СУМСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 січня 2023 року Справа № 480/6857/22

Сумський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді - Савицької Н.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження позов ОСОБА_1 до Фонду державного майна України, Регіонального відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях про скасування наказу, зобов`язання вчинити дії та стягнення середнього заробітку,

В С Т А Н О В И В:

До Сумського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з адміністративним позовом до Фонду державного майна України, Регіонального відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях ( далі - РВ ФДМУ по Полтавській та Сумській областях) про скасування наказу, зобов`язання вчинити дії та стягнення середнього заробітку, і просить суд:

- скасувати наказ Фонду державного майна України від 04.10.2022 №233-р «Про звільнення ОСОБА_1 », оскільки відповідачем при звільненні позивача не було дотримано норми чинного законодавства України;

- зобов`язати Регіональне відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областям надати ОСОБА_1 щорічні відпустки (основні та додаткові) відповідно до поданої ним заяви від 13.05.2022;

- зобов`язати Фонд державного майна України звільнити з займаної посади ОСОБА_1 відповідно до поданої ним заяви від 16.09.2022 після надання Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областям всіх невикористаних ним щорічних відпусток;

- стягнути з Фонду державного майна України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 14.10.2022 по день прийняття судового рішення.

В обгрунтування позовних вимог, зокрема, зазначає, що звернувся до Фонду державного майна України з заявою щодо продовження державної служби після 13.10.2022 не у зв`язку з потребами служби , а в зв`язку з надання можливості використати всі дні відпусток відповідно до поданої ним заяви від 13.05.2022 на адресу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областям. Зауважує, що при написанні даної заяви керувався приписами ст.3 Закону «Про відпустки», якими передбачено, що у разі звільнення працівника у зв`язку із закінченням строку трудового договору невикористана відпустка може за його бажанням надаватися й тоді, коли час відпустки повністю або частково перевищує строк трудового договору. У цьому випадку чинність трудового договору продовжується до закінчення відпустки.

Відтак, позивач вважає, щовидані накази як Фондом державного майна України, так і Регіональним відділенням Фонду Державного майна України по Полтавській та Сумській областях, не відповідають по суті поданим заявам, у зв`язку з чим було безпідставно порушено його права, а саме право на відпустки, які забезпечені гарантованим наданням їх (ст.2, 3 Закону «Про відпустки»).

Ухвалою суду від 27.10.2022 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі № 480/6857/22 за позовом ОСОБА_1 до Фонду державного майна України, Регіонального відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях про скасування наказу, зобов`язання вчинити дії та стягнення середнього заробітку. Розгляд справи вирішено судом проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.

У відзиві на позовну заяву, заперечуючи проти задоволення позову, зазначає, що з метою визначення наявності потреби у продовженні державної служби позивача, Фонд листом від 10.08.2022 №10-9-10486 звернувся до Регіонального відділення з відповідним питанням. Листом від 02.09.2022 № 10-127-02955 начальник Регіонального відділення ОСОБА_2 повідомила про відсутність потреб у продовженні строку перебування на державній службі ОСОБА_1 у зв`язку з браком ініціативності, зацікавленості у підвищенні свого професійного рівня, орієнтованості на розвиток регіонального відділення.

Зауважує, що відповідно до статті 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» у період дії воєнного стану роботодавець може відмовити працівнику у наданні невикористаних днів щорічної відпустки. У разі звільнення працівника у період дії воєнного часу йому виплачується грошова компенсація відповідно до статті 24 Закону України «Про відпустки».

Враховуючи викладене та беручи до уваги позицію начальника Регіонального відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях, суб`єктом призначення не прийнято рішення щодо продовження строку перебування ОСОБА_1 на державній службі. Наказом Фонду державного майна України з кадрових питань (особового складу) від 04.10.2022 № 233-р «Про звільнення ОСОБА_1 » ОСОБА_1 було звільнено із займаної посади 13.10.2022 у зв`язку з досягненням 65-річного віку. Враховуючи вищевикладене, Фонд вважає необгрунтованими доводи позивача щодо неправомірності прийняття наказу про звільнення, адже останній виданий відповідним органом на підставі та у строк, що передбачений чинним законодавством.

