ОКРЕМА ДУМКА
судді Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б.
щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 8 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21) (провадження № 12-42гс22) за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «Зв`язоктехсервіс» в особі ліквідатора Шевцова Євгена Вікторовича до ТОВ «Ай-Тек Україна» за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Приватного акціонерного товариства «Національна енергетична компанія «Укренерго» (далі - НЕК «Укренерго») про визнання договору недійсним у межах справи за заявою ТОВ «Систем пауер інжиніринг» до ТОВ «Зв`язоктехсервіс» про банкрутство
Короткий виклад історії справи
В межах справи про банкрутство ТОВ «Зв`язоктехсервіс» (його ліквідатор - арбітражний керуючий Шевцов Є. В.) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до ТОВ «Ай-Тек Україна» про визнання недійсним договору відступлення права вимоги від 1 липня 2016 року № 01/07 (далі - договір відступлення права вимоги).
На обґрунтування позовних вимог ліквідатор Шевцов Є. В. стверджував, що оспорюваний договір відступлення права вимоги за своєю природою є договором факторингу, отже, має бути визнаний недійсним, оскільки укладений з порушенням норм цивільного законодавства, що регулюють факторингові операції: частини третьої статті 1079 Цивільного кодексу України (далі - ЦК), пункту 2 частини першої статті 7 Закону України «Про ліцензування видів господарської діяльності», пункту 11 частини першої статті 4, частини п`ятої статті 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі - Закон про фінансові послуги), через те що право вимоги було відступлено на користь ТОВ «Ай-Тек Україна», яке не є фінансовою установою, не має і не мало відповідної ліцензії з надання фінансових послуг.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16 лютого 2022 року відмовлено повністю у задоволенні заяви ТОВ «Зв`язоктехсервіс» в особі ліквідатора Шевцова Є. В. про визнання недійсним договору відступлення права вимоги, укладеного між ТОВ «Зв`язоктехсервіс» і ТОВ «Ай-Тек Україна».
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 6 вересня 2022 року апеляційну скаргу НЕК «Укренерго» залишено без задоволення, а ухвалу Господарського суду міста Києва від 16 лютого 2022 року - без змін.
Ухвалюючи оскаржувану постанову, суд апеляційної інстанції послався на зміст оспорюваного договору та статті 509-514, главу 73 ЦК, статті 1, 4, 6 Закону про фінансові послуги і зазначив, що предметом оспорюваного договору є відступлення права вимоги до третьої особи (замовника за договором підряду) за плату (купівля-продаж), отже, за своєю правовою природою оспорюваний договір є договором купівлі-продажу майнового права, тому погодився з висновком суду першої інстанції про те, що оспорюваний договір не є договором факторингу.
У вересні 2022 року НЕК «Укренерго» звернулася до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Північного апеляційного господарського суду від 6 вересня 2022 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 16 лютого 2022 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21), у якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким повністю задовольнити позовні вимоги.
Підставою касаційного оскарження НЕК «Укренерго» визначила пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), посилаючись на неврахування судами попередніх інстанцій при оцінці правової природи оспорюваного договору висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18) та Верховного Суду від 21 грудня 2021 року у справі № 910/5617/21 і від 2 лютого 2022 року у справі № 910/21682/15 (910/18583/20), стосовно правової природи договору факторингу та інших договорів відступлення права вимоги, критеріїв їх розмежування.
На обґрунтування доводів касаційної скарги НЕК «Укренерго» посилається на ухвалення оскаржуваних рішень з порушенням норм процесуального та неправильним застосуванням норм матеріального права і, як наслідок, помилковість висновків судів про те, що оспорюваний договір не є договором факторингу, позаяк:
- умова, зафіксована в пункті 2.1 оспорюваного договору, що цей договір не є операцією факторингу, не змінює дійсної природи оспорюваного договору, про що зазначено у пункті 75 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18);
- твердження місцевого господарського суду про те, що передане за оспорюваним договором право вимоги не обмежується лише вимогами про сплату грошових коштів, суперечить змісту правочину та встановленим судами обставинам справи;
- безпідставним є посилання судів попередніх інстанцій на умову відтермінування оплати за оспорюваним договором як ознаку саме договору купівлі-продажу права вимоги, адже зазначене за усталеною судовою практикою не віднесено до критеріїв розмежування договору факторингу та інших договорів відступлення права вимоги;
- судами першої та апеляційної інстанцій помилково залишено поза увагою те, що розмір права вимоги (заборгованість за обладнання та програмне забезпечення в розмірі 17 335 901,01 грн, заборгованість за виконані роботи в розмірі 37 398 777,60 грн; три проценти річних; інфляційні втрати) набагато перевищує суму його продажу (1 000 000,00 грн) за оспорюваним договором, отже, вказує на отримання фактором плати за надання фінансової послуги (факторингу), що узгоджується з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18);
- апеляційний суд не мотивував відхилення доводів апелянта про необхідність врахування правових висновків щодо змісту та ознак договору факторингу, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18), натомість послався на постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21), не зазначивши, які саме правові висновки суду касаційної інстанції підлягають врахуванню у цій справі.
