Постанова
іменем України
24 січня 2023 року
м. Київ
справа № 663/3293/20
провадження № 51 - 4894 км 21
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 в інтересах засудженої ОСОБА_7 на вироки Скадовського районного суду Херсонської області від 04 червня 2021 року та Херсонського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12020230000000323, за обвинуваченням
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянки України, уродженки с. Дмитрівка Каховського району Херсонської області, жительки АДРЕСА_1 ,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 286 КК України.
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Скадовського районного суду Херсонської області від 04 червня 2021 року ОСОБА_7 засуджено за ч. 3 ст. 286 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років.
Суд задовольнив частково цивільний позов потерпілого ОСОБА_8 та постановив стягнути з ОСОБА_7 на його користь 10 000,0 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди.
Також суд у вироку прийняв рішення щодо розподілу процесуальних витрат і долі речових доказів.
Херсонський апеляційний суд скасував вирок місцевого суду в частині призначеного покарання та ухвалив у цій частині новий вирок від 05 жовтня 2021 року, яким призначив ОСОБА_7 покарання за ч. 3 ст. 286 КК України у виді позбавлення волі на строк 5 років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки. В решті вирок місцевого суду залишено без змін.
ОСОБА_7 визнано винуватою і засуджено за те, що вона 13 серпня 2020 року близько 08:50, керуючи технічно справним автомобілем марки «Volkswagen Golf» (д.н.з. НОМЕР_1 ), рухаючись зі сторони м. Гола Пристань по автодорозі «Скадовськ - Гола Пристань - Херсон», на 72 км + 200 м в напрямку м. Скадовська, в порушення вимог пунктів 2.3.б), 12.1., 12.6.ґ) Правил дорожнього руху України (далі - ПДР), проявила неуважність, не врахувала дорожньої обстановки, щоб мати змогу постійно контролювати рух та безпечно керувати автомобілем, рухалась зі швидкістю не менше 104…114,9 км/год., що перевищує дозволену швидкість на даній ділянці дороги - 90 км/год по заокругленню дороги вліво, не обравши тим самим безпечну швидкість руху, внаслідок чого допустила виїзд автомобіля на праве узбіччя та подальший його виїзд на смугу зустрічного руху, де відбулося зіткнення з автомобілем марки «Peugeot IS» (д.н.з. НОМЕР_2 ), під керуванням ОСОБА_8 , який рухався у зустрічному напрямку.
У результаті цієї дорожньо-транспортної події пасажирам зазначеного автомобіля «Volkswagen Golf» ОСОБА_9 , 1971 року народження, ОСОБА_10 , 2006 року народження, ОСОБА_10 , 2009 року народження, ОСОБА_11 , 2006 року народження, заподіяно тяжких тілесних ушкоджень, від яких вони померли. Крім того, водію автомобіля марки «Peugeot IS» ОСОБА_8 заподіяно тілесних ушкоджень середньої тяжкості.
Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 просить скасувати судові рішення та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Вважає, що винуватість ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення не доведена поза розумним сумнівом належними та допустимими доказами. Посилається на порушення порядку визначення слідчого, який здійснював досудове розслідування, оскільки останній був призначений особою, яка, на думку захисника, не є керівником органу досудового розслідування, та без винесення постанови, а лише шляхом надання письмового доручення. З огляду на ці обставини захисник вважає зібрані слідчим докази недопустимими. Також стверджує, що у протоколі огляду місця події, дані якого суд урахував як доказ, слідчий не зазначив характеристики технічного засобу фіксації та зафіксував недостатньо відомостей про обставини дорожньо-транспортної пригоди. Такі недоліки, на думку захисника, призвели до невідповідності висновків суду щодо причин дорожньо-транспортної пригоди фактичним обставинам кримінального провадження. Крім цього, наголошує на невідповідності призначеного ОСОБА_7 покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та її особі внаслідок суворості та вважає, що судам слід було застосувати до засудженої положення ст. 75 КК України. Стверджує, що апеляційний суд не звернув уваги на зазначені порушення, належним чином не перевірив усіх наведених в апеляційній скарзі стороною захисту доводів і не дав на них вичерпних відповідей.
