Постанова
Іменем України
11 грудня 2023 року
м. Київ
справа № 463/13099/21
провадження № 61-11609сво23
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач),
суддів: Грушицького А. І., Гулька Б. І., Луспеника Д. Д., Погрібного С. О., Фаловської І. М., Червинської М. Є.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: приватний виконавець виконавчого округу Львівської області Баірова Наталія Михайлівна, ОСОБА_2 ,
третя особа - ОСОБА_3 ,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 08 серпня 2022 року у складі судді: Грицка Р. Р., та постанову Львівського апеляційного суду від 04 липня 2023 року у складі колегії суддів: Крайник Н. П., Левика Я. А., Шандри М. М.,
Історія справи
Короткий зміст позову
23 листопада 2021 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Баірової Н. М., ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про визнання дій протиправними та скасування постанов і актів про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу.
Позов мотивований тим, що 06 жовтня 1991 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 зареєстровано шлюб, під час якого придбано автомобіль марки «MITSUBISHI PAJERO WAGON», 2013 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 та автомобіль марки «HYUNDAI TUCSON», 2012 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2 , які були зареєстровані за ОСОБА_3 .
Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 05 грудня 2018 року проведено поділ майна подружжя та визнано за кожним з подружжя право власності на частку кожного автомобіля. Фактично на цей час позивачка користується транспортними засобами і в подальшому дізналася, що на підставі постанов приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Баірової Н. М. від 28 серпня 2019 року і від 07 вересня 2020 року вони передані стягувачу ОСОБА_2 як погашення заборгованості ОСОБА_3 , про що також складені відповідні акти про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу.
Приватний виконавець у цьому випадку діяв протиправно, оскільки майно (автомобілі) перебували у спільній сумісній власності подружжя, рішенням суду, яке є обов`язковим до виконання, було визначено, що 1/2 частина кожного автомобіля належить ОСОБА_1 , яка не є боржником у даному виконавчому провадженні. Єдиним боржником являвся ОСОБА_3 , якому належало тільки по 1/2 частині кожного автомобіля. Звернення стягнення можливо виключно на майно боржника. Звернувши стягнення на 1/2 частину кожного автомобіля, яка належала на праві приватної власності ОСОБА_1 , приватний виконавець фактично у незаконний спосіб позбавила останню права власності на її майно тобто діяла у спосіб, що суперечить вимогам чинного законодавства. При цьому реалізація автомобілів, по 1/2 частині кожного з яких належала ОСОБА_1 , відбувалось без залучення співвласника автомобілів та з порушенням положень статей 366, 371 ЦК України.
Оскільки вказане майно є спільною сумісною власністю, а позивачка не є боржником за виконавчим документом, приватний виконавець такими діями порушила її право власності і тому постанови про передачу майна стягувачу та відповідні акти просить визнати протиправними і скасувати в судовому порядку. Крім того, з метою ефективного захисту порушеного права позивачка просила визнати протиправними дії приватного виконавця щодо передачі на реалізацію майна, а також усунути перешкоди у користуванні майном, шляхом зобов`язання приватного виконавця не вчиняти будь-яких дій, що перешкоджають їй у здійсненні права власності відносно частки автомобілів.
ОСОБА_1 , з урахуванням уточнення позовних вимог, просила:
визнати протиправними дії приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Баірової Н. М. щодо передачі на реалізацію через електронні торги «СЕТАМ» автомобіля марки «MITSUBISHI PAJERO WAGON», 2013 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , номер шасі НОМЕР_3 , чорного кольору та автомобіля марки «HYUNDAI TUCSON», 2012 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2 , номер шасі НОМЕР_4 , чорного кольору;
визнати протиправною та скасувати постанову та акт приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Баірової Н. М. від 28 серпня 2019 року про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу, згідно яких передано стягувачу ОСОБА_2 у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 транспортний засіб - автомобіль марки «HYUNDAI TUCSON», 2012 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2 , номер шасі НОМЕР_4 , чорного кольору;
визнати протиправною та скасувати постанову та акт приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Баірової Н. М. від 07 вересня 2020 року про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу, згідно яких передано стягувачу ОСОБА_2 в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 транспортний засіб - автомобіль марки «MITSUBISHI PAJERO WAGON», 2013 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , номер шасі НОМЕР_3 , чорного кольору;
усунути перешкоди у користуванні позивачем належним її майном, шляхом зобов`язання приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Баірової Н. М. не вчиняти будь яких дій, що перешкоджають ОСОБА_1 у здійсненні її права власності (володіння, користування, розпорядження) відносно частки автомобілів марки «MITSUBISHI PAJERO WAGON», 2013 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , номер шасі НОМЕР_3 , чорного кольору та автомобіля марки «HYUNDAI TUCSON», 2012 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2 , номер шасі НОМЕР_4 , чорного кольору.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 08 серпня 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано незаконними і скасовано постанову та акт приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Баірової Н. М. від 28 серпня 2019 року, винесені в межах виконавчого провадження № НОМЕР_5, про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу, згідно яких передано стягувачу ОСОБА_2 у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 транспортний засіб - автомобіль марки «HYUNDAI TUCSON», 2012 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2 , номер шасі НОМЕР_4 , чорного кольору.
Визнано незаконними і скасовано постанову та акт приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Баірової Н. М. від 07 вересня 2020 року, винесені в межах виконавчого провадження № НОМЕР_5, про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу, згідно яких передано стягувачу ОСОБА_2 в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 транспортний засіб - автомобіль марки «MITSUBISHI PAJERO WAGON», 2013 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , номер шасі НОМЕР_3 , чорного кольору.
У задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Стягнуто з приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Баірової Н. М. на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 2 312,20 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:
Верховний Суд України у постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1655цс16 зазначив, що постанова, прийнята державним виконавцем у результаті передачі стягувачу нереалізованого на прилюдних торгах арештованого майна в рахунок погашення боргу, та складений державним виконавцем акт про передачу майна стягувачу не можуть визнаватися недійсними на підставі норм цивільного законодавства про недійсність правочину за статтями 203, 215 ЦК України, а згідно зі статтею 393 ЦК України серед способів захисту права власності закріплено визнання незаконним та скасування правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає закону і порушує права власника, за позовом власника;
оскільки спірні автомобілі придбані в період шлюбу такі вважаються спільною сумісною власності допоки відповідна презумпція не буде спростована. З огляду на зміст рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 05 грудня 2018 року про поділ майна подружжя, цієї презумпції не спростовано. За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень. Відсутність письмової згоди одного із подружжя на розпорядження цінним майном, тобто укладення договорів щодо цього майна, є підставою визнання їх недійсними. Відповідний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, яка відступила від висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятих постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, посилаючись на те, що такі висновки суперечать принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток;
відповідно до частини шостої статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» стягнення звертається саме на майно боржника. Звернення стягнення проводиться в розмірі та обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця. У разі, якщо боржник володіє майном разом з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням виконавця. Як зазначив Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду під час розгляду справи № 462/518/18 (постанова від 01 квітня 2020 року), виконавець перед вирішенням питання про звернення стягнення на нерухоме майно боржника повинен з`ясувати питання, чи не володіє він цим нерухомим майном спільно з іншими особами, після чого вирішувати питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами. При цьому, як також зазначив Верховний Суд у цій справі, факт реєстрації спірного майна на ім`я одного з подружжя не означає, що воно належить лише цій особі;
у справі, яка розглядається, приватний виконавець виконавчого округу Львівської області Баірова Н. М. лише пересвідчилась в тому, що автомобілі зареєстровані на боржника і не з`ясувала його сімейний стан та не встановила, чи придбані ці автомобілі в період шлюбу, хоча в силу вимог статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» вона зобов`язана була, серед іншого, вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом. Тому суд відкидає доводи відповідача щодо відсутності у приватного виконавця обов`язку перевіряти наявність судових рішень про поділ майна подружжя, оскільки незалежно від рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 05 грудня 2018 року про поділ майна подружжя, приватний виконавець в процесі виконання рішення суду зобов`язаний був з`ясувати сімейний стан боржника, враховуючи при цьому презумпцію спільності права власності подружжя на майно, і передача цього майна на реалізацію можлива лише після встановлення часток або ж якщо буде встановлено, що вказана презумпція спростована у встановленому законом порядку;
оспорювані постанови і акт підлягають визнанню незаконними та скасуванню в силу вимог статті 393 ЦК України як такі, що порушують право власності позивача як співвласника цього майна на вільне володіння, користування і розпорядження ним. Вказане відповідає правовому висновку, зробленому в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, висловленому під час розгляду справи № 753/9500/18, де також визнавались незаконними та скасовувались постанова і акт державного виконавця про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу, оскільки таке майно було спільною сумісною власністю подружжя. Тому, суд також відкидає доводи представника відповідача ОСОБА_2 про те, що в цій частині позивачем обрано невірний спосіб захисту;
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 та багатьох інших. У справі, яка розглядається суд, визнаючи незаконними та скасовуючи постанови і акти про передачу майна стягувачу, тим самим відновив порушене право позивача і визнання протиправними дій приватного виконавця, які полягають у передачі майна на реалізацію взагалі, не матиме будь-якого значення для ефективного відновлення порушеного права, при тому, що самі автомобілі перебувають у володінні позивача, а після скасування зазначених постанов і актів можливості позивача володіти, користуватись та розпоряджатись своїм майном відновлюються в повному обсязі. Те саме стосується позовної вимоги про усунення перешкод в користуванні майном, оскільки правові акти, якими порушувалось право власності позивача, визнаються незаконними і скасовуються. Зрештою, об`єктом захисту виступає порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17). Однак, вимога про усунення перешкод у користуванні майном шляхом зобов`язання приватного виконавця утриматись від вчинення певних дій не направлена на усунення порушеного, невизнаного чи оспорювана права позивача, а отже, такий спосіб захисту не відповідає характеру порушеного права.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Львівського апеляційного суду від 04 липня 2023 року апеляційні скарги ОСОБА_2 та приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Баірової Н. М. залишено без задоволення, а рішення Личаківського районного суду міста Львова від 08 серпня 2022 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
Верховний Суд України у постанові від 16 листопада 2016 року у справі
№ 6-1655цс16 зазначив, що постанова, прийнята державним виконавцем у результаті передачі стягувачу нереалізованого на прилюдних торгах арештованого майна в рахунок погашення боргу, та складений державним виконавцем акт про передачу майна стягувачу не можуть визнаватися недійсними на підставі норм цивільного законодавства про недійсність правочину за статтями 203, 215 ЦК України, а згідно зі статтею 393 ЦК України серед способів захисту права власності закріплено визнання незаконним та скасування правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає закону і порушує права власника, за позовом власника. Таким чином, з огляду на обставини справи, характер спірних правовідносин та предмет доказування, для задоволення вимог пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд повинен вирішити питання про правомірність передачі на реалізацію майна боржника, яким він володіє спільно з позивачем та, як наслідок, правомірність передачі цього майна стягувачу в рахунок погашення боргу;
у ході проведення виконавчих дій з виконання виконавчого листа № 450/2339/18, спірні автомобілі приватним виконавцем виконавчого округу Львівської області Баіровою Н. М. передавались на примусову реалізацію через торги. У зв`язку з відсутністю цінової пропозиції торги не відбулись, внаслідок чого стягувачу ОСОБА_2 було запропоновано вирішити питання про залишення за собою нереалізованого майна. Відповідач ОСОБА_2 , яка є стягувачем у виконавчому провадженні погодилася залишити за собою нереалізоване майно і постановою приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Баірової Н. М. від 28 серпня 2019 року, транспортний засіб марки «HYUNDAI TUCSON», 2012 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2 було передано стягувачу. За аналогічних обставин постановою від 07 вересня 2020 року відповідачу ОСОБА_2 передано транспортний засіб марки «MITSUBISHI PAJERO WAGON», 2013 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 . Про передачу майна стягувачу у рахунок погашення боргу приватним виконавцем виконавчого округу Львівської області Баіровою Н. М. складено відповідні акти, які також є предметом оскарження. Незважаючи на складені постанови і акти, автомобілі перебувають у фактичному користуванні позивача, чого сторони не оспорюють. Постановою приватного виконавця виконавчого округу Львівської області від 22 листопада 2021 року автомобілі оголошено в розшук;
відповідно до частини шостої статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» стягнення звертається саме на майно боржника. Звернення стягнення проводиться в розмірі та обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця. У разі, якщо боржник володіє майном разом з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням виконавця. Як зазначив Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду під час розгляду справи № 462/518/18 (постанова від 01 квітня 2020 року), виконавець перед вирішенням питання про звернення стягнення на нерухоме майно боржника повинен з`ясувати питання, чи не володіє він даним нерухомим майном спільно з іншими особами, після чого вирішувати питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами. При цьому, як також зазначив Верховний Суд, факт реєстрації спірного майна на ім`я одного з подружжя не означає, що воно належить лише цій особі;
приватний виконавець виконавчого округу Львівської області Баірова Н. М. при передачі автомобілів на реалізацію через торги, а в подальшому, передаючи їх у власність стягувача, лише пересвідчилась в тому, що автомобілі зареєстровані на боржника і не з`ясувала, чи придбані ці автомобілі в період шлюбу, хоча в силу вимог статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» вона зобов`язана була, серед іншого, вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і Законом України «Про виконавче провадження», навіть незалежно від рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 05 грудня 2018 року про поділ майна подружжя, яким за ОСОБА_1 та ОСОБА_3 визнано право власності по 1/2 частці зазначених автомобілів. Враховуючи, що внаслідок таких дій приватний виконавець позбавила позивача права власності на частку в майні, яке передано в рахунок погашення боргу ОСОБА_3 стягувачу ОСОБА_2 . Тому оспорювані постанови і акт підлягають визнанню незаконними та скасуванню в силу вимог статті 393 ЦК України як такі, що порушують право власності позивача, як співвласника цього майна, на вільне володіння, користування і розпорядження ним. Зазначене відповідає висновку Верховного Суду, висловленому у справі № 753/9500/18 (постанова від 01 грудня 2021 року), у якій визнавались незаконними та скасовувались постанов і акт державного виконавця про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу з підстав, що таке майно було спільною сумісною власністю подружжя.
