Єдиний державний реєстр судових рішень
ВОЛИНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 червня 2023 року ЛуцькСправа № 140/7973/22
Волинський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого-судді Димарчук Т.М.,
при секретарі судового засідання Аршулік С.Р.,
за участю представника позивача Омелюка С.В.,
представника відповідача Державної податкової служби України Борисевича Д.В.,
представника відповідача Державної податкової служби у Волинській області Грицишиної І.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну за позовом ОСОБА_1 до Державної податкової служби України, Головного управління ДПС у Волинській області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди,
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 (далі ОСОБА_1 , позивач) звернулась з позовом до Державної податкової служби України (далі ДПС України, відповідач 2), Головного управління ДПС у Волинській області (далі ГУ ДПС у Волинській області, відповідач 1) про визнання протиправним та скасування наказу в.о. голови ДПС України від 10.11.2022 №1706-о, яким звільнено ОСОБА_1 з посади начальника ГУ ДПС у Волинській області; поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника ГУ ДПС у Волинській області; стягнення з ГУ ДПС у Волинській області середнього заробітку за час вимушеного прогулу; стягнення з ДПС України моральної шкоди в розмірі 100 000 грн.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що наказом в.о. голови ДПС України від 31.01.2022 №85-о ОСОБА_1 звільнено із посади начальника ГУ ДПС у Волинській області за угодою сторін згідно з частиною другою статті 86 Закону України Про державну службу.
Вважаючи цей наказ незаконним, протиправним та таким, що прийнятий з порушенням норм чинного законодавства, позивач звернулася до суду за захистом порушеного права.
Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 27.10.2022 у справі №140/2640/22 визнано протиправним та скасовано наказ в.о. голови ДПС України від 31.01.2022 № 85-о, яким звільнено ОСОБА_1 з посади начальника ГУ ДПС у Волинській області, поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника ГУ ДПС у Волинській області з 01.02.2022 та стягнуто з ГУ ДПС у Волинській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 436200,96 грн з проведенням необхідних відрахувань відповідно до чинного законодавства.
Після набрання законної сили рішенням суду, ДПС України наказом від 10.11.2022 №1705- о скасувала наказ ДПС України від 31.01.2022 №85-о «Про звільнення ОСОБА_1 » та поновила позивача на посаді начальника ГУ ДПС у Волинській області з 01.02.2022. Цього ж дня (10.11.2022) в.о. голови ДПС України винесено наказ №1706-о, згідно з яким припинено державну службу та звільнено ОСОБА_1 , начальника ГУ ДПС у Волинській області, 01 лютого 2022 року за угодою сторін, згідно з частиною другою статті 86 Закону України від 10.12.2015 №889-VIII «Про державну службу», а також наказано ГУ ДПС у Волинській області забезпечити проведення розрахунку з ОСОБА_1 .
Такі дії ДПС України позивач вважає незаконними, необгрунтованими та такими, що не відповідають нормам чинного законодавства, а відповідно тягнуть за собою скасування наказу ДПС України від 10.11.2022 №1706-о про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника ГУ ДПС у Волинській області.
Вказує на те, що оскільки суд задовольнив її вимоги про поновлення на роботі, то у період, коли справа розглядалась судом, вона вважалась такою, що працювала на посаді начальника ГУ ДПС у Волинській області.
Зазначене свідчить про те, що заява про звільнення за угодою сторін з 01.02.2022 є не актуальною, а прийняте рішення ДПС України про звільнення її з посади начальника ГУ ДПС у Волинській області з 01.02.2022 є незаконним. Крім того, заява була написано позивачем під тиском з боку керівництва, без фактичної її згоди, в день, коли вона перебувала за адресою відповідача 2 (28.01.2022). Написання тексту заяви їй було продиктовано. Вказану заяву написано без дати підписання та дати з якої позивач мала намір звільнитися, з огляду на що заява не відповідала її дійсному волевиявленню на припинення державної служби.
Зауважує, що її звернення до суду та задоволення позовних вимог у справі №140/2640/22 свідчить про відсутність її волі та бажання звільнятись за угодою сторін.