Також захисник ОСОБА_6 надіслав Верховному Суду квитанцію на підтвердження відшкодування засудженою потерпілому ОСОБА_8 компенсації моральної шкоди, заподіяної кримінальним правопорушенням.
Позиції інших учасників судового провадження
Від захисника ОСОБА_6 надійшла заява щодо проведення касаційного розгляду без його участі, в якій він також зазначив, що підтримує касаційну скаргу у повному обсязі.
Потерпілі ОСОБА_12 та ОСОБА_13 подали письмові заяви, у яких просять провести касаційний розгляд без їх участі та при вирішенні питання про призначення ОСОБА_7 покарання врахувати їх позицію про необхідність застосування положень ст. 75 КК України.
У судовому засіданні прокурор ОСОБА_5 просив залишити судові рішення без зміни як законні, а касаційну скаргу захисника - без задоволення як необґрунтовану.
Мотиви Суду
Відповідно до ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин, і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскаржуваному судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Підставами для скасування або зміни судових рішень судом касаційної інстанції, згідно зі ст. 438 КПК України, є істотне порушення кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412 - 414 цього Кодексу.
Із будь-яких інших підстав касаційний суд не вправі втручатися у рішення судів нижчих ланок та виходить із фактичних обставин, встановлених ними. А тому аргументи захисника щодо незгоди з даною судом оцінкою окремих доказів з точки зору їх належності і достовірності, оспорювання встановлених за результатами судового розгляду фактів, які стосуються по суті невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, виходячи з вимог ст. 438 КПК України, не є предметом перевірки суду касаційної інстанції.
Натомість вказані обставини з достатньою повнотою були перевірені судом апеляційної інстанції, який не встановив підстав для скасування чи зміни вироку місцевого суду у зв`язку з неповнотою судового розгляду або невідповідністю висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, зазначивши мотиви ухвалення свого рішення.
При цьому, із судових рішень вбачається, що доводи сторони захисту, аналогічні тим, що наведені у касаційній скарзі, були ретельно перевірені судами попередніх інстанцій. Колегія суддів Верховного Суду погоджується з викладеними у судових рішеннях мотивами, з яких ці доводи визнані необґрунтованими.
У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 стверджує, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що винуватість ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 286 КК України, не доведена поза розумним сумнівом. Проте ці доводи є необґрунтованими.
Із системного аналізу кримінального процесуального закону випливає, що стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин, встановлених під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкриміноване кримінальне правопорушення було вчинене і обвинувачений є винним у вчиненні цього кримінального правопорушення. Для дотримання стандарту доведення поза розумним сумнівом необхідно, щоб будь-який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку надало обвинувачення, був спростований фактами, встановленими на підставі допустимих доказів.
При цьому, відповідно до ст. 94 КПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюючи кожний доказ з точки зору належності, достовірності, а сукупність зібраних доказів з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
Так, місцевий суд безпосередньо дослідив і згідно зі ст. 94 КПК України перевірив всі наявні у провадженні докази та, встановивши фактичні обставини, дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_7 винувата у вчиненні кримінального правопорушення, в якому вона обвинувачувалася, і її дії містять склад кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 286 КК України.
В основу такого висновку суд поклав показання ОСОБА_7 , котра визнала свою вину та не оспорювала фактичних обставин пред`явленого їй обвинувачення; показання потерпілого ОСОБА_8 і свідка - очевидця події ОСОБА_14 щодо обставин дорожньо-транспортної пригоди; дані протоколів слідчих дій; висновки експертів та інші письмові докази, зміст яких докладно відображено у вироку.
