ОКРЕМА ДУМКА
27 січня 2023 року
м. Київ
справа №990/38/22
адміністративне провадження №П/990/38/22
судді Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду Рибачука А.І. на рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 19.01.2023,
ухвалене у справі № 990/38/22 (адміністративне провадження № П/990/38/22) за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя про визнання протиправними та скасування рішень.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду рішенням від 19.01.2023 відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 , у якому вона просила:
визнати протиправним та скасувати рішення Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) від 11.01.2022 №17/0/15-22 про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Апеляційного суду міста Києва на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України;
визнати протиправною та скасувати ухвалу ВРП від 17.01.2022 №6/0/18-22 про залишення без розгляду її заяв про звільнення з посади судді Апеляційного суду міста Києва та зобов`язати ВРП розглянути її заяви про звільнення з посади судді Апеляційного суду міста Києва у відставку.
Ухвалюючи таке рішення Верховний Суду виходив із того, що у ВРП були передбачені законом підстави для розгляду питання звільнення позивачки з посади судді та прийняття оскаржуваного рішення про її звільнення з посади судді Апеляційного суду міста Києва на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України, оскільки норми Закону України «Про судоустрій і статус суддів» №2453-VI та Закону України від 15.01.1998 № 22/98-ВР «Про Вищу раду юстиції» (далі - Закон № 22/98-ВР) у редакціях, чинних на момент вчинення позивачкою дій, які Вища рада юстиції (далі - ВРЮ) розцінила як порушення суддею присяги, не передбачали обмежувальних строків притягнення судді до відповідальності за порушення присяги, а запровадження строку давності притягнення судді до відповідальності за дії, що підпадають під порушення присяги, є заходом, який покращує становище судді порівняно із ситуацією, коли такий строк законодавством визначений не був, а тому застосування трирічного строку давності притягнення судді до дисциплінарної відповідальності не суперечить положенням статті 58 Конституції України.
Окрім того, Верховний Суд вказав на те, що обов`язок ВРП прийняти рішення за наслідками розгляду висновку Тимчасової спеціальної комісії та подання ВРЮ передбачено Законом України від 08.04.2014 №1188-VII «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» (далі - Закон № 1188-VII), який визначає спеціальну процедуру застосування відповідних заходів і не передбачає можливості зупинення чи першочергового вирішення питання відставки судді. Після скасування в судовому порядку постанови Верховної Ради України рішення ВРЮ про внесення подання про звільнення позивачки з посади судді залишалось чинним і підлягало розгляду уповноваженим органом в силу приписів Закону №1188-VII та Закону України від 21.12.2016 №1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон №1798-VIII).
Також колегія суддів дійшла висновку, що постановляючи оскаржувану ухвалу, ВРП діяла на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України і протиправної бездіяльності при розгляді питання про звільнення позивачки з посади судді у відставку на підставі поданих нею заяв не допустила, оскільки станом на час постановлення ВРП ухвали про залишення без розгляду заяви позивачки про звільнення з посади судді у відставку вона вже була звільнена з посади судді на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України, що виключало можливість розгляду по суті поданої нею заяви про звільнення з посади судді у відставку.
На моє переконання, вищенаведені висновки суду є помилковими, а тому вважаю за необхідне викласти окрему думку й навести на її обґрунтування такі мотиви.
Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Аналіз даної норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади здійснюється у відповідності до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, яке побудовано на основі принципу «заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб`єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.
Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але непередбаченим способом, у непередбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.
Водночас юрисдикцію, повноваження адміністративних судів та порядок здійснення судочинства в адміністративних судах визначає Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (частина перша статті 2 КАС України).
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони зокрема, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України (пункт 1 частини другої статті 2 КАС України).
Згідно із частиною третьою статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Джерела права, які застосовуються судом наведені у статті 7 КАС України, частиною першою якої визначено, що суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Так, предметом спору у справі № 990/38/22, за результатом розгляду якої Верховним Судом у складі колегії суддів, до якої входив я, прийнято рішення від 19.01.2023, було, зокрема рішення ВРП від 11.01.2022 №17/0/15-22 про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Апеляційного суду міста Києва на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України у редакції Закону України від 02.06.2016 № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (далі - Закон № 1401-VIII).
З цього приводу, вважаю необхідним вказати на те, що 30.09.2016 набрали чинності Закони №1401-VIII та від 02.06.2016 №1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон №1402-VIII).
