ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/1342/24 Справа № 199/2049/23 Суддя у 1-й інстанції - Федоріщев С. С. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 лютого 2024 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду у складі:

головуючої - Городничої В.С.,

суддів: Петешенкової М.Ю., Лопатіної М.Ю.,

за участю секретаря судового засідання - Панасенко С.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпрі апеляційну скаргу Дніпровського державного медичного університету на рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 09 жовтня 2023 року у цивільній справі за позовом Дніпровського державного медичного університету до ОСОБА_1 про стягнення витрат на навчання,-

В С Т А Н О В И Л А:

У березні 2023 року Дніпровський державний медичний університет звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення витрат на навчання (а.с. 1-3), в обґрунтування якого посилався на те, що відповідачем порушено умови угоди від 01.09.2014 року №358 про підготовку фахівців з вищою освітою в частині недотримання зобов`язання відпрацювати після закінчення вищого навчального закладу три роки відповідно до направлення на роботу, у зв`язку із чим з відповідача підлягає стягненню вартість навчання відповідача за державним замовленням в закладі вищої освіти та інтернатурі позивача, на яке з державного бюджету, згідно розрахунку грошових коштів, витрачено всього 301 809 грн 99 коп.

На підставі викладеного, позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь витрати на навчання у розмірі 301 809,99 грн та судовий збір.

Рішенням Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 09 жовтня 2023 року у задоволенні позовних вимог Дніпровського державного медичного університету до ОСОБА_1 про стягнення витрат на навчання, відмовлено в повному обсязі (а.с. 133-137).

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, Дніпровський державний медичний університет подав апеляційну скаргу (а.с. 143-145), посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та невірне застосування норм матеріального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким його позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

ОСОБА_1 скористалась своїм правом та її представником подано до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін (а.с. 178-184).

Згідно з ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційних скарг та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити, а рішення суду скасувати враховуючи наступне.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог Дніпровського державного медичного університету суд виходив з того, що позивачем не надано суду доказів того, що відповідачу надавалась можливість вільного вибору місця працевлаштування після закінчення вищого навчального закладу, що свідчить, що угода від 01.09.2014 року №358 про підготовку фахівців з вищою освітою з відповідачем була укладена, порушуючи принцип свободи договору, закріплений у Цивільному кодексі України, що є прямою дискримінацією відповідача та порушенням її права на вільний вибір місця працевлаштування. Позивач не довів невиконання відповідачем умов угоди від 01.09.2014 року №358, тобто порушення нею своїх зобов`язань перед навчальним закладом, правових підстав для стягнення вартості навчання з відповідача у позивача немає. За невідпрацювання студентом трьох років за направленням жодної відповідальності зазначеною угодою не передбачено. Зміни та доповнення до цієї угоди не вносились. Відповідачка, як випускник вищого навчального закладу, не зобов`язана сплачувати кошти за здобуту вищу освіту, оскільки освіта здобута нею внаслідок реалізації конституційного права на безкоштовну вищу освіту на конкурсній основі за державним замовленням.

Колегія суддів не погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції.

Судом встановлено, що 01.09.2014 року між Державним закладом «Дніпропетровська медична академія МОЗ України», який наказом МОЗ України від 16.03.2021 року №473 перейменовано на Дніпровський державний медичний університет (далі - ДДМУ) та студенткою ОСОБА_1 було укладено угоду №358 про підготовку фахівців з вищою освітою.

Відповідно до умов цієї угоди ДДМУ зобов`язався, зокрема, забезпечити якісну теоретичну і практичну підготовку фахівця з вищою освітою згідно з навчальним планом та програмами і вимогами кваліфікаційних характеристик фахівця, після закінчення навчання та одержання відповідної кваліфікації забезпечити відповідача місцем працевлаштування в державному секторі народного господарства.

Згідно з умовами укладеної угоди відповідачка зобов`язується прибути після закінчення вищого закладу освіти на місце направлення і відпрацювати не менше трьох років, а у разі відмови їхати за призначенням, відшкодувати відповідно до державного бюджету вартість навчання в установленому порядку.

Наказом позивача від 22.06.2020 №380-ос «Про завершення навчання» відповідачу було присуджено освітньо-кваліфікаційний рівень за спеціальністю, видано документ про вищу освіту у зв`язку із закінченням навчання.