Суд апеляційної інстанції, належним чином перевіривши доводи захисника про необґрунтованість засудження ОСОБА_7 , зокрема ті, які захисник зазначив у касаційній скарзі, вмотивовано відхилив їх із посиланням на конкретні докази, навівши відповідні підстави, з якими погоджується й суд касаційної інстанції. Всупереч твердженням захисника у касаційній скарзі, суд апеляційної інстанції надав відповіді на всі доводи, достатньо мотивувавши своє рішення
Зазначені вище докази, на які суди послалися у своїх судових рішеннях, є логічними, послідовними, узгоджуються між собою, не викликають сумнівів у їх допустимості та достовірності. На підставі досліджених фактичних даних суди з`ясували всі обставини, передбачені у ст. 91 КПК України, та дійшли обґрунтованого висновку, що зібрані докази в їх сукупності та взаємозв`язку безсумнівно доводять вчинення засудженою кримінального правопорушення проти безпеки руху. В касаційній скарзі не наведено переконливих та достатніх доводів, які би ставили під сумнів додержання судами приписів статей 84, 91, 94 КПК України та правильність застосування закону України про кримінальну відповідальність при кваліфікації вчиненого діяння.
Зокрема, суди встановили, що причиною дорожньо-транспортної пригоди та її наслідків є порушення вимог пунктів 2.3.б), 12.1., 12.6.ґ) ПДР, допущені водієм ОСОБА_7 , котра при керуванні автомобілем була неуважною, не врахувала дорожньої обстановки, перевищила дозволену швидкість руху, внаслідок чого під час руху по заокругленню дороги вліво допустила виїзд автомобіля на праве узбіччя та подальший його виїзд на смугу зустрічного руху, де відбулося зіткнення з автомобілем марки «Peugeot IS» під керуванням ОСОБА_8 , який рухався у зустрічному напрямку, в результаті чого пасажири автомобіля під керуванням ОСОБА_7 - ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 отримали тілесні ушкодження, від яких померли, а водію ОСОБА_8 заподіяно тілесних ушкоджень середньої тяжкості.
З фактичних обставин цього кримінального провадження, встановлених судами попередніх інстанцій, слідує, що ОСОБА_7 в умовах дорожньо-транспортної ситуації, що склалася, мала технічну можливість уникнути настання зазначених наслідків при виконанні вимог ПДР, що є визначальним фактором для встановлення відповідальності за наслідки дорожньо-транспортної пригоди. Отже, всупереч доводам захисника у касаційній скарзі, відсутність дорожньої розмітки на ділянці дороги, де сталася дорожньо-транспортна пригода, у цьому конкретному випадку не створювала аварійну ситуацію, через яку ОСОБА_7 не мала можливості уникнути дорожньо-транспортної пригоди або була вимушена порушити ПДР. Натомість суспільно небезпечний наслідок у вигляді смерті потерпілих та отримання ОСОБА_8 тілесних ушкоджень середньої тяжкості був породжений конкретними діями ОСОБА_7 , котра у даній дорожній обстановці порушила правила безпеки дорожнього руху, легковажно розраховуючи на ненастання суспільно-небезпечних наслідків своїх дій. Таким чином, якби не було діяння засудженої, суспільно небезпечний наслідок не настав би, що свідчить про наявність однієї з обов`язкових ознак об`єктивної сторони кримінального правопорушення - причинного зв`язку між ними.
Отже, доводи захисника про неналежне встановлення події цього кримінального правопорушення та недоведеність винуватості засудженої належними і допустимими доказами є непереконливими, адже для встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження, докази відіграють не кількісну роль, а використовуються в доказуванні, якщо в них доведено достовірність фактів і обставин.
