Єдиний державний реєстр судових рішень
УХВАЛА
01 листопада 2023 року
м. Київ
справа № 183/1464/22
провадження № 61-7478св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач),
Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа - Орган опіки та піклування виконавчого комітету Новомосковської міської ради Дніпропетровської області,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на заочне рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 30 травня 2022 року у складі судді Сороки О. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 квітня 2023 року у складі колегії суддів: Никифоряка Л. П., Гапонова А. В., Новікової Г. В.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про відібрання в батька малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
На обґрунтування своїх вимог посилалася на те, що з 23 травня 2008 ороку перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , від якого мають спільного сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Шлюб розірваний на підставі рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 16 листопада 2017 року.
Окрім того, рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09 листопада 2021 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 06 квітня 2022 року, визначено місце проживання дитини разом з матір`ю в будинку АДРЕСА_1 .
Незважаючи на це, відповідач без її згоди самовільно забрав сина, який проживав разом із нею, утримує його за місцем свого проживання та не повертає матері.
Посилаючись на незаконність дій відповідача, позивачка просила відібрати у ОСОБА_2 малолітню дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та повернути матері ОСОБА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Заочним рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 30 травня 2022 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.
Відібрано у ОСОБА_2 дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та повернуто матері ОСОБА_1 .
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано наявністю правових підстав для захисту прав позивачки та малолітньої дитини, оскільки відповідач у добровільному порядку судове рішення, яким визначення місце проживання малолітнього ОСОБА_3 разом із матір`ю, не виконує та протиправно утримує дитину за іншим місцем проживання.
Ухвалою Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 227 жовтня 2-22 року заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 30 травня 2022 року залишено без задоволення.
Короткий зміст постанови апеляційної інстанції
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 18 квітня 2023 року за наслідками розгляду апеляційної скарги ОСОБА_2 рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з рішенням місцевого суду як таким, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, вважав його законним і обґрунтованим.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
18 травня 2023 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами обох інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме судові рішення оскаржується з підстав того, що суд не дослідив зібрані у справі докази та встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункти 1, 4 частина третя статті 411 ЦПК України).
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга аргументована тим, що суди неповно дослідили обставини справи, не надали їм належної правової оцінки та дійшли помилкових висновків при вирішенні справи.
Рішення суду про визначення місця проживання сина з матір`ю не зобов`язує ані його (відповідача), ані сина постійно та безперервно проживати з позивачкою та не забороняє йому та сину за бажанням останнього проживати разом.
Суди не врахували думку сина ОСОБА_3 , який сам вирішив жити із батьком і не бажає жити з матір`ю. Посилання суду на відсутність згоди матері на переміщення дитини за місцем проживання батька жодними доказами не підтверджено. ОСОБА_3 має право проживати як з матір`ю так і з батьком, жодним нормативним актом не передбачено отримання згоди матері на спілкування та проживання із батьком дитини.
Доводи інших учасників справи
Відзив/заперечення на касаційну скаргу не надходили.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 03 серпня 2023 року відкрито касаційне провадження у даній справі.
Витребувано з Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області цивільну справу № 183/1464/22 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Орган опіки та піклування виконавчого комітету Новомосковської міської ради Дніпропетровської області, про відібрання дитини.
Зупинено виконання заочного рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 30 травня 2022 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 18 квітня 2023 року до закінчення касаційного провадження.
Ухвалою Верховного Суду від 09 жовтня 2023 року справу № 183/1464/22 призначено до судового розгляду.
Обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
Суди встановили, що з 23 травня 2008 ороку ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірваний на підставі рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 16 листопада 2017 року.
Від шлюбу мають спільного сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09 листопада 2021 року у справі № 183/4826/17 відмовлено ОСОБА_2 в задоволенні позову до ОСОБА_1 про визначення місця проживання дитини та задоволено зустрічний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини. Визначено місце проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з матір`ю ОСОБА_1 .
Вказане судове рішення переглядалося судами вищих інстанцій в апеляційному та касаційному порядку і залишене без змін.
Відповідно до висновку від 13 січня 2021 року інспектора ЮП СП Новомосковського ВП ГУНП в Дніпропетровській області 11 січня 2021 року ОСОБА_1 зверталася до відділення поліції з приводу того, що її колишній чоловік забрав дитину та відмовляється повертати, однак вирішення такого питання не відноситься до компетенції органів Національної поліції України.
У довідці Комунального закладу «Дніпропетровський центр соціально-психологічної допомоги» Дніпропетровської обласної ради від 16 червня 2022 року зазначено, що відповідно до висновку за результатом психологічного обстеження, проведеного за зверненням відповідача, практичним психологом та соціальним педагогом надано рекомендації про те, що дитина повинна перебувати в режимі емоційної стабільності та безпечному середовищі, неприпустиме насильницьке переміщення дитини в негармонійне для неї середовище; при вирішенні питання щодо місця проживання слід враховувати побажання дитини; спілкування з батьками не повинно набувати риси психотравмуючої події. Виховний процес повинен сприяти емоційному, когнітивному, особистому розвитку дитини та допомагати набувати користі навички для подолання труднощів у подальшому дорослому житті; та задля більш об`єктивної оцінки ситуації матері ОСОБА_1 рекомендовано пройти психологічне діагностування її батьківського потенціалу, стилю поведінки та психоемоційного стану.
