховного Суду у цій справі від 13 березня 2019 року у справі № 826/20585/14 та від 3 листопада 2021 року набрали законної сили з дня їх прийняття та є остаточними.

Основною конституційною засадою судочинства, серед іншого, є обов`язковість судового рішення (п. 9 ч. 2 ст. 129 Конституції України), що є однією із важливих складових принципу правової визначеності, а також права на справедливий суд, закріпленого, зокрема, у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 9 листопада 2004 року у справі «Науменко проти України» (заява № 41984/98, п. 53) правова певність передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже раз вирішеної справи. Цей принцип наполягає на тому, що жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого і обов`язкового рішення тільки з метою нового слухання і вирішення справи.

При вирішенні цього трудового спору суд виходить із наступного.

У статті 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Відповідно до статті 3 КЗпП України до трудових відносин належать відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Статтею 4 КЗпП України передбачено, що законодавство про працю складається з цього Кодексу та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України, зокрема, правовий захист від незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Статтею 21 КЗпП України передбачено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до вимог статті 139 КЗпП України працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержуватися трудової дисципліни.

Трудова дисципліна - це система правових норм, що регулюють внутрішній трудовий розпорядок, встановлюють трудові обов`язки працівників та роботодавця, визначають заохочення за успіхи в роботі й відповідальність за невиконання цих обов`язків.

У пункті 22 постанови Пленуму Верхового Суду України № від 11 червня 1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам роз`яснено, що у справах про поновлення на роботі осіб, звільнених за порушення трудової дисципліни, судам необхідно з`ясувати, в чому конкретно проявилось порушення, що стало приводом до звільнення, чи могло воно бути підставою для розірвання трудового договору за пунктами 3, 4, 7, 8 статті 40 пунктом 1 статті 41 КЗпП, чи додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені статтями 147(1), 148, 149 КЗпП правила і порядок застосування дисциплінарних стягнень, зокрема, чи не закінчився встановлений для цього строк, чи застосовувалось вже за цей проступок дисциплінарне стягнення, чи враховувались при звільненні ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяна ним шкода, обставини, за яких вчинено проступок, і попередня робота працівника.

Частиною 1 статті 147 КЗпП України передбачено, що за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана або звільнення.

Відповідно до частини 1 статті 148 цього Кодексу дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення.

Відповідно до статті 149 КЗпП України до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника.

Відтак, при розгляді справ про накладення дисциплінарних стягнень за порушення трудової дисципліни судам необхідно з`ясовувати, в чому конкретно проявилося порушення, чи додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені статтями 147-149 КЗпП України правила і порядок застосування дисциплінарного стягнення, зокрема, чи враховані обставини, за яких вчинено проступок.

Підстави припинення трудового договору встановлено статтею 36 КЗпП України, підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу - статтями 40, 41, 43, 43-1 цього Кодексу.

Трудовий договір може бути припинено, а працівника звільнено з роботи лише з підстав і в порядку, визначених законодавством про працю. Таку позицію висловила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 лютого 2021 року (справа № 753/17776/19).

У оскаржуваному розпорядженні Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року № 1154-р, а також у наказі Державної адміністрації залізничного транспорту України від 3 грудня 2014 року № 4114/ос не вказано визначених законодавством про працю підстав розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця із ОСОБА_1

Встановивши цю обставину, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, що розпорядження Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року № 1154-р та наказ Державної адміністрації залізничного транспорту України від 3 грудня 2014 року № 4114/ос прийняті з порушенням вимог законодавства про працю.

Представники відповідачів посилаються на те, що підставою для звільнення ОСОБА_1 стали виявлені порушення юридичного, господарського та фінансового характеру, які встановлені у Акті про результати проведення перевірки окремих питань діяльності Державної адміністрації залізничного транспорту України та підприємств залізничного транспорту від 25 листопада 2014 року № 07/14-14-19-133-17/ДСК (т.5 а.с.130-232).

Є встановленим, що на час зазначено перевірки позивач був відсторонений від виконання своїх трудових обов`язків. 25 листопада ОСОБА_1 перебував у відпустці. У цей день акт перевірки надійшов до Міністерства інфраструктури України.

Окремим дорученням заступника міністра інфраструктури України Пінкаса П.А. від 25 листопада 2014 року № 1167/14/11-14 зобов`язано позивача в термін до 16 год. 30 хв. 25 листопада 2014 року прибути до Міністерства інфраструктури України для ознайомлення з Актом перевірки окремих питань діяльності Державної адміністрації залізничного транспорту України та підприємств залізничного транспорту від 25 листопада 2014 року (т. 5 а.с.241).