Для звільнення у теперішній період часу потрібно її волевиявлення, а винесення наказу №1706-о від 10.11.2022 про звільнення з посади ОСОБА_1 з 01.02.2022 не співпадає з її бажанням та волею, оскільки вона зверталась до суду за захистом своїх порушених прав, що підтверджує відсутність бажання бути звільненою. Заяви про звільнення з посади уже після виконання постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 27.10.2022 у справі №140/2640/22 та після її поновлення на посаді (10.11.2022), не було написано, що і свідчить про незаконні дії ДПС України.
Зазначила, що з 01.02.2022 вона перебувала на лікарняному, а відповідно до ч.3 ст. 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи роботодавця в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці.
Заява, на підставі якої її звільнено, уже була предметом розгляду судом у справі №140/2640/22 і їй дана належна правова оцінка, а тому відповідач 2 неправомірно звільнив її з посади на підставі такої заяви, а іншої вона не писала, що свідчить про відсутність її волевиявлення на звільнення за угодою сторін.
Позивач вказала, що незаконними діями ДПС України їй завдано моральної шкоди у розмірі 100000 грн.
З наведених підстав просить позовні вимоги задовольнити.
Ухвалою судді Волинського окружного адміністративного суду Сороки Ю.Ю. від 09.12.2022 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі, її розгляд призначено за правилами загального позовного провадження.
Представниками ДПС України та ГУ ДПС у Волинській області було подано відзиви на позовну заяву (а.с.47-49, 53-54 том 1) у яких вони (кожен зокрема) просили відмовити у задоволенні позовних вимог, обгрунтувавши свою позицію наступним.
Статтею 84 Закону України від 10.12.2015 № 889-VIII Про державну службу (далі Закон № 889) передбачено, що державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб`єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення.
Державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого строку, передбаченого частиною першою цієї статті, в інший строк за взаємною домовленістю із суб`єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов`язків державним органом.
Суб`єкт призначення зобов`язаний звільнити державного службовця у строк, визначений у поданій ним заяві, у випадках, передбачених законодавством про працю.
Позивачем не було подано жодних заяв про анулювання угоди про звільнення або відкликання заяви про звільнення, що свідчить про погодження позивача із звільненням. Щодо неактуальності заяви то зазначають, що постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 27.10.2022 у справі №140/2640/22 не вказано про дефектність даної заяви та не визнано що вона була написана під тиском чи з якимось іншим порушенням прав позивачки. Тому висновки про написання заяви під тиском чи її підробку є надуманими та не підтверджуються належними доказами.
Окрім того, вважають, що не заслуговує на увагу вказівка позивача про неможливість її звільнення в період непрацездатності, оскільки заборона звільнення у період тимчасової непрацездатності працівника встановлена лише для випадків розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця (частина третя ст. 40 КЗпП України). У даному випадку звільнення відбулося на підставі ч. 2 ст. 86 Закону України «Про державну службу» (за угодою сторін). А тому, вказана заборона звільнення не стосується оспорюваних правовідносин.
Вважають необгрунтованою позицію позивача, що оскільки судовим рішенням у справі №140/2640/22 встановлено середній заробіток за час вимушеного прогулу з 01.02.2022 по 26.10.2022, то вона вважається такою, що працювала на посаді начальника ГУ ДПС у Волинській області. Поняття "заробітна плата" та "середній заробіток за час вимушеного прогулу" не є тотожними.
В силу вимог ст. 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Структура заробітної плати визначена у ст. 2 даного Закону. З аналізу вищенаведених вимог Закону вбачається, що середній заробіток ОСОБА_1 за час вимушеного прогулу не є заробітною платою, тобто оплатою її праці.
Виплата середнього заробітку позивачу за рішенням суду є юридичним фактом, що носить разовий характер.
Зазначили, що під моральною шкодою законодавець розуміє втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній особі. Позивачем не доведено та не надано суду відповідних доказів завдання їй моральної шкоди, також не наведено міркування, з яких позивачка виходила при визначені розміру шкоди, з огляду на що відсутні правові підстави для стягнення такої шкоди.
З наведених підстав просили відмовити у задоволенні позову.
