Постанова
Іменем України
23 лютого 2023 року
м. Київ
справа № 188/1542/20
провадження № 61-11857св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач),
суддів: Зайцева А. Ю., Коротуна В. М., Русинчука М. М., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,
відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,
треті особи: Орган опіки та піклування Української сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області, Орган опіки та піклування виконавчого комітету Першотравенської міської ради Дніпропетровської області,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 листопада 2022 року у складі колегії суддів: Макарова М. О., Демченко Е. Л., Куценко Т. Р.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визначення місця проживання їх сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Свої вимоги мотивувала тим, що перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 з лютого 2016 року до березня 2020 року, від якого мають спільного сина ОСОБА_3 , 2016 року народження. Після розірвання шлюбу з відповідачем син залишився проживати разом із нею в місті Першотравенську Дніпропетровської області.
Зазначала, що з травня 2020 року винайняла житло, працевлаштувалась та зайнялася оформленням сина до дитячого садочка «Берізка», піклувалася про нього, створила всі необхідні умови для нормального фізичного та психологічного його розвитку дитини. Оскільки відповідач добровільно допомоги на утримання сина не надавав, вона змушена була звернутися до суду про стягнення з нього аліментів у примусовому порядку.
При цьому вона не заперечувала проти спілкування та побачення сина з батьком, тому 01 серпня 2020 року відповідач на декілька днів забрав його за місцем свого проживання в с. Українське Петропавлівського району й з того часу додому не повернув.
По факту викрадення дитини вона звернулась до поліції, де їй пояснили про необхідність вирішення спору в судовому порядку.
Після її звернення з позовом ОСОБА_2 заборонив їй наближатися до сина і лише після втручання представників поліції та органу опіки і піклування дозволив спілкування у його присутності.
Вказувала, що на теперішній час син ОСОБА_3 не ходить до дитячого садочка, не отримує якісного фізичного та морального розвитку, підготовки до навчання у школі, позбавлений можливості спілкування з однолітками.
Посилаючись на та, що батько негативно впливає на загальний розвиток дитини, просила встановити місце проживання малолітнього сина з матір`ю.
У червні 2021 року ОСОБА_2 подав зустрічний позов до ОСОБА_1 про визначення місця проживання дитини разом із батьком.
Свої вимоги обґрунтовував тим, що після розірвання шлюбу з ОСОБА_1 їх відносини погіршились й остання 09 травня 2020 року переїхала на постійне місце проживання у м. Першотравенськ Дніпропетровської області, забравши із собою їх спільного сина ОСОБА_3 .
Вказував, що колишня дружина приховувала свою нову адресу, обмежувала їх спілкування з дитиною, при зустрічах син скаржився, що йому боязко залишатися з мамою і його обмежують в дитячих розвагах, тому 01 серпня 2020 року він забрав його та не повернув матері.
Він жодним чином не перешкоджає спілкуванню сина з матір`ю, але остання не проявляє такого бажання, вимагаючи лише переїзду дитини за місцем її проживання. На підставі судового наказу ОСОБА_1 отримувала аліменти на утримання сина й після його скасування кошти не повернула, що свідчить про її матеріальну зацікавленість у визначенні місця проживання сина.
Зазначав, що займається його вихованням, спілкується на різні теми, по можливості відвідують заклади для розвитку та відпочинку дітей, а тому дитина бажає проживати разом із ним.
На теперішній час вони з сином проживають у будинку його батька, в якій є окрема кімната для нього з окремим ліжком, власним столиком для навчання, ігор, розвитку. Окрім того він має у власності квартиру в с. Українське Синельниківського району Дніпропетровської області, постійний заробіток за місцем роботи в Товаристві з обмеженою відповідальністю «ГЛУСКО РІТЕЙЛ», який складається із щомісячної заробітної плати в розмірі близько 10 000,00 гривень, та отримує пенсію по інвалідності в розмірі 2 100,00 гривень, чого достатньо для забезпечення потреб сина.
Також зазначав, що на обліку у лікарів психіатра та нарколога не перебуває, за станом здоров`я має змогу виховувати сина, спиртними напоями не зловживає, за місцем роботи і проживання характеризується позитивно, добре ставиться до сина, постійно слідкує за станом його здоров`я, розвитком, виховує та піклується про нього, між ниминалагоджений психологічний контакт, присутня прив`язаність один до одного.
