Постанова
Іменем України
18 січня 2023 року
м. Київ
справа № 172/410/21
провадження № 61-17842св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - Акціонерне товариство «Банк Кредит Дніпро»,
відповідач - ОСОБА_1 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Банк Кредит Дніпро» на рішення Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 25 червня 2021 року у складі судді Битяка І. Г. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 вересня 2021 року у складі колегії суддів: Деркач Н. М., Пищиди М. М., Ткаченко І. Ю.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У травні 2021 року Акціонерне товариство «Банк Кредит Дніпро» (далі - АТ «Банк Кредит Дніпро») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 10 червня 2019 року між ним та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 22035000130607 (далі - Кредитний договір), за яким позичальник отримала кредит у розмірі 74 400 грн з кінцевим терміном повернення до10 червня 2024 року. Умовами Кредитного договору встановлено щомісячну комісію за обслуговування кредиту - 3,5 % від суми кредиту. Відсоткова ставка є фіксованою та нараховується в такому розмірі: на строкову заборгованість за кредитом - 0,001 %, на прострочену заборгованість за кредитом - 56 % річних. У зв`язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 своїх зобов`язань за Кредитним договором станом на 23 квітня 2021 року в неї утворилася заборгованість перед банком у розмірі 103 300,46 грн, з яких: 74 400 грн - залишок простроченого кредиту; 5 464,46 грн - залишок прострочених відсотків; 23 436 грн - залишок прострочених комісій. Враховуючи викладене, АТ «Банк Кредит Дніпро» просило стягнути з відповідача на свою користь вищевказану заборгованість та понесені судові витрати.
25 червня 2021 року ОСОБА_1 подала до суду заяву, в якій зазначила, що визнає позовні вимоги банку частково та заперечує щодо суми нарахованої комісії.
Рішенням Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 25 червня 2021 року позов задоволено частково. Стягнуто із ОСОБА_1 на користь АТ «Банк Кредит Дніпро» заборгованість за Кредитним договором в сумі 79 864,46 грн, яка складається із: залишку простроченого кредиту - 74 400 грн; залишку прострочених відсотків - 5 464,46 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позов АТ «Банк Кредит Дніпро» в частині стягнення з позичальника заборгованості за тілом кредиту і нарахованими відсотками доведено й обґрунтовано належним чином. Відмовляючи у стягненні комісії, суд виходив з того, що умовами пункту 1.2 Кредитного договору встановлено щомісячну комісію за обслуговування кредиту в розмірі 3,5 % від суми кредиту, однак не зазначено, які саме послуги за вказану комісію надаються відповідачу. При цьому банк нараховував комісію за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок позивача, що є незаконним. Тому передбачені пунктом 1.2 Кредитного договору умови в частині нарахування комісії за обслуговування кредиту повинні бути визнані недійсними.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 29 вересня 2021 року апеляційну скаргу АТ «Банк Кредит Дніпро» залишено без задоволення, а рішення Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 25 червня 2021 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, відповідають правовим позиціям, викладеним у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16 та в постанові Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 756/8840/17-ц. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
29 жовтня 2021 року АТ «Банк Кредит Дніпро» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, просило скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 вересня 2021 року, а рішення Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 25 червня 2021 року змінити, стягнувши із ОСОБА_1 на користь АТ «Банк Кредит Дніпро» заборгованість за Кредитним договором в сумі 103 300,46 грн, яка складається із: залишку простроченого кредиту - 74 400 грн; залишку прострочених відсотків - 5 464,46 грн; суми прострочених комісій - 23 436 грн.