Позиція Верховного Суду
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про необхідність передачі справи на розгляд Об`єднаної Палати Верховного Суду, з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходила Друга судова палата Касаційного цивільного суду, передаючи справу на розгляд Об`єднаної Палати Верховного Суду
Відповідно до частин першої, другої статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Згідно з частиною першою статті 162 СК України якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання. Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров`я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам.
Ця норма права встановлює правові наслідки протиправної зміни місця проживання малолітньої дитини одним із батьків (з яким вона не проживає) або третьою особою. Положення цієї статті покликані захистити права того з батьків, з ким в силу закону чи на підставі рішення суду визначено проживання дитини, від неправомірних дій другого з батьків щодо зміни її місця проживання.
Відібрання дитини у контексті статті 162 СК України - це насамперед спосіб захисту прав та інтересів дитини, в зв`язку з чим у кожному випадку треба виявити і оцінити позитивний результат у долі дитини, який має настати, однак з урахуванням права кожного з батьків та добросовісної поведінки батьків задля дотримання прав дитини та кожного з них.
Положення частини першої статті 162 СК України, якою передбачено відібрання дитини, покликані захистити права того з батьків, з ким на підставі рішення суду визначено проживання дитини (див. висновки у постановах Верховного Суду від 27 липня 2022 року у справі № 475/431/21 та від 21 червня 2023 року у справі № 336/2426/20).
Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров`я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам.
Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
За правилами статті 9 Конвенції про права дитини держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Відповідно до статті 18 Конвенції про права дитини батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
У справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року ЄСПЛ наголошено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.
Аналіз наведених норм права, зокрема й практики Європейського суду з прав людини, дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.
У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій установили, що рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09 листопада 2021 року, яке набрало законної сили у справі № 183/4826/17, визначено місце проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з матір`ю ОСОБА_1 .
Суд першої інстанції, виходячи з положень частини першої статті 162 СК України, дійшов висновку про задоволення позову ОСОБА_1 про відібрання дитини від батька з огляду на те, що судовим рішенням, яке набрало чинності, визначено основне постійне місце проживання сина сторін ОСОБА_3 з матір`ю, відповідач у добровільному порядку це рішення не виконує та протиправно утримує дитину за іншим місцем проживання.
Апеляційний суд, залишаючи рішення місцевого суду без змін, зазначив, що, ураховуючи юридичну природу спірних правовідносин, під час вирішення питання про відібрання дитини суд обґрунтовано виходив із того рішення, яке вже прийнято судом.
Таким чином, суди вважали правовою підставою задоволення позову про відібрання малолітньої дитини у батька частину першу статті 162 СК України, фактичною підставою - невиконання відповідачем судового рішення щодо визначення місця проживання дитини з матір`ю.
Касаційний цивільний суд у складі різних судових колегій неодноразово робив висновок, що невиконання одним з батьків судового рішення щодо визначення місця проживання дитини з іншим з батьків, яке набрало законної сили, відсутність законодавчого врегулювання примусового виконання рішення суду про визначення місця проживання дитини, є підставою для захисту прав позивача у порядку, визначеному статтею 162 СК України.
Зокрема, подібні висновки зроблені у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від: 26 лютого 2020 року у справі № 742/1593/19 (провадження № 61-1317св20), 26 лютого 2020 року у справі № 650/1631/19 (провадження № 61-1480св20), 30 березня 2021 року у справі № 753/24507/18 (провадження № 61-21783св19), Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від: 03 травня 2018 року у справі № 350/1258/17 (провадження № 61-15487св18), 01 серпня 2018 року у справі № 592/9104/17-ц (провадження № 61-15619св18), 26 травня 2021 року у справі № 241/638/20 (провадження № 61-2006св21), Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 липня 2022 року у справі № 475/431/21 (провадження № 61-2794св22).
Водночас Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 682/2778/17 (провадження № 61-37919св18) зробив протилежний висновок та зазначив, що «фактично підставами пред`явленого позову позивач визначила факт невиконання ухваленого рішення суду про визначення місця проживання дитини, що набрало законної сили та підлягало примусовому виконанню. А отже, Верховний Суд визнає безпідставними висновки судів про застосування положень частини першої статті 162 СК України як підстави для відібрання дитини від батька». Верховний Суд переконався у відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог, що спрямовані виключно на забезпечення виконання рішення суду, ухваленого у іншій справі.
Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати.
Тлумачення частини другої статті 403 ЦПК України, з урахуванням принципу розумності, свідчить, що єдиною передбаченою законом умовою реалізації права колегії суддів є доходження судом висновку про необхідність відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати.
Розглядаючи цю справу, обговоривши доводи заявника, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про необхідність передачі справи, яка переглядається, на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду для відступу від висновку щодо застосування частини першої статті 162 СК України у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 682/2778/17 (провадження № 61-37919св18).
Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року).
Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Зазначене свідчить про застосування судом касаційної інстанції у різних складах принципово різного підходу щодо застосування норм матеріального права, зокрема частини першої статті 162 СК України, що викликає необхідність усунення виявлених розбіжностей у практиці їх розгляду Верховним Судом.
Ухвалення протилежних чи суперечливих судових рішень, особливо судом вищої інстанції, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріпленого в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень.
У зв`язку з наведеним, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, вважає необхідним передати зазначену справу на розгляд Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Керуючись статтями 260, 403, 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Передати на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справу № 183/1464/22 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Орган опіки та піклування виконавчого комітету Новомосковської міської ради Дніпропетровської області, про відібрання дитини.
Ухвала суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді:А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун М. Ю. Тітов