Натомість його колишня дружина тимчасово проживає на орендованій квартирі, власного житла не має, лише з середини весни 2021 року працевлаштувалася. Її заробітку вистачає лише на оплату витрат на утримання орендованого житла та власних потреб, а отже відсутні можливості забезпечувати потреби дитини.
ОСОБА_1 не слідкувала за станом здоров`я сина, його розвитком, вихованням, не піклувалася про нього, у результаті у неї з сином зруйнований психологічний контакт.
Посилаючись на наведене, просив задовольнити його позовні вимоги.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 18 лютого 2022 року у складі судді Курочкіної О. М. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено.
Визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком ОСОБА_2 .
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції аргументовано тим, що обидва батьки мають необхідні умови для проживання дитини, малолітній ОСОБА_3 однаково ставиться до батьків і любить їх обох, але бажає проживати з батьком, почувається там більш природно і захищено. Крім того, суд виходив із того, що за час перебування дитини у батька ОСОБА_1 добровільно не підтримувала його фінансово. Суд вважав, що місце проживання малолітнього ОСОБА_3 з батьком буде відповідати якнайкращим інтересам дитини, оскільки забезпечує розвиток дитини у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним. При цьому позивачка має не лише право, а й усі можливості для спілкування з сином, участі у його вихованні та забезпеченні.
Короткий зміст постанови апеляційної інстанції
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 08 листопада 2022 року за наслідками розгляду апеляційної скарги ОСОБА_1 рішення Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 18 лютого 2022 року скасовано.
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини задоволено.
Визначено місця проживання малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із матір`ю ОСОБА_1 .
В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Задовольняючи первісний позов ОСОБА_1 та відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 , апеляційний суд виходив із того, що ОСОБА_2 не навів обставин, які б були достатніми для прийняття рішення про розлучення дитини зі своєю матір`ю. Зокрема, ним не доведено неналежне виконання матір`ю дитини батьківських обов`язків, судом встановлено небайдуже ставлення ОСОБА_1 до сина та бажання бути разом із ним. Таким чином, враховуючи вік дитини та з урахуванням виключно її інтересів, апеляційний суд вважав, що саме мати в найбільшій мірі може сприяти більш гармонійному розвитку малолітньої дитини.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
25 листопада 2022 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 14 лютого 2020 року в справі № 574/886/18, від 06 червня 2019 року в справі № 495/2106/17, від 17 квітня 2019 року в справі № 608/190/18, від 21 липня 2021 року в справі № 404/3499/17, від 22 грудня 2021 року в справі № 204/8432/19, від 23 грудня 2019 року в справі № 552/4608/18, від 21 травня 2020 року в справі № 587/2134/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга аргументована тим, що апеляційний суд неповно дослідив обставини справи, не надав їм належної правової оцінки та дійшов помилкових висновків при вирішенні справи.
ОСОБА_1 без його згоди покинула постійне місце проживання, забравши сина, переїхала до м. Першотравенська Дніпропетровської області.
Колишня дружина до листопада 2021 року на мала взагалі заробітку, після чого працевлаштувалася та з того часу має постійний дохід, що складається із заробітної плати в розмірі близько 5 000,00 гривень. Отримуваного нею заробітку недостатньо навіть для забезпечення власних потреб. Він має постійний заробіток, з ними проживає його батько (дідусь дитини), який також отримує пенсію. Отже його дохід є стабільним та достатнім для забезпечення потреб як дитини, так і особистих.
У житловому будинку, де він проживає з сином, є окрема кімната з власним ліжком, власними меблями, куточком для розваг, власною оргтехнікою, є їжа та особисті речі дитини в достатку.
Висновок органу опіки та піклування Української сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області щодо доцільності визначення місця проживання дитини з батьком є більш справедливим та відповідає вимогам законодавства щодо його складення, адже представники органу безпосередньо вивчали умови проживання дитини, спілкування з батьком, дідом, іншими особами, соціумом, мали змогу вивчити та почути особисто від нього його ставлення як до батька, так і матері. В той час як представники органу опіки та піклування Першотрванської міської ради Дніпропетровської області склали власний протилежний висновок, який базується лише на умовах проживання матері, при цьому жодної інформації щодо ставлення дитини до батьків чи умов проживання особисто від дитини вони не отримували, що ставить під сумнів сам висновок.
Отже всі обставини, що мають бути визначальними для вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини у відповідності до статті 161 СК України безумовно свідчать на користь батька.