У відповіді на відзив від 04.01.2023 (а.с.63-70 том 1) позивач підтримала позовні вимоги з мотивів та підстав викладених у позовній заяві. Додатково пояснила, що в силу того, що суд задовольнив її позовні вимоги про поновлення на роботі (у справі 140/2640/22), то вона вважається у період, коли розглядалась справа судом, такою, що працювала на посаді начальника ГУ ДПС у Волинській області. Це свідчить про те, що заява, яка була написана про звільнення за угодою сторін з 01.02.2022 є не актуальною, а прийняте рішення відповідачем 2 про звільнення з 01.02.2022 незаконним. Саме звернення до суду з позовом у справі 140/2640/22, свідчить про відсутність волі та бажання звільнятись за угодою сторін, а нової заяви вона не подавала. Позиція відповідача 1 відносно того, що жодна норма не вказує, що поновлена особа за час судової справи про поновлення вважається такою, що виконувала обов`язки за посадою з якої звільнено спростовується практикою Верховного Суду. Зокрема, у постанові 20.11.2019 у справі №200/1085/19-а (пункт 54, 55) Верховний Суд зауважив, що вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати. Моментом, з якого незаконно звільненого працівника необхідно вважати поновленим на роботі рішенням суду визначено день видання наказу про звільнення, а не день винесення судом рішення. Тобто, весь час вимушеного прогулу зараховується до трудового стажу і за весь цей час на користь працівника стягується грошове забезпечення. З урахуванням встановленої рішенням суду протиправності наказу про звільнення зі служби в органах внутрішніх справ, та, як наслідок, його скасування, позивач вважається таким, що знаходився у вимушеному прогулі, що фактично прирівнюється до проходження служби в органах внутрішніх справ.
Щодо моральної шкоди зазначила, що дії ДПС України, які полягають у звільненні її з посади змушують звертатись до суду за захистом своїх порушених прав. Це спричинило їй незручності у тому, що вона позбавлена належним чином забезпечити собі життя, оскільки відсутній постійний заробіток. Навіть після набрання законної сили постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 27.10.2022 у справі № 140/2640/22, ДПС України для уникнення виконання останньої, видала наказ про поновлення її на посаді, а після цього відразу про її звільнення, що стало підставою для нового судового розгляду, що потребувало значного часу, витрат на правову допомогу та спричинило інші незручності. Постійні судові засідання, неналежне виконання постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 27.10.2022 у справі № 140/2640/22, завдало їй психологічного тиску та страждань.
У запереченні (на відповідь на відзив) від 10.01.2023 представник ГУ ДПС у Волинській області підтримав доводи та аргументи відзиву, просив у задоволенні позовних вимог відмовити (а.с.99-101 том 1).
Ухвалою суду від 02.05.2023 задоволено заяву ДПС України про відвід головуючого судді у справі Сороки Ю.Ю.
Згідно з витягом з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05.05.2023 визначено склад суду (суддя Димарчук Т.М.) для розгляду справи.
Ухвалою від 08.05.2023 прийнято дану справу до провадження, вирішено її розглядати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання у справі.
Ухвалами Волинського окружного адміністративного суду від 17.05.2023 відмовлено у задоволенні клопотання представника ДПС України про призначення почеркознавчої експертизи, закрито підготовче провадження та призначено дану справу до розгляду по суті
Ухвалою суду від 07.06.2023 відмовлено у задоволенні заяви представника ГУ ДПС у Волинській області про відвід судді Димарчук Т.М. в даній адміністративній справі.
У судових засіданнях представник позивача Омелюк С.В. підтримав позовні вимоги та просив позов задовольнити.
Представники відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у судових засіданнях спросили відмовити у задоволенні позову з мотивів та підстав, викладених у відзивах на позов.
Суд, заслухавши пояснення сторін, перевіривши доводи позивача та відповідачів у заявах по суті справи, дослідивши письмові докази на предмет належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатності і взаємозв`язку доказів у їхній сукупності, дійшов висновку, що позов підлягає до часткового задоволення з наступних мотивів та підстав.
Судом встановлено, що наказом в.о. голови ДПС України від 31.01.2022 №85-о ОСОБА_1 звільнено із посади начальника ГУ ДПС у Волинській області за угодою сторін згідно з частиною другою статті 86 Закону України Про державну службу.
Вважаючи цей наказ незаконним, протиправним та таким, що прийнятий з порушенням норм чинного законодавства, позивач звернулася до суду за захистом своїх трудових прав та інтересів.