В матеріалах справи наявний лист Міністерства інфраструктури від 25 листопада 2014 року № 6998/10/14-14 про повідомлення позивача щодо необхідності надання в строк до 17 години 25 листопада 2014 року особистих пояснень з приводу фактів, викладених в Акті перевірки від 25 листопада 2014 року (т. 5 а.с.243).

Докази того, що зміст зазначеного доручення заступника міністра інфраструктури України № 1167/14/11-14 та листа № 6998/10/14-14 від 25 листопада 2014 року доведені до відома позивача відсутні. Доводи представника позивача, що до цього часу він не ознайомлений із вказаним вище Актом перевірки окремих питань діяльності Державної адміністрації залізничного транспорту України та підприємств залізничного транспорту від 25 листопада 2014 року, не спростовані.

25 листопада 2014 року головний спеціаліст відділу кадрової роботи з керівниками підприємств Управління персоналу Мінінфраструктури Кальман О.В. та головні спеціалісти Кульчицький В.В. і Томчук Ю.І. склали Акт про неможливість отримання пояснень від генерального директора Укрзалізниці ОСОБА_1. (т.5 а.с.242). З цього акта вбачається, що ОСОБА_1 був відсутній на робочому місці у зв`язку з перебуванням у відпустці без збереження заробітної плати з 25 листопада 2014 року на підставі наказу Укрзалізниці від 24 листопада 2014 року, і тому лист Мінінфраструктури від 25 листопада 2014 року № 6998/10/14-14 о 14 год. 45 хв. передано до Сектору експедиції управління діловодства Департаменту управління справами.

Цього ж дня (25 листопада 2014 року) Міністр інфраструктури України Бурбак Ю.М. листом №703/10/14-14 вніс подання Прем`єр-міністру України Яценюку А.П. про звільнення ОСОБА_1 з посади генерального директора Державної адміністрації залізничного транспорту України, мотивуючи це тим, що зазначені в Акті перевірки порушення свідчать про неналежне виконання ОСОБА_1 своїх посадових обов`язків, і тому, керуючись статтями 7, 147-149 КЗпП України, пунктом 8 Положення про Укрзалізницю просив звільнити позивача за неналежне виконання посадових обов`язків (т.5 а.с.247,248).

Отже, Міністр інфраструктури України вніс подання Прем`єр-міністру України про звільнення ОСОБА_1 з посади генерального директора Державної адміністрації залізничного транспорту на підставі норм трудового законодавства, які передбачають відповідальність за вчинення дисциплінарного проступку.

Статтею 139 КЗпП України передбачено, що працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержуватися трудової дисципліни.

Ознакою порушення трудової дисципліни є наявність проступку в діях або бездіяльності працівника.

Дисциплінарний проступок - це винне невиконання чи неналежне виконання працівником своїх трудових обов`язків. Складовими дисциплінарного проступку є дії (бездіяльність) працівника; порушення або неналежне виконання покладених на працівника трудових обов`язків; вина працівника; наявність причинного зв`язку між діями (бездіяльністю) і порушенням або неналежним виконанням покладених на працівника трудових обов`язків.

За відсутності хоч би одного з цих елементів дає підстави вважати про відсутність дисциплінарного проступку.

Надання доказів винного вчинення працівником дисциплінарного проступку покладається на роботодавця. При наявності дисциплінарного проступку, обираючи вид стягнення, власник або уповноважений ним орган повинен враховувати всі обставини, за яких вчинено проступок. Для притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності в обов`язковому порядку має бути встановлена вина як одна із важливих ознак порушення трудової дисципліни. За відсутності вини працівник не може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності.

Для правомірного накладення дисциплінарного стягнення роботодавцем необхідна наявність сукупності таких умов: порушення має стосуватися лише тих обов`язків, які є складовими трудової функції працівника чи випливають з правил внутрішнього трудового розпорядку. Невиконання чи неналежне виконання працівником трудових обов`язків має бути винним, скоєним без поважних причин умисно або з необережності.

У Акті перевірки окремих питань діяльності Державної адміністрації залізничного транспорту України від 25 листопада 2014 року зазначено, що під час перевірки встановлено порушення Закону України «Про здійснення державних закупівель»; недотримання строків виконання проекту «Впровадження швидкісного руху пасажирських поїздів на залізницях України» (до 2011 року) та не забезпечено повне та своєчасне використання коштів, запозичених на цей проект; порушення Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» ДП «Укрзалізничпостач» тощо.

При цьому належить звернути увагу, що позивач призначений на посаду у квітні 2014 року, на час перевірки був відсторонений, а у листопаді 2014 року - звільнений.

Позивач ОСОБА_1 нетривалий час здійснював свої повноваження на посаді, з якої його звільнено. Перевірка окремих питань діяльності Державної адміністрації залізничного транспорту України та підприємств залізничного транспорту була здійснена за період з січня 2013 року по 25 листопада 2014 року, що стверджується актом від 25 листопада 2014 року.