Аргументи учасників справи
31 липня 2023 року ОСОБА_2 засобами поштового зв`язку подала касаційну скаргу на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 08 серпня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 04 липня 2023 року, у якій просила:
скасувати оскаржені рішення у частині задоволення позову та ухвалити у цій частині нове рішення, яким відмовити у позові ОСОБА_1 до приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Баірової Н. М., ОСОБА_2 , про визнання дій протиправними та скасування постанов і актів про передачу майна стягувачу у рахунок погашення боргу;
судові витрати покласти на позивача.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
у постанові про розшук майна боржника приватним виконавцем Баіровою Н. М. вказано, що автомобілі були передані на відповідальне зберігання згідно постанови ВП № НОМЕР_5 від 26 квітня 2019 року боржнику ОСОБА_4 , якого попереджено про кримінальну відповідальність. Таким чином, автомобілі не могли знаходитись в користуванні позивача, а знаходились на відповідальному зберіганні боржника - ОСОБА_5 . Іншою постановою приватного виконавця, яка була скерована на виконання в Регіональний сервісний центр МВС у Львівській області, автомобілі було знято з реєстраційного обліку, що теж вказує на неможливість користування ними позивачем. Вказане свідчить про неповне дослідження судом обставин справи та невідповідність висновків суду фактичним обставинам;
судами не враховано правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 30 червня 2020 року у справі №638/18231/15-ц, про те, що подружжя має відповідати за борговими зобов`язаннями солідарно усім своїм майном навіть після розлучення. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України). За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя. Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя. Велика Палата Верховного Суду визнала слушними доводи Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 13 листопада 2019 року щодо змісту статті 541 ЦК України, який свідчить про те, що солідарне зобов`язання виникає лише у випадках, встановлених договором або законом. Тобто солідарні зобов`язання виникають лише у випадках, передбачених договором чи актом чинного законодавства (див. наприклад постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 243/10982/15-ц (провадження № 14-81цс18), від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц (провадження № 14-178цс18), від 12 вересня 2018 року у справі № 569/96/17 (провадження № 14-386цс18), від 23 січня 2019 року у справі № 712/21651/12) (провадження № 14-526цс18));
відповідно до частини другої статті 73 СК України стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби. Таким чином, за спільними зобов`язаннями подружжя останнє відповідає усім своїм майном. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу (частина перша статті 68 СК України). Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України). Таким чином, правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї. Велика Палата Верховного Суду погодилась з відповідним висновком Верховного Суду України, викладеним у постановах від 27 квітня 2016 року у справі №537/6639/13-ц (провадження
№ 6-486цс16) та від 14 вересня 2016 року у справі №334/5907/14-ц (провадження № 6-539цс16), про солідарний характер відповідальності подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, якщо інше не передбачене такими правочинами. Отже, при вирішенні спору про порядок виконання колишнім подружжям зобов`язань, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, якщо питання про поділ цих зобов`язань не було зі згоди кредитора вирішене при поділі спільного майна цього подружжя, суди повинні керуватися тим, що подружжя має відповідати за такими зобов`язаннями солідарно усім своїм майном. Якщо один із колишнього подружжя в повному обсязі виконав зобов`язання, то він у порядку частини першої статті 544 ЦК України мас право на зворотну вимогу (регрес) до іншого з подружжя у відповідній частині. З урахуванням викладеного позивачка ОСОБА_1 разом з боржником ОСОБА_6 з метою уникнення відповідальності по борговим зобов`язанням, які виникли в період подружнього життя, вчинили фраудаторні правочини щодо поділу майна подружжя (поділ автомобілів як активів, без врахування боргів подружжя), що слугувало можливості в подальшому ОСОБА_1 , заявити вимоги на автомобілі у той час, як вони були відчужені в процесі виконання судового рішення про стягнення боргу;
суди не застосували висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №752/1115/17, згідно з яким прийняття виконавцем постанови та складення акта про передачу майна стягувачу можуть вважатися юридичними фактами, які є законними підставами виникнення цивільних прав та обов`язків. Відповідні постанова та акт є підставами для подальшого оформлення стягувачем права власності на це майно (частина дев`ята статті 62 Закону України «Про виконавче провадження»). Передбачена статтею 62 Закону України «Про виконавче провадження» процедура передачі державним виконавцем стягувачу нереалізованого на прилюдних торгах арештованого майна боржника в рахунок погашення його боргу оформлюється шляхом прийняття державним виконавцем постанови та складення акта про передачу майна стягувачу, які можуть вважатися юридичними фактами, правочином, що є законною підставою виникнення цивільних прав та обов`язків (пункт 4 частини другої статті 11 ЦК України). Фактично за оспорюваними постановами та актами приватного виконавця спірні автомобілі стали власністю ОСОБА_2 ;
у разі відчуження спільного сумісного майна, наприклад машини, без згоди одного з подружжя той з них, що таку згоду не надавав, має право на стягнення з відчужувача (іншого з подружжя) грошової компенсації (постанова Верховного Суду від 05 жовтня 2020 року у справі № 537/78/19). Автомобілі, які є неподільним майном, є спільною сумісного власністю подружжя, проте в процесі примусового стягнення заборгованості ОСОБА_3 вказані автомобілі передавались на примусову реалізацію без згоди позивача (за даними державних реєстрів наявність інших співвласників не вказувалась), як іншого із подружжя, відтак з ОСОБА_3 на користь позивача могла підлягати до стягнення грошова компенсація вартості 1/2 частини транспортних засобів, в той же час відсутні підстави для визнання недійсними результатів публічних торгів та документів виконавця щодо відчуження таких транспортних засобів. Тому позивачем обрано неправильний спосіб захисту;
висновок апеляційного суду суперечить висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, про те, що факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). Очевидна направленість дій ОСОБА_5 та ОСОБА_1 на унеможливлення виконання судового рішення щодо стягнення боргу (поділ в період стягнення боргу, штучність поділу лише частини майна, відсутність поділу боргів, визнання частки по двох автомобілях, а не їх поділ по одному, розірвання шлюбу значно пізніше), вказує на фраудаторність правочинів боржника ОСОБА_5 та його дружини ОСОБА_1 . Будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (постанова Верховного Суду у справі № 127/13995/21 від 08 березня 2023 року);
у постанові від 07 листопада 2022 року у справі № 725/7187/19 Верховний Суд вказав на те, що аналіз положень статей 60, 70 СК України свідчить про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їх спільною сумісною власністю і у разі його поділу їх частки є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або шлюбним договором. Для приватного права апріорі є притаманною така засада як розумність. Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм. Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення (частина друга статті 183 ЦК України). Тобто, якщо втрачається цільове призначення речі, то вона є неподільною. Прикладом неподільних речей є транспортні засоби, побутова техніка тощо. Особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту (частина перша статті 59 Закону України «Про виконавче провадження»). Норма частини першої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» розрахована на ті випадки, за яких вимогу про визнання права власності та про зняття з нього арешту заявляє особа, яка є одноосібним власником або співвласником подільної речі. Очевидно, що нерозумним було б тлумачення, яке б допускало можливість для одного із співвласників в спільній сумісній власності вимагати зняття арешту із неподільної речі в цілому чи навіть допускати конструкцію зняття арешту із «частки в спільній сумісній власності». Права та інтереси іншого співвласника в спільній сумісній власності на неподільну річ мають захищатися шляхом виплати компенсації;
при розгляді спорів про поділ цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів, витребування цього майна у третіх осіб з підстав його відчуження без письмової згоди одного з подружжя суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості, відчуженого не в інтересах сім`ї майна. Отже, за відсутності згоди позивача на відчуження спірного автомобіля він має право на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім`ї майна.
Аналіз касаційної скарги свідчить, що судові рішення оскаржуються у частині задоволених позовних вимог про визнання незаконними і скасування постанов та актів приватного виконавця. В іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 15 серпня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі.
08 вересня 2023 року справу передано судді-доповідачу Крату В. І.
Ухвалою Верховного Суду від 12 вересня 2023 року справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 15 серпня 2023 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц; від 05 червня 2018 року у справі № 243/10982/15-ц (провадження № 14-81цс18); від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц; від 12 вересня 2018 року у справі № 569/96/17; від 23 січня 2019 року у справі № 712/21651/12; від 12 червня 2019 року у справі № 752/1115/17; від 05 жовтня 2020 року у справі № 537/78/19; від 18 липня 2018 року у справі № 758/824/17; від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц; від 08 березня 2023 року у справі № 127/13995/21; від 26 січня 2023 року у справі № 442/5855/21; від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц; від 04 травня 2022 року у справі № 686/34195/19; від 07 листопада 2022 року у справі № 725/7187/19; від 17 серпня 2022 року у справі № 545/2396/20; від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц; від 07 квітня 2021 року у справі № 402/849/18; від 07 квітня 2021 року у справі № 127/6926/13-ц; від 18 лютого 2021 року у справі № 314/2224/17; від 09 грудня 2020 року у справі № 301/2231/17; від 18 листопада 2020 року у справі № 757/8854/14-ц; від 05 листопада 2020 року у справі № 534/961/16-ц; від 19 серпня 2020 року у справі № 316/594/18; від 03 травня 2018 року у справі № 755/20923/14-ц; від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 та постановах Верховного Суду України: від 27 квітня 2016 року у справі № 537/6639/13-ц (провадження № 6-486цс16); від 14 вересня 2016 року у справі № 334/5907/14-ц (провадження № 6-539цс16); від 16 листопада 2016 року (провадження № 6-1655цс16); від 14 червня 2017 року (провадження № 6-1804цс16).