ТОВ «Ай-Тек Україна» подало відзив на касаційну скаргу НЕК «Укренерго», в якому просить відмовити в її задоволенні. У відзиві ТОВ «Ай-Тек Україна» зазначає, що НЕК «Укренерго» в касаційній скарзі наводить судову практику без врахуванням останніх висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.
Крім того, ТОВ «Ай-Тек Україна» звертає увагу, що ухвалою Господарського суду міста Києва від 30 червня 2021 року, залишеною без змін постановами Північного апеляційного господарського суду від 22 грудня 2021 року та Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21 червня 2022 у справі № 910/8115/19 (910/18547/20), відмовлено в задоволенні позовної заяви НЕК «Укренерго» про визнання недійсним договору відступлення права вимоги.
Таким чином, на думку ТОВ «Ай-Тек Україна», факт укладення між ТОВ «Зв`язоктехсервіс» і ТОВ «Ай-Тек Україна» договору відступлення права вимоги є встановленим та не підлягає доказуванню в інших справах.
ТОВ «Ай-Тек Україна» також вважає, що НЕК «Укренерго» не надала належних та допустимих доказів, які б підтверджували порушення її прав та інтересів шляхом укладення оспорюваного договору відступлення.
Велика Палата Верховного Суду постановою від 8 серпня 2023 року касаційну скаргу НЕК «Укренерго» задовольнила частково. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 6 вересня 2022 року і ухвалу Господарського суду міста Києва від 16 лютого 2022 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21) скасувала та прийняла нове рішення про відмову в позові.
Основні мотиви, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 8 серпня 2023 року, крім іншого дійшла такого висновку.
За змістом частини третьої статті 302 ГПК суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія суддів вважає за необхідне відступити саме від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а не від будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови.
Відповідно до правових висновків, викладених у вказаних постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18) та від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21), договір факторингу є правочином, який характеризується тим, що: а) йому притаманний специфічний суб`єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові, операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором); б) його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги); в) метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника; г) за таким договором відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату; д) його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватись у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо; е) вимоги до форми такого договору визначені у статті 6 Закону про фінансові послуги. Правочин, якому не притаманні перелічені ознаки, є не договором факторингу, а правочином з відступлення права вимоги.
Разом з тим у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) Велика Палата Верховного Суду вказала, що відповідно до глави 73 ЦК правова природа факторингу полягає у наданні фактором (посередником) платної фінансової послуги клієнту. Зміст цієї послуги полягає у наданні (фінансуванні) фактором грошових коштів клієнту за плату. При цьому клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до боржника. Клієнт може зобов`язатись відступити факторові свою грошову вимогу до боржника в рахунок виконання свого зобов`язання з повернення отриманих коштів та здійснення оплати за надану фінансову послугу. Або клієнт може зобов`язатись відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання свого зобов`язання перед фактором, яке в майбутньому буде виконане клієнтом шляхом сплати факторові коштів, у тому числі за надану фінансову послугу (пункт 47 постанови).
Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) навела такі ознаки договору факторингу: 1) предметом договору є надання фінансової послуги за плату; 2) зобов`язання, в якому клієнтом відступається право вимоги, може бути тільки грошовим; 3) договір факторингу має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, а й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 4) договір факторингу укладається тільки в письмовій формі та має містити визначені Законом про фінансові послуги умови; 5) мета договору полягає у наданні фактором та отриманні клієнтом фінансової послуги (пункт 48 постанови).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) також зазначила, що договір відступлення права вимоги та договір факторингу можуть мати схожі умови, проте їх правова природа, предмет і мета укладення суттєво відрізняються (пункт 49 постанови).