На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказав, що суди не врахували правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17, в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 15 квітня 2020 року у справі № 333/3246/15-ц, від 20 травня 2020 року у справі № 361/4562/16-ц, від 16 вересня 2020 року у справі № 617/1552/15-ц, від 30 червня 2021 року у справі № 201/10403/19, від 22 липня 2021 року у справі № 405/4719/16-ц, від 18 серпня 2021 року у справі № 761/25669/15-ц, від 10 вересня 2021 року у справі № 283/767/16-ц. Також суди попередніх інстанцій неправильно застосували статті 203, 204, 215, 629, 638 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статтю 18 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі - Закон № 1023-XII в редакції, чинній на час укладення Кредитного договору), статті 8, 9, 11, 12 Закону України від 15 листопада 2016 року № 1734-VIII «Про споживче кредитування» (далі - Закон № 1734-VIII в редакції, чинній на час укладення Кредитного договору), статті 2, 47, 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», положення постанов Правління Національного банку України від 08 червня 2017 року № 49 «Про затвердження Правил розрахунку банками України загальної вартості кредиту для споживача та реальної річної процентної ставки за договором про споживчий кредит» (далі - Правила про споживчий кредит в редакції, чинній на час укладення Кредитного договору) та від 21 січня 2004 року № 22 «Про затвердження Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті», що призвело до висновку про недійсність окремих умов Кредитного договору. Крім цього, справа містить виключну правову проблему, оскільки законодавство, яке регулює порядок укладення договорів споживчого кредитування в Україні, зазнало змін у 2017 році з прийняттям Закону № 1734-VIII, і суди неоднаково тлумачать можливість встановлення в кредитному договорі комісії за його обслуговування.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Васильківського районного суду Дніпропетровської області.
23 листопада 2021 року справа № 172/410/21 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 липня 2022 року провадження в цій справі було зупинене до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 496/3134/19.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2022 року провадження в цій справі було поновлене.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 серпня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення в повній мірі не відповідають.
Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).
Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк.
Судами встановлено, що 10 червня 2019 року між АТ «Банк Кредит Дніпро» та ОСОБА_1 було укладено Кредитний договір, за яким позичальник отримала кредит у розмірі 74 400 грн з кінцевим терміном повернення до10 червня 2024 року.
Згідно з пунктом 1.2 кредитного договору щомісячна комісія за обслуговування кредиту становить 3,5 % від суми кредиту. Відсоткова ставка є фіксованою та нараховується на строкову заборгованість за кредитом в розмірі 0,001 % річних, на прострочену заборгованість за кредитом - 56 % річних.
Задоданим банком до позовної заяви розрахунком станом на 23 квітня 2021 року в ОСОБА_1 утворилася заборгованість за Кредитним договором в розмірі 103 300,46 грн, з яких: 74 400 грн - залишок простроченого кредиту; 5 464,46 грн - залишок прострочених відсотків; 23 436 грн - залишок прострочених комісій.
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому (частина друга статті 1050 ЦК України).
За загальним правилом, передбаченим статтею 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Частинами другою, третьою статті 215 ЦК України визначено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені статтею 203 ЦК України. Зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Отже, законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення.
Згідно зі статтею 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 13 липня 2022 року у справі № 496/3134/19 (провадження № 14-44цс21), до розгляду якої було зупинено провадження в цій справі, викладені такі правові висновки.
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
У рішенні від 03 жовтня 1997 року № 4-зп Конституційний Суд України роз`яснив порядок набрання чинності Конституцією України та іншими нормативно-правовими актами. Зокрема зазначається, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше, тобто діє правило Lex posterior derogat priori - «наступний закон скасовує попередній».
Таким чином, єдиний орган конституційної юрисдикції фактично передбачив порядок подолання правових колізій шляхом застосування принципу, відповідно до якого новий закон скасовує положення закону, прийнятого раніше, якщо обидва ці закони регулюють аналогічні види правовідносин та містять суперечливі між собою положення.
Отже, залежно від порядку набрання чинності нормативно-правового акта, може бути застосовано декілька способів його дії у часі. Зокрема, як зазначено у пункті 2 рішення Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99, перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема: негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).
Перша форма застосовується у разі, якщо нормативно-правовий акт прийнято на момент виникнення правовідносин та він залишається чинним на час, коли правовідношення припинило своє існування. У випадку, якщо у новоприйнятому нормативно-правовому акті визначено особливий порядок набрання ним чинності, у тому числі визначено перехідний період, під час якого залишаються чинними окремі норми скасованого ним нормативно-правового акта, застосовується ультраактивна форма.