Наказом позивача від 01.09.2020 року ОСОБА_1 була зарахована до очної частини інтернатури, з якої наказом від 31.01.2022 року №31-ос «Про випуск лікарів-інтернів…» відрахована у зв`язку із закінченням навчання та присвоєнням їй звання лікаря-спеціаліста.

Направленням Міністерства охорони здоров`я України від 18.05.2020 року №220 ОСОБА_1 була направлена до КНП «МКЛ №16» ДМР для роботи на посаді лікаря-рентгенолога.

Відповідно до записів в трудовій книжці ОСОБА_1 , з 03.08.2020 року по 31.01.2022 року вона працювала на посаді лікаря-інтерна рентген-діагностичного відділення КП «Дніпропетровська обласна клінічна лікарня ім. І.І. Мечникова» ДОР», а з 02.02.2022 року по 31.07.2022 року на посаді лікаря-стажиста з рентгенології рентгенологічного відділення КНП «МКЛ №16» ДМР.

Листом Департаменту охорони здоров`я населення Дніпропетровської міської ради КНП «МКЛ №16» ДМР від 02.08.2022 року №608/4 позивач був повідомлений про те, що з 31.07.2022 року відповідачка звільнена за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП України (наказ від 01.08.2022 року №669-о).

Заяві про звільнення відповідачки передували декілька її заяв до позивача про відпустку без збереження заробітної плати за період з 23.05.2022 по 31.05.2022 у зв`язку із запровадженням карантину, з 01.06.2022 по 30.06.2022 та з 01.07.2022 по 31.07.2022 у зв`язку із запровадженням воєнного стану.

Згідно із статтею 53 Конституції України кожен має право на освіту. Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам (частина третя статті 53 Конституції України).

Відповідно до частини першої статті 54 Закону України від 17 січня 2002 року №2984-III «Про вищу освіту» (в редакції, чинній на дату укладення угоди від 01 вересня 2014 року, далі - Закон про вищу освіту 2002 року) особи, які навчаються у вищих навчальних закладах, мають право на призначення стипендій. Абзац другий частини другої цієї ж статті передбачав, що студенти вищих навчальних закладів мають право на отримання стипендій, призначених юридичними та фізичними особами, які направили їх на навчання, а також інших стипендій відповідно до законодавства.

Абзац п`ятий частини шостої статті 64 Закону про вищу освіту 2002 року визначав, що особи, які успішно навчаються у вищих навчальних закладах державної або комунальної форми власності за денною (очною) формою навчання за кошти державного або місцевого бюджету, забезпечуються стипендіями у розмірі не менше ніж два неоподатковуваних мінімуми доходів громадян. Порядок призначення і виплати стипендій встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до частини першої статті 62 Закону України від 01 липня 2014 року №1556-VII «Про вищу освіту» (в чинній редакції далі - Закон про вищу освіту 2014 року) особи, які навчаються у закладах вищої освіти, мають право на призначення стипендій (пункт 11).

Частина друга цієї ж статті Закону про вищу освіту 2014 року визначає, що особи, які навчаються у закладах вищої освіти за денною формою навчання за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів, мають право на отримання академічних та соціальних стипендій у встановленому законодавством порядку.

Відповідно до частини четвертої цієї ж статті Закон про вищу освіту 2014 року соціальні стипендії призначаються студентам (курсантам) закладу вищої освіти в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Академічні стипендії призначаються особам, які досягли значних успіхів у навчанні та/або науковій діяльності згідно з критеріями, встановленими Кабінетом Міністрів України. Частка студентів (курсантів), які мають право на отримання академічних стипендій, встановлюється вченою радою закладу вищої освіти у межах визначеного Кабінетом Міністрів України загального відсотка студентів (курсантів), які мають право на отримання академічних стипендій, та стипендіального фонду. Студентам (курсантам) закладів вищої освіти, які мають право на отримання соціальної стипендії і набувають право на отримання академічної стипендії, надається один вид стипендії за їхнім вибором.

