Постанова
Іменем України
01 березня 2023 року
м. Київ
справа № 496/1691/19
провадження № 61-12320св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,
учасники справи
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє також в інтересах ОСОБА_4 та ОСОБА_5 ,
третя особа - служба у справах дітей Біляївської районної державної адміністрації,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_3 , яка підписана представником ОСОБА_6 , на заочне рішення Біляївського районного суду Одеської області від 11 березня 2021 року в складі судді: Галич О. П., та постанову Одеського апеляційного суду від 29 серпня 2022 року в складі колегії суддів: Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М., Дришлюка А. І.,
Історія справи
Короткий зміст позову
У травні 2019 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа: Служба у справах дітей Біляївської районної державної адміністрації, про виселення та компенсацію моральної шкоди.
Позов мотивовано тим, що будинок АДРЕСА_1 є приватною власністю позивача та належить їй на підставі рішення Біляївського районного суду Одеської області у справі №496/2630/17, виданого 05 червня 2018 року, яке набрало законної чинності 05 липня 2018 року та витягу з ДРРП на НМПРПВ реєстраційний № об`єкта 1616280051210 від 02 серпня 2018 року. Після набуття права власності на житловий будинок позивач намагалася разом зі своєю сім`єю вселитися в нього, але виявила, що в будинку без жодних правових підстав перебували відповідачі. Щоб врегулювати це питання та не доводити справу до правоохоронних органів і суду, позивач направила листа, який ОСОБА_3 отримала, про що свідчить поштове повідомлення, проте відповідачі не виселилися з будинку.
Позивач неодноразово, усно вимагала звільнити приміщення, оскільки набутий нею будинок необхідний для проживання їй і родині, позивач бажає вселитися в нього зі своєю сім`єю, але не може до сих пір цього зробити через те, що відповідачі не бажають звільнити приміщення. Договір найму з відповідачами не укладався. Будь-яких правових підстав вселення відповідачів не існує та не може існувати. Відповідачі в будинку не зареєстровані, займають приміщення самоправно. З метою вселення позивач 02 листопада 2018 року у присутності понятих та поліції намагалася вселитися та змінити замки, але відповідачі фізично чинили опір, що в кінцевому результаті закінчилося заявою позивача та іншими письмовими заявами до поліції, щодо перешкоджання здійснення прав на власність та тілесні ушкодження. Цей факт підтверджують талони - повідомлення з поліції.
Позивач вважав, що нею вичерпано абсолютно всі шляхи досудового врегулювання спору та іншого шляху захисту її порушеного права, як звернення до суду вже немає. Добровільно звільнити приміщення відповідачі не бажають, оскільки своїми діями відповідачі створюють позивачу перешкоди в користуванні будинком. Самоправно займаючи будинок, перебуваючи в ньому без достатніх правових підстав, вони перешкоджають позивачу та її родині користуватися власністю, не бажають звільнити будинок на її вимогу. Вважає, що відповідачі повинні сплатити позивачу моральну шкоду. Позивач оцінює свої душевні страждання, що зазнала від протиправної поведінки ОСОБА_3 та ОСОБА_2 щодо неї та членів її родини у 50 000,00 гривень. Оскільки для захисту свого порушеного права позивач була вимушена звертатися і до правоохоронних органів і до суду, витрачати свій час, сили та наснагу лише за для того, щоб змусити відповідачів виконувати вимоги закону та не порушувати порядок. Весь цей час позивач винаймає житло, хоча у неї є своє власне, але позивач через дії відповідачів не може ним скористатися. Зобов`язання виплати моральної шкоди на думку позивача, позитивно вплине на поведінку відповідачів і змусить поважати та виконувати законні вимоги, без залучення державних органів, матеріальних та інших ресурсів. Через їх поведінку задіяні в роботі позивача, державні органи, суд - замість того, щоб приділяти час іншим справам. У зв`язку із зазначеним позивач звернулася з вказаним позовом до суду.
ОСОБА_1 просила:
виселити всіх відповідачів з житлового будинку АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення;
стягнути з ОСОБА_3 , ОСОБА_2 компенсацію моральної шкоди у розмірі 50 000 грн;
вирішити питання про розподіл судових витрат.
Короткий зміст заочного рішення суду першої інстанції
Заочним рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 11 березня 2021 року позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ; третя особа: Служба у справах дітей Біляївської районної державної адміністрації про виселення та стягнення моральної шкоди задоволено.
Виселено ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 з житлового будинку АДРЕСА_2 без надання іншого житлового приміщення.
Стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 в рівних частинах компенсацію моральної (немайнової) шкоди у розмірі 50 000 грн.
Стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 в рівних частинах судові витрати по сплаті судового збору у загальній сумі 768,40 грн.