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 08.08.2022 у справі №140/2640/22 позов ОСОБА_4 до ДПС України, ГУ ДПС у Волинській області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, зобов`язання вчинити дії та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ в.о. голови ДПС України від 31.01.2022 № 85-о, яким звільнено ОСОБА_4 з посади начальника ГУ ДПС у Волинській області. Поновлено ОСОБА_4 на посаді начальника ГУ ДПС у Волинській області з 01.02.2022. Стягнуто з ГУ ДПС у Волинській області на користь ОСОБА_4 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 302160, 04 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено (а.с. 11-19 том 1).
Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 27.10.2022 у справі №140/2640/22, апеляційні скарги ДПС України та ГУ ДПС у Волинській області задоволено частково. Рішення Волинського окружного адміністративного суду від 08.08.2022 у справі №140/2640/22 скасовано у частині, яка стосується позовних вимог, які були задоволені на користь ОСОБА_1 та ухвалено у вказаній частині постанову, якою: визнано протиправним та скасовано наказ в.о. голови ДПС України від 31.01.2022 № 85-о, яким звільнено ОСОБА_1 з посади начальника ГУ ДПС у Волинській області; поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника ГУ ДПС у Волинській області з 01.02.2022 та стягнуто з ГУ ДПС у Волинській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 436200,96 грн з проведенням необхідних відрахувань відповідно до чинного законодавства (а.с.20-30 том 1).
Після набрання законної сили постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 27.10.2022у справі №140/2640/22, ДПС України винесло наказ від 10.11.2022 №1705- о згідно з яким скасовано наказ ДПС України від 31.01.2022 №85-о «Про звільнення ОСОБА_1 » та поновлено позивача на посаді начальника ГУ ДПС у Волинській області з 01.02.2022 (а.с. 34 том 1).
10.11.2022 в.о. голови ДПС України Тетяною Кірієнко винесено наказ №1706-о згідно з яким наказано: припинити державну службу та звільнити ОСОБА_1 , начальника ГУ ДПС у Волинській області, 01 лютого 2022 року за угодою сторін, згідно з частиною другою статті 86 Закону України від 10.12.2015 №889-VIII «Про державну службу», а також наказано ГУ ДПС у Волинській області забезпечити проведення розрахунку з ОСОБА_1 (а.с. 35 том 1).
Вважаючи наказ ДПС України №1706-о від 10.11.2022 протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернулася до суду з позовом за захистом своїх прав та законних інтересів.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходив з наступного.
Приписами статті 43 Конституції України гарантовано, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Відповідно до приписів статті 4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини (частина перша статті 1 КЗпП України).
Суспільні відносини, які охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу регулює Закон України Про державну службу від 10.12.2015 № 889 (Закон № 889), який набрав чинності з 01.05.2016.
Відповідно до статті 5 Закону № 889 відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Разом з цим, приписами статті 51 КЗпП України встановлено, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Суд зазначає, що трудовий договір може бути розірваний лише з підстав і в порядку, передбаченому трудовим законодавством (статті 2, 36, 40, 41 КЗпП України).
Згідно з вимогами пункту 3 частини першої статті 83 Закону № 889 державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (стаття 86 цього Закону).
Статтею 86 Закону № 889 визначено умови припинення державної служби за ініціативою державного службовця або за угодою сторін та встановлено, що державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб`єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення. Державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого строку, передбаченого частиною першою цієї статті, в інший строк за взаємною домовленістю із суб`єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов`язків державним органом. Суб`єкт призначення зобов`язаний звільнити державного службовця у строк, визначений у поданій ним заяві, у випадках, передбачених законодавством про працю.
Наведені положення кореспондуються із приписами частини першої статті 36 КЗпП України, згідно з пунктом 1 якої однією з підстав припинення трудового договору є угода сторін.
Відповідно до частини першої статті 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
За загальним правилом волевиявлення сторін трудового договору оформляється шляхом написання працівником заяви про прийом на роботу, а зі сторони власника (роботодавця) шляхом постановлення відповідного наказу про прийняття на роботу.
За тим же загальними правилом формальне оформлення припинення трудового договору за угодою сторін здійснюється з боку працівника шляхом написання заяви про звільнення із вказанням підстави та строку звільнення, а згода роботодавця на запропоновані працівником умови підтверджується відповідним наказом про звільнення, що повинен відповідати умовам запропонованим працівником.