Частина п`ята статті 62 Закон про вищу освіту 2014 року визначає, що розмір академічної та соціальної стипендій, порядок їх призначення і виплати встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Стаття 51 Закону України від 23 травня 1991 року №1060-XII «Про освіту» (в редакції, чинній на дату укладення угоди від 01 вересня 2014 року, далі - Закон про освіту 1991 року) передбачала, що вихованці, учні, студенти, курсанти, слухачі, стажисти, клінічні ординатори, аспіранти, докторанти відповідно мають гарантоване державою право на призначення стипендій; забезпечення стипендіями, в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Частина перша статті 53 Закону України від 05 вересня 2017 року №2145-VIII «Про освіту» (в чинній редакції далі - Закон про освіту 2017 року) передбачає, що здобувачі освіти мають право на забезпечення стипендіями у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пункту 4 Порядку призначення і виплати стипендій, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 12 липня 2004 року №882 «Питання стипендіального забезпечення» (в редакції, чинній на дату укладення угоди від 01 вересня 2014 року, далі - Порядок призначення і виплати стипендій) особам, зазначеним у пункті 1 Порядку призначення і виплати стипендій, можуть призначатися академічні або соціальні стипендії.

Відповідно до пункту 1 Порядку призначення і виплати стипендій його дія поширюється на осіб, які навчаються у навчальних закладах та наукових установах за рахунок коштів загального фонду державного бюджету, у навчальних закладах, що перебувають у власності Автономної Республіки Крим, та комунальних навчальних закладах за рахунок коштів відповідних бюджетів.

Згідно п. 5 Порядку призначення і виплати стипендій, академічними стипендіями, зокрема є ординарні (звичайні) академічні стипендії. Розмір академічних стипендій для осіб, зазначених у підпунктах 1-6 пункту 1 цього Порядку, визначається виходячи з установленого Кабінетом Міністрів України розміру мінімальної ординарної (звичайної) академічної стипендії з урахуванням типу навчального закладу, умов та напряму навчання, успішності стипендіата.

Пункт 1 Порядку призначення і виплати стипендій (в чинній редакції, далі - чинна редакція Порядку призначення і виплати стипендій) передбачає, що його дія поширюється на осіб, які навчаються у навчальних закладах або наукових установах (далі - навчальні заклади) за державним (регіональним) замовленням за рахунок коштів загального фонду державного (відповідного місцевого) бюджету, зокрема, студентів денної форми навчання вищих навчальних закладів I-IV рівня акредитації (наукових установ) (далі - студенти) (підпункт 2).

Відповідно до пункту 4 чинної редакції Порядку призначення і виплати стипендій особам, визначеним пунктом 1 цього Порядку, призначаються такі стипендії:

1) академічні, зокрема, особам, зазначеним у підпункті 2 пункту 1 цього Порядку - за результатами навчання у закладах вищої освіти (наукових установах);

2) соціальні - на підставі нормативно-правових актів на отримання державних пільг і гарантій для окремих категорій громадян.

З наведених норм випливає, що студентам, які навчаються за державним замовленням у закладах вищої освіти державної або комунальної власності, призначається академічна стипендія за результатами навчання з урахуванням критеріїв, визначених Кабінетом Міністрів України, або соціальна стипендія - як частина державних пільг і гарантій.

Таким чином, витрати на виплату академічної стипендії включаються до витрат на підготовку за державним замовленням одного фахівця.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1215 ЦК України не підлягають поверненню безпідставно набуті заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача.

Отже, стипендія, надана фізичній особі як засіб до існування, належить до особистих майнових виплат, яка виплачується громадянинові і не підлягає поверненню.

Водночас академічна стипендія призначається студентам як засіб заохочення академічної успішності і не ставить на меті забезпечення студента засобами для існування, на відміну від соціальної стипендії, яка призначається студенту саме як частина державної допомоги, тобто надається саме як засіб до існування.

Враховуючи викладене, що академічні стипендії, які сплачуються студентам закладів вищої освіти, належать до категорії витрат на навчання таких студентів, які за наявності на те підстав підлягають компенсації замовникові відповідного навчання.

До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 26.01.2021 року у справі №607/3693/17.

Постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року №992, було затверджено Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі - Порядок працевлаштування випускників ВНЗ), підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, пунктом 3 якого передбачено, що цей Порядок поширюється на осіб, які навчаються за спеціальністю медичного профілю.