У касаційній скарзі захисник заперечує правильність даної судами оцінки протоколу огляду місця події з точки зору його належності та достовірності, що не є предметом перевірки суду касаційної інстанції. Разом із цим, із оскаржених судових рішень слідує, що аналогічні доводи захисника були перевірені судами попередніх інстанцій і визнані неспроможними. Суди не встановили порушень вимог КПК при проведенні огляду, проаналізували зміст протоколу та співставили зафіксовані у ньому дані із фактичними даними, що містяться в інших доказах, за результатами чого дійшли обґрунтованого висновку про належність і допустимість як цього доказу так і похідних від нього доказів. При цьому суди перевірили всі аргументи сторони захисту щодо його недопустимості та навели достатні мотиви, з яких ці аргументи визнані необґрунтованими. Сама собою незгода захисника з даною судами оцінкою доказу не свідчить про те, що при його оцінці суди порушили вимоги кримінального процесуального закону.
Щодо аргументів захисника, наведених у касаційній скарзі, про порушення порядку визначення слідчого, котрий здійснював досудове розслідування у цьому кримінальному провадженні, слід зазначити таке.
Слідчий - службова особа органу Національної поліції, органу безпеки, органу Державного бюро розслідувань, органу Бюро економічної безпеки України, Головного підрозділу детективів, підрозділу детективів, відділу детективів, підрозділу внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України, уповноважена в межах компетенції, передбаченої цим Кодексом, здійснювати досудове розслідування кримінальних правопорушень (п. 17 ч. 1 ст. 3 КПК України).
Зі змісту положень п. 1 ч. 2 ст. 39 та ч. 1 ст. 214 КПК України слідує, що визначати слідчого (слідчих), який здійснюватиме досудове розслідування, а у випадках здійснення досудового розслідування слідчою групою - визначати старшого слідчої групи, який керуватиме діями інших слідчих, належить до компетенції керівника органу досудового розслідування.
Об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду у постанові від 04 жовтня 2021 року у справі № 724/86/20 сформулювала правовий висновок про те, що за приписами статей 39, 110, ч. 1 ст. 214 КПК України рішення про призначення (визначення) групи слідчих, які здійснюватимуть досудове розслідування, визначення старшого слідчої групи, який керуватиме діями інших слідчих, обов`язково приймається у формі, яка повинна відповідати визначеним кримінальним процесуальним законом вимогам до процесуального рішення у формі постанови. Відсутність такого процесуального рішення в матеріалах кримінального провадження обумовлює недопустимість доказів, зібраних під час досудового розслідування, як таких, що зібрані неуповноваженою на те особою.
У кримінальному провадженні щодо ОСОБА_7 суди першої та апеляційної інстанцій перевірили доводи сторони захисту щодо відсутності повноважень у слідчого на проведення досудового розслідування, аналогічні тим, на які захисник посилається у касаційній скарзі, і обґрунтовано визнали їх неспроможними. При цьому суди встановили, що старший слідчий СУ ГУНП в Херсонській області ОСОБА_15 , який здійснював досудове розслідування, був визначений як слідчий у цьому кримінальному провадженні на підставі доручення тимчасово виконуючого обов`язки начальника відділу СУ ГУНП в Херсонський області ОСОБА_16 від 13 серпня 2020 року.
Доводи захисника про відсутність у ОСОБА_16 повноважень визначати слідчого є неспроможними, оскільки згідно з п. 8 ч. 1 ст. 3 КПК України керівником органу досудового розслідування є, зокрема, начальник відділу органу Національної поліції. Тому суди попередніх інстанцій, спростовуючи аналогічні доводи сторони захисту, правильно послалися на положення статей 3, 38, 39 КПК України та обґрунтовано вказали, що зазначена особа відповідно до займаної посади мала відповідні повноваження керівника органу досудового розслідування.