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 вересня 2023 року справу передано на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду.
Ухвала суду касаційної інстанції мотивована тим, що:
у справі, що переглядається при зверненні із позовом ОСОБА_1 посилалася на те, що автомобіль марки «MITSUBISHI PAJERO WAGON» та автомобіль марки «HYUNDAI TUCSON» є об`єктами спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 05 грудня 2018 року проведено поділ майна подружжя та визнано за кожним з подружжя право власності на частку кожного автомобіля. Проте постановами приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Баірової Н. М. від 28 серпня 2019 року і від 07 вересня 2020 року вказані автомобілі передані стягувачу ОСОБА_2 як погашення заборгованості ОСОБА_3 , про що також складені відповідні акти про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу. ОСОБА_1 зазначала, що вказане майно є спільною сумісною власністю, а позивачка не є боржником за виконавчим документом, тому приватний виконавець такими діями порушила її право власності. У зв`язку із цим ОСОБА_1 просить визнати незаконними і скасувати постанови та акти приватного виконавця;
при задоволенні позовних вимог про визнання незаконними і скасування постанов та актів приватного виконавця, суди вказали, що приватний виконавець виконавчого округу Львівської області Баірова Н. М. при передачі автомобілів у власність стягувача пересвідчилась, що автомобілі зареєстровані на боржника і не з`ясувала, чи придбані ці автомобілі в період шлюбу. Внаслідок таких дій приватний виконавець позбавила позивачку ОСОБА_1 права власності на частку в майні, яке передано в рахунок погашення боргу ОСОБА_3 стягувачу ОСОБА_2 ;
суди не врахували, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) є сукупністю дій визначених у Законі України «Про виконавче провадження» органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (стаття 1 Закону України «Про виконавче провадження» (у реакції, чинній на момент виникнення спірних відносин);
касаційний суд вважає, що згода співвласника щодо розпорядження спільним майном, передбачена статтею 65 СК України та статтею 369 ЦК України, розрахована саме на випадки вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном одним із співвласників. Така згода не потрібна при зверненні стягнення на майно боржника, що перебуває у спільній власності, у процедурі виконавчого провадження. Права та інтереси іншого співвласника в спільній сумісній власності на неподільну річ мають захищатися шляхом виплати компенсації;
при цьому очевидно, що нерозумним було б тлумачення, яке б вимагало отримання виконавцем згоди іншого співвласника (-ів) на звернення стягнення на майно боржника, що перебуває у спільній власності, оскільки відсутність такої згоди унеможливлювало б звернення стягнення на майно боржника, що перебуває у спільній власності. Схожий за змістом підхід було висловлено Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 07 листопада 2022 року у справі № 725/7187/19, де Об`єднана палата зазначила, що: «частина перша статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» розрахована на ті випадки, за яких вимогу про визнання права власності та про зняття з нього арешту заявляє особа, яка є одноосібним власником або співвласником подільної речі. При цьому очевидно, що нерозумним було б тлумачення, яке б допускало можливість для одного із співвласників в спільній сумісній власності вимагати зняття арешту із неподільної речі в цілому чи навіть допускати конструкцію зняття арешту із «частки в спільній сумісній власності». Права та інтереси іншого співвласника в спільній сумісній власності на неподільну річ мають захищатися шляхом виплати компенсації»;
разом із тим, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 грудня 2021 року у справі № 753/9500/18 (провадження № 61-14498св21) зазначено, що: «за вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень. Відсутність письмової згоди одного із подружжя на розпорядження цінним майном, тобто укладення договорів щодо цього майна, є підставою визнання їх недійсними.
Відповідно до частини шостої статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» стягнення звертається саме на майно боржника. Звернення стягнення проводиться в розмірі та обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця. У разі якщо боржник володіє майном разом з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням виконавця. Згідно з частиною третьою статті 50 Закону України «Про виконавче провадження» у разі звернення стягнення на об`єкт нерухомого майна виконавець здійснює в установленому законом порядку заходи щодо з`ясування належності майна боржнику на праві власності, а також перевірки, чи перебуває це майно під арештом. Об`єктом захисту виступає порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року, справа № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19)).
Судом встановлено, що 23 листопада 1991 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 зареєстровано шлюб (а.с. 10, т. 1, а.с. 139, т. 2). 10 січня 2008 року відповідно до договору купівлі-продажу будинку ОСОБА_3 придбала будинок АДРЕСА_1 (а.с. 11-15, т. 1). У порядку примусового виконання рішення суду головним державним виконавцем Дарницького РВ ДВС м. Києва Білан Ю. С. описано та арештовано майно боржника ОСОБА_3 , зокрема і житловий будинок АДРЕСА_1 , проведена його оцінка та згодом майно передано на реалізацію, шляхом його продажу па електронних торгах відповідно до Порядку реалізації арештованого майна, затвердженого наказом Міністерств Юстиції України від 29 вересня 2016 року № 2831/5 (а. с. 9, 87-99, т. 2). 16 січня 2018 року головним державним виконавцем Дарницького РВ ДВС м. Києва Білан Ю. С. видано стягувачу ОСОБА_2 акт про передачу нереалізованого на прилюдних торгах арештованого спірного майна боржника ОСОБА_3 в рахунок погашення боргу та постанову про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу ВП № 52731507 від 16 січня 2018 року (а.с. 5-9, т. 1). Житловий будинок АДРЕСА_1 придбаний ОСОБА_3 під час перебування у шлюбі із ОСОБА_1. Ураховуючи зазначене, апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , встановивши, що передане на примусову реалізацію, а в подальшому стягувачу - майно належить ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на праві спільної сумісної власності, дійшов обґрунтованого висновку про те, що відчуження спірного нерухомого майна, частка якого належить позивачу, без його участі у виконавчому провадженні, у рахунок стягнення заборгованості із ОСОБА_3, порушує право позивача як співвласника цього майна на вільне володіння, користування і розпорядження ним»;
як свідчить аналіз судових рішень в оскарженій частині, суди застосували висновки, викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 грудня 2021 року у справі № 753/9500/18 (провадження № 61-14498св21), та послалися на статтю 65 СК та статтю 369 ЦК України;
тому колегія суддів вважає необхідним передати справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду для відступу від висновку щодо застосування статті 65 СК України та статті 369 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 грудня 2021 року у справі № 753/9500/18 (провадження № 61-14498св21), та зробити висновок про те, що «згода співвласника щодо розпорядження спільним майном, передбачена статтею 65 СК України та статтею 369 ЦК України, розрахована саме на випадки вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном одним із співвласників. Така згода не потрібна при зверненні стягнення на майно боржника, що перебуває у спільній власності, у процедурі виконавчого провадження. Права та інтереси іншого співвласника в спільній сумісній власності на неподільну річ мають захищатися шляхом виплати компенсації. При цьому очевидно, що нерозумним було б тлумачення, яке б вимагало отримання виконавцем згоди іншого співвласника (-ів) на звернення стягнення на майно боржника, що перебуває у спільній власності, оскільки відсутність такої згоди унеможливлювало б звернення стягнення на майно боржника, що перебуває у спільній власності».
Ухвалою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2023 року прийнято та призначено до розгляду справу Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Фактичні обставини
Суди встановили, що 06 жовтня 1991 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 зареєстровано шлюб. За час шлюбу ними набуто у власність автомобіль марки «MITSUBISHI PAJERO WAGON», 2013 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 та автомобіль марки «HYNDAI TUCSON», 2012 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2 , які були зареєстровані за ОСОБА_3 .
Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 05 грудня 2018 року в справі № 450/3344/18, яке набрало законної сили, позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя задоволено:
визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину автомобіля марки «Mitsubishi Pajero Wagon», 2013 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , номер шасі НОМЕР_3 , чорного кольору;
визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину автомобіля марки «HYNDAI TUCSON» реєстраційний номер НОМЕР_2 , 2012 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2 , номер шасі НОМЕР_4 , чорного кольору.
Суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру (частина третя статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень»).
У справі № 450/3344/18 встановлено, що:
позивач в підготовче судове засідання не з`явилася, однак від представника позивача надійшла заява про розгляд справи у їх відсутності. Заявлені вимоги підтримує повністю та просить їх задовольнити;
відповідач та представник відповідача в підготовче судове засідання не з`явилися, однак подано заяву, в якій сторона відповідача позов визнає у повному обсязі, просить розгляд справи проводити у їх відсутності;
перебуваючи у шлюбі ОСОБА_3 набув у спільну сумісну власність подружжя автомобіль марки Mitsubishi Pajero Wagon реєстраційний номер НОМЕР_1 та автомобіль марки HYNDAI TUCSON реєстраційний номер НОМЕР_2 .
На підставі виконавчого листа № 450/2339/18, виданого Пустомитівським районним судом Львівської області з третьої особи ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 стягується заборгованість в загальному розмірі 706 599 доларів США.
Вказаний виконавчий лист перебуває на примусовому виконанні у приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Баірової Н. М.
У процесі примусового стягнення заборгованості вказані автомобілі передавались на примусову реалізацію. У зв`язку з відсутністю цінової пропозиції торги не відбулись, внаслідок чого стягувачу ОСОБА_2 запропоновано вирішити питання про залишення за собою нереалізованого майна.
ОСОБА_2 , яка є стягувачем у виконавчому провадженні, підтвердила своє бажання залишити за собою нереалізоване майно і постановою приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Баірової Н. М. від 28 серпня 2019 року, транспортний засіб марки «HYNDAI TUCSON», 2012 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2 передано стягувачу.
Постановою від 07 вересня 2020 року відповідачу ОСОБА_2 передано транспортний засіб марки «MITSUBISHI PAJERO WAGON», 2013 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 .
Про передачу майна стягувачу у рахунок погашення боргу приватним виконавцем виконавчого округу Львівської області Баіровою Н. М. складено відповідні акти, які є предметом оскарження.
Незважаючи на складені постанови і акти, автомобілі перебувають у фактичному користуванні позивача, чого сторони не оспорюють.
Постановою приватного виконавця виконавчого округу Львівської області від 22 листопада 2021 року ці автомобілі оголошено в розшук.
Суди не встановили, що позивач повідомляла виконавця чи ОСОБА_2 про те, що спірні автомобілі є спільною частковою власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .
Позиція Верховного Суду
Щодо юрисдикції
Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).
Об`єднана палата нагадує, що тлумачення частини третьої статті 400, частини другої статті 414 ЦПК України свідчить, що: суд касаційної інстанції перевіряє дотримання загальними судами правил юрисдикції незалежно від наявності відповідних доводів у касаційній скарзі; при встановленні порушення правил юрисдикції загальних судів, суд касаційної інстанції закриває провадження у справі повністю або у відповідній частині позовних вимог (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2023 року у справі № 676/7428/19 (провадження № 61-361сво22).
У постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1655цс16 вказано, що:
«передача державним виконавцем стягувачу нереалізованого на прилюдних торгах арештованого майна в рахунок погашення боргу, постанова, прийнята державним виконавцем у результаті цієї процедури, та складений державним виконавцем акт про передачу майна стягувачу не можуть визнаватися недійсними на підставі норм цивільного законодавства про недійсність правочину за статтями 203, 215 ЦК України. У справі, яка переглядається, апеляційний суд, з яким погодився й суд касаційної інстанції, неправильно визначив характер спірних правовідносин і помилково застосував до них норми статей 203, 215 ЦК України, визнавши з цих підстав неправомірною постанову та недійсним акт державного виконавця. Разом з тим частиною першою статті 15 ЦК України передбачене право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, поряд із визнанням правочину недійсним, також відновлення становища, яке існувало до порушення, та визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, його посадових і службових осіб (стаття 16 ЦК України).
За приписами статті 214 ЦПК України визначення характеру спірних правовідносин відповідно до установлених обставин у справі, а також визначення правової норми, яка підлягає застосуванню, належить до обов`язків суду. В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_4 та ОСОБА_3 посилалися на незаконність дій державного виконавця. Суд установив, що порушення державним виконавцем пункту 4.5.9. Інструкції мало місце. Дана справа, яка переглядається, не може переглядатися в порядку провадження за скаргою на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, оскільки з матеріалів справи вбачається наявність спору про цивільне право. Оскільки нерухоме майно вже було передано стягувачеві, який оформив право власності на майно, ефективним способом захисту прав боржника могло бути лише пред`явлення до суду позову із залученням стягувача і державного виконавця як відповідачів. Так, згідно зі статтею 393 ЦК України серед способів захисту права власності закріплено визнання незаконним та скасування правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає закону і порушує права власника, за позовом власника».
У постанові Верховного Суду України від 14 червня 2017 року у справі № 6-1804цс16 зазначено, що:
«якщо ж стягувач заявить про бажання залишити нереалізоване на прилюдних торгах майно за собою, державний виконавець виносить постанову про передачу майна стягувачу, а за фактом такої передачі складає відповідний акт. При цьому майно передається саме стягувачу в рахунок погашення боргу, а відповідні постанова та акт є підставами для подальшого оформлення стягувачем права власності на це майно (частина дев`ята статті 62 цього Закону).
Разом з тим частиною першою статті 15 ЦК України передбачене право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Крім визнання правочину недійсним, способами захисту цивільних прав та інтересів також можуть бути відновлення становища, яке існувало до порушення, та визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, його посадових і службових осіб (стаття 16 ЦК України). За приписами статті 214 ЦПК України визначення характеру спірних правовідносин відповідно до установлених обставин у справі, а також визначення правової норми, яка підлягає застосуванню, належить до обов`язків суду. Оскільки право на нерухоме майно вже оформлено на стягувача, то ефективним способом захисту прав боржника могло б стати пред`явлення до суду позову із залученням стягувача і державного виконавця як відповідачів. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1655цс16. Згідно зі статтею 393 ЦК України серед способів захисту права власності закріплено визнання незаконним та скасування правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає закону і порушує права власника, за позовом власника. Оскільки предметом розгляду за скаргою ОСОБА_1 були дії державного виконавця, пов`язані з реалізацією арештованого майна, що є підставою для виникнення цивільних прав та обов`язків інших осіб (не сторін виконавчого провадження), то до таких правовідносин мають застосовуватися загальні положення про захист цивільних прав шляхом пред`явлення цими особами позову, у зв`язку з чим у цій частині скаргу на дії державного виконавця суд мав залишити без розгляду і роз`яснити заявниці можливість вирішення спору в позовному провадженні».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 1421/5229/12-ц (провадження № 14-194цс18) вказано, що:
«згідно з правилами частин першої та третьої статті 62 Закону № 606-XIV (в редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) реалізація арештованого майна, крім майна, вилученого з обігу згідно із законом, та майна, зазначеного в частині восьмій статті 57 цього Закону, здійснюється шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах. Майно передається на реалізацію за ціною та в порядку, визначеними статтею 58 цього Закону. Правова природа процедури реалізації майна на прилюдних торгах полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернуто стягнення, до покупця - учасника прилюдних торгів. Ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за результатами їх проведення акта проведення прилюдних торгів - це оформлення договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, тобто правочин. Згідно з частиною першою статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою - третьою та шостою статті 203 цього Кодексу. Ураховуючи те, що відчуження майна з прилюдних торгів належить до угод купівлі-продажу, така угода може визнаватися недійсною в судовому порядку з підстав, встановлених частиною першою статті 215 ЦК України.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачене право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Крім визнання правочину недійсним, способами захисту цивільних прав та інтересів також можуть бути відновлення становища, яке існувало до порушення, та визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, його посадових і службових осіб (стаття 16 ЦК України). За приписами статті 214 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) визначення характеру спірних правовідносин відповідно до установлених обставин у справі, а також визначення правової норми, яка підлягає застосуванню, належить до обов`язків суду. Оскільки право на нерухоме майно вже оформлено на стягувача, то ефективним способом захисту прав боржника є пред`явлення до суду позову із залученням стягувача і державного виконавця як відповідачів, а не у порядку судового контролю за виконанням судових рішень. Такий правовий висновок узгоджується з постановами Верховного Суду України від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1884цс15, від 25 листопада 2015 року у справі № 6-1749цс15, від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1655цс16 та від 14 червня 2017 року у справі № 6-1804цс16. Оскільки предметом розгляду справи за скаргою ОСОБА_3 були дії державного виконавця, пов`язані з реалізацією арештованого майна, що є підставою для виникнення цивільних прав та обов`язків інших осіб (не сторін виконавчого провадження), то до таких правовідносин мають застосовуватися загальні положення про захист цивільних прав шляхом пред`явлення цими особами позову».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 752/1115/17 (провадження № 14-175цс19) зазначено, що:
«передбачена статтею 62 Закону № 606-XIV (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) процедура передачі державним виконавцем стягувачу нереалізованого на прилюдних торгах арештованого майна боржника в рахунок погашення його боргу оформлюється шляхом прийняття державним виконавцем постанови та складення акта про передачу майна стягувачу, які можуть вважатися юридичними фактами, правочином, що є законною підставою виникнення цивільних прав та обов`язків (пункт 4 частини другої статті 11 ЦК України). Саме такі висновки викладені Верховним Судом України у постановах від 16 листопада 2016 року (провадження № 6-1655цс16) та від 14 червня 2017 року (провадження № 6-1804цс16), і Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав для відступу від цих висновків. Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову до суду) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у вказаній редакції) передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин. Визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб`єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права певного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.