Доводи інших учасників справи
Відзив/заперечення на касаційну скаргу не надходили.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 08 грудня 2022 року відкрито касаційне провадження у даній справі.
Витребувано з Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області цивільну справу № 188/1542/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи: Орган опіки та піклування Української сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області та Орган опіки та піклування виконавчого комітету Першотравенської міської ради Дніпропетровської області, про визначення місця проживання дитини.
Ухвалою Верховного Суду від 30 січня 2023 року зазначену справу призначено до судового розгляду.
Обставини справи
Встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 11 лютого 2016 року, який розірваний на підставі рішення Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 20 липня 2020 року.
Сторони мають сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який після розлучення батьків проживав разом із матір`ю ОСОБА_1 за місцем її проживання.
Згідно з довідкою Комунального дошкільного навчального закладу «Берізка» ОСОБА_3 зарахований до дитячого садка з 02 вересня 2020 року.
У серпні 2020 року, після перебування сина у батька, останній не повернув його за місцем проживання матері, залишивши у себе.
Згідно з актом обстеження від 06 жовтня 2020 року малолітній ОСОБА_3 , 2016 року народження, проживає з батьком із 01 серпня 2020 року по АДРЕСА_1 .
Відповідно до талону-повідомлення від 20 жовтня 2020 року ОСОБА_1 зверталась до поліції з приводу того, що ОСОБА_2 не віддає їй сина.
14 вересня 2020 року Петропавлівським районним судом видано судовий наказ про стягнення з ОСОБА_2 аліментів на користь ОСОБА_1 на утримання неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частини з усіх видів заробітку (доходу) , але не менше 50 відсотків мінімального прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісяця, починаючи стягнення від дня пред`явлення заяви, тобто з 05 серпня 2020 року і до досягнення сином повноліття. Зазначений наказ скасованоухвалою Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 09 листопада 2020 року на підставі заяви ОСОБА_2 .
Відповідно до висновку органу опіки та піклування Української сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської від 24 вересня 2021 року доцільно визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з батьком ОСОБА_2 .
Органом опіки та піклування ВК Петропавлівської міської ради 28 вересня 2021 року розглянуто питання щодо можливості проживання малолітньої дитини сторін з одним із батьків та, враховуючи інтереси дитини, зроблено висновок про доцільність визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із матір`ю ОСОБА_1 .
Також суди встановили, що обидва батьки мають необхідні умови для проживання дитини, працевлаштовані, отримують заробітну плату, а малолітній ОСОБА_6 однаково ставиться до батьків і любить їх обох.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу (пункт четвертий частини другої статті 389 ЦПК України).
Підставою касаційного оскарження постанови Дніпровського апеляційного суду від 08 листопада 2022 року є посилання заявника на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 14 лютого 2020 року в справі № 574/886/18, від 06 червня 2019 року в справі № 495/2106/17, від 17 квітня 2019 року в справі № 608/190/18, від 21 липня 2021 року в справі № 404/3499/17, від 22 грудня 2021 року в справі № 204/8432/19, від 23 грудня 2019 року в справі № 552/4608/18, від 21 травня 2020 року в справі № 587/2134/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Відповідно до статті 400 ЦПК України, якою визначено межі розгляду справи судом касаційної інстанції, встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції діє в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з такого.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Згідно статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.
Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Відповідно до частин другої, четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини.
Відповідно до частини першої, другої статті 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.
Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.
У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).
У параграфі 54 рішення Європейського суду з прав людини «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року, заява № 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини.
Аналіз наведених норм права, практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.
Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.
При визначенні місця проживання дитини судами необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.
Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах.
Нормами статті 19 СК України встановлено, що при розгляді спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе, не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду від 14 лютого 2019 року в справі № 377/128/18 (провадження № 61-44680св18) вказано, що «тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку».
У постанові Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 352/2324/17 (провадження № 61-14041св19) зазначено, що питання забезпечення інтересів дитини ґрунтується на розумінні, що розлучення батьків для дітей - це завжди тяжке психологічне навантаження, а дорослі, займаючись лише своїми проблемами, забувають про кардинальні зміни в житті дитини: нове оточення та місце проживання, неможливість спілкування з двома батьками одночасно тощо. Вирішуючи питання про визначення місце проживання дитини, суди мають враховувати об`єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновку органу опіки та піклування. Проте найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання судді, яке має ґрунтуватися на внутрішній оцінці всіх обставин в їх сукупності. Адже не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти відносини або домовитися, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства.