Зокрема, Законом №1401-VIII внесено зміни до статті 131 Конституції України, якими до повноважень ВРП віднесено повноваження щодо ухвалення рішення про звільнення судді з посади та інші повноваження, визначені цією Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 112 Закону №1402-VIII суддя може бути звільнений з посади виключно з підстав, визначених частиною 6 статті 126 Конституції України.
При цьому, Закон № 1798-VIII визначив статус, повноваження, засади організації та порядок діяльності ВРП та надав повноваження стосовно здійснення дісиплінарних проваджень щодо суддів Дисциплінарним палатам ВРП, які утворюються ВРП.
Ревізуючи оспорюване рішення на відповідність критеріям визначеним у статті 2 КАС України Верховний Суд мав перевірити його чи прийнято воно на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Так, ВРЮ, здійснюючи конституційні повноваження щодо внесення подання про звільнення позивачки, ухвалила рішення від 31.03.2016 № 709/0/15-16 «Про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 з посад суддів Апеляційного суду міста Києва за порушення присяги», на підставі якого Верховною Радою України постановою від 29.09.2016 № 1626-VIII «Про звільнення судді» відповідно до пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України ОСОБА_1 було звільнено з посади судді апеляційного суду міста Києва у зв`язку з порушенням присяги судді.
Водночас Верховний Суд рішенням від 12.12.2019 у справі № 800/528/16 (адміністративне провадження № П/9901/235/18), яке набрало законної сили, з урахуванням ухвали цього ж суду від 19.12.2019 про виправлення описки, визнав протиправною та скасував постанову Верховної Ради України від 29.09.2016 № 1626-VIII, якою ОСОБА_1 було звільнено з посади судді Апеляційного суду м. Києва у зв`язку з порушенням присяги судді.
Із змісту оспорюваного у цій справі рішення ВРП від 11.02.2022 №17/0/15-22 видно та це встановлено Верховним Судом під час розгляду справи, що воно прийнято з посиланням на пункт 14 розділу ІІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1798-VIII на підставі рішення ВРЮ від 31.03.2016 №709/0/15-16 «Про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 з посад суддів Апеляційного суду міста Києва за порушення присяги» з мотивів того, що воно є чинним та листом від 29.10.2021 №04-26/17-2021/334383 Верховною Радою України було повернуто ВРП.
Так, пунктом 14 розділу ІІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1798-VIII передбачено, що матеріали та подання Вищої ради юстиції про звільнення суддів, за якими до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» не прийнято рішення Президентом України чи Верховною Радою України, передаються до Вищої ради правосуддя для ухвалення рішення про звільнення суддів з посад з підстав, зазначених у поданнях. Рішення про звільнення судді з посади ухвалюється Вищою радою правосуддя у пленарному складі без виклику судді, щодо якого розглядається питання про звільнення. Регламентом Вищої ради правосуддя може бути передбачена спрощена процедура розгляду цього питання.
Суддя, щодо якого до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» Вищою радою юстиції внесено подання про його звільнення з посади за порушення ним присяги і рішення щодо якого не було прийнято Президентом України чи Верховною Радою України, звільняється з посади судді на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України.
У разі якщо суддю з будь-яких причин не звільнено з посади у зв`язку з досягненням шістдесяти п`яти років до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», його повноваження припиняються з 30 вересня 2016 року, крім випадку, якщо до 30 вересня 2016 року у встановленому законом порядку суддею було подано заяву про відставку. У разі якщо суддею було подано заяву про відставку, Вища рада правосуддя розглядає таку заяву у порядку, визначеному цим Законом, та ухвалює одне з таких рішень:
1) рішення про звільнення судді з посади у зв`язку з поданням заяви про відставку на підставі пункту 4 частини шостої статті 126 Конституції України;
2) рішення про відмову у звільненні судді з посади у зв`язку з поданням заяви про відставку, якщо суддя не має стажу роботи на посаді судді, необхідного для виходу у відставку відповідно до законодавства, яке діяло на день подання суддею заяви про відставку. У такому випадку повноваження судді припиняються з 30.09.2016.
Зважаючи на те, що Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 24.06.2021 у справі № 9901/526/19 (адміністративне провадження № 11-25заі21) зроблено висновок про те, що в разі визнання судом незаконним рішення/дій, прийнятого/вчинених Верховною Радою України за результатами розгляду подання ВРЮ про звільнення судді з посади, незалежно від того, підтримав парламент таке подання і прийняв постанову про звільнення судді чи ні (порушення вимог закону, зокрема процедури, можуть мати місце в будь-якому із цих двох випадків), зазначена процедура не може вважатися завершеною, а подання розглянутим, ВРП фактично мало повноваження на прийняття відповідного рішення на підставі такого подання ВРЮ.