Разом з тим, у Акті перевірки від 25 листопада 2014 року зазначено про виявлені порушення, зокрема, про недотримання строків виконання, які закінчилися у 2011 році; не вказано які саме порушення трудових або посадових обов`язків допущено генеральним директором, або за відсутності його контролю згідно посадових обов`язків.

На підставі аналізу досліджених доказів суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, що твердження відповідачів щодо неналежного виконання своїх трудових та посадових обов`язків позивачем, зокрема, - у відсутності з його боку контролю, не підтверджені належними та допустимими доказами.

При звільненні позивача необхідним було дотримання вимог, які містяться у Порядку звільнення осіб з посади яких здійснюється Верховною Радою України, Президентом України або Кабінетом Міністрів України чи погоджуються Кабінетом Міністрів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 298 від 11 квітня 2012 року.

Відповідно до частини 1 та 3 статті 113 Конституції України та статті 4 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, що у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України та затверджує Регламент Кабінету Міністрів України, який визначає порядок проведення засідань Кабінету Міністрів України, підготовки та прийняття рішень, інші процедурні питання його діяльності.

Згідно із частиною 1 статті 24 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» до повноважень Кабінету Міністрів України, крім іншого, належить призначення на посаду та звільнення з посади їх керівників і заступників керівників державних господарських об`єднань, підприємств, установ та організацій, застосування до них заходів дисциплінарної відповідальності.

Керівники державних господарських об`єднань, підприємств, установ та організацій, утворених Кабінетом Міністрів України, несуть персональну відповідальність перед Кабінетом Міністрів України і за результати роботи цих об`єднань, підприємств, установ та організацій, ефективне використання державного майна (частина 4 статті 24 Закону України «Про Кабінет Міністрів України»).

Пунктом 4 Регламенту Кабінету Міністрів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 8 липня 2007 року № 950 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 9 листопада 2011 року № 1156) передбачено, що Кабінет Міністрів видає на основі і на виконання Конституції та законів України, актів Президента України та постанов Верховної Ради, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, у межах своєї компетенції постанови і розпорядження, обов`язкові для виконання. Акти Кабінету Міністрів з організаційно-розпорядчих та інших поточних питань видаються у формі розпоряджень. Розпорядження Кабінету Міністрів видаються, зокрема, з кадрових та інших питань організаційно-розпорядчого характеру.

Кабінет Міністрів України з кадрових питань видає розпорядження, які не потребують погодження Урядовим комітетом та іншими заінтересованими органами, в тому числі Мінфіном та Мінекономрозвитку, та не потребують проведення правової експертизи Міністерством юстиції України (параграфи 33, 44 Регламенту Кабінету Міністрів України).

Постановою Кабінету Міністрів України № 298 від 11 квітня 2012 року затверджено Порядок розгляду питань, пов`язаних з підготовкою і внесенням подань щодо осіб, призначення на посаду та звільнення з посади яких здійснюється Верховною Радою України, Президентом України або Кабінетом Міністрів України чи погоджуються Кабінетом Міністрів України (далі - Порядок № 298).

Відповідно до пункту 7 Порядку № 298 пропозиції Прем`єр-міністрові України щодо кандидатур для призначення на посаду та звільнення з посади керівника центрального органу виконавчої влади, його першого заступника та заступника вносить міністр, який спрямовує та координує діяльність такого органу.

Пунктом 10 Порядку № 298 визначено, що у передбачених законодавством випадках посадова особа, яка вносить подання про призначення на посаду осіб, зазначених у пункті 1 цього Порядку, може звертатися з пропозицією щодо звільнення з посади таких осіб.

У пропозиції щодо звільнення з посади обґрунтовуються причини неможливості перебування особи на займаній посаді. До подання додаються завізований керівником відповідного органу проект рішення про звільнення з посади із зазначенням причини, біографічна довідка з фотокарткою, що засвідчується підписом керівника кадрової служби і скріплюється печаткою, заява особи про звільнення, пояснення особи, що звільняється за порушення трудової дисципліни, матеріали службового розслідування, медична довідка, інші документи, що безпосередньо стосуються справи.

Матеріалами справи стверджується, що оскаржене розпорядження Кабінету Міністрів України було прийнято на підставі листа Міністра інфраструктури України від 25 листопада 2014 №703/10/14-141, до якого було долучено Акт перевірки від 25 листопада 2014 року.

У Акті перевірки від 25 листопада 2014 року зазначено, що виявлені за результатами проведеної перевірки порушення, свідчать про недоліки у виконанні Державною адміністрацією залізничного транспорту України (Укрзалізницею) своїх завдань та функцій. Персональну відповідальність за виконання покладених на Укрзалізницю завдань і здійснення неї своїх функцій покладено на генерального директора Укрзалізниці.

