Єдиний державний реєстр судових рішень
ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 580/3264/22 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Кульчицький С.О.,
Суддя-доповідач Кобаль М.І.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 травня 2023 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого Кобаля М.І.,
суддів Бужак Н.П., Костюк Л.О.,
при секретарі Литвин С.В.
за участю:
позивачки: ОСОБА_1
представника позивача: Попової І.П.
представника відповідача: Писаненка С.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Черкаській області на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 10 жовтня 2022 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Черкаській області про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, -
В С Т А Н О В И В:
ОСОБА_1 (далі по тексту - позивачка) звернулася до суду з адміністративним позовом до Управління Державної міграційної служби України в Черкаській області (далі по тексту - відповідач, Управління ДМС в Черкаській області) в якому просила:
- визнати бездіяльність Управління ДМС в Черкаській області протиправною;
- зобов`язати Управління ДМС в Черкаській області видати ОСОБА_1 довідку про реєстрацію її громадянином України.
- зобов`язати Управління ДМС в Черкаській області прийняти у ОСОБА_1 декларацію про відмову від громадянства Російської Федерації.
Рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 10 жовтня 2022 року зазначений позов задоволено повністю.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить суд скасувати рішення суду першої інстанції, прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог повністю.
Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Заслухавши суддю-доповідача, позивачку та представників сторін, які з`явилися у призначене судове засідання, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково, а оскаржуване рішення - скасувати в частині, виходячи з наступного.
Згідно із п.4 ч. 1 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Частиною 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 є громадянкою Російської Федерації, що підтверджується паспортами НОМЕР_1 , виданим Федеральною міграційною службою 30.07.2008, та НОМЕР_4, виданим 11.06.2013 Посольством Росії в Україні (а.с.20-22).
16.12.2008 року ВГІРФО УМВС України в Черкаській області видано ОСОБА_1 дозвіл на імміграцію в Україну №10/3-4-9796, відповідно до п.1 ч.3 ст. 4 Закону України «Про імміграцію».
23.08.2008 року Соснівським районним відділом м. Черкаси Управління МВС України в Черкаській області позивачу була видана посвідка на постійне проживання серії НОМЕР_2 .
15.09.2017 року ОСОБА_1 звернулась до Соснівського районного відділу у місті Черкаси УДМС України в Черкаській області із заявою про прийняття до громадянства України.
Відповідно до Указу Президента України №127/2019 від 11.04.2019 року ОСОБА_1 прийнята до громадянства України.
Згідно довідки про реєстрацію особи громадянином України від 22.04.2019 року №208/19 позивачка набула громадянство України, на підставі статті 9 Закону України «Про громадянство України», починаючи з 11.04.2019 року.
Листом від 24.04.2019 року №7101.6.1-3642/71.1-19 Управління ДМС України в Черкаській області повідомило позивачці, що Указом Президента України №127/2019 від 11.04.2019 року ОСОБА_1 прийнята до громадянства України та повідомлено про необхідність з`явитись до Управління для отримання довідки про її реєстрацію громадянином України.
11.05.2022 року Управління ДМС України в Черкаській області прийнято рішення №19 про скасування дозволу на імміграцію в Україну, згідно якого на підставі пункту 6 частини 1 статті 12 Закону України «Про імміграцію» скасований дозвіл на імміграцію в Україну, виданий 16.12.2008 року
ОСОБА_1 на постійне проживання серії НОМЕР_3 від 23.12.2008 року скасована на підставі підпункту 1 пункту 64 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державні, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №321 від 25.04.2018.
Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду у справі №580/2302/22 у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Черкаській області про визнання протиправним та скасування рішення про скасування дозволу на імміграцію відмовлено. В рішенні зазначено, що після 11.04.2019 у відповідача були наявні підстави для скасування виданого ОСОБА_1 16.12.2008 року дозволу на імміграцію, оскільки після набуття позивачем громадянства не неї, як на громадянина України, не поширюється дія Закону України «Про імміграцію».
20.06.2022 позивач звернулась із заявою до відповідача, в якій просила видати документи про реєстрацію її громадянином України та прийняти у неї декларацію про відмову від громадянства Російської Федерації.
Листом Управління ДМС України в Черкаській області від 11.07.2022 року №Т-25/6/7101-22 повідомило ОСОБА_1 про відсутність підстав для подачі нею декларації про відмову від іноземного громадянства та отримання довідки про реєстрації особи громадянином України, оскільки вона не виконала подане зобов`язання та не надала документ про припинення іноземного громадянства, виданий уповноваженим органом відповідної держави.
