Справа № 199/2049/23

Провадження № 2/201/2187/2023

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 жовтня 2023 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

у складі: головуючого судді Федоріщева С.С.,

при секретарі Максимовій О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду у місті Дніпрі цивільну справу за позовом Дніпровського державного медичного університетудо ОСОБА_1 про стягнення витрат на навчання, -

ВСТАНОВИВ:

17 травня 2023 року до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська з Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська надійшла вищевказана позовна заява.

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що відповідачем порушено умови угоди від 01.09.2014 року №358 про підготовку фахівців з вищою освітою в частині не дотримання зобов`язання відпрацювати після закінчення вищого навчального закладу три роки відповідно до направлення на роботу, у зв`язку із чим з відповідача підлягає стягненню вартість навчання відповідача за державним замовленням в закладі вищої освіти та інтернатурі позивача, на яке з державного бюджету, згідно розрахунку грошових коштів, витрачено всього 301809 грн. 99 коп.

21.09.2023 року до суду надійшов відзив на позовну заяву від відповідача, в особі її представника адвоката Логойди Т.В., у якому відповідачка позовні вимоги не визнала, та зазначила, що вона вчасно з`явилась за направленням на роботу позивача до медичного закладу охорони здоров`я, а її звільнення сталося виключно внаслідок обставин непереборної сили, пов`язаних із збройною агресією РФ та введенням на всій території України воєнного стану, що є підставою для звільнення її від відповідальності за порушення угоди.

03.10.2023 від позивача до суду надійшла відповідь на відзив на позовну заяву, в якій представником позивача за довіреністю юрисконсультом Івановою Г.Є. вказано, що відповідач не мала наміру або бажання далі працювати, оскільки звільнилась за власним бажанням не використавши права перевестись до іншого міста, більш безпечнішого та перевезти туди свою родину, а не виїхати за межі країни. Оскільки ч. 2 ст. 52 Закону України «Про освіту» та нормативно-правові акти, які передбачали обов`язок студента відпрацьовувати за направленням, а саме: Типова угода про підготовку фахівця з вищою освітою від 15.02.2008 року № 136, п.2 Указу Президента України від 23.01.1996 року № 77/96 «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів», п. 14 постанови Кабінету Міністрів України від 22.08.1996 року № 992 «Про порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням», п.21 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за держаним замовленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25.12.1997 року № 367, були чинними на час виникнення спірних правовідносин, то такі цивільні правовідносини, що виникли між сторонами з моменту укладення угоди про підготовку фахівців з вищою освітою від 01.09.2014 року № 358, регулюються саме ними.

У позовній заяві та у відповіді на відзив на позовну заяву представник позивача юрисконсульт Іванова Г.С. просила суд здійснювати розгляд справи у її відсутності в спрощеному порядку, позовні вимоги підтримала у повному обсязі та просила їх задовольнити.

Відповідач в особі представника адвоката Логойди Т.В. у відзиві на позовну заяву просила позовну заяву розглядати в загальному позовному провадженні, позовну заяву залишити без задоволення.

У судове засідання представник відповідача подала заяву про розгляд справи у її відсутність, позицію відповідача, викладену у відзиві на позовну заяву підтримала у повному обсязі та просила у задоволенні позову відмовити.

У відповідності до ч. 2 ст.247ЦПК України за відсутності всіх осіб, які беруть участь у справі, суд проводить розгляд цивільної справи без фіксування технічними засобами, за наявними у справі матеріалами.

Суд, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому їх дослідженні, дійшов до таких висновків.

Судом встановлено, що 01.09.2014 року між Державним закладом «Дніпропетровська медична академія МОЗ України», який наказом МОЗ України від 16.03.2021 року №473 перейменовано на Дніпровський державний медичний університет (далі - ДДМУ) та студенткою ОСОБА_1 було укладено угоду № 358 про підготовку фахівців з вищою освітою.

Відповідно до умов цієї угоди ДДМУ зобов`язався, зокрема, забезпечити якісну теоретичну і практичну підготовку фахівця з вищою освітою згідно з навчальним планом та програмами і вимогами кваліфікаційних характеристик фахівця, після закінчення навчання та одержання відповідної кваліфікації забезпечити відповідача місцем працевлаштування в державному секторі народного господарства.