Однак, у цьому Акті, складеному за результатами перевірки окремих питань діяльності підприємства, не було зазначено які саме порушення або бездіяльність допустив позивач і коли саме такі мали місце.

Така інформація також відсутня у поданні Міністра інфраструктури України про звільнення позивача. У цьому поданні наявні лише посилання на персональну відповідальність ОСОБА_1 за виконання покладених на нього завдань. Зазначене не узгоджується із положеннями постанови Кабінету Міністрів України № 298 від 11 квітня 2012 року «Деякі питаний пов`язані з підготовкою і внесенням подань щодо осіб, призначення на посаду та звільнення з посади яких здійснюється Верховною Радою України, Президентом України або Кабінетом Міністрів України чи погоджується з Кабінетом Міністрів України», яким затверджено Порядок розгляду питань, пов`язаних з підготовкою і внесенням подань щодо осіб, призначення на посаду та звільнення з посади яких здійснюється Верховною Радою України, Президентом України або Кабінетом Міністрів України чи погоджуються Кабінетом Міністрів України, де вказано, що у пропозиції щодо звільнення з посади обґрунтовуються причини неможливості перебування особи на займаній посаді.

У доданому до пропозиції про звільнення позивача проекті не зазначено причини та підстави для звільнення ОСОБА_1 із займаної посади, а також, не зазначено коли мало місце і в чому конкретно полягає порушення позивачем трудових або посадових обов`язків.

Судом встановлено порушення процедури при звільненні позивача через відсутність пояснення особи, що звільняється з посади, зокрема, і самі порядок та процедура відібрання працівниками Мінінфраструктури України такого пояснення, які мали місця 25 листопада 2014 року. Є встановленим, що зміст акту перевірки не доведений до позивача. З урахуванням обсягу акта та мінімального часу для надання пояснень, про що не було повідомлено позивача, не забезпечено виконання вимог закону щодо одержання роботодавцем пояснень працівника.

Судом встановлено, що позивач був відсутній на робочому місці 25 листопада 2014 року у зв`язку з його перебуванням у відпустці, про надходження акта перевірки він не був обізнаний, з актом не ознайомлений, пояснення у нього не відібрані.

Акт про результати проведення перевірки окремих питань діяльності був складений 25 листопада 2014 року. У цей день листом Мінінфраструктури № 1167/14/11-14 зобов`язано позивача в термін до 16 год. 30 хв. 25 листопада 2014 року прибути до вказаного Міністерства для ознайомлення з Актом перевірки від 25 листопада 2014 року, а іншим листом Мінінфраструктури № 6998/10/14-14 повідомлено позивача про необхідність надання в строк до 17 год. 00 хв. 25 листопада 2014 року особистих письмових пояснень з приводу фактів, викладених у зазначеному Акті перевірки. При цьому, вказаний лист Мінінфраструктури № 6998/10/14-14 лише о 14 год. 45 хв. передано до Сектору експедиції управління діловодства Департаменту управління справами.

З урахуванням встановленого, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що 25 листопада 2014 року позивач не мав фізичної можливості у встановлений термін (до 16 год. 30 хв.) прибути до Міністерства інфраструктури України для ознайомлення з Актом перевірки на 132 аркушах і за 30 хвилин (до 17 год. 00 хв.) того ж дня, ознайомитися з вказаним Актом та надати пояснення з цього приводу. Подання Міністра інфраструктури України з проектом розпорядження про звільнення позивача також були датовані 25 листопада 2014 року.

Таким чином, вищевказані обставини свідчать про те, що Кабінетом Міністрів України оскаржуване розпорядження було прийнято без жодних пояснень позивача, без зазначення причин звільнення в поданні та проекті розпорядження, та в надкороткий термін (в один день), що вказує на його необґрунтованість та на порушення процедури розгляду питання про звільнення позивача. Оскаржуване розпорядження не відповідає вимогам трудового законодавства, що свідчить про звільнення позивача без законних підстав.

Наказ Державної адміністрації залізничного транспорту України від 3 грудня 2014 року № 4114/ос про звільнення позивача також не відповідає вимогам трудового законодавства, зокрема, у ньому не зазначено, правову підставу звільнення, та не вказано, коли мало місце і в чому конкретно полягає порушення позивачем трудових обов`язків.

Відтак, є доведеним порушення трудових прав позивача при звільненні, які підлягають судовому захисту.

Частиною четвертою статті 263 ЦПК України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду України від 21 травня 2014 року у справі № 6-33цс14 зроблено висновок, що «звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника. Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Таким чином, аналіз зазначених правових норм у їх сукупності з положеннями статті 43 Конституції України та статті 240-1 КЗпП України дає підстави для висновку про те, що за змістом частини першої статті 235 КЗпП України працівник підлягає поновленню на попередній роботі у разі незаконного звільнення, під яким слід розуміти як звільнення без законної підстави, так і звільнення з порушенням порядку, установленого законом».