Згідно з пунктом 4 Порядку працевлаштування випускників ВНЗ, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, керівники вищих навчальних закладів після зарахування осіб на навчання за державним замовленням укладають з ними угоду за формою згідно з додатком №1.

Згідно з Указом Президента України від 23 січня 1996 року №77/96 «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів» (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Указ Президента № 77/96) особи, які навчаються за рахунок державних коштів, укладають з адміністрацією вищого навчального закладу угоду, за якою вони зобов`язуються після закінчення навчання та одержання відповідної кваліфікації працювати в державному секторі народного господарства не менше ніж три роки. У разі відмови працювати в державному секторі народного господарства випускники відшкодовують в установленому порядку до Державного бюджету повну вартість навчання.

Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 грудня 1997 року №367 затверджено Порядок працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Порядок працевлаштування №367), пунктом 6 цього Порядку передбачено, що випускники, які уклали угоду з вищим закладом освіти після зарахування на навчання, зобов`язані відпрацювати за місцем призначення не менше ніж три роки.

Колегія суддів виходить з того, що договірне зобов`язання - це відносне правовідношення між юридично рівними і майново самостійними особами, що виникає на підставі укладеного договору, який виражає їх загальну волю на досягнення цивільно-правових результатів майнового чи немайнового характеру, настання яких відбувається у разі здійснення боржником певних активних дій, що відповідають праву вимоги кредитора і не зачіпають прав і законних інтересів третіх осіб, що не є учасниками зазначеного правовідношення. Оскільки метою договірних зобов`язань є досягнення їх сторонами певних правових результатів, особливого значення набуває їх виконання. Виконання зобов`язання - це вчинення кредитором і боржником дій, що становлять його предмет. При виконанні різноманітних договірних зобов`язань суб`єкти мусять керуватися загальними засадами, що йменуються принципами виконання зобов`язання. І в сучасних умовах до них відносять принципи належного та реального виконання зобов`язання, які, до речі, традиційно вважались такими.

Частиною першою статті 509 ЦК України визначено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною першою статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

За змістом статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; відшкодування збитків та моральної шкоди.

Відповідно до частини другої статті 52 Закону України від 23 травня 1991 року «Про освіту» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов`язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 26.01.2021 року у справі №607/3693/17 зазначила, що, вирішуючи аналогічні спори, судам слід керуватись таким. Якщо між сторонами укладеної угоди про підготовку фахівця з вищою освітою передбачений обов`язок цього фахівця після закінчення відповідного навчання відпрацювати три роки, наприклад, в закладі охорони здоров`я, куди цей фахівець (випускник) буде направлений за розподілом, а також його обов`язок компенсувати (відшкодувати) замовнику його навчання вартість витрат цього замовника на це навчання у разі неприбуття цього випускника за направленням або його відмови без поважних причин приступити до роботи за призначенням (наприклад, відпрацювати три роки в закладі охорони здоров`я, куди випускник направлений за розподілом), то зазначене зобов`язання з відшкодування витрат на навчання є цивільно-правовим договірним зобов`язанням.

Також зазначила, що є розумним та справедливим відповідне договірне зобов`язання щодо відпрацювання фахівцем після закінчення відповідного навчання трьох років за направленням замовника такого навчання, який оплатив навчання фахівця.

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 26.01.2021 року у справі №607/3693/17 дійшла висновку, що покладення на фахівців, які отримали вищу освіту безкоштовно за державним замовленням, обов`язку щодо оплатного відпрацювання (на умовах не гірших, ніж ті які надаються іншим працівниками державного сектора економіки) за направленням держави протягом визначеного періоду часу (трьох років) не суперечить самій суті конституційного права на безкоштовну вищу освіту і в сучасник умовах економічного розвитку країни відповідає інтересам суспільства, щодо отримання від держави якісних послуг у відповідних секторах.

Якщо частина друга статті 52 Закону України про освіту 1991 року була чинною на час вступу студента до вищого навчального закладу, та особа, яка претендує на отримання вищої освіти, добровільно підписала угоду про підготовку фахівця з вищою освітою, навчалася за кошти державного бюджету, погодилася відшкодувати вартість цього навчання, погодилася на працевлаштування її відповідним навчальним закладом на умовах зазначеної угоди та отримала направлення на роботу, то у разі відмови цієї особи відпрацювати відповідно до умов зазначеної угоди встановлений термін відпрацювання заклад освіти, який забезпечив відповідне навчання цієї особи, може в судовому порядку стягнути з неї кошти за навчання.