Згідно з умовами укладеної угоди відповідачка зобов`язується прибути після закінчення вищого закладу освіти на місце направлення і відпрацювати не менше трьох років, а у разі відмови їхати за призначенням, відшкодувати відповідно до державного бюджету вартість навчання в установленому порядку.

Наказом позивача від 22.06.2020 № 380-ос «Про завершення навчання» відповідачу було присуджено освітньо-кваліфікаційний рівень за спеціальністю, видано документ про вищу освіту у зв`язку із закінченням навчання.

Наказом позивача від 01.09.2020 року ОСОБА_1 була зарахована до очної частини інтернатури, з якої наказом від 31.01.2022 року № 31-ос «Про випуск лікарів-інтернів…» відрахована у зв`язку із закінченням навчання та присвоєнням їй звання лікаря-спеціаліста.

Направленням Міністерства охорони здоров`я України від 18.05.2020 року № 220 ОСОБА_1 була направлена до КНП «МКЛ №16» ДМР для роботи на посаді лікаря-рентгенолога.

Відповідно до записів в трудовій книжці ОСОБА_1 , з 03.08.2020 року по 31.01.2022 року вона працювала на посаді лікаря-інтерна рентген-діагностичного відділення КП «Дніпропетровська обласна клінічна лікарня ім. І.І. Мечникова» ДОР», а з 02.02.2022 року по 31.07.2022 року на посаді лікаря-стажиста з рентгенології рентгенологічного відділення КНП «МКЛ №16» ДМР.

Листом Департаменту охорони здоров`я населення Дніпропетровської міської ради КНП «МКЛ №16» ДМР від 02.08.2022 року № 608/4 позивач був повідомлений про те, що з 31.07.2022 року відповідачка звільнена за власним бажанням на підставі ст.38 КЗпП України (наказ від 01.08.2022 року № 669-о).

Заяві про звільнення відповідачки передували декілька її заяв до позивача про відпустку без збереження заробітної плати за період з 23.05.2022 по 31.05.2022 у зв`язку із запровадженням карантину, з 01.06.2022 по 30.06.2022 та з 01.07.2022 по 31.07.2022 у зв`язку із запровадженням воєнного стану.

Стаття 53 Конституції України визначає право кожного на освіту, у тому числі вищу.

Стаття 43 Конституції встановлює право кожного на працю, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Ідея примусових відпрацювань суперечать нормам Конституції (ст. 8, 9, 22, 43, 53 та п.1 Перехідних положень), нормам Кодексу законів про працю (ст. 2), Закону України «Про зайнятість населення» (ст. 1, 4 та 8), а також ратифікованим Україною Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» (ч. 2 ст. 4) та Конвенції Міжнародної організації праці «Про скасування примусової праці» (№ 105, ст. 1, п. б).

Конституційний Суд України у Рішенні від 04.03.2004 року № 5-рп/2004 у справі про доступність і безоплатність освіти вирішив: «безоплатність освіти як конституційна гарантія реалізації права на освіту означає можливість здобуття освіти в державних і комунальних навчальних закладах без внесення плати у будь-якій формі за освітні послуги визначених законодавством рівня, змісту, обсягу і в межах тих видів освіти, безоплатність яких передбачена ч. 3 ст. 53 Конституції України. Безоплатність вищої освіти означає, що громадянин має право здобути її відповідно до стандартів вищої освіти без внесення плати в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі (ч. 4 ст. 53 Конституції України в межах обсягу підготовки фахівців для загальносуспільних потреб (державного замовлення)».

Більш того, ст.ст. 63 та 64 Закону України від 01.07.2014 року № 1556-VII «Про вищу освіту» не лише не передбачає трирічного відпрацювання, а й не визначає такого обов`язку серед кола обов`язків осіб, які навчаються у вищих навчальних закладах.

Постанова Кабінету Міністрів України від 22.08.1996 року № 992 «Про Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням» є підзаконним нормативно-правовим актом, який повинен відповідати законам та Конституції України.

Пунктом 8.3 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за держаним замовленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25.12.1997 року № 367 передбачено, що керівництво вищих закладів освіти за рік до закінчення навчання пропонує випускникові посади відповідно до укладеної угоди з урахуванням конкретних місць працевлаштування, надісланих державним замовником. При цьому оформляється картка працевлаштування випускника за формою, наведеною у додатку 2 до цього Порядку.

Зі змісту бланку цієї картки вбачається, що випускнику має бути забезпечено право вибору майбутнього місця роботи, у т.ч. шляхом самостійного працевлаштування.