Заочне рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що
рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом;
власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві;
позивачка з моменту набуття права власності на житловий будинок позбавлена можливості використання житла для власного проживання, іншого житла на праві власності вона не має, вона попередила відповідачів про звільнення житлового приміщення, але останні досі проживають у спірному житловому будинку. Відповідно до довідки № 539, поряд з житловим будинком позивачки розташований будинок АДРЕСА_3 , у якому мешкає мати відповідачки, що не позбавляє останню можливості проживати у матері;
згідно положень частин третьої-четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає. На підставі з`ясованих обставин, суд зробив висновок про те, що позовні вимоги про виселення є таким, що підлягає задоволенню у повному обсязі;
у позовній заяві позивач просить стягнути з відповідачів моральну шкоду у розмірі 50 000 грн, обґрунтовуючи це тим, що позивач зазнала душевних страждань внаслідок протиправної поведінки відповідачів. Крім цього, весь час позивач винаймає житло, при тому, що має власне. Суд встановив, що позивачці завдано з боку відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_2 моральну шкоду, яка полягала у неможливості користуватися власним житлом, необхідністю винаймати житло для себе та членів своєї родини, та необхідністю звертатися до органів поліції і суду за захистом своїх порушених прав, витрачати час для того щоб відповідачі виконували вимоги закону. Враховуючи наведене, розмір відшкодування суд визначає виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості, беручи до уваги глибину і тривалість моральних страждань позивача, у зв`язку із діями відповідачів, тому вважає за можливе стягнути з відповідачів на користь позивача моральну шкоду в розмірі 50 000 грн.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Одеського апеляційного суду від 29 серпня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Заочне рішення Біляївського районного суду Одеської області 11 березня 2021 року змінено в частині розміру компенсації моральної шкоди. Зменшено розмір компенсації моральної шкоди, яка підлягає стягненню з 50 000 грн до 10 000 грн. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що
суд першої інстанції правильно звернув увагу, що відповідно до довідки № 539, поряд з житловим будинком позивачки розташований будинок АДРЕСА_3 , у якому мешкає мати відповідача, що не позбавляє останню можливості проживати у матері. Щодо виселення неповнолітніх відповідачів, суд першої інстанції обґрунтовано зазначив, що згідно із положень частин третьої-четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає. Таким чином, на підставі з`ясованих обставин, суд першої інстанції дійшов вмотивованого висновку про те, що позовні вимоги про виселення є таким, що підлягає задоволенню у повному обсязі;
з огляду на природу інституту відшкодування моральної шкоди, цілком адекватними і самодостатніми критеріями визначення розміру компенсації є морально-правові імперативи справедливості, розумності та добросовісності. З огляду на очевидну неспівмірність заявлених позовних вимог щодо відшкодування моральної шкоди, дії позивача та відповідача, апеляційний суд вважав справедливим, і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення, та наведеним вище критеріям, зменшити розмір відшкодування моральної шкоди з 50 000,00 грн до 10 000,00 грн. Скаржник не довела обставини, на які посилалась як на підставу своєї апеляційної скарги, жодного належного та допустимого доказу на спростування висновків суду першої інстанції не надала. Наведені в апеляційній скарзі інші доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.
Аргументи учасників справи
У грудні 2022 року ОСОБА_3 засобами поштового зв`язку подала касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_6 , на заочне рішення Біляївського районного суду Одеської області від 11 березня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 29 серпня 2022 року, в якій просить: скасувати оскаржені судові рішення; ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
Касаційна скарга мотивована тим, що
жодна дитина не може бути об`єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Малолітня дитина та неповнолітня дитина не втрачають право користування житлом за будь-яких обставин. Суд помилково встановив, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 зі своїми дітьми є такими особами, що зайняли спірне приміщення самоправно. Це не відповідає дійсності, тому що ОСОБА_3 проживала майже все своє життя. Так, згідно довідки за вих. № 3820 від 18 жовтня 2018 року ОСОБА_3 проживала в цьому будинку ще на момент смерті свого діда у 2001 році і проживає зараз. Отже, вона не є такою особою, яка вселилася самоправно, а навпаки, є такою особою, яка проживає дуже тривалий час в будинку свого діда, а тому норма матеріального права, як частина третя статті 116 ЖК УРСР не підлягає застосування в даних правовідносинах;
виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Аналіз касаційної скарги свідчить, що судові рішення оскаржуються в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про виселення та стягнення компенсації моральної шкоди в розмірі 10 000 грн. В іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 20 січня 2023 рокукасаційну скаргу ОСОБА_3 , яка підписана представником ОСОБА_6 , на заочне рішення Біляївського районного суду Одеської області від 11 березня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 29 серпня 2022 року в частині посилання у касаційній скарзі на постанову Верховного Суду від 28 грудня 2022 року у справі № 128/2090/20 повернуто.