Стаття 235 КЗпП України передбачає, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Позивач просить поновити його на посаді голови правління АТ «Українська залізниця», мотивуючи це тим, що після його звільнення з посади генерального директора Державної адміністрації залізничного транспорту України, у зазначеній установі відбулася реорганізація шляхом злиття. АТ «Українська залізниця» є правонаступником усіх прав та обов`язків щодо підприємств залізничного транспорту і тому на його думку він підлягає поновленню на посаді голови правління вказаного Товариства.

Державну реєстрацію АТ «Українська залізниця» здійснено 21 жовтня 2015 року. Згідно зі Статутом, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 735, АТ «Українська залізниця» є правонаступником усіх прав і обов`язків Державної адміністрації залізничного транспорту України та підприємств залізничного транспорту. Товариство набуває статусу юридичної особи з дня його державної реєстрації в установленому законом порядку.

Положенням про Державну адміністрацію залізничного транспорту України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 262 від 29 лютого 1996 року, передбачено, що Державна адміністрація залізничного транспорту України (Укрзалізниця) є органом управління залізничним транспортом загального користування, підвідомчим Мінінфраструктури, яку очолює генеральний директор, який призначається Кабінетом Міністрів України (пункти 1, 7 Положення).

Публічне акціонерне товариство «Українська залізниця» (надалі перейменоване в Акціонерне товариство «Українська залізниця») утворено постановою Кабінету Міністрів України №200 від 25 червня 2014 року «Про утворення Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця», яка прийнята на виконання вимог Закону України «Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування».

Відповідно до частин 3, 6 статті 2 Закону України «Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування» товариство утворюється як публічне акціонерне товариство, 100 відсотків акцій якого закріплюються в державній власності, на базі Державної адміністрації залізничного транспорту України, а також підприємств, установ та організацій залізничного транспорту загального користування, які реорганізовуються шляхом злиття (далі - підприємства залізничного транспорту). Товариство є правонаступником усіх прав і обов`язків Державної адміністрації залізничного транспорту України та підприємств залізничного транспорту.

Наказом Міністерства інфраструктури № 301 від 9 липня 2014 року прийнято рішення про реорганізацію Державної адміністрації залізничного транспорту України та установи залізничного транспорту загального користування в ПАТ «Українська залізниця».

Відповідно до частини 1 статті 6 Закону України «Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування» органами Товариства є: загальні збори; правління; наглядова рада; ревізійна комісія.

Частина третя статті 36 КЗпП України передбачає, що зміна підпорядкованості підприємства, установи, організації не припиняє дії трудового договору.

Відповідно до частини другої статті 7 Закону України «Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування» трудові відносини працівників Державної адміністрації залізничного транспорту України, підприємств залізничного транспорту продовжуються з Товариством.

Згідно Статуту АТ «Українська залізниця», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 735 від 2 вересня 2015 року (в редакції постанови Кабінету Міністрів України № 1094 від 20 жовтня 2021 року) колегіальним виконавчим органом товариства, який здійснює управління його поточною діяльністю, є правління (пункт 87 Статуту). Правління очолює голова або особа, яка тимчасово здійснює його повноваження, які призначаються та звільняються з посади загальними зборами на підставі пропозицій (подання) наглядової ради (пункт 90 Статуту). Контракт з головою, його заступниками та членами правління укладає в установленому законодавством порядку уповноважена наглядовою радою особа (пункт 100 Статуту).

Посада генерального директора в АТ «Українська залізниця» не передбачена.

Із офіційного сайту АТ «Українська залізниця» вбачається, що 13 вересня 2021 року був оголошений конкурс на посаду постійного голови правління товариства, документи приймалися до 6 жовтня 2021 року, за наслідками проведеного конкурсу на посаду голови правління товариства був обраний Камишін О.М .

На час ухвалення рішення судом першої інстанції посада голови правління товариства не була вакантною. Позивач не надав належних та допустимих доказів того, що він брав чи мав намір взяти участь у конкурсі на зайняття посади голови правління АТ «Українська залізниця» у вересні-жовтні 2021 року. Також, матеріали справи не містять доказів того, що позивач брав участь у попередніх конкурсах на зайняття цієї посади.

Суд першої інстанції вірно не прийняв до уваги посилання позивача на те, що посада генерального директора Державної адміністрації залізничного транспорту України є повністю рівнозначною посаді голови правління АТ «Українська залізниця» з урахуванням такого.

З Класифікатора професій ДК 003:2010 убачається, що як посаду генерального директора, так і посаду голови правління внесено до професійного угрупування «Керівник підприємств, установ та організацій». Разом з тим, професійна назва генерального директора у Класифікаторі вказується під кодом 1210.1 код ЗКППТР не зазначається, а професійна назва голови правління вказується під кодом 1210.1 код ЗКППТР 24380, що дає підстави вважати, що ці посади відмінні одна від одної.