Відповідно до абзацу третього частини четвертої статті 11 Закону № 1023-XII (у редакції станом на 01 січня 2017 року - остання редакція до набуття чинності Законом № 1734-VIII) кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.
Згідно з частиною п`ятою статті 11 Закону № 1023-XII (у редакції станом на 01 січня 2017 року - остання редакція до набуття чинності Законом № 1734-VIII) до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.
Відповідно до частин першої, другої, п`ятої статті 18 Закону № 1023-XII (у редакції станом на 01 січня 2017 року - остання редакція до набуття чинності Законом № 1734-VIII) продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.
Згідно з пунктом 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо).
10 червня 2017 року набув чинності Закон № 1734-VIII, у зв`язку з чим у Законі № 1023-XII текст статті 11 викладено в такій редакції: «Цей Закон застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування».
Положення частин першої, другої, п`ятої статті 18 Закону № 1023-XII з набуттям чинності Закону № 1734-VIII залишилися незмінними, проте, враховуючи ультраактивну форму дії Закону № 1734-VIII, визначені ним наслідки включення до договору споживчого кредиту умови, якою встановлено плату за надання інформації щодо кредиту, підлягають перевірці на відповідність змісту положень Закону № 1734-VIII.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону № 1734-VIII загальні витрати за споживчим кредитом - витрати споживача, включаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов`язкові платежі за додаткові та супутні послуги кредитодавця та кредитного посередника (за наявності), для отримання, обслуговування і повернення кредиту.
Згідно з частиною другою статті 8 Закону № 1734-VIII до загальних витрат за споживчим кредитом включаються, зокрема, комісії кредитодавця, пов`язані з наданням, обслуговуванням і поверненням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, юридичне оформлення тощо.
Таким чином, Законом № 1734-VIII безпосередньо передбачено право банку встановлювати у кредитному договорі комісію за обслуговування кредиту.
На виконання вимог, у тому числі, пункту 4 частини першої статті 1 та частини другої статті 8 Закону № 1734-VIII Правління Національного банку України постановою від 08 червня 2017 року № 49 затвердило Правила про споживчий кредит. Цією ж постановою визнано такою, що втратила чинність, постанову Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту».
Відповідно до пункту 5 Правил про споживчий кредит банк надає споживачу детальний розпис складових загальної вартості кредиту у вигляді графіка платежів (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі про споживчий кредит, - щомісяця, щокварталу тощо) у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх додаткових та супутніх послуг банку та кредитного посередника (за наявності) за кожним платіжним періодом, за формою, наведеною в додатку 2 до цих Правил.
Банк має право обчислювати загальні витрати за споживчим кредитом, базуючись на припущенні, що платежі за послуги банку залишатимуться незмінними та застосовуватимуться протягом строку дії договору про споживчий кредит, якщо договір про споживчий кредит містить умови, що дозволяють зміну процентної ставки та/або інших платежів за послуги банку, включених до загальних витрат за споживчим кредитом, і така зміна не може бути визначена на момент обчислення загальної вартості кредиту та реальної річної процентної ставки (пункт 8 Правил про споживчий кредит).
Згідно з додатком 1 до Правил про споживчий кредит загальні витрати за споживчим кредитом, тобто витрати споживача, уключаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов`язкові платежі за додаткові та супутні послуги банку (у тому числі за ведення рахунків) та кредитного посередника (за наявності), які сплачуються споживачем і пов`язані з отриманням, обслуговуванням і поверненням кредиту.
Додатком 2 до Правил про споживчий кредит до платежів за додаткові та супутні послуги банку віднесено, у тому числі, розрахунково-касове обслуговування.
Правила про споживчий кредит розроблені й затверджені на виконання вимог Закону № 1734-VIII та підтверджують правомірність дій банку щодо встановлення у договорі споживчого кредиту комісії за обслуговування кредитної заборгованості.
У кредитних відносинах економічною метою кредитодавця є повернення суми кредиту та одержання процентів за користування кредитом. Кредитодавець заінтересований у своєчасному виконанні позичальником обов`язків за кредитним договором, для чого позичальник має бути поінформований про строки i суми належних платежів.