Вважаючи свої права порушеними, а бездіяльність відповідача протиправною, зокрема, щодо невидачі позивачці довідки про реєстрацію її громадянином України та неприйнятті у ОСОБА_1 декларації про відмову від громадянства Російської Федерації, остання звернулася до суду з даним позовом за захистом своїх порушених прав, свобод та інтересів.
Приймаючи рішення про задоволення адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що в матеріалах справи відсутні докази отримання позивачем повідомлення про прийняття її до громадянства України, ОСОБА_1 пропущено дворічний термін покладеного на неї зобов`язання з подання декларації про відмову від громадянства іноземної держави з незалежної від неї причини.
Також, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач протиправно відмовив ОСОБА_1 у прийнятті декларації про відмову від громадянства Російської Федерації, оскільки належним способом захисту її порушеного права є зобов`язання відповідача прийняти у позивача декларацію про відмову від громадянства іноземної держави та видати їй довідку про реєстрацію громадянином України.
Колегія суддів апеляційної інстанції частково погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи, проте вважає за необхідне скасувати рішення суду першої інстанції в частині зобов`язати Управління ДМС в Черкаській області прийняти у ОСОБА_1 декларацію про відмову від громадянства Російської Федерації, з огляду на наступне.
Статтею 4 Конституції України визначено, що в Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються законом.
Відповідно до ст. 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.
Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
Згідно статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Відповідно до Конституції України правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень з питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб визначає Закон України «Про громадянство» від 18 січня 2001 року №2235-ІІІ (далі - Закон №2235-ІІІ) (в редакції чинній станом на дату подання позивачем заяви про прийняття її до громадянства України).
Пунктом 4 частини 1 статті 4 Закону №2235-ІІІ передбачено, що документами, що підтверджують громадянство України, є тимчасове посвідчення громадянина України.
У відповідності до пункту 3 частини 1 статті 6 Закону №2235-ІІІ громадянство України набувається внаслідок прийняття до громадянства.
Порядок прийняття до громадянства України врегульовано статтею 9 Закону №2235-ІІІ.
Так, іноземець або особа без громадянства можуть бути за їх клопотаннями прийняті до громадянства України.
Умовами прийняття до громадянства України є:
1) визнання і дотримання Конституції України та законів України;
2) подання декларації про відсутність іноземного громадянства (для осіб без громадянства) або зобов`язання припинити іноземне громадянство (для іноземців).
Відповідно до частини 2 статті 9 Закону №2235-ІІІ іноземці, які подали зобов`язання припинити іноземне громадянство, повинні подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до уповноваженого органу України протягом двох років з моменту прийняття їх до громадянства України. Якщо іноземці, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від них причин не можуть отримати його, вони подають декларацію про відмову від іноземного громадянства.
Положеннями статті 1 Закону №2235-ІІІ визначено, що зобов`язання припинити іноземне громадянство - письмово оформлена заява іноземця про те, що в разі набуття громадянства України він припинить громадянство (підданство) іншої держави або громадянства (підданства) інших держав і протягом двох років з моменту набуття ним громадянства України подасть документ про припинення громадянства (підданства) іншої держави або громадянств (підданств) інших держав до органу, що видав йому тимчасове посвідчення громадянина України;
- незалежна від особи причина неотримання документа про припинення іноземного громадянства - невидача особі, в якої уповноважені органи держави її громадянства (підданства) прийняли клопотання про припинення іноземного громадянства (підданства), документа про припинення громадянства (підданства) у встановлений законодавством іноземної держави термін (за винятком випадків, коли особі було відмовлено у припиненні громадянства (підданства) чи протягом двох років від дня подання клопотання, якщо термін не встановлено, або відсутність у законодавстві іноземної держави процедури припинення її громадянства за ініціативою особи чи якщо така процедура не здійснюється або вартість оформлення припинення іноземного громадянства (підданства) перевищує половину розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом в Україні на момент, коли особа набула громадянство України;
- декларація про відмову від іноземного громадянства - документ, у якому іноземець, який узяв зобов`язання припинити іноземне громадянство і в якого існують незалежні від нього причини неотримання документа про припинення іноземного громадянства (підданства) або іноземних громадянств (підданств), засвідчує свою відмову від громадянства (підданства) іншої держави або громадянств (підданств) інших держав.
Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що особа, яка набула громадянство України, зобов`язана протягом двох років подати до органу, що видав тимчасове посвідчення громадянина України, документ про припинення громадянства (підданства) іншої держави або громадянств (підданств) інших держав або, у випадку неможливості надання такого документу з незалежних від них причин, декларацію про відмову від іноземного громадянства. При цьому, до незалежних причин законодавцем віднесено, зокрема, якщо вартість оформлення припинення іноземного громадянства (підданства) перевищує половину розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом в Україні на момент, коли особа набула громадянство України.
Указом Президента України від 27.03.2001 № 215 затверджено Порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень (надалі Порядок №215).
Зазначений Порядок визначає перелік документів, які подаються для встановлення, оформлення та перевірки належності до громадянства України, прийняття до громадянства України, оформлення набуття громадянства України, припинення громадянства України, скасування рішень про оформлення набуття громадянства України, а також процедуру подання цих документів та провадження за ними, виконання прийнятих рішень з питань громадянства України.
Пунктом 119 Порядку №215 передбачено, що особам, які набули громадянство України та взяли зобов`язання припинити іноземне громадянство, видаються тимчасові посвідчення громадянина України. Після подання цими особами в установленому Законом порядку документа про припинення іноземного громадянства або декларації про відмову від іноземного громадянства їм замість тимчасових посвідчень громадянина України залежно від місця проживання видаються паспорти громадянина України або паспорти громадянина України для виїзду за кордон.
19.12.2021 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про громадянство України» щодо спрощеного набуття громадянства України окремими категоріями осіб від 14 грудня 2021 року №1941-IX, яким, зокрема, змінено визначення незалежної причини неотримання документа про припинення іноземного громадянства (підданства).
Відповідно до абзацу 13 статті 1 Закону України «Про громадянство» (в редакції від 14.12.2021) незалежна від особи причина неотримання документа про припинення іноземного громадянства (підданства) - невидача особі, в якої уповноважені органи держави її громадянства (підданства) прийняли клопотання про припинення громадянства (підданства), уповноваженим органом такої держави документа про припинення громадянства (підданства) особи у встановлений законодавством іноземної держави строк (крім випадків, коли особі було відмовлено у припиненні громадянства (підданства) чи протягом двох років з дня подання клопотання, якщо строк не встановлено, або відсутність у законодавстві іноземної держави процедури припинення її громадянства (підданства) за ініціативою особи чи нездійснення такої процедури.
Разом з тим, після набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про громадянство України» щодо спрощеного набуття громадянства України окремими категоріями осіб від 14 грудня 2021 року №1941-IX за особою збереглося право на подання декларації про відмову від іноземного громадянства після закінчення двох років з моменту прийняття її до громадянства України, в разі неотримання документа про припинення іноземного громадянства з незалежних від неї причин.
Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, підставою для подання даного позову до суду є неотримання ОСОБА_1 повідомлення про прийняття її до громадянства України, внаслідок чого вона не змогла виконати покладене на неї зобов`язання та вчасно подати декларацію про відмову від іноземного громадянства.
Так, листом Управління ДМС в Черкаській області від 24.04.2022 №7101.6.1-3642/71.1-19 повідомлено ОСОБА_1 , що Указом Президента України №127/2019 від 11.04.2019 року вона прийнята до громадянства України та повідомлено про необхідність з`явитись до Управління для отримання довідки про її реєстрацію громадянином України.
Між тим, що докази направлення вказаного листа на адресу ОСОБА_1 , та докази його отримання останньою в матеріалах справи не містяться, а відповідачем не надано, ані під час розгляду справи в суді першої інстанції, ані в суді апеляційної інстанції.
Таким чином, колегія суддів апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, що Управлінням ДМС в Черкаській області не доведено, що останнім, як суб`єктом владних повноважень, доведено належними доказами направлення наявного в матеріалах справи листа від 24.04.2022 року №7101.6.1-3642/71.1-19 на адресу ОСОБА_1 , або в інший спосіб повідомлено останній про необхідність здійснення останньою всіх необхідних заходів для прийняття її до громадянства України.
Пунктом 64 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 року №322 (далі по тексту - Порядок №322) рішення про скасування посвідки приймається керівником територіального органу/територіального підрозділу ДМС чи його заступником протягом п`яти робочих днів з дня надходження відомостей, які є підставою для її скасування.
Пунктом 65 Порядку №322 встановлено, що копія рішення про скасування посвідки видається територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який прийняв таке рішення, іноземцеві або особі без громадянства під розписку або надсилається такій особі і приймаючій стороні рекомендованим листом не пізніше ніж через п`ять робочих днів з дня його прийняття.
Тобто, рішення про скасування посвідки повинно бути прийняте протягом п`яти робочих днів з дня надходження відомостей, які є підставою для її скасування та направлене особі.