Вирішуючи виключну правову проблему щодо розмежування договорів відступлення права вимоги та факторингу, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що слід виходити з наведених вище суттєвих ознак указаних договорів, які відрізняють договір відступлення права вимоги від договору факторингу. Так, якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші суттєві умови договору притаманні як договорам відступлення права вимоги, так і договорам факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату) попередньому кредитору, у суду немає підстав вважати такий договір відступлення права вимоги договором факторингу. Якщо укладений договір відступлення права вимоги містить умови, які притаманні виключно договору факторингу, або навпаки, то суд має з`ясувати, який саме договір укладений сторонами, з урахуванням усієї сукупності його суттєвих ознак (пункти 50-52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21)).
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що висновки, викладені у її постановах від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18) та від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21), містять усі необхідні критерії, за якими розрізняються договір факторингу та договір відступлення (у тому числі купівлі-продажу) права вимоги.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) пов`язує дотримання принципу правової визначеності із забезпеченням єдності судової практики. Однак суд не наполягає на її незмінності, оскільки неспроможність забезпечити динамічний та еволюційний підхід у тлумаченні може призвести до ризику створення перепон під час проведення реформ або запровадження покращень. Разом з тим наявність глибоких і довгострокових розходжень у судовій практиці, неспроможність правової системи держави подолати їх усе ж таки призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд.
З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Велика Палата Верховного Суду повинна мати ґрунтовні підстави: її попередні рішення мають бути помилковими чи застосований у цих рішеннях підхід має очевидно застаріти внаслідок розвитку у певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.
За змістом ГПК, Велика Палата Верховного Суду висловлює правові висновки у конкретних справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи.
Зважаючи на різноманітність правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, ураховуючи фактичні обставини, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду в кожній конкретній справі.
Відмінність фактичних обставин справи, яка розглядається, порівняно з фактичними обставинами справи, у якій висловлена правова позиція Великою Палатою Верховного Суду, за відсутності різних підходів судів до вирішення подібної правової проблеми з такими ж фактичними обставинами не є підставою для уточнення висновків Великої Палати Верховного Суду.
Більшість суддів Великої Палати Верховного Суду вважає, що передаючи справу № 910/8115/19 (910/13492/21) на розгляд Великої Палати Верховного Суду з мотивів необхідності відступлення від висновків щодо застосування статей 512-519, 656, 1077-1079 ЦК у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених рішеннях Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду не навів достатніх мотивів, необхідних для відступу від зазначених висновків Верховного Суду, не вказав на неоднозначність чи суперечливість таких висновків, їх непослідовність чи неможливість застосування.
Разом із цим Велика Палата Верховного Суду нагадала, що суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме її останню правову позицію (подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 (провадження № 14-435цс18)).
Підстави і мотиви для висловлення окремої думки
Згідно із частиною третьою статті 34 ГПК суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.
Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення ЄСПЛ у справі від 28 жовтня 1999 року «Брумареску проти Румунії»).
Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення ЄСПЛ від 29 листопада 2016 року «Парафія греко-католицької церкви у місті Люпені проти Румунії»). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення ЄСПЛ від 22 листопада 1995 року «С. В. проти Сполученого Королівства).
У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме в тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції»; рішення у справі від 11 квітня 2013 року «Вєренцов проти України»).
У рішенні ЄСПЛ у справі «Аксіс та інші проти Туреччини» зазначено, що очевидні суперечності у прецедентній практиці вищого суду та невиконання механізму, спрямованого на забезпечення гармонізації судової практики, стали причиною порушення прав громадян на справедливий судовий розгляд.
Відповідно до статті 36 Закону України від від 2 червня 2016 року №1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.
Згідно із частиною шостою статті 13 цього Закону висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Частиною четвертою статті 236 ГПК передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норми права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до частини п`ятої статті 302 ГПК суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Як зазначено раніше, об`єктом касаційного перегляду у цій справі є ухвала Господарського суду міста Києва від 16 лютого 2022 року, залишена без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 6 вересня 2022 року, якою відмовлено повністю у задоволенні заяви ТОВ «Зв`язоктехсервіс» в особі ліквідатора Шевцова Є. В. про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги, укладеного між ТОВ «Зв`язоктехсервіс» і ТзОВ «Ай-Тек Україна».