Відповідно до частини другої статті 11 ЦПК України у редакції, чинній на момент звернення до суду з позовом, особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. У частині другій статті 118 ЦПК України у названій редакції, передбачено, що позивач має право об`єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов`язаних між собою. Такі вимоги можуть бути пов`язані підставою виникнення або підтверджуватися одними і тими доказами, а також мають однаковий спосіб захисту права. Зокрема, як установив апеляційний суд, позов стосується незаконного вибуття з власності позивача предмета іпотеки - квартири АДРЕСА_1. І таке вибуття є незаконним, оскільки відбулося внаслідок, на думку позивача, незаконних рішень та дій державного виконавця. Позовні вимоги у цій справі нерозривно пов`язані між собою підставою виникнення, стосуються одного й того ж майна, що має наслідком повернення цього майна законному власнику в разі задоволення позову, тому ці позовні вимоги необхідно розглядати в межах однієї справи, одного провадження в порядку цивільного судочинства. Аналіз змісту статей 15 ЦПК України та 17 КАС України (у редакціях, чинних на час звернення до суду з цим позовом) у сукупності дає підстави для висновку, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб`єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, із яких виник спір. Так, згідно зі статтею 393 ЦК України серед способів захисту права власності закріплено визнання незаконним та скасування правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає закону і порушує права власника, за позовом власник. Частиною п`ятою статті 47 Закону № 898-IV визначено, що на підставі акта про реалізацію предмета іпотеки нотаріус видає покупцеві свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів. Оскільки за оскаржуваними актом та постановою державного виконавця нерухоме майно передано у власність стягувачеві, який оформив право власності на це майно, отже предметом розгляду є дії державного виконавця, пов`язані з реалізацією майна, що є підставою для виникнення цивільних прав та обов`язків інших осіб (не сторін виконавчого провадження). Спір у справі, що розглядається, виник із цивільних правовідносин щодо захисту права власності, є майновим, приватноправовим, а не публічно-правовим. Спори про право цивільне, пов`язані, зокрема, з належністю майна особі, відповідно до статей 15, 16 ЦПК України (у редакції, чинній на момент звернення до суду із позовом) розглядаються в порядку цивільного судочинства. З огляду на вказане апеляційний суд правильно вважав спір, який виник між сторонами у справі, про право цивільне і таким, що не підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства. Вирішення зазначеного спору здійснюється судами цивільної юрисдикції».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 04 червня 2021 року у справі № 500/322/20 (адміністративне провадження № К/9901/29025/20) зазначено, що:
«відповідно до матеріалів справи, підставою для звернення до суду з цим позовом стало те, що при арешті та примусовій реалізації, а потім і передачі майна, належного боржникові, державний виконавець всупереч вимогам статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» не врахував, що таке майно є спільною сумісною власністю боржника та ОСОБА_1, набутою у шлюбі, та не визначив частки позивачки та боржника у цьому майні. Відповідно до частини третьої статті 368 Цивільного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Частиною першою статті 73 Сімейного кодексу України передбачено, що за зобов`язаннями одного з подружжя стягнення може бути накладено лише на його особисте майно і на частку у праві спільної сумісної власності подружжя, яка виділена йому в натурі. Таким чином, фактичною підставою для звернення з цим позов стало порушення державним виконавцем речових прав позивачки на майно, яке, за її твердженням, є спільною сумісною власністю, оскільки було набуте боржником у шлюбі з нею. Оскарження рішення приватного виконавця, спрямованого на передачу спірного майна стягувачу у рахунок погашення боргу, після його арешту та примусової реалізації, особою, яка не є ані стороною, ані учасником виконавчого провадження, однак має речове право на таке майно, не призведе до належного захисту її прав. Законодавець визначив окремий механізм поновлення порушеного права особи, якій належить арештоване майно або його частка, - звернення до суду з позовом про визнання права власності на це майно (стаття 59 Закону України «Про виконавче провадження»). Відповідно до статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
Крім того, як установлено судами попередніх інстанцій, 21.10.2019 приватним виконавцем Мелихом А.І. складено акт про передачу спірного рухомого майна стягувачу у рахунок погашення боргу та постанову про передачу зазначеного майна стягувачу у рахунок погашення боргу у виконавчому провадженні № ВП 57933221, що відповідно до частини дев`ятої статті 61 Закону України «Про виконавче провадження» є підставами для подальшого оформлення стягувачем права власності на таке майно. Отже, при вирішенні спору перед судом може постати питання визнання чи скасування права третьої особи як нового власника і добросовісного набувача спірного майна. З огляду на наведені норми та сукупність обставин у цій справі суд уважає, що позивачкою обрано неефективний спосіб захисту свого права, який до того ж, не розв`яже спір між нею та третьою особою щодо спірного рухомого майна. Спір у цій справі не має ознак публічно-правового, оскільки стосується порушеного майнового права позивачки, а також і майнових прав третіх осіб, і належним способом захисту такого права є звернення до суду з позовом про визнання права власності на спірне майно. Подібний висновок вже був висловлений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 810/497/18 і Суд не знаходить підстав для відступу від нього. Таким чином, оскаржуване рішення хоч і прийнято суб`єктом владних повноважень, спрямовано на реалізацію приписів цивільного законодавства та впливає насамперед на майнові права позивачки. У зв`язку з цим спірні правовідносини мають приватноправовий характер. З огляду на наведене, ураховуючи характер спірних правовідносин, колегія суддів дійшла висновку, що вказаний спір не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів».
Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).
Касаційний суд зауважує, що вимоги про оспорення акту та постанови про передачу майна стягувачу у рахунок погашення боргу є спором про право цивільне, пов`язані, зокрема, з належністю майна особі, незалежно від того, хто оспорює такі акти та постанови (боржник чи інша заінтересована особа). Вирішення таких спорів здійснюється судами цивільної юрисдикції.