Вирішуючи спір, враховуючи наведені норми матеріального права, у повному обсязі, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про визначення місця проживання дитини з матір`ю.
Верховний Суд погоджується із таким висновками суду з огляду на таке.
Верховний Суд зауважує, що сім`я є цінною для розвитку дитини, і коли вона руйнується, батьки, які почали проживати окремо, мають віднайти способи захистити дитину і забезпечити те, що їй потрібно, щоб дитина зростала у благополучній атмосфері, повноцінно розвивалася та не зазнавала негативного впливу. Ситуація, в якій батьки не в змозі віднайти такі способи за взаємним погодженням, потребує втручання органів державної влади, зокрема суду, з метою забезпечення належних стосунків між дитиною й батьками, які є фундаментальними для благополуччя дитини. Дитина потребує уваги, підтримки і любові обох батьків. Дитина є найбільш вразливою стороною під час будь-яких сімейних конфліктів.
У справі, яка переглядається, не встановлено жодних обставин, які б створювали реальну небезпеку для життя та здоров`я дитини або обставин, що вказують на зміну обставин, які б суперечили інтересам дитини. Також не встановлено протиправної поведінки матері у відношенні до малолітньої дитини, що давали підстави для відмови їй у визначенні місця проживання сина разом із нею.
Визначаючи місце проживання дитини, надавши належну оцінку усім обставинам справи, а саме, тому, що і батьком, і матір`ю створено належні умови для виховання та розвитку дитини, обоє з батьків приділяють увагу, підтримку та люблять сина, апеляційний суд, взявши до уваги вік дитини, врахувавши висновок органу опіки та піклування ВК Петропавлівської міської ради, дотримуючись балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах, дійшов обґрунтованих висновків про визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_3 з матір`ю ОСОБА_1 .
Наявність підстав для визначення місця проживання малолітнього сина сторін з матір`ю пов`язується також із тим, що батько, хоча й належним чином займається вихованням та утриманням дитини, проте, змінивши у серпні 2020 року місце проживання дитини без згоди матері та не повернувши малолітню дитину матері, з якою вона на той час проживала, батько позбавив її як належної опіки і виховання з боку матері, так і порушив їхнє право на прямі контакти, що суперечить найкращим інтересам дитини. Малолітня дитина в своїх поясненням зазначила, що однаково любить і батька і мати, але зараз бажає жити з батьком, й це у виниклій ситуації цілком пояснюється віком дитини, якому було 4 роки на час її неповернення батьком матері у серпні 2020 року, того, що після неповернення дитини і до вирішення спору в суді вона постійно проживала з батьком, а мати була позбавлення спілкування з дитиною. Тому за таких обставин думка малолітньої дитини щодо бажання проживати з батьком не має вирішального значення.
Згідно з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, наведеним у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц, право не тільки бути вислуханою і почутою, але й право брати активну участь у вирішенні своєї долі, зокрема, у визначенні місця проживання, з`являється у дитини з досягненням віку 10 років. Станом на час розгляду справи у суді першої інстанції сину сторін не виповнилось й 6 років, тобто дитина не досягла віку, в якому здатна сформулювати власні погляди та вільно висловлювати їх з усіх питань, що її стосуються. У зв`язку із викладеним касаційний суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що апеляційним судом не врахована думка малолітнього ОСОБА_3 , який був заслуханий у залі судового засідання та висловив свою особисту думку про бажання проживати разом із батьком.
Виходячи із обставин цієї справи, враховуючи, що батьки не змогли самостійно вирішити спір щодо визначення місця проживання дитини, Верховний Суд вважає, що апеляційний суд, визначаючи місце проживання малолітньої дитини сторін у цій справі з матір`ю, дійшов обґрунтованого висновку про те, що зазначене буде відповідати якнайкращим інтересам дитини, сприятиме повноцінному її вихованню та розвитку.
На час ухвалення оскаржуваного судового рішення не встановлено обставин, які б давали підстави для висновку, що визначення місця проживання дитини з батьком буде мати більш позитивний вплив на дитину, ніж визначення місця проживання дитини з матір`ю.
Батько дитини, який безсумнівно відіграє важливу роль у її житті та розвитку, має право та обов`язок піклуватися про здоров`я дитини, стан її розвитку, незалежно від того, з ким дитина буде проживати.