Верховний Суд у постановах від 8 квітня 2020 року (справа № 808/2741/16) та від 19 травня 2021 року (справа № 462/699/18) вказав, що працівник, який був незаконно звільнений до реорганізації, поновлюється на роботі в тому підприємстві, де збереглося його попереднє місце роботи.

Державна адміністрація залізничного транспорту України перебуває в стані припинення, однак підстав вважати таку юридичну особу припиненою немає, оскільки до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань запису про її припинення не внесено, тобто така на день ухвалення судом рішення у цій справі не припинена.

Суд прийшов до правильного висновку, що позивач підлягає поновленню за попереднім місцем роботи відповідно до вимог статті 235 КЗпП України на посаді генерального директора Державної адміністрації залізничного транспорту України, оскільки доказів того, що позивач брав чи мав намір взяти участь у конкурсі на зайняття посади голови правління новоствореного АТ «Українська залізниця» матеріали справи не містять, а поновлення позивача на посаді голови правління вказаного товариства фактично призведе до того, що суд своїм рішенням підмінить рішення загальних зборів АТ «Українська залізниця».

Відповідно до статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Суд встановив, що позовна заява ОСОБА_1 про поновлення на роботі розглядається судом більше одного року не з вини працівника та прийшов до висновку про стягнення середнього заробітку на користь позивача за весь час вимушеного прогулу .

Відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Порядок обчислення середньої заробітної плати затверджено постановою Кабінету Міністрів України №100 від 8 лютого 1995 (далі - Порядок № 100).

Позивачем надано розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 74 398 830,48 грн. з розрахунку заробітної плати голови правління АТ «Українська залізниця» становить (625 000 грн. щомісяця). Зазначає, що відповідач здійснив підвищення розміру тарифних ставок і посадових окладів. Тому він вважає, що при обчисленні середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу суду заробітна плата позивача підлягала коригуванню на коефіцієнт підвищення тарифних ставок і посадових окладів який становить 70,2 (т.8 а.с.174,175).

Оскільки позивач підлягає поновленню на посаду генерального директора Державної адміністрації залізничного транспорту України, тобто на ту посаду, з якої його незаконно звільнено. При цьому, в штат АТ «Українська залізниця» не вводилася посада генерального директора, що свідчить про те, що відповідач не міг здійснювати підвищення посадового окладу генерального директора протягом 2015 - 2022 років. Тому відповідно до вимог8 статті 235 КЗпП України компенсації підлягає середній заробіток за час вимушеного прогулу з урахуванням заробітку, який отримував би позивач як генеральний директор Державної адміністрації залізничного транспорту України. На посаді голови правління АТ «Українська залізниця» позивач не працював.

Відповідно до пункту 2 Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку.

Згідно абзацу 3 пункту 3 Порядку № 100 усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, у якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.

Пунктом 8 Порядку № 100 встановлено, що нарахування виплат, які обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

При обчисленні розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу належить використовувати формулу, за якою обрахуванню підлягає період затримки за робочі дні виходячи із середньоденного заробітку, обчисленого відповідно до положень Порядку.

У пункті 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24 грудня 1999 року «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» роз`яснено, що оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

Виплаті підлягає середній заробіток за час вимушеного прогулу працівника з урахуванням податків та обов`язкових платежів, що відповідає позиції Верховного Суду, висловленій у постанові від 5 серпня 2020 року (справа № 817/893/17). Верховний Суд зауважив, що відрахування податків і обов`язкових платежів із середнього заробітку за час вимушеного прогулу не погіршує становище працівника, якого поновлено на роботі, оскільки за цей період, у разі перебування на посаді, працівник отримував би заробітну плату, із якої також повинні відраховуватись податки і збори.

З довідки Державної адміністрації залізничного транспорту України № 49 від 22 січня 2015 року вбачається, що заробітна плата позивача у жовтні 2014 року становила 9 881,70 грн., у листопаді 2014 року - 9 520,19 грн. (т.1 а.с.22). Середньоденний заробіток позивача становить 461,95 грн. (9881,70 грн. + 9520,19 грн.) : 42 дні = 451,21 грн.). Кількість робочих днів, протягом яких позивач не працював з часу його звільнення з 5 жовтня 2014 року та по час ухвалення судом рішення 23 лютого 2022 року складає 1807 днів. Враховуючи вказане, середній заробіток позивача за час вимушеного прогулу становить 834 743,65 грн. (1807 днів х 461,95 грн. = 10 064,88 грн.), що підлягає стягненню на користь позивача з правонаступника Державної адміністрації залізничного транспорту України - відповідача АТ «Українська залізниця».