Регіональне відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, у відзиві та запереченнях зазначає, що на час прийняття Регіональним відділенням наказу від 30.05.2022 №31 про надання відпусток, суб`єктом призначення рішення (наказ) про розірвання трудового договору (припинення державної служби) з ОСОБА_1 не приймалось, оскільки станом на 30.05.2022 останній навіть не звертався до Фонду із заявою про звільнення. На думку відповідача, не заслуговують на увагу та є необгрунтованими посилання позивача на його заяви від 06.06.2022 та від 16.09.2022, оскільки написання заяв про звільнення та їх направлення суб`єкту призначення не підтверджує факту звільнення чи досягнення згоди між працівником та роботодавцем щодо розірвання трудового договору (припинення державної служби). Відтак, вважає, що за відсутності документально підтвердженого факту про звільнення суб`єктом призначення ОСОБА_1 у Регіонального відділення не існувало жодних правових підстав для застосування частини першої статті 3 Закону України "Про відпустки".

У відповідях на відзиви відповідачів, позивач із доводами відповідачів, викладеними у відзиві на позовну заяву, не погоджується та просить задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Суд, перевіривши матеріали справи, повно та об`єктивно оцінивши докази в їх сукупності, дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, з огляду на наступне.

З матеріалів справи судом встановлено, що ОСОБА_1 проходив публічну службу на посаді заступника начальника РВ ФДМУ по Полтавській та Сумській областях.

Позивач 13.05.2022 та 25.05.2022 звернувся до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях із заявами, і просив Регіональне відділення, відповідно до припису ст.3 Закону України "Про відпустки" надати йому, передбачені вимогам діючого законодавства, невикористані ним основні та додаткові відпустки за час роботи в Регіональному відділенні з 04 червня 2022 року з наступним звільненням у зв`язку з виходом на пенсію. Датою звільнення вважати останній день відпустки (а.с.7-9).

Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях на подану Позивачем заяву був видав наказ від 30.05.2022 №31 «Про надання відпустки ОСОБА_3 » (а.с.11).

06.06.2022 позивачем подана заява про зауваження щодо наказу РВ ФДМУ по Полтавській та Сумській областях від 30.05.2022 (а.с.12-13), у зв`язку з чим, наказом Регіонального відділення від 21.06.2022 № 51 "Про внесення змін до наказу від 30.05.2022 №31", ОСОБА_1 надані щорічні відпустки загальною тривалістю 132 календарних дня з 04.06.2022 по 13.10.2022, тобто, до дня досягнення позивачем 65-річного віку (а.с.15).

Так, листом від 24.06.2022 за №18-125-02078 РВ ФДМУ по Полтавській та Сумській областям відмітило, що зважаючи на досягнення позивачем 65-річного віку 13.10.2022, тривалість щорічних відпусток Регіональним відділенням визначена з урахуванням вимог ст.3 ч.2 ст.55 Закону України «Про державну службу» (а.с.16).

У подальшому наказом Фонду державного майна України від 04.10.2022 № 233-р «Про звільнення ОСОБА_1 » позивача звільнено з 13 жовтня 2022 року у зв`язку з досягненням 65-річного віку (пункт 7 частини першої статті 83 Закону № 889) (а.с.24).

З урахуванням зазначеного вище наказу суб`єкта призначення про звільнення позивача, Регіональним відділенням прийнятий наказ від 06.10.2022 № 114 «Про внесення змін до наказу від 30.05.2022 року», згідно якого тривалість наданої відпустки визначена до 12.10.2022.

Не погоджуючись із вище зазначеними діями відповідачів, позивач звернувся до суду із позовом про скасування наказу Фонду державного майна України від 04.10.2022 №233-р «Про звільнення ОСОБА_1 », зобов`язання РВ ФДМУ по Полтавській та Сумській областям надати ОСОБА_1 щорічні відпустки (основні та додаткові) відповідно до поданої ним заяви від 13.05.2022; зобов 'язання Фонду державного майна України звільнити з займаної посади ОСОБА_1 відповідно до поданої ним заяви від 16.09.2022 після надання РВ ФДМУ по Полтавській та Сумській областям всіх невикористаних ним щорічних відпусток та стягнення з Фонду державного майна України на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 14.10.2022 по день прийняття судового рішення.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що у справах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Вирішуючи питання щодо правомірності прийняття Фондом державного майна України від 04.10.2022 №233-р «Про звільнення ОСОБА_1 », суд зазначає наступне.

Положеннями частини першої статті 83 Закону України «Про державну службу» передбачено підстави для припинення державної служби.

Так, згідно пункту 7 частини першої вказаної статті державна служба припиняється у разі виходу державного службовця на пенсію або досягнення ним 65-річного віку, якщо інше не передбачено законом.