У даному випадку, підстави для скасування ОСОБА_1 посвідки виникли з прийняттям її до громадянства України Указом Президента України №127/2019 від 11.04.2019 року, у зв`язку із скасуванням дозволу на імміграцію в Україну, відповідно до статті 12 Закону України Про імміграцію.
Разом з тим, позивачу скасований дозвіл на імміграцію в Україну, виданий 16.12.2008 та посвідка на постійне проживання серії НОМЕР_2 від 23.12.2008 рішенням Управління Державної міграційної служби України в Черкаській області від 11.05.2022 року №19.
Таким чином, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що суд дійшов висновку, що до 11.05.2022 року у ОСОБА_1 були відсутні підстави вважати, що її прийнято до громадянства України.
Крім того, суд апеляційної інстанції бере до уваги доводи позивачки, що вона дізналась про прийняття її до громадянства України під час розгляду адміністративної справи №580/2302/22, предметом спору в якій стало визнання протиправним та скасування рішення про скасування дозволу на імміграцію відмовлено.
Як вже зазначалося вище судом, в рішенні суду по справі №580/2302/22 суд дійшов висновку, що після 11.04.2019 у відповідача були наявні підстави для скасування виданого ОСОБА_1 16.12.2008 року дозволу на імміграцію, оскільки після набуття позивачем громадянства не неї, як на громадянина України, не поширюється дія Закону України «Про імміграцію».
Відповідно, вказані обставини не підлягають доведенню, оскільки мають преюдиційний характер.
Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (ч. 4 ст. 78 КАС України).
У свою чергу, відповідач доказів на спростування вказаної обставини належних та допустимих доказів не надав.
Враховуючи викладені обставини та відсутність в матеріалах справи належних доказів отримання ОСОБА_1 повідомлення про прийняття її до громадянства України, колегія суддів апеляційної інстанції доходить висновку, що пропуск дворічного терміну, покладеного на позивачку як зобов`язання, з подання декларації про відмову від громадянства іноземної держави з незалежної від неї причини.
Так, згідно з частиною третьою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
Частиною четвертою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
Пленум Вищого адміністративного суду України в пункті 10.3 Постанови від 20.05.2013 №7 «Про судове рішення в адміністративній справі» зазначив, що суд може ухвалити постанову про зобов`язання відповідача прийняти рішення певного змісту, за винятком випадків, коли суб`єкт владних повноважень під час адміністративних процедур відповідно до закону приймає рішення на основі адміністративного розсуду.
Згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Згідно з пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 24.04.2017 №1395/5, дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов`язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб`єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не має права виходити за її межі.
Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб`єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб`єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.
Отже, у разі відсутності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.
Суд звертає увагу на те, що статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. The United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Відповідно до п. 117 розділу V Порядку №215 у разі прийняття щодо особи рішення про встановлення належності до громадянства України, прийняття до громадянства України або оформлення набуття громадянства України територіальний орган Державної міграційної служби України, дипломатичне представництво чи консульська установа України за місцем її проживання реєструють особу громадянином України.
Такій особі видається довідка про реєстрацію особи громадянином України, яка подається нею для одержання документів, що підтверджують громадянство України.
З огляду на зазначені обставини справи, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що в даному випадку належним та ефективним способом захисту порушених прав ОСОБА_1 є зобов`язання Управління ДМС в Черкаській області видати позивачці довідку про реєстрацію її громадянином України.
Щодо позовної вимоги про зобов`язання Управління ДМС в Черкаській області прийняти у ОСОБА_1 декларацію про відмову від громадянства Російської Федерації, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Як вище зазначено судом, ОСОБА_1 , відповідно до Указу Президента України №127/2019 від 11.04.2019 року прийнята до громадянства України.
Відповідно до норм чинного законодавства, термін виконання обов`язку ОСОБА_1 подати органу ДМС документ про припинення іноземного громадянства сплинув 11.04.2021 року
Проте, як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, не спростовано відповідачем, позивачка не була повідомлена належним чином про прийняття її до громадянства України, та відповідно не повідомлена про наявність підстав для здійснення певних заходів для припинення іноземного громадянства, починаючи саме з 11.04.2019 року.