Як зазначається в Рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року №1-рп/99 у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів), до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Оскільки частина друга статті 52 Закону України про освіту 1991 року у редакції, чинній на час виникнення правовідносин сторін цього спору щодо здобуття відповідачем зазначеної освіти, була чинною, то такі цивільні правовідносини, що виникли між сторонами з моменту укладення угоди від 01 вересня 2014 року, регулюються саме нею.

Положення частини першої статті 58 Конституції України та частини другої статті 5 ЦК України щодо зворотної дії в часі закону, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи, в даному разі потрібно розуміти так, що особа звільняється від встановленої законом цивільної відповідальності, в тому разі коли така відповідальність закріплена лише скасованим законом, однак скасування закону, який передбачає цивільну відповідальність особи, за загальним правилом не звільняє її від цивільної відповідальності на користь контрагента, якщо така відповідальність закріплена і в чинному цивільно-правовому договорі, украденому цією особою.

У справі Chitos проти Греції (рішення від 04 червня 2015 року, заява №51637/12) ЄСПЛ зазначав, що заявник не може правомірно стверджувати, що не знав принципу і обсягу зобов`язання, яке він взяв на себе, обравши кар`єру офіцера і військового лікаря. Однією з головних переваг вступу до армії було безкоштовне навчання. Дійсно, збройні сили беруть на себе вартість усього навчання такої особи, сплачують їй платню і надають соціальне забезпечення як кадровому офіцеру. Натомість від офіцера після отримання диплома вимагається взяти на себе зобов`язання служити у відповідному званні певну кількість років.

ЄСПЛ вважає, що накладене на кадрових офіцерів зобов`язання після завершення навчання нести службу протягом певного строку є невід`ємним від покладеного на них завдання. Обчислення строку дії контрактів офіцерів, які отримали освіту коштом армії, і умови розірвання таких контрактів належать до розсуду держави.

Вимога держави повернути кошти, витрачені на навчання офіцерів і військових медиків, а також на їх забезпечення відповідно до потреб, виправдовують заборону розривати контракт протягом певного строку і встановлення відшкодування витрат, яких зазнала держава протягом років навчання. Зобов`язання військових лікарів, які бажають піти у відставку до завершення контракту, сплатити державі певну суму на відшкодування витрат, понесених на їх навчання, цілком виправдовується перевагами, яких не мають цивільні студенти у сфері медицини, зокрема забезпеченим працевлаштуванням, отриманням платні тощо. Сам принцип відкупу років, які залишається відслужити, не становить порушення принципу пропорційності.

У справі Lazaridis проти Греції (рішення від 12 січня 2016 року, заява №61838/14) заявник (лікар, підполковник армії) подав клопотання про його дострокове відрахування з армії. Генеральний штаб армії зобов`язав заявника виплатити державі відшкодування у сумі 121 321,72 Євро як компенсацію за дострокове звільнення. Заявник оскаржив таке рішення до суду. Суд відхилив його скаргу, у зв`язку із тим, що заявник, отримавши відповідну освіту, зобов`язався відслужити в армії дев`ятнадцять років і вісімнадцять днів, але він прослужив лише чотирнадцять років, два місяці та шість днів. Заявник оскаржив це рішення національного суду.

ЄСПЛ дійшов висновку, що зобов`язання військових лікарів, які бажали залишити армію до закінчення строку виконання обов`язку, відшкодувати державі витрати, понесені на їх навчання, було цілком виправданим з огляду на привілеї, якими вони користувалися порівняно із цивільними студентами-медиками. Особа, яка вступає на навчання до Військової академії, усвідомлює, що аналогом безкоштовної освіти, винагороди та соціальних переваг, якими користується така особа в силу свого військового статусу, є зобов`язання служити в рядах армії протягом визначеного періоду після закінчення навчання.