Частиною 4 статті 83 Закону України «Про державну службу» передбачено, що у зв`язку з потребами служби державний службовець за рішенням суб`єкта призначення може бути залишений на державній службі після досягнення 65-річного віку за його згодою. Рішення про продовження строку перебування на державній службі приймається суб`єктом призначення щороку, але не більш як до досягнення державним службовцем 70-річного віку.

Отже, з диспозиції даної статті вбачається, що залишення державного службовця на посаді після досягнення ним 65-річного віку можливе виключно за рішенням суб`єкта призначення та у випадку потреби служби.

У той же час, такі фактори як бажання особи продовжити службу після досягнення нею 65-річного для перебування у відпустці, а не для виконання службових обов`язків, не є підставами для продовження державної служби після досягнення особою граничного віку перебування на службі.

Правову позицію вимог щодо віку Конституційний Суд України висловив в Рішенні від 18 квітня 2000 року N 5-рп/2000, в якому стверджується, що встановлення Конституцією України та законами України певних кваліфікаційних вимог не порушує конституційного принципу рівності (стаття 24 Конституції України), адже всі громадяни, які відповідають конкретним кваліфікаційним вимогам, мають право займати відповідні посади (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини); «критерієм у законодавчому встановленні кваліфікаційних вимог до віку є доцільність» (абзац шостий пункту 2 мотивувальної частини).

Отже, встановлення законодавцем граничного віку перебування на відповідній службі є питанням соціальної або економічної доцільності. Особливі правила та умови, засновані на специфічних вимогах до праці, не обмежують право на працю і гарантію рівних можливостей у виборі професії та роду трудової діяльності.

Відповідно до пункту 5 розділу II Рекомендації Міжнародної організації праці щодо літніх працівників 1980 року №162 у виключних випадках можуть встановлюватися вікові рбмеження з огляду на особливі вимоги, умови або правила для деяких видів роботи.

Конституційний Суд України висловив в Рішенні від 7 липня 2004 року у справі №14-рп/2004 вказав, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі працівників повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. У противному разі встановлення обмежень на зайняття посади означало б дискримінацію.

Наведене тлумачення положень статті 43 Конституції України відповідає міжнародно-правовим актам. Так, згідно з Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права 1966 року держава може встановлювати тільки такі обмеження цих прав, які визначаються законом, і лише остільки, оскільки це є сумісним з природою зазначених прав, і виключно з метою сприяти загальному добробуту в демократичному суспільстві (стаття 4).

Відповідно до роз`яснення Національного агентства України з питань державної служби від 15.03.2021 року № 131 «Щодо призначення на посаду державної служби та продовження строку перебування на державній службі особи, яка досягла 65-річного віку» Законами України від 15 грудня 2020 року № 1081-IX «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України» та від 23 лютого 2021 року № 1285-ІХ «Про внесення змін до деяких законів України щодо відновлення проведення конкурсів на зайняття посад державної служби та інших питань державної служби» внесено зміни до Закону України «Про державну службу» (далі - Закон), згідно з якими виключено обмеження щодо вступу на державну службу особи, яка досягла 65-річного віку, передбачено умови вступу на державну службу, а також проходження державної служби особами після досягнення 65 років.

Відповідно до частини четвертої статті 83 Закону у зв`язку з потребами служби державний службовець за рішенням суб`єкта призначення може бути залишений на державній службі після досягнення 65-річного віку за його згодою. Рішення про продовження строку перебування на державній службі приймається суб`єктом призначення щороку, але не більш як до досягнення державним службовцем 70-річного віку.

Державний службовець звільняється з посади в останній день цього строку відповідно до пункту 2 частини першої статті 83 та частини першої статті 85 Закону.

Судом також встановлено, що з метою визначення наявності потреби у продовженні державної служби Позивача, Фонд листом від 10.08.2022 №10-9-10486 звернувся до Регіонального відділення з відповідним питанням (а.с.75).

Листом від 02.09.2022 № 10-127-02955 начальник Регіонального відділення ОСОБА_2 повідомила про відсутність потреб у продовженні строку перебування на державній службі ОСОБА_1 у зв`язку з браком ініціативності, зацікавленості у підвищенні свого професійного рівня, орієнтованості на розвиток регіонального відділення (а.с.72-74).