Закон № 1734-VIII розмежовує оплатність та безоплатність надання інформації про кредит залежно від періодичності звернення споживача із запитом щодо надання такої інформації.
Відповідно до частин першої та другої статті 11 Закону № 1734-VIII після укладення договору про споживчий кредит кредитодавець на вимогу споживача, але не частіше одного разу на місяць, у порядку та на умовах, передбачених договором про споживчий кредит, безоплатно повідомляє йому інформацію про поточний розмір його заборгованості, розмір суми кредиту, повернутої кредитодавцю, надає виписку з рахунку/рахунків (за їх наявності) щодо погашення заборгованості, зокрема інформацію про платежі за цим договором, які сплачені, які належить сплатити, дати сплати або періоди у часі та умови сплати таких сум (за можливості зазначення таких умов у виписці), а також іншу інформацію, надання якої передбачено цим Законом, іншими актами законодавства, а також договором про споживчий кредит.
Відповідно до частини п`ятої статті 12 Закону № 1734-VIII умови договору про споживчий кредит, які обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими цим Законом, є нікчемними.
З урахуванням викладеного, комісія за обслуговування кредитної заборгованості може включати плату за надання інформації про стан кредиту, яку споживач вимагає частіше одного разу на місяць. Умова договору про споживчий кредит, укладеного після набуття чинності Законом № 1734-VIII (10 червня 2017 року), щодо оплатності інформації про стан кредитної заборгованості, яку споживач вимагає один раз на місяць, є нікчемною відповідно до частин першої та другої статті 11, частини п`ятої статті 12 Закону № 1734-VIII.
Щодо наслідків включення до договору споживчого кредиту умови, якою встановлено плату за надання інформації, що за законом повинна надаватися безоплатно, має застосовуватися той нормативно-правовий акт, який набув чинності на момент виникнення спірних правовідносин та в цій частині відміняє дію попереднього нормативно-правового акта, тобто застосуванню підлягає Закон № 1734-VIII.
Пунктом 1.4 кредитного договору позичальнику встановлено плату за обслуговування кредиту, що включає в себе плату за: надання інформації по рахункам позичальника з використанням телефонних каналів зв`язку, а саме зі стаціонарних телефонів по Україні, в контакт-центрі, шляхом направлення смс-повідомлень щодо суми платежу за цим договором, щодо зарахування платежу в погашення заборгованості за кредитом тощо; надання інформації по рахунку позичальника із використанням засобів електронного зв`язку шляхом направлення інформації про стан рахунку на адресу електронної пошти позичальника; опрацювання запитів позичальника, що направлені банку позичальником із використанням різних каналів зв`язку тощо.
Отже, пунктом 1.4 кредитного договору позичальнику встановлено плату за надання інформації щодо кредиту без уточнення систематичності запиту такої інформації споживачем.
Розмір плати за обслуговування кредиту визначений у пункті 6 кредитного договору (у графіку щомісячних платежів) та змінюється залежно від погашення кредиту: перший платіж за обслуговування кредиту становить 1 923,49 грн, останній - 118,61 грн.
Надання інших послуг за обслуговування кредиту, не пов`язаних з інформуванням про стан кредитної заборгованості, за вказану плату умовами договору не передбачено.
При цьому одночасно пунктом 3.2.4 кредитного договору визначено, що позичальник має право не частіше одного разу на місяць вимагати у банку безоплатного надання інформації про поточний розмір його заборгованості, розмір суми кредиту, повернутої банку, виписку з рахунків щодо погашення заборгованості та іншої інформації, яка повинна надаватися позичальнику за законом.
Зміст пункту 3.2.4. кредитного договору контекстуально дублює положення пункту 1.4 кредитного договору в розрізі послуг щодо надання інформації за кредитом (розмір заборгованості, розмір суми кредиту, повернутої банку, виписку з рахунків щодо погашення заборгованості, тощо), але в пункті 3.2.4 кредитного договору безоплатно, а в пункті 1.4 кредитного договору - з оплатою наданих послуг.