Обов`язок офіцерів армії нести службу протягом визначеного періоду після завершення їх підготовки відповідає встановленій меті, а тривалість цього періоду визначається на розсуд держав. Саме за допомогою військових установ особи отримують загальну медичну освіту, відповідну спеціалізацію, а також мають можливість займатися приватною медициною в неробочий час. Таким чином, сам принцип викупу решти років служби не порушує принцип пропорційності.

У справі Charalambos Pierrakos проти Греції (рішення від 26 травня 2020 року, заява №51743/17) суд постановив, що обов`язок медичних працівників, які хотіли б покинути збройні сили держави до закінчення терміну служби, виплачувати державі певні суми відшкодування витрат на навчання є повністю виправданим з урахуванням привілеїв, якими вони користуються в порівнянні зі студентами в галузі цивільної медицини. Особі, яка зараховується на навчання до військового закладу освіти, відомо, що у разі безкоштовного навчання, виплати винагороди за службу та у зв`язку з військовим статусом, вона зобов`язується служити в армії протягом відповідного періоду після закінчення навчання. Такий обов`язок відповідає загальновизнаній меті, а тривалість цього періоду визначається на розсуд держав. Саме військові абітурієнти, які вивчали медицину та здобували відповідну спеціалізацію мали можливість займатися приватною медичною практикою. Таким чином, принцип відшкодування (викупу) решти років служби не порушує принцип пропорційності (дивитись згадувану вище справу Chitos проти Греції, п.п. 92-100).

У справі Yanas?k проти Туреччини (рішення від 06 січня 1993 року заява №14524/89) щодо права на освіту ЄСПЛ зазначив, що гарантування права на освіту не виключає застосування дисциплінарних стягнень; встановлені обмеження у справі заявника щодо права на освіту у Військовій академії не обмежують його право на освіту у цивільних навчальних закладах.

Щодо захисту права власності у рішенні ЄСПЛ вказано, що у заявника виник борг перед державою щодо відшкодування плати за навчання, харчування, проживання у разі невиконання обов`язку стосовно проходження військової служби в армії у встановлений законодавством період. Комісія вважає, що обов`язок здійснити такі відшкодування після відрахування з навчального закладу не порушує права заявника відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції.

Обов`язок особи, яка зобов`язалась відпрацювати за направленням після завершення її навчання за рахунок коштів держави, не передбачає втручання у її права, гарантовані статтею 4 Конвенції щодо заборони примусової чи обов`язкової праці. ЄСПЛ підкреслює, що не кожна праця, яку вимагають від особи під загрозою «покарання», становить заборонену цим положенням «примусову чи обов`язкову працю». Слід врахувати, зокрема, характер і обсяг даної діяльності, вільне укладення відповідних домовленостей (угод) у зв`язку із чим особа усвідомлює принцип і обсяг свого зобов`язання, яке вона бере, отримуючи безкоштовну освіту тощо. Такі обставини дозволяють відрізнити «примусову працю» від роботи, якої можна розумно вимагати за відповідних обставин. В протилежному випадку ЄСПЛ застосовує поняття «непропорційний тягар» та перевіряє, чи на особу було накладено такий тягар, що є єдиним чинником, на підставі якого ЄСПЛ може встановити порушення пункту 2 статті 4 Конвенції.

Обов`язок особи відшкодувати на користь держави кошти, витрачені на її навчання (пов`язані із цим витрати, їх окремі види тощо) за невиконання вимоги про відпрацювання за направленням не є втручанням у право власності особи, гарантоване статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції, та не становить порушення принципу пропорційності. Відповідно до практики ЄСПЛ такі суми відшкодування на корить держави можуть визначатись з урахуванням вартості навчання, виплат на утримання особи, яка навчається (наприклад, вартість проживання, їжі та обладнання, наданих особі під час навчання), субсидованої державою стипендії особі, яка навчається.

Стаття 2 Протоколу №1 до Конвенції захищає та гарантує загальне особисте право особи на освіту. Держави не зобов`язуються організовувати за власний кошт або субсидувати освіту визначеного виду або рівня. Водночас, держава не зобов`язана виключно утримуватись від порушень цього права, а несе й відповідні позитивні зобов`язання, аби забезпечити дотримання права, захищеного статтею 2 Протоколу № 1 до Конвенції. Відповідні обмеження не повинні звужувати згадане право настільки, щоб порушити його сутність і позбавити його ефективності. Такі обмеження мають бути передбачуваними для зацікавленої особи і переслідувати законну мету.