Суд звертає увагу, що лише за дотримання наведених умов може йти мова про досягнення між сторонами (працівник та роботодавець) згоди щодо підстав та порядку припинення трудового договору (угода сторін в розумінні положень КЗпП України). При цьому саме строк звільнення запропонований працівником та погоджений роботодавцем у наказі про звільнення є ключовою ознакою припинення трудового договору за угодою сторін, яка відрізняє вказану підставу звільнення від інших, в тому числі від загальної звільнення за ініціативою працівника із обов`язковим попередженням роботодавця за 14 днів (стаття 38 КЗпП України, частина перша статті 86 Закону № 889).
Згідно з пунктом 8 постанови Пленуму Верховного Суду України Про практику розгляду судами трудових спорів від 06.11.1992 № 9, при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами.
Таким чином, основними умовами угоди про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України, щодо яких сторони трудового договору повинні дійти згоди, є підстава припинення трудового договору та строк, з якого договір припиняється. Визначення дати звільнення за згодою сторін є обов`язковою умовою такого звільнення, оскільки сприяє свідомому волевиявленню працівника щодо звільнення з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України, а також частиною другою статті 86 Закону № 889. Відсутність належного волевиявлення свідчить про відсутність підстав для висновку про наявність наміру працівника звільнитись саме за угодою сторін, а сама по собі згода роботодавця задовольнити прохання працівника про звільнення також не означає наявність угоди про припинення трудового договору за угодою сторін.
Виходячи зі змісту поняття угода сторін в контексті припинення трудового договору, суд зазначає, що відповідна угода тлумачиться як вільне волевиявлення обох сторін, за наявністю якого роботодавцем та найманим працівником досягається спільна згода на припинення трудових відносин у визначений строк.
Законодавством не встановлено відповідного порядку чи строків припинення трудового договору за угодою сторін, у зв`язку з чим вони визначаються працівником і власником або уповноваженим ним органом у кожному конкретному випадку.
У частині 1 п. 8 постанови пленуму Верховного Суду України Про практику розгляду судами трудових спорів від 06.11.1992 №9 зазначається, що при домовленості між працівником і роботодавцем про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП (який кореспондуються із приписами частини другої статті 86 Закону № 889) договір припиняється у строк, визначений сторонами.
Відповідно до постанов Верховного Суду від 12.08.2021 у справі № 826/20454/16, від 09.10.2019 по справі №804/9394/14 визначення дати звільнення за згодою сторін є обов`язковою умовою такого звільнення, оскільки сприяє свідомому волевиявленню державного службовця щодо звільнення з підстав, передбачених пунктом 1 статті 36 КЗпП України (положення якого кореспондуються із приписами частини другої статті 86 Закону №889).
Відсутність належного волевиявлення не дає підстав уважати наявність наміру державного службовця звільнитися саме за угодою сторін, а сама лише згода суб`єкта призначення задовольнити заяву державного службовця про звільнення не означає наявності угоди про припинення державної служби саме з підстав, передбачених пунктом 1 статті 36 КЗпП України.
Для цілей застосування пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України Верховний Суд України у постанові від 26.10.2016 у справі № 404/3049/15-ц (провадження № 6-1269цс16) сформулював підхід до розгляду трудових спорів щодо застосування цієї норми та вказав, що суди при вирішенні таких спорів повинні з`ясувати: чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою; чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видання наказу про звільнення; чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін; чи була згода власника або уповноваженого ним органу на анулювання угоди сторін про припинення трудового договору.
Зокрема, Верховний Суд у постанові від 29.06.2022 у справі №640/18748/19 зауважив, якщо державний службовець подає письмову заяву про звільнення за цією підставою, то в ній має бути зазначено прохання звільнити його за угодою сторін i бажану дату звільнення, яка може співпадати з датою подачі заяви. Своєю чергою, суб`єкт призначення, розглядаючи цю заяву вирішує чи погоджуватися на таку пропозицію чи ні. Саме у цьому і полягає процедура досягнення згоди між сторонами, коли державний службовець і суб`єкт призначення спільно вирішують коли і як звільнитися державному службовцю.
Отож, подання працівником заяви про розірвання трудового договору повинно бути добровільним і виражати його волевиявлення щодо звільнення з роботи.
З матеріалів даної адміністративної справи вбачається, що підставою для винесення оскаржуваного наказу та звільнення ОСОБА_1 з посади начальника ГУ ДПС у Волинській області з 01.02.2022 за угодою сторін слугувала заява позивача без дати, яка наявна у матеріалах справи (а.с.56 том 1).