Ухвалою Верховного Суду від 20 січня 2023 року: відкрито касаційне провадження у справі; у задоволенні заяви ОСОБА_3 про зупинення виконання заочного рішення Біляївського районного суду Одеської області від 11 березня 2021 року відмовлено.
30 січня 2023 року справа передана судді-доповідачу Крату В. І.
Ухвалою Верховного Суду від 21 лютого 2023 року справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 20 січня 2023 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 23 вересня 2019 року у справі № 329/398/18; від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18; від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17; від 25 травня 2022 року у справі № 755/16495/20; від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц та постанові Верховного Суду України у справі № 6-2010цс16.
Фактичні обставини
Суди встановили, що на підставі рішення Біляївського районного суду Одеської області від 05 червня 2018 року за ОСОБА_1 визнано право власності у порядку спадкування за законом на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до постанови Одеського апеляційного суд від 15 жовтня 2019 року, апеляційну скаргу ОСОБА_3 - залишено без задоволення. Рішення Біляївського районного суду Одеського області від 05 червня 2018 року - залишено без змін.
Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно власником будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 є ОСОБА_1 .
З листа від 01 жовтня 2018 року вбачається, що ОСОБА_1 зверталася до ОСОБА_3 з проханням в добровільному порядку звільнити житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та належить ОСОБА_1 відповідно до рішення суду.
Згідно із талону-повідомлення № 024532 від 02 листопада 2018 року, Усатівським ВП Біляївського ВП ГУНП в Одеській області було прийнято заяву від громадянки ОСОБА_1 , реєстраційний номер 6140 про вчинення відносно останньої кримінального правопорушення.
У відповіді № 1493/165-19 від 03 грудня 2019 року Відділу у Біляївському районі ГУ Держгеокадастру в Одеській області зазначено, що в державному фонді документації із землеустрою наявний «Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність загальною площею, 0.0847 га громадянці ОСОБА_7 для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
Зі свідоцтва про право власності вбачається, що житловий будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 належить ОСОБА_7 на праві приватної власності (т.1, а.с. 189).
У довідці№ 539 Усатівської сільської ради Біляївського району Одеської області від 01 березня 2021 року зазначено, що ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживає по АДРЕСА_1 . Згідно запису в погосподарській книзі № 15/01202 ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 є донькою ОСОБА_7 .
Позиція Верховного Суду
Щодо позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 та частина перша статті 16 ЦК України).
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина перша та друга статті 5 ЦПК України).
Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.
Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку (частина перша статті 109 ЖК УРСР).
«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).
Місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово (частина перша статті 29 ЦК України).
Фізична особа може мати кілька місць проживання (частина шоста статті 29 ЦК України).
Європейський суд з прав людини зауважив, що «встановивши, що квартира, яка є предметом спору, була житлом заявниці за змістом статті 8 Конвенції, суд повинен визначити, чи мало місце втручання в її право на повагу до свого житла органів державної влади. Уряд стверджував, що заявниця мала подати скаргу на міліціонерів, які замкнули спірну квартиру і не впускали її всередину, в порядку, передбаченому для подання скарг на дії та рішення посадових осіб органів влади. Суд тлумачить цю заяву як визнання того, що особи, які здійснили виселення заявниці, діяли як державні посадові особи. Виселення заявниці з спірної квартири державними посадовими особами представляло собою втручання в її право на повагу до житла з боку органів державної влади. Для того, щоб визначити, чи було це втручання необхідним, як цього вимагає пункт 2 статті 8, суд насамперед повинен розглянути питання про те, чи було воно «передбачено законом» (див. Gillow v. The United Kingdom, § 48). Стаття 90 Житлового кодексу допускає виселення лише з підстав, встановлених законом, і тільки в судовому порядку. Така норма встановлює важливу процесуальну гарантію проти свавільного виселення і її формулювання не допускає винятків. Уряд погодився з тим, що в справі заявниці мав дотримуватися порядок, передбачений статтею 90 Житлового кодексу, навіть при тому, що її проживання не було юридично оформлено. Суд не вбачає підстав не погодитися з цим висновком. Не можливо виділити будь-які обставини, які могли б виправдати в даному випадку відступ від звичайного порядку виселення і досить поспішний перерозподіл права на користування цією квартирою на користь співробітника міліції лише через сім днів після смерті попереднього наймача. Звідси випливає, що втручання в цій справі не може розглядатися як «передбачене законом» згідно з пунктом 2 статті 8 Конвенції. Відповідно, мало місце порушення статті 8 Конвенції. У світлі цього висновку, у Суду немає необхідності вирішувати питання про те, чи було це втручання «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення однієї з цілей, перелічених в пункті 2 статті 8 (PROKOPOVICH v. RUSSIA, № 58255/00, § 40 - 45, ЄСПЛ, від 18 листопада 2004 року).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) зазначено, що:
«статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Разом із тим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у спірних правовідносинах права позивачки, як власниці житлового будинку, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод ( далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).