Разом з цим, у рішенні від 09.01.2013 у справі № 21722/11 «Олександр Волков проти України» Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у пункті 88 зазначив, що у контексті застосування пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) у цивільному аспекті Судові ніщо не заважає назвати «судом» конкретний національний орган, який не входить до судової системи, для цілей встановлення його відповідності критеріям, викладеним у справі «Вільхо Ескелайнен та інші проти Фінляндії». Адміністративний або парламентський орган може вважатися «судом» у матеріально-правовому значені цього терміну, що призведе до можливості застосування статті 6 Конвенції до спорів державних службовців (див. рішення у справах «Аргіру ті інші проти Греції» (Argyrou and Others v. Greece), заява № 10468/04, пункт 24 №№ 17214/05,20329/05 та 42113/04, пункти 72-75, від 28.04.2009). Проте висновок щодо застосовності статті 6 Конвенції не перешкоджає розгляду питання дотримання процесуальних гарантій у такому провадженні (див. вищезазначене рішення у справі «Савіно та інші проти Італії» (Savino and Others v. Italy), пункт 72).
Отже, ЄСПЛ у рішенні від 09.01.2013 у справі № 21722/11 «Олександр Волков проти України» у пункті 90 дійшов висновку, що вирішуючи справу заявника та виносячи обов`язкове для виконання рішення, ВРЮ, парламентський комітет та пленарне засідання парламенту разом виконували функцію суду (див. рішення у справі «Савіно та інші проти Італії» (Savino and Others v. Italy), пункт 74). Обов`язкове для виконання рішення про звільнення заявника було згодом переглянуто ВАСУ, який є судом, що входить до національної судової системи, у класичному розумінні цього слова.
Таким чином ВРП як адміністративний орган, здійснюючи функцію суду у спірних відносинах мала перевірити, зокрема, чи була ВРЮ наділена компетенцією на здійснення дисциплінарного провадження стосовно судді апеляційного суду.
При цьому, звертаю увагу на те, що частиною четвертою статті 7 КАС України передбачено, що якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.
У такому випадку суд після винесення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, що віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України.
Тобто процесуальним законодавством у сфері адміністративного судочинства адміністративним судам надано дозвіл застосовувати норми Конституції України як норми прямої дії.
Реалізація Основного Закону України є найважливішим завданням держави, спрямованим на впорядкування правового регулювання суспільних відносин, в якому і виражається основне соціальне значення Конституції України як такої.
Так, відповідно до положень Конституції України (в редакції, яка діяла станом на час здійснення щодо позивачки дисциплінарного провадження у 2016 році) призначення/обрання суддів та прийняття рішення про їх звільнення належали до повноважень Президента України та Верховної Ради України (статті 85, 126, 128).
При цьому, відповідно до частини першої статті 131 Конституції України до відання ВРЮ належали такі повноваження:
1) внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад;
2) прийняття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності;
3) здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.
Тобто, повноваження щодо внесення подання про призначення/обрання суддів на посади або про звільнення їх з посад належали до відання конституційного органу - ВРЮ (пункт 1 частини першої статті 131 Конституції України).
Натомість, із змісту пункту 3 частини першої статті 131 Конституції України видно, що у ВРЮ не було повноважень щодо здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів судів апеляційної інстанції.
Наведене узгоджувалось також із положеннями пункту 3 частини першої статті 3 Закону № 22/98-ВР, який був чинний на час здійснення дисциплінарного провадження стосовно позивачки як судді апеляційного суду, та яким ВРЮ було надано повноваження щодо здійснення дисциплінарного провадження лише стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів.
Частиною першою статті 93 Закону України від 07.07.2010 № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 2453-VI) було визначено, що дисциплінарне провадження - це процедура розгляду звернення з метою встановлення обставин, що можуть бути підставою дисциплінарної відповідальності судді.
До того ж, статтею 94 Закону № 2453-VI було визначено органи, що здійснюють дисциплінарне провадження щодо судді, а саме:
1) Вища кваліфікаційна комісія суддів України - щодо суддів місцевих та апеляційних судів;
2) Вища рада юстиції - щодо суддів вищих спеціалізованих судів та суддів Верховного Суду України.