Досліджуючи доводи сторін, які стосуються добровільного волевиявлення позивача щодо звільнення з роботи, відповідно до поданої заяви, що слугувала підставою для винесення оскаржуваного наказу, судом ураховано наступне.
Позивач у своїх доводах наголошує, що заяву про звільнення за угодою сторін було написано без дати звільнення та під тиском посадових осіб відповідача обґрунтованому на необхідності взаємної довіри та наявності гарантій для керівників ДПС України. Вказана заява не відповідала її волевиявленню. Окрім того, така заява у будь-якому разі вичерпала свою дію, оскільки їй надана правова оцінка у рішеннях судів в адміністративній справі №140/2640/22.
Суд погоджується з такими доводами позивача з огляду на наступне.
Заява позивача про звільнення, яка наявна у матеріалах справи (а.с. 56 том 1) слугувала підставою для винесення наказу від 31.01.2022 №85-о про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника ГУ ДПС у Волинській області за угодою сторін з 31.01.2022 згідно з частиною другою статті 86 Закону України Про державну службу.
Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 27.10.2022 у справі №140/2640/22 визнано протиправним та скасовано наказ в.о. голови ДПС України від 31.01.2022 № 85-о, яким звільнено ОСОБА_1 з посади начальника ГУ ДПС у Волинській області, поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника ГУ ДПС у Волинській області з 01.02.2022 та стягнуто з ГУ ДПС у Волинській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 436200,96 грн з проведенням необхідних відрахувань відповідно до чинного законодавства.
У вказаній постанові Восьмого апеляційного адміністративного суду від 27.10.2022 у справі №140/2640/22 надана правова оцінка діям відповідача щодо звільнення за заявою позивача, а також і самій заяві. Так суд у мотивувальній частині постанови вказав наступне: «Стверджуючи про надходження до ДПС України заяви саме від позивача про звільнення із займаної посади начальника ГУ ДПС у Волинській області за угодою сторін з 01.02.2022, відповідач не довів достеменного факту надходження вказаної заяви до ДПС України саме від позивача або її уповноваженої особи у один із можливих способів (надсилання засобами поштового або кур`єрного зв`язку; надсилання засобами електронного документообігу; вручення заяви особисто позивачем певно визначеній та уповноваженій особі податкового органу з метою її реалізації та забезпечення її обліку у системі діловодства податкового органу). Також відповідач не довів факту реєстрації вказаної заяви у відповідності до пунктів 38,39,40 вказаної Інструкції №55.
Окрім того судом ураховано, що оригінал обумовленої заяви перебуває у відповідача. Позивач категорично заперечує обставини з приводу написання нею на вказаній заяві дати звільнення, вказуючи що таку дату вона не писала, а наявна на заяві дата проставлена невідомою особою у зв`язку з чим погоджувалася на проведення почеркознавчої експертизи вказаної заяви на предмет приналежності їй вчиненого на заяві напису щодо дати звільнення. При цьому вказавши, що коштів на проведення зазначеної експертизи не має, позаяк є такою, що звільнена з роботи.
Відповідач в свою чергу (як суб`єкт владних повноважень, який здійснив звільнення позивача на підставі обумовленої заяви), обставин з приводу того, що проставлена на заяві дата звільнення вчинена позивачем не довів. Наміру щодо проведення судової почеркознавчої експертизи не висловив.
Зважаючи на приведені вище фактичні обставини справи щодо відсутності достеменних відомостей з приводу порядку та дати надходження і реєстрації заяви про звільнення позивача у податковому органі, запереченні позивачем обставин щодо написання на заяві дати звільнення, колегія суддів приходить до висновку, що відповідач всупереч ч.2 ст. 72 КАС України не довів належними доказами обставин з приводу наявності у позивача дійсного та добровільного волевиявлення на звільнення із займаної посади за угодою сторін з 01.02.2022 року.
У вказаному контексті суд зазначає, що згідно ч.4 ст. 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
У будь-якому разі, на переконання суду, заява позивача про звільнення (яка наявна у матеріалах справи - а.с. 56 том 1) вичерпала свою дію після розгляду адміністративної справи №140/2640/22, а рішенням суду констатовано, що відповідачем належними та допустимими доказами не доведено наявності у позивача дійсного та добровільного волевиявлення на звільнення із займаної посади за угодою сторін з 01.02.2022 року.