Крім того, суди попередніх інстанцій небезпідставно визнали вказане вище рішення керівника органу досудового розслідування у формі доручення таким, що наділяє слідчого повноваженнями здійснювати досудове розслідування. У цьому конкретному провадженні встановлено, що зміст зазначеного доручення відповідає визначеним кримінальним процесуальним законом вимогам до процесуального рішення у формі постанови, не дотримана лише вимога щодо назви. Зокрема, у дорученні зазначено посаду керівника органу досудового розслідування, час і місце складання документа, підстави для його складання (статті 39, 214 КПК), зміст кримінального правопорушення, внесеного до ЄРДР, та суть прийнятого рішення. Таким чином, невідповідність самої лише назви документа не змінила його суті. Зазначення неправильної назви документа суперечить вимогам КПК, проте в даному випадку таке порушення не є істотним та не свідчить, що слідчий здійснював досудове розслідування без відповідних повноважень. До того ж, слідчий ОСОБА_15 був єдиним слідчим у провадженні, якого керівник органу досудового розслідування визначив одразу після внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР. З урахуванням наведеного, у цьому конкретному випадку рішення керівника органу досудового розслідування, складене у формі доручення, а не постанови, наділяло слідчого повноваженнями на проведення досудового розслідування, що не суперечить висновкам, які містяться у зазначеній вище постанові об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 04 жовтня 2021 року, а також у постановах від 22 лютого 2021 року у справі № 754/7061/15 та від 14 лютого 2022 року у справі № 477/426/17.
Доводи захисника ОСОБА_6 , наведені ним у касаційній скарзі, про неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного ОСОБА_7 покарання тяжкості кримінального правопорушення і її особі через суворість також є безпідставними.
Згідно з положеннями статей 50, 65 КК України особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі заходу примусу мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом`якшують і обтяжують.
Відповідно до ч. 1 ст. 75 КК України в редакції, яка діяла на час вчинення кримінального правопорушення, якщо суд, крім випадків засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Із системного аналізу вимог закону України про кримінальну відповідальність слідує, що, окрім вирішення питання про призначення певного виду та розміру покарання, суду потрібно встановити достатню підставу для звільнення від його відбування з випробуванням, при цьому належним чином вмотивувати таке рішення, дослідивши і оцінивши всі обставини, що мають значення для справи, та врахувати, що ст. 75 КК України застосовується лише в тому разі, коли для цього є умови і підстави.
Так, місцевий суд, мотивуючи своє рішення щодо обрання ОСОБА_7 міри покарання, врахував тяжкість вчиненого кримінального правопорушення, яке відповідно до ст. 12 КК України є тяжким злочином (санкцією ч. 3 ст. 286 КК України передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк від 5 до 10 років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк до 3 років).
Також суд зважив на дані про особу обвинуваченої, котра вперше притягається до кримінальної відповідальності, за місцем проживання характеризується позитивно, працевлаштована, на обліку у лікарів нарколога та психіатра не перебуває.
Крім цього, суд узяв до уваги, що ОСОБА_7 відшкодувала потерпілій ОСОБА_12 витрати, понесені нею на лікування сина ОСОБА_11 , та ритуальні послуги, пов`язані з його похованням, а також вживала заходів для відшкодування шкоди, заподіяної потерпілому ОСОБА_8 . При цьому суд взяв до уваги, що потерпілі ОСОБА_17 , ОСОБА_12 та ОСОБА_13 просили призначити ОСОБА_7 покарання, не пов`язане з реальним його відбуванням, а потерпілий ОСОБА_8 не наполягав на призначенні суворого покарання.
Також суд урахував при призначенні покарання конкретні обставини кримінального правопорушення, зокрема стан дорожнього покриття та відсутність дорожньої розмітки на ділянці дороги, де сталася дорожньо-транспортна пригода. Водночас суд обґрунтовано зазначив, що при належному виконанні ОСОБА_7 своїх обов`язків по дотриманню правил безпеки дорожнього руху, остання мала змогу уникнути дорожньо-транспортної пригоди.
На підставі цих даних у сукупності зі щирим каяттям ОСОБА_7 у вчиненому, що визнано обставиною, яка пом`якшує покарання, суд першої інстанції призначив останній покарання у мінімальних межах санкції за вчинене нею кримінальне правопорушення та, з урахуванням тяжкості кримінального правопорушення, характеру допущених ОСОБА_7 порушень правил безпеки дорожнього руху, непоправних наслідків у вигляді смерті чотирьох осіб, троє з яких були неповнолітніми, та отримання водієм зустрічного автомобіля тілесних ушкоджень середнього ступеня тяжкості, дійшов висновку про неможливість застосування до ОСОБА_7 положень ст. 75 КК України.