Відхиляючи доводи позивача про те, що оспорюваний договір за своєю правовою природою є договором факторингу, суди виходили зі змісту цього договору та статей 509-514, глави 73 ЦК, статей 1, 4, 6 Закону про фінансові послуги, відтак дійшли висновку, що між відповідачами укладено договір купівлі-продажу майнового права, оскільки: його предметом є відступлення права вимоги до третьої особи (замовника за договором підряду) за плату (купівля-продаж); договір відступлення права вимоги не має на меті фінансування новим кредитором первісного кредитора, адже за його змістом право вимоги переходить від первісного кредитора до нового кредитора відразу з моменту його підписання сторонами договору відступлення права вимоги (пункт 2.2 договору); оплата відступленого права відбувається зі значним відтермінуванням - 1 095 днів з моменту підписання договору (пункт 3.1 договору); у пункті 2.1 договору сторони прямо визначили, що вказаний договір не є операцією факторингу.
Суд апеляційної інстанції послався на відповідність такої оцінки оспорюваного договору висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21), відхиливши посилання апелянта на правові висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18) стосовно визначення різниці між реальною ціною вимоги і ціною вимоги, передбаченою в договорі, право вимоги за яким передається, як однієї з форм плати клієнта за послугу фінансування у правовідносинах факторингу.
НЕК «Укренерго» із такою мотивацією не погодилась та вважає, що суди попередніх інстанцій застосували помилкові критерії розмежування договору факторингу та інших договорів відступлення права вимоги, безпідставно залишивши поза увагою, що «номінальна вартість» права вимоги (заборгованість за обладнання і програмне забезпечення в розмірі 17 335 901,01 грн; за виконані роботи в розмірі 37 398 777,60 грн; 3% річних; інфляційні втрати) набагато перевищує ціну його продажу (1 000 000,00 грн) за оспорюваним договором, що вказує на надання фактором фінансової послуги за плату та є визначальною ознакою договору факторингу відповідно до правових висновків, викладених, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження 12-97гс18).
Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, дійшовши висновку про наявність у цій справі проблематики, яка має значення для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики щодо ґрунтовного розмежування договору факторингу та інших договорів відступлення права вимоги, зокрема договору купівлі-продажу права грошової вимоги з дисконтом, та необхідності уніфікації підходів до кваліфікації таких договорів і тлумачення їх умов відповідно до статей 512-519, 656, 1077 -1079 ЦК та висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження 12-97гс18) та від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-97гс18), ухвалою від 17 листопада 2022 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18) визначила, що договір факторингу є правочином, який характеризується тим, що:
а) йому притаманний специфічний суб`єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором);
б) його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги);
в) метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника;
г) за таким договором відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату;
д) його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватись у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо;
е) вимоги до форми такого договору визначені у статті 6 Закону про фінансові послуги. Правочин, якому не притаманні перелічені ознаки, є не договором факторингу, а правочином з відступлення права вимоги. Порушення вимог до форми, змісту, суб`єктного складу договору факторингу відповідно до статті 203 ЦК зумовлює його недійсність.
У цій самій постанові Велика Палата Верховного Суду виснувала, що якщо право вимоги відступається «за номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов`язанні (частина третя статті 656 ЦК). Сама по собі назва договору не змінює його правової природи.
Велика Палата Верховного Суду у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18) погодилась із кваліфікацією оспорюваного договору відступлення права вимоги як договору факторингу, позаяк за цим договором первісний кредитор (клієнт) отримав фінансування в розмірі 1 693 908,74 грн, а новий кредитор (фактор) набув право одержання прибутку у формі різниці між номінальною вартістю права вимоги, що відступається, і ціною вимоги, що передбачена договором про відступлення права вимоги, що виразилася в отриманні прав вимоги на стягнення (отримання) від боржника будь-яких грошових нарахувань, інших прав вимоги, які випливають зі змісту кредитного договору та факту його неналежного виконання боржником.
Отже, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18) був сформульований чіткий підхід до розмежування договору факторингу та інших договорів відступлення права вимоги, за яким, зокрема, передання права грошової вимоги з отриманням первісним кредитором від нового кредитора плати у меншому розмірі, ніж номінальна вартість такої вимоги, є факторинговою операцією.
Велика Палата Верховного Суду у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) відступила від власного загального висновку у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18) щодо відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичних осіб. Стосовно критеріїв розмежування договору факторингу та інших договорів відступлення права вимоги Велика Палата Верховного Суду акцентувала, що договір відступлення права вимоги та договір факторингу можуть мати схожі умови, проте їх правова природа, предмет та мета укладення суттєво відрізняються.