Суд звертає увагу, що позивач жодних заяв про звільнення із займаної посади начальника ГУ ДПС у Волинській області після набрання законної сили постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 27.10.2022 у справі №140/2640/22, не писала, що свідчить про відсутність її волевиявлення на звільнення за угодою сторін.
За обставин справи, яка розглядається, незважаючи на вказані висновки суду апеляційної інстанції у справі №140/2640/22, відповідач ДПС України по суті знову з аналогічних підстав протиправно звільнив позивача, що не може свідчити про добросовісність його дій по відношенню до ОСОБА_1 .
За наведених обставин, наказ ДПС України від 10.11.2022 №1706-о про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника ГУ ДПС у Волинській області не може вважатися прийнятим безсторонньо (неупереджено), добросовісно, розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації, пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), що спричинило порушення відповідачем трудових гарантій позивача.
Таким чином, жодної правової підстави для розірвання трудового договору з позивачем за ч. 2 ст. 86 Закону України «Про державну службу» у ДПС України не було у зв`язку із чим оскаржуваний наказ від 10.11.2022 №1706-о є протиправним та таким, що підлягає скасуванню.
Окрім того, суд звертає увагу на ту обставину, що ОСОБА_1 у період з 01.02.2022 по 11.02.2022 перебувала на лікарняному, що підтверджується листками тимчасової непрацездатності, наявними у матеріалах справи (а.с. 36-41 том 1). Як уже було вищевказано судом, жодних правових підстав для звільнення позивача за угодою сторін у ДПС України не було, у той же час, згідно з ч.3 ст. 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи роботодавця в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці.
Також суд вважає, що ДПС України не обгрунтовано та неправомірно в оскаржуваному наказі №1706-о від 10.11.2022 вказало підставою звільнення ОСОБА_1 постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 27.10.2022 у справі №140/2640/22 (а.с.35 том 1) адже вказаною постановою суду, навпаки, були захищені права позивачки шляхом визнання протиправним та скасування наказу від 31.01.2022 № 85-о про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника ГУ ДПС у Волинській області та поновлено на вказаній посаді.
Приписами частини першої статті 235 КЗпП України обумовлено, що в разі звільнення особи без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Ураховуючи викладене позивач ОСОБА_1 підлягає поновленню на раніше займаній посаді начальника ГУ ДПС у Волинській області з 02.02.2022.
Частиною другою статті 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Враховуючи протиправність наказу в.о. голови ДПС України від 10.11.2022 №1706-о, яким звільнено ОСОБА_1 з посади начальника ГУ ДПС у Волинській області та наявності підстав для поновлення позивача на посаді начальника ГУ ДПС у Волинській області з 02.02.2022, наявні підстави для застосування частини другої статті 235 КЗпП України щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Згідно з частиною першої статті 27 Закону України Про оплату праці порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Підпунктом з пункту 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок №100), встановлено, що вказаний Порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується у випадку вимушеного прогулу.
Пунктом 2 вказаного Порядку визначено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
У відповідно до пункту 5 цього Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Згідно з пунктом 8 цього ж Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Отже, розрахунок середньоденної заробітної плати проводиться шляхом ділення заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин).
Судом встановлено, що органом, який виплачує заробітну плату позивачу є ГУ ДПС у Волинській області (відповідач 1), що підтверджується пунктом 2 оскаржуваного наказу від 10.11.2022 №1706-о та довідкою про заробітну плату, що наявна в матеріалах справи.
Відповідно до довідки ГУ ДПС у Волинській області від 09.02.2023 №44/с/с/03-20-10-02-11 (а.с.125 том 1) сума середньомісячної заробітної плати позивача за грудень 2021 року січень 2022 року складає 42635, 70 грн, середньоденна заробітна плата позивача становить 2079, 79 грн.
Оскільки днем звільнення позивача є 01.02.2022, справа вирішена по суті 19.06.2023, тому період часу вимушеного прогулу позивача становить 354 робочих дні (період з 02.02.2022 по 18.06.2023).
Водночас судом встановлено, що згідно з постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 27.10.2022 у справі №140/2640/22 поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника ГУ ДПС у Волинській області з 01.02.2022 та стягнуто з ГУ ДПС у Волинській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 436200,96 грн (за період з 01.02.2022 по 26.10.2022 за 192 робочих днів) з проведенням необхідних відрахувань відповідно до чинного законодавства.