Відповідно до прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про громадянство» (в редакції від 14.12.2021 року) установлено, що право подати декларацію про відмову від іноземного громадянства у разі неможливості виконати зобов`язання припинити іноземне громадянство (підданство) мають особи, які набули громадянство України, у період з 1 січня 2018 року до набрання чинності цим Законом, та:
1) які в установленому законодавством України порядку проходять військову службу за контрактом у Збройних Силах України або які в установленому законодавством України порядку проходили військову службу за контрактом у Збройних Силах України, контракт яких припинено (розірвано), та звільнені з військової служби з підстав, передбачених підпунктами «а», «б» пунктів 1-3 частини п`ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»;
2) які мають визначні заслуги перед Україною або прийняття яких до громадянства України становить державний інтерес для України;
3) які в установленому законодавством України порядку проходять військову службу у Збройних Силах України та нагороджені державною нагородою України;
4) є іноземцями з числа осіб, зазначених у частині двадцятій статті 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»;
5) які є громадянами держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором або державою-окупантом, що зазнали у країні своєї громадянської належності переслідувань через політичні переконання, що підтверджується документом, передбаченим цим Законом.
Зазначений перелік є вичерпним та не підлягає розширеному тлумаченню.
Разом з тим, ОСОБА_1 не надано належних та допустимих доказів, що вона належить до визначених Законом України «Про громадянство» категорій осіб, які в розумінні зазначеного Закону та Указу Президента України від 13.08.2019 року № 594 мають право подати декларацію про відмову від іноземного громадянства.
З огляду на вказані обставини, колегія суддів апеляційної інстанції доходить висновку, що Управлінням ДМС в Черкаській області правомірно та законно відмовлено ОСОБА_1 у прийнятті декларації про відмову від іноземного громадянства, а тому позовні вимоги в цій частині є безпідставними та не підлягають задоволенню.
Здійснюючи судочинство Європейський суд неодноразово аналізував наявність, межі, спосіб та законність застосування дискреційних повноважень національними органами, їх посадовими особами. Зокрема, в рішенні Європейського суду з прав людини від 17.12.2004 року у справі «Педерсен і Бодсгор проти Данії» зазначено, що здійснюючи наглядову юрисдикцію, суд, не ставлячи своїм завданням підміняти компетентні національні органи, перевіряє, чи відповідають рішення національних держаних органів, які їх винесли з використанням свого дискреційного права, положенням Конвенції та Протоколів до неї. Суд є правозастосовчим органом та не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість нього рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень.
Відповідно до ст.2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист (ч.1 ст. 5 КАС України).
Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна, довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає частковому задоволенню.
Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 1 ст. 8 КАС України).
Верховенство права є найважливішим принципом правової держави. Змістом цього принципу є пріоритет (тобто верховенство) людини, її прав та свобод, які визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні. Цей принцип закріплено у ст. 3 Конституції України.
Окрім того, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.
Як зазначено в п. 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 р. N 15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави - члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги правову позицію Європейського суду з прав людини, яка викладена в справі «Пономарьов проти України» (пункт 40 мотивувальної частини рішення від 3 квітня 2008 року), в якому Суд наголосив, що «право на справедливий судовий розгляд», яке гарантовано п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду.
У справі «Сокуренко і Стригун проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 Конвенції не зобов`язує держав - учасників Конвенції створювати апеляційні чи касаційні суди. Однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6» (пункт 22 мотивувальної частини рішення від 20 липня 2006 року).
Відповідно до ч. 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .
Однак, згідно з п. 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Колегія суддів апеляційної інстанції приходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються.
Аналіз наведених правових положень та вищезазначених обставин справи дає підстави колегії суддів апеляційної інстанції для висновку, що позовні вимоги є частково обґрунтованими, а тому підлягають частковому задоволенню.
З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції доходить висновку, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню в частині задоволених позовних вимог про зобов`язання Управління ДМС в Черкаській області прийняти у ОСОБА_1 декларацію про відмову від громадянства Російської Федерації, а апеляційна скарга частковому задоволенню.
Керуючись ст.ст. 242, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, Шостий апеляційний адміністративний суд, -
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Черкаській області - задовольнити частково.
Рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 10 жовтня 2022 року - скасувати в частині задоволених позовних вимог про зобов`язання Управління Державної міграційної служби України в Черкаській області прийняти у ОСОБА_1 декларацію про відмову від громадянства Російської Федерації.
Ухвалити в цій частині нову постанову, якою в задоволення адміністративного позову ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Черкаській області в частині зобов`язання Управління Державної міграційної служби України в Черкаській області прийняти у ОСОБА_1 декларацію про відмову від громадянства Російської Федерації - відмовити.
В іншій частині рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 10 жовтня 2022 року залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України.
Головуючий суддя: М.І. Кобаль
Судді: Н.П. Бужак
Л.О. Костюк
Повний текст виготовлено 06.06.2023 року