Разом із тим, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 серпня 2021 року у справі № 760/16859/19 (провадження № 61-16413св20) вказано, що:
« ОСОБА_7 оскаржує дії приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Барладіна П. О. у виконавчому провадженні № 57812756, відкритому щодо ОСОБА_8 про стягнення з останньої на користь ОСОБА_9 боргу у розмірі 624 627,25 грн. У статті 447 ЦПК України передбачено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи. Відповідно до частини першої статті 287 КАС України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
Згідно з частиною другою статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Аналіз вказаних положень закону свідчить про те, що спір підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства, у разі оскарження дій приватного, державного виконавця особою, яка не є стороною виконавчого провадження. Аналогічні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 30 травня 2018 року у справі № 815/2255/16 (провадження № 11-177апп18), від 27 березня 2019 року у справі № 823/359/18 (провадження № 11-1470апп18) та від 05 червня 2019 року у справі № 676/5081/16-ц (провадження № 14-547цс18). Установивши, що ОСОБА_7 не є стороною виконавчого провадження № 57812756 і не наділений процесуальним правом щодо оскарження акта та постанови про передачу майна стягувачу у рахунок погашення боргу приватного виконавця Барладіна П. О. від 13 травня 2019 року, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про те? що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства».
За таких обставин, Об`єднана палата відступає від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 серпня 2021 року у справі № 760/16859/19 (провадження № 61-16413св20).
Щодо відсутності підстав для відступу
Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК Украйни).
Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див. зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).
Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність.
Об`єднана палата зауважує, що розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року в справі № 519/2-5034/11).
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними. Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18). З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою.
Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі (частина друга статті 181 ЦК України).
Подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення (частина перша статті 183 ЦК України).
Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення (частина друга статті 183 ЦК України). Тобто, якщо втрачається цільове призначення речі, то вона є не подільною. Прикладом неподільних речей є транспортні засоби, побутова техніка тощо (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 07 листопада 2022 року у справі № 725/7187/19 (провадження № 61-11615сво20).
Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 334 ЦК України).
Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону (частина четверта статті 334 ЦК України).
Критерієм віднесення речей до рухомих визначається можливість їх вільного переміщення у просторі. Автомобіль є рухомою річчю. За загальним правилом, право власності на рухому річ виникає з моменту передання майна. Винятком із загального правила про те, що право власності на рухому річ виникає з моменту передання майна є вказівка в нормі закону чи в положеннях договору. За допомогою такого універсального регулятора приватних відносин як договір його сторони можуть в договорі самі визначити момент виникнення права власності на рухому річ. Правила частини четвертої статті 334 ЦК України застосовуються до нерухомих речей. (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 квітня 2023 року у справі 569/20334/21 (провадження № 61-474св23).
Спільна часткова власність є специфічною конструкцією, оскільки, існує:
(а) множинність суб`єктів. Для права власності характерна наявність одного суб`єкта, якому належить відповідне майно (наприклад, один будинок - один власник). Навпаки, спільна часткова власність завжди відзначається множинністю суб`єктів (наприклад, один будинок - два співвласники);
(б) єдність об`єкта. Декільком учасникам спільної часткової власності завжди належить певна сукупність майна. Частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не стосується частки майна (див. постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2023 року в справі № 707/2516/18 (провадження № 61-5919сво22).
Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою (частина перша статті 358 ЦК України).
Виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (стаття 1 Закону України «Про виконавче провадження» (у реакції, чинній на момент виникнення спірних відносин).
Заходами примусового виконання рішень є звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об`єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами (пункт 1 частини першої статті 10 Закону України «Про виконавче провадження», у реакції, чинній на момент виникнення спірних відносин)
Згідно з частинами шостою, сьомою, дев`ятою статті 61 Закону України «Про виконавче провадження» (у реакції, чинній на момент виникнення спірних відносин) у разі нереалізації майна на третіх електронних торгах виконавець повідомляє про це стягувачу і пропонує йому вирішити питання про залишення за собою нереалізованого майна, крім майна, конфіскованого за рішенням суду. У разі якщо стягувач протягом 10 робочих днів з дня отримання повідомлення виконавця письмово не заявив про своє бажання залишити за собою нереалізоване майно, арешт з майна знімається і воно повертається боржникові. За відсутності у боржника іншого майна, на яке може бути звернено стягнення, виконавчий документ повертається стягувачу без виконання. Майно передається стягувачу за ціною третіх електронних торгів або за фіксованою ціною. Про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу виконавець виносить постанову. За фактом такої передачі виконавець складає акт. Постанова та акт є підставами для подальшого оформлення стягувачем права власності на таке майно.
У разі неможливості виділу в натурі частки із спільного майна або заперечення інших співвласників проти такого виділу кредитор має право вимагати продажу боржником своєї частки у праві спільної часткової власності з направленням суми виторгу на погашення боргу. У разі відмови боржника від продажу своєї частки у праві спільної часткової власності або відмови інших співвласників від придбання частки боржника кредитор має право вимагати продажу цієї частки з публічних торгів або переведення на нього прав та обов`язків співвласника-боржника, з проведенням відповідного перерахунку (частина друга статті 366 ЦК України).
Тільки кредитор співвласника може заявляти вимоги про переведення прав та обов`язків співвласника боржника. У разі, якщо відсутній правовий режим спільної власності стаття 366 ЦК України не застосовується (див постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2019 року в справі № 766/12152/16-ц (провадження № 61-26457св18).
Обміркувавши викладене та підстави передання справи на розгляд Об`єднаної палати з урахуванням принципу розумності, касаційний суд зауважує, що:
критерієм віднесення речей до рухомих визначається можливість їх вільного переміщення у просторі. Автомобіль є рухомою річчю. За критерієм подільності автомобіль є неподільною є річчю, тобто, такою, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення;
законодавець в ЦК України, як основному регуляторі приватних відносин, передбачив у частині другій статті 366 ЦК України механізм звернення стягнення на частку в праві спільної часткової власності на неподільну річ. Очевидно, що такий механізм може бути реалізованим у тому разі, якщо боржник у виконавчому провадженні (співвласник рухомої неподільної речі), з урахуванням вимог доброї совісті, повідомив виконавця та/або кредитора (стягувача) про наявність правового режиму спільної часткової власності на рухому неподільну річ;
у разі якщо боржник не повідомив виконавця та/або кредитора (стягувача) про правовий режим спільної часткової власності на рухому неподільну річ і відбулося звернення стягнення на рухому неподільну річ (продаж на торгах, передача стягувачу), то права та інтереси іншого співвласника (-ів), який (які) не є боржником (-ами), у спільній частковій власності на рухому неподільну річ мають захищатися шляхом виплати компенсації від недобросовісного співвласника, який не повідомив виконавця та/або кредитора (стягувача) про наявність правового режиму спільної часткової власності на рухому неподільну річ.
Об`єднана палата враховує, що у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 грудня 2021 року у справі № 753/9500/18 (провадження № 61-14498св21), відступ від висновку у якій ініційовано колегією суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, спірне майно (житловий будинок) було об`єктом праві спільної сумісної власності, і висновок щодо застосування норм права, зроблений з урахуванням саме цих фактичних обставин справи.
Натомість, у справі, що переглядається, судами встановлено, що спірні автомобілі є об`єктом права спільної часткової власності, що підтверджується рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 05 грудня 2018 року в справі № 450/3344/18, яке набрало законної сили.
Тому правовідносини у справі, що переглядається, та у справі № 753/9500/18 не є подібними.
За таких обставин Об`єднана палата вважає, що відсутні підстави для відступу від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 грудня 2021 року у справі №753/9500/18 (провадження № 61-14498св21).
Щодо вирішення касаційної скарги по суті
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду заслухав суддю-доповідача, перевірив наведені у касаційній скарзі доводи, за результатами чого робить висновок про прийняття аргументів, викладених у касаційній скарзі, та задоволення касаційної скарги, з таких мотивів.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України).
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23).
Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом (стаття 13 ЦК України).