Фактично на вимогу споживача не частіше одного разу на місяць послуги з надання інформації по рахункам позичальника з використанням телефонних каналів зв`язку, а саме зі стаціонарних телефонів по Україні, в контакт-центрі, шляхом направлення СМС-повідомлень щодо суми платежу за цим договором, щодо зарахування платежу в погашення заборгованості за кредитом тощо; надання інформації по рахунку позичальника із використанням засобів електронного зв`язку шляхом направлення інформації про стан рахунку на адресу електронної пошти позичальника; опрацювання запитів позичальника, що направлені банку позичальником із використанням різних каналів зв`язку тощо, мають оплатний характер, що суперечить як змісту пункту 3.2.4 кредитного договору, так і вимогам частин першої та другої статті 11 Закону № 1734-VIII.
Враховуючи те, що позивачу встановлено щомісячну плату за послуги банку, які за законом повинні надаватись безоплатно, Велика Палата дійшла висновку про те, що положення пунктів 1.4 та 6 кредитного договору, укладеного між позивачем та банком, щодо обов`язку позичальника сплачувати плату за обслуговування кредиту щомісячно в терміни та у розмірах, визначених графіком щомісячних платежів за кредитним договором, є нікчемними.
У пунктах 74, 75 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) сформульовано висновки про те, що такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів; за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Отже, якщо сторона правочину вважає його нікчемним, то така сторона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а за застосуванням наслідків виконання недійсного правочину (наприклад, з вимогою про повернення одержаного на виконання такого правочину), обґрунтовуючи свої вимоги нікчемністю правочину. Якщо ж інша сторона звернулася до суду з вимогою про виконання зобов`язання з правочину в натурі, то відповідач вправі не звертатись з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним (зустрічною чи окремою), а заперечувати проти позову, посилаючись на нікчемність правочину. Суд повинен розглянути такі вимоги i заперечення й вирішити спір по суті; якщо суд дійде висновку про нікчемність правочину, то суд зазначає цей висновок у мотивувальній частині судового рішення в якості обґрунтування свого висновку по суті спору, який відображається у резолютивній частині судового рішення.
В постанові Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 201/10403/19 (провадження № 61-263св21), на яку заявник послався в касаційній скарзі, зазначено, що задовольняючи позовні вимоги позичальника, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, послався на положення статей 11, 18 Закону № 1023-XII, пункт 3.6 Правил надання банками інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, й правову позицію Верховного Суду України, викладену в постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16, вказавши, що положення договору про споживчий кредит, які містять умову щодо плати за супроводження кредиту, є несправедливими і це є підставою для визнання такого положення недійсним. Разом з тим, суди залишили поза увагою те, що кредитний договір між сторонами укладений 26 березня 2018 року і положення статті 11 Закону № 1023-XII, на які послався апеляційний суд, не діяли у зазначених редакціях станом на дату укладення кредитного договору та виникнення спірних правовідносин, оскільки текст статті 11 цього Закону був викладений у новій редакції Законом № 1734-VIII, що набрав чинності 10 червня 2017 року. Так само Правила надання банками інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджені постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, на які посилалися суди, втратили чинність на підставі постанови Правління Національного банку України від 08 червня 2017 року № 49, якою затверджено Правила про споживчий кредит. Посилання судів на постанову Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16, постанову Верховного Суду від 27 грудня 2018 року у справі № 695/3474/17 та рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року у справі № 15-рп/2011 є безпідставними, оскільки таке рішення та практика суду касаційної інстанції були сформовані за кредитними договорами, що укладалися банками із споживачами до набрання чинності Законом № 1734-VIII, без урахування особливостей цього Закону. Отже, при врегулюванні спірних правовідносин судами неправильно застосовано норми матеріального права (застосовано закон, який не підлягав застосуванню). При цьому, Закон № 1734-VIII не забороняє встановлення у договорі про споживчий кредит комісій та інших обов`язкових платежів за додаткові та супутні послуги кредитодавця та кредитного посередника (за наявності) (крім тих, які згідно із законом надаються безоплатно) для отримання, обслуговування і повернення кредиту.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
Відмовляючи в задоволенні позову АТ «Банк Кредит Дніпро» в частині стягнення заборгованості за комісією за обслуговування кредиту в розмірі 23 436 грн, суди попередніх інстанцій, пославшись на положення статей 11, 18 Закону № 1023-XII, пункт 3.6 Правил надання банками інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, й правові позиції, викладені в постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16 та в постанові Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 756/8840/17-ц, виходили з того, що положення договору про споживчий кредит, які містять умову щодо плати за супроводження кредиту, є несправедливими і це є підставою для визнання таких положень недійсними.