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 26.01.2021 року у справі №607/3693/17 зазначила, що за аналогічного підходу Верховного Суду у справах щодо відшкодування навчання фахівцями військово-облікових спеціальностей (дивитись постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 16 жовтня 2020 року у справі № 1.380.2019.002683) підхід до вирішення спорів щодо відшкодування особами, які навчаються за рахунок Державного бюджету за цивільними спеціальностями, витрат на їх навчання у зв`язку з невиконанням ними умов угоди з вищим навчальним закладом має бути однаковим, інший підхід може призвести до дискримінації.

Той факт, що держава є завжди сильнішим суб`єктом у правовідносинах з фізичною особою, не може слугувати виправданням невиконання фізичною особою своїх цивільно-правових зобов`язань перед державою, коли вони є зрозумілими і очевидними.

Згідно п. 14 Порядок працевлаштування випускників ВНЗ у разі неприбуття молодого фахівця за направленням або відмови без поважної причини приступити до роботи за призначенням, звільнення його з ініціативи адміністрації за порушення трудової дисципліни, звільнення за власним бажанням, звільнення із служби за контрактом військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу у зв`язку з набранням законної сили обвинувальним вироком суду або рішенням суду про притягнення до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного корупційного правопорушення, через службову невідповідність, у зв`язку з позбавленням військового звання в дисциплінарному порядку, за порушення дисципліни, систематичне невиконання умов контракту військовослужбовцем, особою рядового і начальницького складу протягом трьох років випускник зобов`язаний відшкодувати у встановленому порядку до державного бюджету вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати.

Крім того, пунктом 21 чинного Порядку працевлаштування №367, передбачено обов`язок особи, яка не відпрацювала встановлений трирічний строк, компенсувати, крім вартості навчання, також всі витрати на освіту, тобто і виплати академічної стипендії.

Такий правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 23 січня 2018 року (справа №607/9099/15-ц), від 19 вересня 2018 року (справа №607/3690/17), від 31 жовтня 2018 року (справа №607/3681/17-ц), від 15 травня 2019 року (справа №598/760/17), від 30 січня 2019 року (справа №607/3682/17), від 26 червня 2019 року (справа №607/7122/17-ц).

ОСОБА_1 добровільно підписуючи угоду від 01 вересня 2014 року, погодилась на працевлаштування її навчальним закладом, отримала направлення на роботу та, навчаючись за кошти Державного бюджету, погодилась відшкодувати вартість свого навчання у разі відмови відпрацювати не менше трьох років.

Вирішуючи цей спір, суди першої інстанції не врахував, що відповідачем не було дотримано вимог законодавства України та угоди від 01 вересня 2014 року в частині її зобов`язання відпрацювати після закінчення Медуніверситету три роки (відповідно до направлення на роботу) та дійшов неправильного висновку про звільнення ОСОБА_1 від відповідальності щодо відшкодування вартості його навчання у Медуніверситеті.

Частиною 1 статті 376 ЦПК України передбачено, що підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Таким чином, оскільки судом першої інстанції невірно застосовано норми матеріального права, що є підставою для скасування рішення суду у відповідності до ст. 376 ЦПК України, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу Дніпровського державного медичного університету задовольнити, а рішення суду скасувати з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог.

Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 376, 382-383 ЦПК України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Дніпровського державного медичного університету - задовольнити.

Рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 09 жовтня 2023 року - скасувати та ухвалити нове рішення.

Позовні вимоги Дніпровського державного медичного університету до ОСОБА_1 про стягнення витрат на навчання - задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) на користь Дніпровського державного медичного університету (код ЄДРПОУ: 02010681) витрати на навчання у розмірі 301 809 (триста одна тисяча вісімсот дев`ять) грн 99 коп

Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) на користь Дніпровського державного медичного університету (код ЄДРПОУ: 02010681) судовий збір у сумі 11 317 (одинадцять тисяч триста сімнадцять) грн 88 коп.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий: В.С. Городнича

Судді: М.Ю. Петешенкова

М.Ю. Лопатіна