Позивач також звернувся із вимогою про стягнення з відповідачів 5 000 000 грн. моральної шкоди.

Згідно з частиною першою статті 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим органом моральної шкоди працівнику провадиться в разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Моральна шкода - це втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Стаття 237-1 КЗпП України передбачає, що за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров`я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв`язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди, обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин (статті 3, 4, 11, 31 ЦПК України).

Таку позицію висловив Верховний Суд у постановах від 15 травня 2019 року у справі № 431/3699/15-ц та від 19 серпня 2019 року № 711/7311/16-ц.

Суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про стягнення в користь позивача з кожного відповідача по 75 000 грн. моральної шкоди з урахуванням характеру завданих позивачу моральних страждань через незаконне звільнення, їх тривалість та обставини заподіяння; взяв до уваги втрату позивачем нормальних життєвих зв`язків, а також виходив з принципів розумності та справедливості.

При вирішенні питання про поновлення строків звернення з позовом суд першої інстанції врахував наступне.

Відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Згідно із статтею 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки.

Норми зазначеного Кодексу не містять вичерпного переліку причин, які можна вважати поважними при пропуску строку звернення до суду, вони враховуються у кожному конкретному випадку залежно від обставин справи.

Поважність причин означає, що працівник не ставився зневажливо до питання про захист своїх прав, але його зверненню за захистом перешкоджали такі причини, які зобов`язують оточуючих, органи державної влади та інших суб`єктів, з урахуванням норм моралі, виявити повагу та поблажливість до працівника.

У постанові Верховного Суду України від 6 квітня 2016 року у справі № 6-409цс16 зазначено, що строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк. Стаття 234 КЗпП не пов`язує можливість поновлення пропущеного строку звернення із поданням клопотання про поновлення строку на звернення до суду.

Наказом Державної адміністрації залізничного транспорту України від 3 грудня 2014 року № 4114/ос ОСОБА_1 звільнено з посади генерального директора Державної адміністрації залізничного транспорту України з 3 грудня 2014 року.

У позивача з 4 грудня 2014 року виникло право протягом одного місяця звернутися з позовною заявою про поновлення на роботі до суду.

24 грудня 2014 року позивач звернувся з позовом про визнання протиправними та скасування розпорядження Кабінету Міністрів України, наказу Державної адміністрації залізничного транспорту України та поновлення на посаді до Окружного адміністративного суду м. Києва, про що свідчить вхідний штамп загальної канцелярії цього суду (т.6 а.с.15-18).

26 грудня 2014 року ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва було відкрито провадження в адміністративній справі № 826/20585/14 (т.1 а.с.19).

4 березня 2014 року ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва закрито провадження у справі № 826/20585/14 в частині позовних вимог про визнання протиправним та скасування наказу № 4114/ос від 3 грудня 2014 року «По особовому складу», поновлення на посаді генерального директора Державної адміністрації залізничного транспорту України (т.1 а.с.20,21).

Відповідно до частини третьої статті 186 КАС України (в редакції чинній на день постановлення ухвали) апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції подається протягом п`яти днів з дня проголошення ухвали. У разі якщо ухвалу було постановлено в письмовому провадженні або згідно з частиною третьою статті 160 цього Кодексу, або без виклику особи, яка її оскаржує, апеляційна скарга подається протягом п`яти днів з дня отримання копії ухвали.

Ухвала Окружного адміністративного суду м. Києва від 4 березня 2014 року набрала законної сили 10 березня 2014 року. Повний текст ухвали складено 11 березня 2015 року.

6 квітня 2015 року позивач звернувся з цим позовом про визнання наказу про звільнення, поновлення на роботі і стягнення заробітної плати до Залізничного районного суду м. Львова, про що свідчить вхідний штамп загальної канцелярії суду (т.1 а.с.2).

Відтак, позивач протягом одного місяця з дня складання повного тексту ухвали Окружного адміністративного суду м. Києва від 4 березня 2014 року та вступу її в законну силу звернувся до суду з позовом про поновлення на роботі в порядку цивільного судочинства.

Протягом 2015 - 2019 років існувала неоднакова судова практика щодо вирішення підвідомчості спору такої категорії, що обумовило певні труднощі для позивача зі звернення до суду за захистом його трудових прав.

З урахуванням того, що позивач вперше звернувся з позовом до Окружного адміністративного суду м. Києва у місячний строк з дня його звільнення з посади, суд прийшов до висновку про доведеність позивачем поважність причин неможливості звернутись до Залізничного районного суду м. Львова із позовом у встановлений КЗпП України строк та зазначив, що інший висновок призведе до порушення прав позивача на справедливий суд та доступу до правосуддя.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського Суду як джерело права.

Суд при ухвалені рішення у цій справі керувався усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України») від 10 лютого 2010 року, заява №4909/04).