Порядок звільнення судді з посади на той час регулювався Законом №2453-VI, за правилами статті 100 якого, суддя загальної юрисдикції міг бути звільнений з посади органом, який його призначив або обрав з підстав, визначених частиною п`ятою статті 126 Конституції України, за поданням Вищої ради юстиції.
Статтею 116 Закону №2453-VI передбачалось, що відповідно до пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України суддя звільняється з посади у зв`язку з порушенням ним присяги судді.
Факти, які свідчать про порушення суддею присяги, мають бути встановлені Вищою кваліфікаційною комісією суддів України або Вищою радою юстиції.
Звільнення судді з посади на підставі порушення ним присяги судді відбувається за поданням Вищої ради юстиції після розгляду цього питання на її засіданні відповідно до Закону України «Про Вищу раду юстиції».
На підставі подання Вищої ради юстиції Президент України видає Указ, а Верховна Рада України приймає постанову про звільнення судді з посади.
У свою чергу Закон № 1188-VII визначає правові та організаційні засади проведення спеціальної перевірки суддів судів загальної юрисдикції (далі - перевірка суддів) як тимчасового посиленого заходу з використанням існуючих процедур розгляду питань про притягнення суддів судів загальної юрисдикції до дисциплінарної відповідальності і звільнення з посади у зв`язку з порушенням присяги з метою підвищення авторитету судової влади України та довіри громадян до судової гілки влади, відновлення законності і справедливості.
Пунктом 3 частини першої статті 1 Закону № 1188-VII визначено що метою перевірки суддів є з`ясування фактів, що свідчать про порушення суддями присяги, наявність підстав для притягнення суддів до дисциплінарної або кримінальної відповідальності для реалізації чого утворюється Тимчасова спеціальна комісія у складі 15 членів (частина третя статті 4 цього ж Закону).
Частинами першою та другою статті 7 Закону № 1188-VII визначено, що за результатами перевірки суддів Тимчасова спеціальна комісія ухвалює висновок, який повинен бути обґрунтованим і який оприлюднюється на офіційному веб-сайті Вищої ради юстиції.
Висновок Тимчасової спеціальної комісії про порушення суддею присяги разом із матеріалами перевірки направляється Вищій раді юстиції для розгляду та прийняття нею рішення у строк не більше трьох місяців з дня надходження висновку у порядку, визначеному законом. Порушення даного строку Вищою радою юстиції не є підставою для припинення процедури перевірки судді. Суддя має право на оскарження рішення Вищої ради юстиції в порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України.
Висновок Тимчасової спеціальної комісії про порушення суддею присяги є обов`язковим для розгляду Вищою радою юстиції.
Разом з цим, необхідно зазначити, що правовий статус ВРЮ та її повноваження були закріплені у Конституції України, тобто вона була конституційним органом в системі органів державної влади та в системі правосуддя.
З наведеного слідує, що дисциплінарне провадження - це процедура розгляду органом, визначеним законом, звернення, в якому містяться відомості про порушення суддею вимог щодо його статусу, посадових обов`язків чи присяги судді. При цьому, порушення суддею присяги є дисциплінарним проступком, яке має наслідком саме дисциплінарну відповідальність, яка застосовується в межах дисциплінарного провадження.
Наголошую на тому, що завдання суду під час реалізації принципу прямої дії Конституції полягає в застосуванні закону в його нерозривному зв`язку з Конституцією. Обов`язкове встановлення такого зв`язку і застосування закону в його конституційному змісті повинні бути найважливішим етапом правозастосовної діяльності будь-якого суду.
Водночас, поширення на ВРЮ повноважень здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів апеляційних судів вступає у конфлікт із положеннями статті 131 Конституції України та свідчить про неможливість визнати такий орган повноважним у цьому провадженні щодо позивачки у цій справі.
До того ж, звертаю увагу на те, що Верховний Суд неодноразово наголошував, що суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України, незалежно від того, чи оскаржувались такі акти в судовому порядку та чи є вони чинними на момент розгляду справи, тобто згідно з правовою позицією Верховного Суду такі правові акти (як закони, так і підзаконні акти) не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними (постанови від 12.03.2019 у справі № 913/204/18, від 10.03.2020 у справі № 160/1088/19).