Поділ спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Боржник, проти якого ухвалене судове рішення про стягнення боргу та накладено арешт на його майно, та його дружина, які здійснюють поділ майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18).
У справі, що переглядається:
при зверненні із позовом ОСОБА_1 посилалася на те, що автомобіль марки «MITSUBISHI PAJERO WAGON» та автомобіль марки «HYNDAI TUCSON» є об`єктами спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 05 грудня 2018 року проведено поділ майна подружжя та визнано за кожним з подружжя право власності на частку кожного автомобіля. Проте постановами приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Баірової Н. М. від 28 серпня 2019 року і від 07 вересня 2020 року вказані автомобілі передані стягувачу ОСОБА_2 як погашення заборгованості ОСОБА_3 , про що також складені відповідні акти про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу. ОСОБА_1 зазначала, що вказане майно є спільною сумісною власністю, а позивачка не є боржником за виконавчим документом, тому приватний виконавець такими діями порушила її право власності. Реалізація автомобілів, по 1/2 частині кожного з яких належала ОСОБА_1 , відбувалось без залучення співвласника автомобілів та з порушенням положень статей 366, 371 ЦК України У зв`язку із цим ОСОБА_1 просила визнати незаконними і скасувати постанови та акти приватного виконавця;
при задоволенні позовних вимог про визнання незаконними і скасування постанов та актів приватного виконавця, суди вказали, що приватний виконавець виконавчого округу Львівської області Баірова Н. М. при передачі автомобілів у власність стягувача пересвідчилась, що автомобілі зареєстровані на боржника і не з`ясувала, чи придбані ці автомобілі в період шлюбу. Внаслідок таких дій приватний виконавець позбавила позивачку ОСОБА_1 права власності на частку в майні, яке передано в рахунок погашення боргу ОСОБА_3 стягувачу ОСОБА_2 ;
право спільної сумісної власності подружжя на рухомі неподільні речі (автомобілі) було трансформовано в право спільної часткової власності, внаслідок визнання за позивачкою ОСОБА_1 права на частку в праві спільної часткової власності на підставі рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 05 грудня 2018 року в справі № 450/3344/18;
суди не врахували, що норми, які регулюють спільну сумісну власність не застосовуються до регулювання спільної часткової власності. Суди застосували висновки, викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 грудня 2021 року у справі № 753/9500/18 (провадження № 61-14498св21). Проте, поза увагою судів залишилось те, що правовідносини у справі, що переглядається, та у справі № 753/9500/18 не є подібними. І суди у порушення вимог частини четвертої статті 263 ЦПК України врахували висновки Верховного Суду щодо застосування норм права, які не регулюють спірні правовідносини у цій справі;
суди не звернули уваги на те, що критерієм віднесення речей до рухомих визначається можливість їх вільного переміщення у просторі. Автомобіль є рухомою річчю. За критерієм подільності автомобіль є неподільною є річчю, тобто, такою, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення; законодавець в ЦК України, як основному регуляторі приватних відносин, передбачив у частині другій статті 366 ЦК України механізм звернення стягнення на частку в праві спільної часткової власності на неподільну річ. Очевидно, що такий механізм може бути реалізованим у тому разі, якщо боржник у виконавчому провадженні (співвласник рухомої неподільної речі), з урахуванням вимог доброї совісті, повідомив виконавця та/або кредитора (стягувача) про наявність правового режиму спільної часткової власності на рухому неподільну річ; у разі якщо боржник не повідомив виконавця та/або кредитора (стягувача) про правовий режим спільної часткової власності на рухому неподільну річ і відбулося звернення стягнення на рухому неподільну річ (продаж на торгах, передача стягувачу), то права та інтереси іншого співвласника (-ів), який (які) не є боржником (-ами), у спільній частковій власності на неподільну річ мають захищатися шляхом виплати компенсації від недобросовісного співвласника, який не повідомив виконавця та/або кредитора (стягувача) про наявність правового режиму спільної часткової власності на рухому неподільну річ;
суди не встановили про те, що боржник ОСОБА_3 , як відповідач у справі № 450/3344/18 який визнав позов та як інший співвласник в праві спільної часткової власності, повідомив виконавця та/або кредитора (стягувача) про правовий режим спільної часткової власності на рухомі неподільні речі (спірні автомобілі). Тому права та інтереси позивача як іншого співвласника, який не є боржником, у спільній частковій власності на неподільну річ мають захищатися шляхом виплати компенсації від недобросовісного співвласника, який не повідомив виконавця та/або кредитора (стягувача) про наявність правового режиму спільної часткової власності на рухомі неподільні речі.
За таких обставин, суди зробили помилковий висновок про наявність підстав для визнання незаконними і скасування постанов та актів приватного виконавця про передачу майна стягувачу у рахунок погашення боргу.
Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що судові рішення в оскарженій частині постановлені без додержання норм матеріального права. У зв`язку із наведеним касаційний суд вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити, судові рішення в оскарженій частині скасувати; ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання незаконними і скасування постанов та актів приватного виконавця про передачу майна стягувачу у рахунок погашення боргу.
ОСОБА_2 сплачено судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 3 468,40 грн та за подання касаційної скарги у розмірі 4 294,40 грн. Тому з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 належить стягнути сплачений судовий збір.
Висновки про правильне застосування норм права
У постанові палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об`єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об`єднаної палати, Великої Палати (частина друга статті 416 ЦПК України).
На підставі викладеного, частини другої статті 416 ЦПК України, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду висловлює такі висновки про застосування норм права.
Вимоги про оспорення акту та постанови про передачу майна стягувачу у рахунок погашення боргу є спором про право цивільне, пов`язані, зокрема, з належністю майна особі, незалежно від того, хто оспорює такі акти та постанови (боржник чи інша заінтересована особа). Вирішення таких спорів здійснюється судами цивільної юрисдикції.
Критерієм віднесення речей до рухомих визначається можливість їх вільного переміщення у просторі. Автомобіль є рухомою річчю. За критерієм подільності автомобіль є неподільною є річчю, тобто, такою, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення.
Законодавець в ЦК України, як основному регуляторі приватних відносин, передбачив у частині другій статті 366 ЦК України механізм звернення стягнення на частку в праві спільної часткової власності на неподільну річ. Очевидно, що такий механізм може бути реалізованим у тому разі, якщо боржник у виконавчому провадженні (співвласник рухомої неподільної речі), з урахуванням вимог доброї совісті, повідомив виконавця та/або кредитора (стягувача) про наявність правового режиму спільної часткової власності на рухому неподільну річ.
У разі якщо боржник не повідомив виконавця та/або кредитора (стягувача) про правовий режим спільної часткової власності на рухому неподільну річ і відбулося звернення стягнення на рухому неподільну річ (продаж на торгах, передача стягувачу), то права та інтереси іншого співвласника (-ів), який (які) не є боржником (-ами), у спільній частковій власності на рухому неподільну річ мають захищатися шляхом виплати компенсації від недобросовісного співвласника, який не повідомив виконавця та/або кредитора (стягувача) про наявність правового режиму спільної часткової власності на рухому неподільну річ.
Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.
Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 08 серпня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 04 липня 2023 року у частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Баірової Наталії Михайлівни, ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про визнання незаконними і скасування постанов та актів приватного виконавця про передачу майна стягувачу у рахунок погашення боргу скасувати та ухвалити у цій частині нове рішення.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Баірової Наталії Михайлівни, ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про визнання незаконними і скасування постанов та актів приватного виконавця про передачу майна стягувачу у рахунок погашення боргу відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 7 762,80 грн сплаченого судового збору.
З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Личаківського районного суду м. Львова від 08 серпня 2022 року та постанова Львівського апеляційного суду від 04 липня 2023 року у скасованих частинах втрачають законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: А. І. Грушицький
Б. І. Гулько
Д. Д. Луспеник
С. О. Погрібний
І. М. Фаловська
М. Є. Червинська