Відповідно до частини першої статті 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України визначено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з частиною першою статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18) зроблено висновок, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

На підтвердження понесених витрат на отримання професійної правничої допомоги до суду надано договір-доручення про надання правової допомоги № 9 від 30 листопада 2016 року, додаткову угоду № 1 від 16 січня 2018 року до договору-доручення, додаткову угоду № 2 від 10 квітня 2018 року до договору-доручення, акт № 9 надання послуг від 30 квітня 2018 року до договору-доручення, відповідно до якого загальна вартість наданих послуг правої допомоги становить 15 000 грн., а також акт № 10 надання послуг від 31 травня 2018 року до договору-доручення, відповідно до якого загальна вартість наданих послуг правої допомоги становить 15 000 грн. (т.5 а.с.76-83).

Суд першої інстанції прийшов до висновку, що заявлені позивачем витрати на правничу допомогу у сумі 30 000 грн. є співмірними із складністю цієї справи, наданим адвокатом обсягом послуг у суді, затраченим ним часом на надання правничої допомоги; відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру. Суд врахував, що основні позовні вимоги про визнання незаконними розпорядження, наказу та поновлення на роботі задоволені у повному обсязі, прийшов до висновку про стягнення з відповідачів на користь позивача 30 000 грн. витрат на професійну правничу допомогу в рівних частинах з кожного.

Відповідно до частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина шоста статті 141 ЦПК України).

Судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі (частина перша статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, що була чинною до 1 січня 2017 року).

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» (у редакції, що була чинною до 1 вересня 2015 року) позивачі за вимогами, що випливають із трудових правовідносин, були звільнені від сплати судового збору.

6 квітня 2015 року позивач звернувся до суду з позовною заявою про визнання незаконними наказу про його звільнення та поновлення його на посаді. Надалі позивач звернувся ще з однією вимогою про визнання протиправним та скасування розпорядження. Тобто, позивач заявив три вимоги немайнового характеру, одну з них до Кабінету Міністрів України, дві інших - до Державної адміністрації залізничного транспорту України. Відповідно до частини 2 статті 4 Закону України «Про судовий збір» (у редакції, що була чинною у квітні 2015 року) за подання позовної заяви немайнового характеру справлявся судовий збір у розмірі 0,2 розміру мінімальної заробітної плати, яка станом на 1 січня 2015 року становила у місячному розмірі 1 218,00 грн. (стаття 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік»).

З урахуванням зазначеного, в дохід держави з Кабінету Міністрів України підлягає стягненню 243,60 грн., а з правонаступника Державної адміністрації залізничного транспорту України - АТ «Українська залізниця» 487,20 грн. (243,60 грн.+ 243,60 грн.).

Також позивач звернувся до суду з двома позовними вимогами майнового характеру, а саме: стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди. Відповідно до частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» (у редакції, що була чинною у квітні 2015 року) за подання позовної заяви майнового характеру справлявся судовий збір у розмірі 1 відсотка ціни позову, але не менше 0,2 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 3 розмірів мінімальної заробітної плати.

Оскільки з Кабінету Міністрів України стягнуто 75 000 грн. моральної шкоди, а з АТ «Українська залізниця» стягнуто 815 336,47 грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача і 75 000 грн. моральної шкоди, з кожного відповідача в дохід держави підлягає стягненню судовий збір у розмірі, що відповідає 3 мінімальним заробітним платам станом на станом на 1 січня 2015 року (по 3 654 грн. (1 218 грн. х 3).

З Кабінету Міністрів України в дохід держави підлягають стягненню витрати зі сплати судового збору в розмірі 3 897,60 грн. (3 654 грн. .+ 243,60 грн.), а з АТ «Українська залізниця» - 4 141,20 грн. (3 654 грн. + 487,20 грн.).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України»).

Відповідно до практики ЄСПЛ, зокрема, у справі «Гарсіа Руіз проти Іспанії»: п. 26: «…при відхиленні скарги апеляційний суд може в принципі просто схвалити обґрунтування рішення суду нижчого суду…».

Судом правильно встановлено фактичні обставини справи, вірно застосовано матеріальний закон та дотримано процедуру розгляду справи, встановлену ЦПК України, ухвалено справедливе рішення.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, які не спростовані доводами апеляційних скарг. Підстави для скасування оскаржуваного рішення не встановлені.

Керуючись ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, ст.ст. 375, 381, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів, -

п о с т а н о в и л а:

Апеляційні скарги Акціонерного товариства «Українська залізниця», Кабінету Міністрів України та ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 23 лютого 2022 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повний текст постанови складено 21 червня 2024 року.

Головуючий- ______________________ Р.В.Савуляк

Судді: ________________Ю.Р.Мікуш ______________ Т.І.Приколота