Таким чином, ВРП як адміністративний орган, здійснюючи функцію суду у спірних відносинах, не перевірила чи була ВРЮ наділена компетенцією на здійснення дисциплінарного провадження стосовно судді апеляційного суду та поклала в основу оспорюваного у цій справі рішення акт, виданий некомпетентним на той час органом, не застосувавши норми Конституції України як норми прямої дії та міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, зокрема Конвенцію та висновки, вкладені в рішеннях ЄСПЛ.
Окрім того, звертаю увагу на те, що строк, протягом якого до судді може бути застосоване дисциплінарне стягнення відноситься до процедурних гарантій, стосується усієї процедури притягнення судді до відповідальності і в силу вимог спеціального законодавства, яке визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, підлягає обов`язковому застосуванню саме під час вирішення питання застосування дисциплінарного стягнення.
Так, підставою застосування до позивачки дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України, стали обставини, які мали місце в період з грудня 2013 року по лютий 2014 року, у який позивачкою у складі колегії суддів приймались судові рішення про залишення без змін ухвал слідчих суддів про застосування запобіжних заходів у вигляді тримання під вартою щодо осіб, які були учасниками масових акцій протесту.
Відповідно до частини четвертої статті 87 Закону № 2453-VI (у редакції, яка діяла нас час постановлення таких судових рішень) дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше шести місяців із дня відкриття Вищою кваліфікаційною комісією суддів України провадження в дисциплінарній справі, але не пізніше року з дня вчинення проступку, без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці.
Тобто, законодавством не було встановлено, що строк притягнення судді до дисциплінарної відповідальності є безмежним (не має часових рамок).
У рішенні від 09.01.2013 у справі № 21722/11 «Олександр Волков проти України» ЄСПЛ зазначив, що відповідальність за порушення суддею присяги є безумовно дисциплінарною відповідальністю.
ЄСПЛ встановив порушення статті 8 Конвенції, оскільки чинна на той час національна дисциплінарна процедура не відповідала вимогам чіткості та передбачуваності закону з огляду, зокрема, на:
відсутність строку давності притягнення до дисциплінарної відповідальності за порушення присяги судді;
відсутність часових рамок для розгляду та прийняття рішення з таких питань;
відсутність «шкали санкцій» для їх пропорційного застосування;
нечіткість поняття «порушення присяги» як в законодавстві, так і в практиці та широкі повноваження (також з огляду на нове законодавство, хоч воно і не застосовувалось у справі) щодо його тлумачення та застосування відповідним дисциплінарним органом; майже будь-який дисциплінарний проступок судді міг бути розтлумачений як достатня підстава для обвинувачення у порушенні присяги;
відсутність належного механізму перегляду рішень дисциплінарного органу.
ЄСПЛ дійшов висновку, що такий підхід, коли строк притягнення до дисциплінарної відповідальності у дисциплінарних справах, які стосуються суддів, є невизначеним, становить серйозну загрозу принципу юридичної визначеності, у зв`язку з чим визнав, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
Таким чином, оскільки на час набрання чинності рішенням ЄСПЛ від 09.01.2013 у справі № 21722/11 «Олександр Волков проти України» у законодавстві України не було унормовано строк притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності за порушення присяги, про що наголошено і в самому рішенні, то національним судам при вирішенні таких справ для уникнення порушень пункту 1 статті 6 Конвенції, необхідно було самостійно визначатися зі строками притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності.
При цьому, Законом України від 12.02.2015 № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі Закон № 192-VIII) частину другу статті 32 Закону № 22/98-ВР викладено в новій редакції, відповідно до якої провадження щодо звільнення судді за порушення присяги проводиться за правилами і у строки, передбачені для здійснення дисциплінарного провадження.
Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
Офіційне тлумачення цього конституційного положення наведено в Рішенні Конституційного Суду України від 09.02.1999 № 1-рп/99. В указаному Рішенні, зокрема, зазначено, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Конституція України, закріпивши частиною першою статті 58 положення щодо неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, водночас передбачає їх зворотну дію в часі у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують юридичну відповідальність особи. Тобто щодо юридичної відповідальності застосовується новий закон чи інший нормативно-правовий акт, що пом`якшує або скасовує відповідальність особи за вчинене правопорушення під час дії нормативно-правового акта, яким визначались поняття правопорушення і відповідальність за нього.
Так, Законом № 192-VIII викладено у новій редакції Закон № 2453-VI (набрав чинності 28.03.2015), відповідно до пункту 6 частини першої статті 97 якого до переліку дисциплінарних стягнень включено таке стягнення, як висновок про направлення рекомендації до ВРЮ для вирішення питання щодо внесення подання про звільнення судді з посади з підстав порушення присяги. При цьому згідно з частиною четвертою статті 96 у редакції Закону №2453-VI дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці.
Тобто цим правовим нововведенням встановлено, що починаючи з 29.03.2015 строк притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності з підстав порушення присяги становить три роки.
Разом із тим, враховуючи вимоги статті 58 Конституції України про недопустимість зворотної дії закону в часі, наведене нове правове регулювання не може бути застосоване до правовідносин, які виникли до набрання ним чинності, тобто до 29.03.2015.
З урахуванням наведеного, вважаю, що у разі, якщо законодавець не встановлював безпосередньо нормою закону спеціальний строк притягнення до дисциплінарної відповідальності з підстав порушення присяги судді, відповідним суб`єктам необхідно застосовувати загальний строк (однорічний строк з моменту скоєння порушення та шестимісячний строк з моменту відкриття провадження у дисциплінарній справі) для притягнення суддів до відповідальності за проступки, які мали місце до набрання чинності законодавства, яким було передбачено трирічний строк застосування щодо судді дисциплінарного стягнення.
При цьому, на час прийняття оскаржуваного у цій справі рішення ВРП про звільнення позивачки з посади судді, статтею 109 Закону № 1402-VIII був визначений також трирічний строк для застосування щодо судді дисциплінарного стягнення.
За встановленими Верховним Судом фактичними обставинами у цій справі, на підставі висновку Тимчасової слідчої комісії з перевірки суддів судів загальної юрисдикції від 10.06.2015 №57/02-15 ВРЮ за наслідками дисциплінарного провадження ще 31.03.2016 було прийняте рішення і таке рішення було предметом самостійного судового розгляду, однак рішення про звільнення позивачки з посади судді ухвалене ВРП лише 11.01.2022 і саме цим рішенням щодо неї застосовано дисциплінарне стягнення.
Отже, оскільки дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення з посади судді щодо позивачки було застосоване саме оскаржуваним у цій справі рішенням, вважаю, що трирічний строк для притягнення судді до відповідальності за порушення присяги має обчислюватися з дня вчинення проступку до дати ухвалення рішення про застосування до судді дисциплінарного стягнення. Таким рішенням у цій справі є саме рішення ВРП від 11.01.2022 №17/0/15-22 про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Апеляційного суду міста Києва на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України.
Отже, застосовуючи щодо позивачки такий вид дисциплінарного стягнення як звільнення з посади судді, відповідачу необхідно було також вирішити питання щодо дотримання передбаченого законом строку та мотивувати в цій частині прийняте рішення.
Відповідно до пункту 3 частини другої статті 57 Закону № 1798-VIII рішення ВРП про звільнення судді з підстав, визначених пунктами 3 та 6 частини шостої статті 126 Конституції України, може бути оскаржене та скасоване якщо рішення не містить посилань на визначені законом підстави звільнення судді та мотиви, з яких Вища рада правосуддя дійшла відповідних висновків.
Із змісту оскаржуваного рішення видно, що дисциплінарне стягнення щодо позивачки застосоване після спливу передбаченого законом строку, однак в цій частині рішення відповідача не містить відповідних мотивів.
Отже, враховуючи встановлені у цій справі фактичні обставини, характер спірних правовідносин та норми законодавства, які їх регулюють, вважаю, що приймаючи оскаржуване рішення про звільнення позивачки, відповідач хоча і діяв у межах повноважень, однак він діяв не на підставі та не у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; не своєчасно та не обґрунтовано, тобто без урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).
При цьому, фактично через недотримання відповідачем Конституції України та процедури накладення дисциплінарного стягнення в порядку дисциплінарного провадження, позивачку, яка має стаж роботи судді більше 20 років, у 64-річному віці, оспорюваною у цій справі ухвалою ВРП від 17.01.2022 №6/0/18-22, було позбавлено права на відставку, яке є конституційною гарантією незалежності суддів (пункт 4 частини шостої статті 126 Конституції України).
З огляду на зазначене, вважаю, що Верховний Суд ухвалюючи рішення від 19.01.2023 у справі № 990/38/22 мав застосувати норми Конституції України як норми прямої дії та положення відповідного міжнародного договору України, зокрема, положення Конвенції, висновки ЄСПЛ, тощо, та за результатами розгляду цієї справи ухвалити рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Суддя Верховного Суду А.І. Рибачук