Варто зауважити, що відповідно до статті 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» у період дії воєнного стану роботодавець може відмовити працівнику у наданні невикористаних днів щорічної відпустки. У разі звільнення працівника у період дії воєнного часу йому виплачується грошова компенсація відповідно до статті 24 Закону України «Про відпустки».

Враховуючи викладене та, беручи до уваги позицію начальника Регіонального відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях, суб`єктом призначення не прийнято рішення щодо продовження строку перебування ОСОБА_1 на державній службі.

Наказом Фонду державного майна України (особового складу) від 04 жовтня 2022 року № 233-р «Про звільнення ОСОБА_1 » ОСОБА_1 було звільнено із займаної посади 13 жовтня 2022 року у зв`язку з досягненням 65-річного віку.

При цьому, пунктом 3 цього наказу, керуючись частиною третьою статті 83 Закону України «Про державну службу» та статтею 24 Закону України «Про відпустки», Регіональному відділенню Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях було доручено виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі середньої місячної заробітної плати та грошову компенсацію за всі невикористані дні відпустки.

Суд також вважає необгрунтованими доводи позивача щодо того, що Фондом наказ про звільнення прийнято без врахування заяви Позивача від 16.09.2022 року, в якій останній просив розглянути питання про продовження йому терміну перебування на державній службі до надання всіх днів відпусток, адже нормами чинного законодавства, як нормами КЗпП України так і статтею 83 Закону України «Про державну службу» не передбачено обов`язку для суб`єкта призначення продовжувати граничній вік перебування на державній службі, - це є право суб`єкта призначення, тобто, це є диспозитивною нормою. Приймаючи рішення про продовження строку перебування на державній службі суб`єкт призначення керується принципом доцільності та необхідності продовження роботи особою, що досягла 65- річного віку виключно у зв`язку із потребами служби. При цьому, інших підстав для продовження строку перебування на державній службі чиним законодавством про державну службу не передбачено.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про те, що підстави для скасування наказу Фонду державного майна України від 04.10.2022 №233-р «Про звільнення ОСОБА_1 » та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - відсутні.

З приводу вимоги про зобов`язання РВ ФДМУ по Полтавській та Сумській областям надати ОСОБА_1 щорічні відпустки (основні та додаткові) відповідно до поданої ним заяви від 13.05.2022, то суд зазначає наступне.

Статтею 3 Закону України від 15.11.1996№504/96-ВР «Про відпустки» (далі - Закон № 504) визначено, що за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки.

У разі звільнення працівника у зв`язку із закінченням строку трудового договору невикористана відпустка може за його бажанням надаватися й тоді, коли час відпустки повністю або частково перевищує строк трудового договору. У цьому випадку чинність трудового договору продовжується до закінчення відпустки.

Суд зауважує, що питання звільнення позивача з посади віднесено виключно до повноважень Фонду державного майна України, а тому заява ОСОБА_1 від 13.05.2022 розглядалась Регіональним відділенням лише в частині надання відпусток у порядку, визначеному законодавством.

Суд зауважує, що на час прийняття Регіональним відділенням наказу від 30.05.2022 №31 про надання відпусток, суб`єктом призначення рішення (наказ) про розірвання трудового договору (припинення державної служби) з ОСОБА_1 не приймалось.

Крім того, станом на 30.05.2022 ОСОБА_1 навіть не звертався до суб`єкта призначення із заявою про звільнення.

З урахуванням вищевказаного, є необгрунтованими посилання позивача на його заяви від 06.06.2022 та від 16.09.2022, оскільки написання заяв про звільнення та їх направлення суб`єкту призначення не підтверджує факту звільнення чи досягнення згоди між працівником та роботодавцем щодо розірвання трудового договору (припинення державної служби).

Таким чином, за відсутності документально підтвердженого факту про звільнення суб`єктом призначення ОСОБА_1 у Регіонального відділення не існувало жодних правових підстав для застосування частини першої статті 3 Закону № 504.

До спірних правовідносин не підлягає застосуванню і частина друга статті 3 Закону №504, оскільки трудовий договір з ОСОБА_1 не є строковим, що підтверджується наказом ФДМ України від 07.06.2007 № 106-р «Про призначення ОСОБА_1 » (а.с.108).

До того ж частина друга статті 3 Закону № 504 передбачає можливість надання роботодавцем відпустки працівнику з перевищенням строку його трудового договору, та не встановлює прямого обов`язку для роботодавця надавати таку відпустку. Тому відмова роботодавця надати позивачу відпустку, яка повністю перевищує строк укладеного з ним трудового договору, не суперечить трудовому законодавству та не порушує трудових прав працівника.