Тому у даній справі періодом вимушеного прогулу ОСОБА_1 за який необхідно стягнути середній заробіток з ГУ ДПС у Волинській області на користь позивача буде період з 27.10.2022 по 18.06.2023, що становить 163 робочих днів у розмірі 339005, 77 грн (2079, 79 грн (середньоденний заробіток позивача) х 163 робочих днів), з якого слід здійснити відрахування обов`язкових податкових платежів до бюджету та спеціальних фондів відповідно до чинного законодавства.
Згідно приписів частини першої статті 371 КАС України, негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та про поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Відтак, рішення суду у даній справі в частині поновлення позивача на посаді начальника ГУ ДПС у Волинській області та стягнення з ГУ ДПС у Волинській області на користь позивача середнього заробітку в межах одного місяця в розмірі 42635,70 грн, підлягає до негайного виконання.
Що стосується позовної вимоги позивача про стягнення з ДПС України моральної шкоди, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
На підставі вказаної норми права, відшкодуванню за рахунок держави підлягає шкода у випадку встановлення факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади.
Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Частиною 3 названої статті обумовлено, що розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.
Згідно зі статтею 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Як роз`яснено у пункті 3 постанови Пленуму Верховного суду України від 31.03.1995 №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
За приписами п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31.03.1995 обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювана та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
У пункті 9 цієї ж постанови зазначено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
З викладеного вище слідує, що позивач повинна обґрунтувати заподіяння їй моральної шкоди, зокрема пояснити, в чому конкретно проявилося порушення її нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, що саме спричинило їй моральні страждання і в чому проявляється їхній взаємозв`язок з протиправними діями відповідача.
Водночас, позивачем не доведено належними та допустимими доказами факт заподіяння моральних чи фізичних страждань, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправними діями відповідача ДПС України у заподіянні моральної шкоди, не зазначено з яких міркувань виходила позивач, визначаючи розмір шкоди у розмірі 100000 грн, а не в іншому розмірі.
За таких обставин, суд вважає необгрунтованими твердження позивача, що діями ДПС України їй спричинена моральна шкода, а тому позовна вимога про стягнення з ДПС України моральної шкоди у розмірі 100 000 грн до задоволення не підлягає.
Таким чином, позов належить задовольнити частково.
Зважаючи на відсутність документально підтверджених судових витрат пов`язаних із розглядом справи, питання про їх розподіл судом не вирішується.
Керуючись статтями 139, 243-246, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ВИРІШИВ:
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної податкової служби України, Головного управління ДПС у Волинській області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди, задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати наказ в.о. голови Державної податкової служби України від 10 листопада 2022 року №1706-о, яким звільнено ОСОБА_1 з посади начальника Головного управління ДПС у Волинській області.
Поновити ОСОБА_1 на посаді начальника Головного управління ДПС у Волинській області з 02 лютого 2022 року.
Стягнути з Головного управління ДПС у Волинській області (43010, Волинська область, місто Луцьк, Київський майдан, 4, ідентифікаційний код відокремленого підрозділу 44106679) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 339005,77 грн (триста тридцять дев`ять тисяч п`ять гривень 77 копійок) з проведенням необхідних відрахувань відповідно до чинного законодавства.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення суду в частині поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць в розмірі 42635,70 грн (сорок дві тисячі шістсот тридцять п`ять гривень 70 копійок), підлягає негайному виконанню.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Державної податкової служби України на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 2481,00 грн (дві тисячі чотириста вісімдесят одну гривню 00 копійок).
Рішення набирає законної сили в порядку, встановленому ст. 255 КАС України, та може бути оскаржено до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення, а в разі проголошення в судовому засіданні вступної та резолютивної частини рішення - протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ).
Відповідач 1: Головне управління ДПС у Волинській області (43010, Волинська область, місто Луцьк, Київський майдан, 4, ідентифікаційний код відокремленого підрозділу 44106679)
Відповідач 2: Державна податкова служба України (04053, м. Київ, Львівська площа, 8, код ЄДРПОУ 43005393).
Повний текст рішення суду складений 23 червня 2023 року
Суддя Т.М. Димарчук