У разі зміни обставин у відносинах сторін спору, а в першу чергу, відносин між батьками, визначене у цій справі місце проживання дитини може бути змінено як за згодою батьків, так і в судовому порядку.
Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що ОСОБА_2 має кращий матеріальний стан для забезпечення малолітнього сина у порівнянні з матеріальним станом ОСОБА_1 , оскільки такі доводи не мають визначального значення для вирішення цієї справи у зв`язку з тим, що на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини, їх матеріальне забезпечення.
У постанові Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі № 182/2037/17 вказано, що матеріально-побутове забезпечення батьків має враховуватися, але не є визначальним у вирішенні питання про визначення місця проживання дитини, оскільки судам перш за все слід брати до уваги інші критерії, зокрема ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, у тому числі обов`язків із виховання дитини, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини та повинні виходити із якнайкращого забезпечення інтересів дитини.
Не заслуговують на увагу й аргументи касаційної скарги, що висновок органу опіки та піклування ВК Петропавлівської міської ради 28 вересня 2021 року не є належним доказом, оскільки такий висновок є обґрунтованим, відповідає інтересам малолітнього ОСОБА_3 , обставини, які в ньому зазначені, ОСОБА_2 не спростовані.
Доводи скарги про неврахування апеляційним судом висновків, викладених у постановах Верховного Суду, що зазначені заявником у касаційній скарзі, є необґрунтованими, оскільки за встановлених обставин у цій справі, висновки суду не суперечать наведеним висновкам Верховного Суду.
Разом із тим, суд апеляційної інстанції,вирішуючи спір щодо визначення місця проживання дитини, у своїх висновках, серед іншого, керувалися принципом 6 Декларації прав дитини.
У постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що Декларація прав дитини не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року та Закону № 1906-IV, а також не містить положень щодо набрання нею чинності. У зв`язку із цим Декларація прав дитини не потребує надання згоди на її обов`язковість Верховною Радою України і не є частиною національного законодавства України. Разом із тим положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.
Згідно з частиною першою статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Водночас у розумінні Закону України «Про міжнародні договори України» Декларація прав дитини не є міжнародним договором та не потребує надання згоди на її обов`язковість Верховною Радою України у формі ратифікації. У контексті міжнародного права такі, серед іншого, документи як декларації міжнародних організацій відносяться до так званого «soft law» і з формально-юридичної точки зору не є тим жорстким правом, яке зобов`язує державу діяти в певний спосіб. Разом з тим Декларація визнається універсальним і ефективним механізмом та інструментом захисту прав дитини в світовому масштабі і діє з дати прийняття Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1959 року. Конвенція про права дитини визначає основоположні засади у сфері захисту прав дитини.
Зважаючи на наведене, у ієрархії джерел міжнародного права, що є складовою національного законодавства відповідно до статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України», вищу юридичну силу має саме Конвенція про права дитини від 20 листопада 1989 року, а не Декларація прав дитини від 20 листопада 1959 року.
Помилкове посилання апеляційного суду на Декларацію прав дитини не виплинуло на правильність висновків апеляційного суду, тому підстав для скасування оскарженого судового рішення немає, проте це є підставою для зміни його мотивувальної частини шляхом виключення з тексту постанови суду апеляційної інстанції посилання на Декларацію прав дитини при обґрунтуванні визначення місця проживання дитини з матір`ю.Вирішуючи спір про визначення місця проживання дитини суд повинен керуватися найкращими інтересами дитини.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з частинами першою та четвертою статті 412 ЦПК України суд змінює рішення, якщо воно переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Враховуючи, що апеляційний суд дійшов правильного по суті висновку про задоволення первісного позову та відсутність підстав для задоволення зустрічного позову, але допустив помилку при мотивуванні судового рішення, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про часткове задоволення касаційної скарги, зміну постанови апеляційного суду шляхом виключення з мотивувальної її частини посилання на Декларацію прав дитини як одну з підстав визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_3 з матір`ю; в іншій частині постанову апеляційного суду залишити без змін.
Керуючись статтями 400, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 листопада 2022 року змінити шляхом виключення з мотивувальної її частини посилання на Декларацію прав дитини.
В іншій частині постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 листопада 2022 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді:А. Ю. Зайцев В. М. Коротун М. М. Русинчук М. Ю. Тітов