Наведене також вбачається з припису п.8.4 цього Порядку, відповідно до якого визначення місця працевлаштування персонально кожного випускника вищого медичного (фармацевтичного) закладу освіти проводиться комісією з працевлаштування випускників не пізніше ніж за 4 місяці до закінчення ними державного вищого закладу освіти. Комісія знайомиться з даними випускника, заслуховує та обговорює рекомендації про найбільш доцільне направлення його на роботу, а також особисті побажання випускника щодо майбутньої спеціальності і місця роботи. Пропозиція про направлення на роботу робиться від імені комісії її головою.

У картці працевлаштування випускника власноручно випускником проставляється відношення випускника до запропонованого комісією майбутнього місця працевлаштування з вказівкою: «з пропозицією згоден», «від пропозиції відмовляюсь» або прохання про надання можливості самостійного працевлаштування, що засвідчується власним підписом випускника.

Позивачем не надано суду доказів того, що відповідачу надавалась можливість вільного вибору місця працевлаштування після закінчення вищого навчального закладу, що свідчить, що угода від 01.09.2014 року № 358 про підготовку фахівців з вищою освітою з відповідачем була укладена, порушуючи принцип свободи договору, закріплений у Цивільному кодексі України, що є прямою дискримінацією відповідача та порушенням її права на вільний вибір місця працевлаштування.

Також, відповідно до п.21 вказаного вище Порядку, випускник повинен прибути до місця призначення у термін, визначений у направленні на роботу.

Позивач не заперечив факт того, що ОСОБА_1 вчасно прибула за виданим їй направленням на роботу від 01.08.2020 року № 220 і приступила до роботи на посаді лікар-рентгенолог, що підтверджується записами в трудовій книжці серія НОМЕР_1 , копія якої надано відповідачем.

Відповідно до частин 1 та 2 ст. 3 Закону України від 05.07.2012 № 5067-VI «Про зайнятість населення» кожен має право на вільно обрану зайнятість. Примушування до праці у будь-якій формі забороняється.

Статтею 6 цього Закону передбачено, що кожен має право на вільний вибір місця, виду діяльності та роду занять, яке забезпечується державою шляхом створення правових, організаційних та економічних умов для такого вибору.

Конвенція Міжнародної організації праці № 29 «Про примусову чи обов`язкову працю» , що набула чинності для України 10.08.1956 року зобов`язує держави не допускати примусової праці.

Згідно ст. 1 Міжнародної конвенції № 105 «Про скасування примусової праці», що ратифікована Законом України від 05.10.2000 року № 2021-ІІІ, держава зобов`язується скасувати обов`язкову працю і не вдаватись до будь-якої її форми як метод мобілізації і використання робочої сили для потреб економічного розвитку.

Водночас відповідно до ч. 2 ст. 52 Закону України від 23.05.1991 року № 1060-XII «Про освіту» випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов`язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 22.08.1996 року № 992 затверджено Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням.

Пункт 14 зазначеного Порядку встановлює, що у разі неприбуття молодого фахівця за направленням або відмови без поважної причини приступи до роботи за призначенням, звільнення його з ініціативи адміністрації за порушення трудової дисципліни, звільнення за власним бажанням протягом трьох років випускник зобов`язаний відшкодувати у встановленому порядку до державного бюджету вартість навчання та компенсувати всі витрати.

Відповідно до Закону України від 01.07.2014 року № 1556-VII «Про вищу освіту» основним завданням, що стоїть перед вищими навчальними закладами, є здійснення освітньої діяльності яка забезпечує підготовку фахівців відповідних освітньо-кваліфікаційних рівнів. Цей закон не містить умов про обов`язковість трирічного відпрацювання та відшкодування у встановленому порядку до державного бюджету вартості навчання. Не зазначено у законі і той факт, що вищий навчальний заклад зобов`язаний гарантувати випускникові його працевлаштування, у обов`язки вищого навчального закладу входить сприяння працевлаштуванню своїх випускників.

Таким чином ст. 52 Закону України «Про освіту» та Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затверджений постановою КМУ від 22.08.1996 року № 992, за своїм змістом суперечать Конституції України ,Міжнародній конвенції «Про скасування примусової праці» та ст. 56 Закону України «Про вищу освіту».

Рішенням Конституційного Суду України від 04.03.2004 року № 5-рп/2004 у справі про доступність і безоплатність освіти визначено, що безоплатність вищої освіти у державних та комунальних навчальних закладах необхідно розуміти як можливість здобуття освіти у цих закладах без оплати, тобто без внесення плати у будь-якій формі за освітні послуги.

Безоплатність вищої освіти означає, що громадянин має право здобути її відповідно до стандартів вищої освіти без внесення плати в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі в межах обсягу підготовки фахівців для загальносуспільних потреб (державне замовлення).

Обов`язковість відпрацювання або відшкодування вартості навчання випускником вищого навчального закладу призводить до порушення конституційного права громадян на працю, що вільно обирається громадянином або на яку він вільно погоджується (ч. 1 ст. 43 Конституції України) та права на безоплатність вищої освіти в державних і комунальних начальних закладах (ст. 53 Конституції України).

Через відсутність механізму , який би зобов`язав випускника вищого навчального закладу, підготовка якого здійснювалась за державним замовленням, відшкодувати до державного бюджету вартість навчання та компенсувати замовникові все понесені витрати за договором, будь-які матеріальні претензії до нього є неправомірними.

Згідно ст. 4 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року, ратифікована Україною 17.07.1997 року, забороняється рабство та примусова праця.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 92 Конституції України, виключно законами України визначаються засади регулювання праці і зайнятості.

Згідно п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції, виключно законами України визначаються засади цивільно-правової відповідальності.

Конституція України має найвищу юридичну силу, права і свободи людини є невідчужуваними й непорушними.

Норма Закону України «Про освіту», що був прийнятий раніше Конституції може діяти лише в частині що не суперечить Конституції України, а тому норма ч. 2 ст. 52 цього Закону не є чинною, оскільки її відповідність Конституції не підтверджена законодавцем (стаття не зазнала змін з 1991 року).

Стаття 52 Закону України від 23.05.1991 року № 1060-XII «По освіту» не може враховуватись до спірних правовідносин внаслідок суперечності його міжнародним договорам України, які ратифіковані парламентом, оскільки згідно із ст. 8-1 КЗпП України міжнародні договори мають пріоритетне значення над іншим законодавством про працю.

В Законах України «Про освіту» та «Про вищу освіту» не передбачено компенсації за невиконання умов договору про підготовку фахівця.

Постанова Кабінету Міністрів України, яка прийнята на виконання норми Закону, чинність якої є сумнівною, можна вважати такою, що не має юридичної сили в аспектах, які врегульовані Конституцією та законами України.

Порядок визначення та відшкодування випускниками вартості навчання у разі порушення ними умов угоди про працевлаштування досі не затверджений, а як відомо згідно з п. 14 постанови КМУ від 22.08.1996 року № 992, відшкодування здійснюється саме в порядку, який має бути затверджений.

Таким чином, правочини укладені з порушенням вимог цивільного законодавства та порушують законодавство є нікчемними в частині в якій вони порушують вимоги законодавства.

Статтею 81 ЦПК України встановлено: кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом.

З огляду на те, що позивач не довів невиконання відповідачем умов угоди від 01.09.2014 року № 358, тобто порушення нею своїх зобов`язань перед навчальним закладом, правових підстав для стягнення вартості навчання з відповідача у позивача немає.

За невідпрацювання студентом трьох років за направленням жодної відповідальності зазначеною угодою не передбачено. Зміни та доповнення до цієї угоди не вносились.

В Рішенні Конституційного Суду України від 02.11.2004 року № 15-рп-2004 зазначається, що справедливість - одна з основаних засад права та є вирішальною у визначенні права, як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.

Відповідачка, як випускник вищого навчального закладу, не зобов`язана сплачувати кошти за здобуту вищу освіту, оскільки освіта здобута нею внаслідок реалізації конституційного права на безкоштовну вищу освіту на конкурсній основі за державним замовленням.

Обґрунтовуючи своє рішення суд приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Суд також враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами (рішення у справі «Руїз Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09.12.1994 року, серія А, № 303А, п. 29).

Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 01.07.2003 року).

Враховуючи наслідки розгляду справи, на підставі ст. 141 ЦПК України, судові витрати по справі, понесені позивачем, мають бути віднесені на його рахунок..

На підставі викладеного, керуючись ст. 13, 76-78, 141, 263, 264, 265, 280 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

У задоволенні позовних вимог Дніпровського державного медичного університетудо ОСОБА_1 про стягнення витрат на навчання відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя С.С. Федоріщев