Приймаючи до уваги вищевикладене, 30.05.2022 Регіональним відділенням прийнятий наказ № 31, відповідно до якого із врахуванням внесених змін згідно наказу Регіонального відділення від 21.06.2022 №51, ОСОБА_1 надані щорічні відпустки загальною тривалістю 132 календарних дня з 04.06.2022 по 13.10.2022, тобто, до дня досягнення позивачем 65-річного віку, що обумовлено наступним.

Також суд вважає за необхідне зазначити про те, що Закон № 504 встановлює державні гарантії та права працівників на відпустки, визначає умови, тривалість і порядок їх надання, у той час як саме Закон № 889 є спеціальним нормативно-правовим актом, який у т.ч. регулює правовідносини щодо припинення державної служби.

Пунктом 7 частини першої статті 83 Закону № 889 визначено, що підставою для припинення державної служби є досягнення державним службовцем 65-річного віку, якщо інше не передбачено законом.

Згідно частини четвертої статті 83 Закону № 889 у зв`язку з потребами служби державний службовець за рішенням суб`єкта призначення може бути залишений на державній службі після досягнення 65-річного віку за його згодою. Рішення про продовження строку перебування на державній службі приймається суб`єктом призначення щороку, але не більш як до досягнення державним службовцем 70-річного віку.

З огляду на те, що зазначений вище припис пункту 7 частини першої статті 83 Закону № 889 є імперативним, а вирішення питань, пов`язаних із державною службою (у т.ч. проходження, звільнення), як вже зазначалось, віднесено до повноважень суб`єкта призначення - Фонду державного майна України, Регіональним відділенням 30.05.2022, за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 від 13.05.2022, правомірно прийнятий наказ №31 «Про надання відпустки Володимиру Гордієнку», згідно якого тривалість відпустки визначена до 13.10.2022 (дати досягнення позивачем 65-річного віку), з виплатою компенсації за невикористані дні відпустки, оскільки подальше перебування ОСОБА_1 на державній службі є можливим виключно за рішенням суб`єкта призначення.

Частиною 1 статті 24 Закону України «Про відпустки» також передбачено, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А І групи.

Отже, у відповідності до вимог чинного законодавства, пунктом 3 наказу Фонду державного майна України від 04.10.2022 на Регіональне відділення покладено обов`язок здійснити виплату ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні відпустки, і, відповідно така виплата Регіональним відділення була здійснена. Тобто, діюче законодавство не пов`язує виплату грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної відпустки у разі звільнення працівника із бажанням останнього. Така виплата прямо встановлена законодавством і не залежить від волевиявлення роботодавця чи працівника.

При цьому суд зауважує, що дії та накази Регіонального відділення від 30.05.2022 №31 та від 21.06.2022 № 51, від 06.10.2022 № 114, зокрема, в частині обрахування кількості днів наданих відпусток, компенсаціїї за невикористані дні відпустки, позивачем у строк, встановлений законодавством, в судовому порядку не оскаржувались.

Щодо посилання позивача на те, що вказані накази як Фонду державного майна України, так і Регіонального відділення Фонду Державного майна України по Полтавській та Сумській областях, унеможливили виконання рішення Сумського окружного адміністративного суду від 25.04.2018 по справі № 818/2883/14, суд вважає необгрунтованими, оскільки порядок виконання судових рішень у інших справах не може бути предметом розгляду даної справи. Крім того, зобов`язання судом Регіонального відділення надати позивачу щорічні (основні і додаткові) відпустки відповідно до поданої заяви від 04.08.2014 жодним чином не обмежує обов`язок суб`єкта призначення припинити державну службу у випадках, встановлених імперативними нормами законодавства.

Суд зазначає, що відповідно до положень частини другої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.

Суд також зауважує, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. У справі «Трофимчук проти України» ЄСПЛ також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Відповідно до пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

За приписами ч.1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

У силу ч.ч. 1 та 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Беручи до уваги викладене, суд дійшов до висновку про необґрунтованість позовних вимог та відсутність підстав для їх задоволення.

Керуючись ст.ст. 2, 77, 90, 139, 143, 241-246, 250, 255, 295 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Фонду державного майна України, Регіонального відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях про скасування наказу, зобов`язання вчинити дії та стягнення середнього заробітку - відмовити у повному обсязі.

Рішення може бути оскаржено до Другого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Н.В. Савицька