У цій справі Велика Палата Верховного Суду виснувала, що правова природа договору відступлення права вимоги полягає у тому, що у конкретному договірному зобов`язанні первісний кредитор замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений договором, у якому виникло таке зобов`язання, та на підставі аналізу статей 509, 510, 512, 513, 514 ЦК визначила такі ознаки договору відступлення права вимоги: 1) предметом договору є відступлення права вимоги виконання обов`язку у конкретному зобов`язанні; 2) зобов`язання, у якому відступлене право вимоги, може бути як грошовим, так і не грошовим (передача товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним, а може бути безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, у якому виникло відповідне зобов`язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов`язанні.
У свою чергу договір факторингу має такі ознаки: 1) предметом договору є надання фінансової послуги за плату; 2) зобов`язання, в якому клієнт відступає право вимоги, може бути тільки грошовим; 3) договір факторингу має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, а й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 4) договір факторингу укладається тільки в письмовій формі та має містити визначені Законом про фінансові послуги умови; 5) мета договору полягає у наданні фактором та отриманні клієнтом фінансової послуги.
Якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші суттєві умови договору притаманні як договору відступлення права вимоги, так і договору факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату) попередньому кредитору, у суду немає підстав вважати такий договір відступлення права вимоги договором факторингу. Якщо укладений договір відступлення права вимоги містить умови, які притаманні виключно договору факторингу, або навпаки, то суд має з`ясувати, який саме договір укладений сторонами, з урахуванням усієї сукупності його суттєвих ознак (пункти 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18, провадження № 12-1гс21).
Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зазначив, зокрема, таке.
У судовій практиці питання розмежування договору факторингу та інших договорів відступлення права вимоги проблематичне і досі не втратило своєї актуальності навіть після прийняття Великою Палатою Верховного Суду зазначених вище постанов, зокрема, при оспорюванні дійсності договору, за яким відступлено право грошової вимоги, з підстав приналежності до операцій (договорів) факторингу та недотримання встановлених законом спеціальних вимог до таких договорів.
Так, при вирішенні спору щодо дійсної природи договору відступлення права грошової вимоги головним критерієм віднесення його до договорів факторингу в судовій практиці залишається надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату), позаяк визначення на розсуд сторін в оспорюваному правочині його предмета і мети не може вважаться об`єктивним чи визначальним критерієм для його оцінки.
За недостатньої конкретизації цього критерію в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21), вирішуючи спори про визнання недійсним договору відступлення грошової вимоги (купівлі-продажу) з підстав недотримання вимог закону до укладення договорів факторингу, суди звертаються до відповідних висновків, викладених у постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18), зокрема, про те, що:
- договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу (пункт 63);
- плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбачено в договорі, право вимоги за яким передається (пункт 64);
- така різниця може виражатися в отриманні новим кредитором (фактором) від первісного кредитора таких прав щодо боржника: а) права вимоги на стягнення (отримання) від боржника будь-яких грошових нарахувань та вимог, у тому числі передбачених кредитним договором заходів відповідальності, які виникли у первісного кредитора до боржника до моменту укладення цього договору; б) права вимоги, яке випливає з факту неналежного виконання боржником умов кредитного договору, в тому числі право на дострокове стягнення суми кредиту, процентів та інших пов`язаних з цим сум; в) права будь-яких інших вимог згідно з генеральним договором та кредитним договором (пункт 72).
Не відступаючи від цих висновків, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1 гс21) за позовом про визнання недійсним договору відступлення права грошової вимоги, реалізованого на електронних торгах, зазначила, що можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути обумовлена ліквідністю цього майнового права та сама по собі (за відсутності інших ознак) не свідчить про наявність фінансової послуги, яка надається новим кредитором попередньому.
Варто також зазначити, що у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) Велика Палата Верховного Суду відступила від загального висновку, сформульованого у постанові від 31 жавтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18), конкретизувавши цей висновок так, що відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації (пункт 62 постанови).
Висновки
З огляду на викладене ввважаю, що різні підходи в судовій практиці до кваліфікації оспорюваних договорів факторингу та відступлення права вимоги, часткова конкуренція правових висновків у справах № 909/968/16 і № 906/1174/18, недостатня конкретизація такого висновку в останній справі та ухилення Великої Палати Верхового Суду у справі № 910/8115/19 (910/13492/21) від обов?язку забезпечення сталості та єдності судової практики не сприяє забезпеченню розвитку права.
Суддя Великої Палати
Верховного Суду О. Б. Прокопенко