Тому усунення в судовому порядку відповідних перешкод у реалізації права власника відбувається за допомогою негаторного, а не віндикаційного позову.
При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору».
Суди встановили, що: позивачка з моменту набуття права власності на житловий будинок позбавлена можливості використання житла для власного проживання, іншого житла на праві власності вона не має, вона попередила відповідачів про звільнення житлового приміщення, але останні досі проживають у спірному житловому будинку; у відповідачів наявне інше житло, а саме поряд з житловим будинком позивачки розташований будинок АДРЕСА_3 , у якому мешкає мати відповідачки, що не позбавляє останню можливості проживати у матері.
За таких обставин, обставин суди зробили обґрунтований висновок про задоволення позовних вимог про виселення.
Тлумачення статті 23 ЦК України свідчить, що вона є нормою, яка має поширюватися на будь-які цивільно-правові відносини, в яких тій чи іншій особі було завдано моральної шкоди. Це, зокрема, підтверджується тим, що законодавець вживає формулювання «особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав». Тобто можливість стягнення компенсації моральної шкоди ставиться в залежність не від того, що це передбачено нормою закону або положеннями договору, а від порушення цивільного права особи (див. ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 листопада 2019 року в справі № 216/3521/16-ц (провадження № 61-28299св18), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2022 року у справі № 569/20510/19 (провадження № 61-13787св20).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц (провадження № 14-714цс19) зроблено висновок, що «виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства».
По своїй суті зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов`язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації. Джерелом визначеності змісту обов`язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути: (1) договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; (2) у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц (провадження № 61-18013сво18).
Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди. У разі встановлення конкретної особи, яка завдала моральної шкоди, відбувається розподіл тягаря доказування: (а) позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв`язок; (б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини. Завдання моральної шкоди - явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов`язання з її відшкодування. Покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20 (провадження № 61-1132св22).
Гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти, як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновлення стану потерпілого. При визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставин, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20 (провадження № 61 1132св22).
Абзац другий частини третьої статті 23 ЦК України, у якому вжитий термін «інші обставини, які мають істотне значення» саме тому і не визначає повний перелік цих обставин, оскільки вони можуть різнитися залежно від ситуації кожного потерпілого, особливості якої він доводить суду. Обсяг немайнових втрат потерпілого є відкритим, і в кожному конкретному випадку може бути доповнений обставиною, яка впливає на формування розміру грошового відшкодування цих втрат. Розмір відшкодування моральної шкоди перебуває у взаємозв`язку з фізичним болем, моральними стражданнями, іншими немайновими втратами, яких зазнала потерпіла особа, а не із виключністю переліку та кількістю обставин, які суд має врахувати (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2022 року в справі № 477/874/19 (провадження № 14-24цс21).
У справі, що переглядається, суди встановили, що: позивачці завдано моральної шкоди, яка полягала у неможливості користуватися власним житлом, необхідністю винаймати житло для себе та членів своєї родини, та необхідністю звертатися до органів поліції і суду за захистом своїх порушених прав, витрачати час для того щоб відповідачі виконували вимоги закону; існують умови для компенсації моральної шкоди. Апеляційний суд врахувавши, дії позивача та відповідача, обставини справи обґрунтовано зменшив розмір грошової компенсації моральної шкоди до 10 000 грн.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Щодо позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 .
Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
У справі, що переглядається, інший відповідач (ОСОБА_2 ) не скористався своїм правом подачі касаційної скарги, приєднання до касаційної скарги. Така процесуальна поведінка відповідача свідчить про повну згоду з судовими рішеннями в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 .
Аналіз аргументів касаційної скарги свідчить, що ОСОБА_3 не навела переконливих доводів, яким чином судові рішення в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , порушують її права та інтереси, за умови, що ОСОБА_2 не оскаржив судові рішення в цій частині, тобто погодився з цими судовими рішеннями.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що судові рішення в оскарженій частині ухвалені без додержанням норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а судові рішення в оскарженій частині без змін.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_3 , яка підписана представником ОСОБА_6 , залишити без задоволення.
Заочне рішення Біляївського районного суду Одеської області від 11 березня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 29 серпня 2022 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про виселення та стягнення компенсації моральної шкоди в розмірі 10 000 грн залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Н. О. Антоненко
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
М. М. Русинчук