Наведені висновки судів ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права та зроблені з порушенням норм процесуального права з огляду на таке.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.
Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.
У справі, яка переглядається, Кредитний договір між сторонами укладений 10 червня 2019 року. При цьому необхідність внесення плати за додаткові, супутні послуги банку, пов`язанні з розрахунково-касовим обслуговуванням, передбачена в розділі 4 «Графік платежів / розрахунок загальної вартості кредиту для клієнта та реальної процентної ставки» Кредитного договору (колонка 8 графіку). Щомісячний розмір комісії за розрахунково-касове обслуговування складає 2 604 грн.
Положення частини п`ятої статті 11 Закону № 1023-XII, на яке послалися суди попередніх інстанцій (до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки), не діяли у зазначеній редакції станом на день укладення Кредитного договору та виникнення спірних правовідносин, оскільки текст статті 11 цього Закону був викладений у новій редакції Законом № 1734-VIII, що набрав чинності 10 червня 2017 року.
Так само Правила надання банками інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджені постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, на які послався апеляційний суд, втратили чинність на підставі постанови Правління Національного банку України від 08 червня 2017 року № 49, якою затверджено Правила про споживчий кредит.
Посилання судів на постанову Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16 та постанову Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 756/8840/17-ц є помилковим, оскільки наведені судом касаційної інстанції в цих судових рішеннях висновки стосувалися кредитних договорів, укладених банками із споживачами до набрання чинності Законом № 1734-VIII, без урахування особливостей цього Закону.
Отже, безпідставно не застосувавши до спірних правовідносин правові висновки Верховного Суду, викладені у вищезгаданій постанові, на яку послався заявник в касаційній скарзі, суди залишили поза увагою те, що з огляду на положення частини другої статті 8 Закону № 1734-VIII та додатку 2 до Правил про споживчий кредит банк мав право встановлювати комісії та інші платежі за додаткові, супутні послуги кредитодавця (крім тих, які згідно із законом надаються безоплатно), що включаються до загальних витрат за споживчим кредитом, зокрема за розрахунково-касове обслуговування. Тобто передбачена пунктом 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підстава касаційного оскарження судового рішення, заявлена в касаційній скарзі, є обґрунтованою.
Водночас Верховний Суд звертає увагу на те, що судам необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом, та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом.
Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.
Аналізуючи наведені правові норми, необхідно зазначити, що нікчемними правочинами (недійсними в силу закону), є правочини про нікчемність яких вказано у відповідних нормах закону. В такому разі суд своїм рішенням не визнає правочин недійсним, а лише підтверджує його недійсність в силу закону.
Тлумачення статей 16, 203, 215 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці.
Враховуючи викладене, оскільки Законом № 1734-VIII безпосередньо передбачено право банку встановлювати у кредитному договорі комісію за розрахунково-касове обслуговування, то умови, передбачені пунктом 1.2 та розділом 4 Кредитного договору, в частині нарахування такої комісії не є нікчемними, а отже, розглядаються з точки зору права як такі, що юридично мали місце і створили правові наслідки для сторін правочину. Тому за відсутності рішення суду про визнання правочину чи його окремих частин недійсними діє презумпція правомірності правочину (стаття 204 ЦК України), тобто всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені зобов`язання, в тому числі обов`язок позичальника сплачувати комісію - підлягали виконанню.