Апеляційний суд, оцінюючи правильність та справедливість призначеного ОСОБА_7 основного покарання, взяв до уваги обставини, які були враховані місцевим судом, зокрема і ті, на які посилається захисник у касаційній скарзі, та підсумував, що суд першої інстанції дотримався вимог, передбачених статтями 50, 65 КК України. Також апеляційний суд, з огляду на мету покарання, обґрунтовано погодився з висновком місцевого суду про відсутність підстав для звільнення ОСОБА_7 від відбування покарання з випробуванням або призначення їй більш м`якого покарання, ніж передбачено законом
Водночас апеляційний суд, установивши, що місцевий суд не призначив ОСОБА_7 додаткового покарання, яке передбачене санкцією частини статті за вчинене нею кримінальне правопорушення, скасував вирок суду першої інстанції у частині призначеного покарання та ухвалив у цій частині новий вирок, яким призначив засудженій основне покарання у тому ж виді і розмірі, що і місцевий суд, а також застосував додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами на строк 3 роки. Вирок апеляційного суду належним чином умотивований та відповідає вимогам ст. 420 КПК України.
Отже, всупереч ствердженням захисника ОСОБА_6 , суди попередніх інстанцій, урахувавши особливості правозастосування положень ст. 75 КК України, обґрунтовано відмовили у звільненні ОСОБА_7 від відбування покарання з випробуванням, належним чином мотивувавши своє рішення. З огляду на сукупність наведених вище обставин, зокрема змісту і обсягу допущених засудженою порушень правил безпеки дорожнього руху та соціальної цінності незворотних наслідків кримінального правопорушення у вигляді смерті чотирьох осіб, колегія суддів Верховного Суду вважає призначене засудженій покарання у зазначеному виді й розмірі справедливим і таким, що відповідає вимогам статей 50, 65 КК України.
Посилання захисника у касаційній скарзі на те, що ОСОБА_7 під час дорожньо-транспортної пригоди втратила свою родину, не можуть слугувати підставою для пом`якшення призначеного їй покарання, оскільки до таких наслідків призвели неправомірні дії самої засудженої.
Що стосується висловленої потерпілими думки про необхідність звільнення ОСОБА_7 від відбування покарання з випробуванням, то у справах цієї категорії така позиція не є обов`язковою для суду, однак вона була врахована в сукупності з обставинами, передбаченими ст. 65 КК України, і не має над ними пріоритету.
З огляду на сукупність наведених обставин, які підлягають обов`язковому врахуванню, підстав для пом`якшення покарання чи застосування положень ст. 75 КК України та звільнення ОСОБА_7 від відбування покарання з випробуванням колегія суддів не вбачає, оскільки обставини, на які посилається сторона захисту, самі собою не є противагою суспільній небезпеці дій засудженої та не знижують ступеню тяжкості вчиненого кримінального правопорушення.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі мотиви щодо незгоди з судовими рішеннями не спростовують правильності висновків судів і не містять переконливих доводів, які би дозволили Верховному Суду дійти висновку, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині засудження ОСОБА_7 , а також рішення апеляційного суду в частині призначеного їй покарання, були постановлені з істотними порушеннями норм права, які можуть поставити під сумнів їх законність.
Отже, підстави для задоволення касаційної скарги захисника відсутні.
Керуючись статтями 433, 436, 441, 442 КПК України, Верховний Суд
у х в а л и в :
Вироки Скадовського районного суду Херсонської області від 04 червня 2021 року та Херсонського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року щодо ОСОБА_7 залишити без зміни, а касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 - без задоволення.
Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною й оскарженню не підлягає.
Судді
ОСОБА_18 ОСОБА_2 ОСОБА_3