У справі, яка переглядається, заперечуючи проти стягнення нарахованої банком комісії, відповідач ОСОБА_1 не посилалася на нікчемність правочину, як і не зверталася до суду із зустрічним позовом про визнання недійсними умов Кредитного договору в частині встановлення щомісячної комісії за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування), а тому суди попередніх інстанцій надали оцінку правомірності окремих частин Кредитного договору та відмовили в задоволенні позовних вимог банку про стягнення заборгованості за комісією в розмірі 23 436 грн за відсутності на те правових підстав.
Разом з тим посилання заявника в касаційній скарзі на неврахування судами правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18), від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19), не заслуговують на увагу з огляду на таке.
У справі № 355/385/17 предмет позову становили вимоги про визнання події страховим випадком, стягнення страхового відшкодування та компенсації моральної шкоди.
У справі № 390/34/17вирішувалося питання про визнання договору оренди неправомірним (неукладеним) та повернення земельної ділянки з незаконного користування.
У справі № 638/2304/17 предмет позову становили вимоги про визнання недійсним договору дарування.
Подібність правовідносин означає, зокрема тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
Під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, в яких аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.
Таким чином, висновки щодо застосування норм права, що містяться у вищезгаданих постановах суду касаційної інстанції, на які послався заявник на обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається, обставини, встановлені судами в цій справі, суттєво відрізняються від обставин, встановлених у справах № 355/385/17, № 390/34/17, № 638/2304/17.
Доводи заявника про неврахування судами правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі № 333/3246/15-ц (провадження № 61-2957св19), від 20 травня 2020 року у справі № 361/4562/16-ц (провадження № 61-8225св18), від 16 вересня 2020 року у справі № 617/1552/15-ц (провадження № 61-19159св19), від 22 липня 2021 року у справі № 405/4719/16-ц (провадження № 61-22914св19), від 18 серпня 2021 року у справі № 761/25669/15-ц (провадження № 61-20856св19), від 10 вересня 2021 року у справі № 283/767/16-ц (провадження № 61-304св20), також не заслуговують на увагу, оскільки на відміну від вказаних справ у справі, яка переглядається, позичальник не звертався до суду з позовом про визнання Кредитного договору чи його окремих частин недійсними і наведені судом касаційної інстанції в цих судових рішеннях висновки стосувалися кредитних договорів, укладених банками із споживачами до набрання чинності Законом № 1734-VIII.
Згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
За таких обставин, з огляду на необхідність врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у вищезгаданій постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 496/3134/19 (провадження № 14-44цс21), тобто в судовому рішенні Верховного Суду, ухваленому після подання касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про вихід за межі доводів та вимог касаційної скарги на підставі частини третьої статті 400 ЦПК України.
Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, касаційну скаргу необхідно задовольнити частково та змінити оскаржувані судові рішення в частині стягнення заборгованості за Кредитним договором, збільшивши розмір цього стягнення з 79 864,46 грн до 103 300,46 грн.
Щодо розподілу судових витрат.
Згідно з частинами першою, тринадцятою статі 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
За подання апеляційної скарги АТ «Банк Кредит Дніпро» сплатило судовий збір в розмірі 3 405 грн, а за подання касаційної скарги - 4 540 грн, всього - 7 945 грн (3 405 грн + 4 540 грн), які підлягають стягненню з відповідача на його користь.
Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Банк Кредит Дніпро» задовольнити частково.
Рішення Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 25 червня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 вересня 2021 року в частині стягнення із ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства «Банк Кредит Дніпро» заборгованості за кредитним договором від 10 червня 2019 року № 22035000130607 змінити, збільшити розмір стягнення з 79 864 (сімдесяти дев`яти тисяч вісімсот шістдесяти чотирьох) грн 46 коп. до 103 300 (ста трьох тисяч трьохсот) грн 46 коп., з яких: 74 400 грн - залишок простроченого тіла кредиту; 5 464,46 грн - залишок прострочених відсотків; 23 436 грн - залишок простроченої комісії.
Стягнути із ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства «Банк Кредит Дніпро» 7 945 (сім тисяч дев`ятсот сорок п`ять) грн судових витрат, понесених на сплату судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийВ. А. Стрільчук Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк
