ЗАКАРПАТСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
Р І Ш Е Н Н Я
і м е н е м У к р а ї н и
20 грудня 2021 року м. Ужгород№ 260/5190/21 Закарпатський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого - судді Іванчулинця Д.В.,
при секретарі судового засідання - Костелей І.Ф.,
за участі сторін та осіб, які беруть участь у розгляді справи:
позивача - ОСОБА_3.,
представник відповідача у судове засідання не з`явився,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Державної архітектурно-будівельної інспекції України (бульвар Лесі України, буд. 26, м. Київ-133, 01133, код ЄДРПОУ 37471912) про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, -
В С Т А Н О В И В:
У відповідності до ч. 3 ст. 243 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 20 грудня 2021 року проголошено вступну та резолютивну частини Рішення. Рішення в повному обсязі складено та підписано 30 грудня 2021 року.
04 жовтня 2021 року, ОСОБА_2 (далі - позивач) звернулася до Закарпатського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до Державної архітектурно-будівельної інспекції України (далі - відповідач), в якому просить:
1) визнати протиправним та скасувати наказ Державної архітектурно-будівельної інспекції України від 02 вересня 2021 року № 405 «ОС» Про звільнення ОСОБА_2 з посади завідувача сектору правової роботи Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Закарпатській області;
2) зобов`язати Державну архітектурно-будівельну інспекцію України поновити позивача на посаді завідувача сектору правової роботи Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Закарпатській області з 03 вересня 2021 року, а в разі неможливості такого поновлення, виконати вимоги статті 184 Кодексу законів про працю України щодо обов`язкового працевлаштування.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що наказом Державної архітектурно-будівельної інспекції України №405 «ОС» від 02.09.2021 року, припинено державну службу та звільнено ОСОБА_3 02.09.2021 року з посади завідувача сектору правової роботи Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Закарпатській області у зв`язку повною ліквідацією Державної архітектурно-будівельної інспекції України на підставі пункту 1 частини першої статті 83, пункту 11 частини першої та частини четвертої статті 87 Закону України «Про державну службу» під час перебування останньої у відпустці по догляд за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Даний наказ вважає протиправним та звернулася до суду для захисту свого порушеного права.
11 жовтня 2021 року, ухвалою судді Закарпатського окружного адміністративного суду було відкрито провадження в даній адміністративній справі та призначено розгляд такої за правилами загального позовного провадження.
09 листопада 2021 року представником відповідача подано до суду клопотання про залишення позовної заяви без розгляду у зв`язку з пропущенням позивачем місячного строку на звернення з даним позов до суду.
20 грудня 2021 року ухвалою суду відмовлено представнику відповідача в задоволенні клопотання про залишення позовної заяви без розгляду.
09 листопада 2021 року на адресу суду від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву згідно змісту якого вбачається, що останній не погоджується з вимогами викладеними у позовній заяві, вважає оскаржуваний наказ таким, що прийняти в межах та спосіб встановлений чинним законодавством України та просив суд відмовити позивачеві в задоволені позовних вимог повністю.
15 листопада 2021 року ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду було закрито підготовче провадження та призначено розгляд такої призначено по суті на 20 грудня 2021 року.
23 листопада 2021 року на адресу суду від позивача надійшла відповідь на відзив, згідно змісту якої вбачається, що остання не погоджується із доводами відповідача наведеними у відзиві та просить його відхилити, а позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
У судовому засіданні позивача підтримав заявлені позовні вимоги у повному обсязі з мотивів наведених у позові та просив суд задовольнити останній у повній мірі.
Представник відповідача у судовому засіданні не з`явився, про причини неявки суд не повідомив, хоча судом вжито всіх заходів для належного повідомлення останнього про дату, час та місце судового розгляду.
Заслухавши пояснення позивача, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.
Судом встановлено, що ОСОБА_2 обіймала посаду завідувача сектору правової роботи Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Закарпатській області.
Наказом Державної архітектурно-будівельної інспекції України від 16 травня 2019 року за № 132 «ВН» «Про надання відпустки ОСОБА_3 », у відповідності до вимог статті 18 Закону України «Про відпустки» було надано позивачеві відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 30 травня 2019 року по 19 березня 2022 року. До роботи приступити 21 березня 2022 року. Підставою для прийняття вищезазначеного наказу була заява ОСОБА_3 від 13 травня 2019 року, копія свідоцтва про народження від 12 квітня 2019 року серії НОМЕР_2 .
Згідно наявних в матеріалах справи доказів, 02 вересня 2021 року наказом Державної архітектурно-будівельної інспекції України за № 405 «ОС» «Про звільнення ОСОБА_3 », у відповідності до п.4 ч.1 ст.83, п.11 ч.1, ч.4 ст.87 Закону України «Про державну службу» було звільнено з 02 вересня 2021 року позивача з посади завідувача сектору правової роботи Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Закарпатській області у зв`язку з повною ліквідацією Державної архітектурно-будівельної інспекції України на підставі попередження про наступне звільнення від 03 квітня 2020 року.
Не погоджуючись з вищезазначеним наказом позивач звернулася до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Завданням адміністративного судочинства відповідно до частини першої статті 2 КАС України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Частина перша статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) визначає, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначено Законом України «Про державну службу» від 10 грудня 2015року №889-VIII (зі змінами та доповненнями).
Так, ст. 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Згідно приписів статті 43 Конституції України держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці , на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Судом встановлено, що 03 квітня 2020 року позивача було письмово попереджено про наступне звільнення, а в подальшому, наказом Державної архітектурно-будівельної інспекції України від 02 вересня 2021 року за № 405 «ОС», керуючись п.4 ч.1 ст. 83, п. 11 ч.1,ч.4 ст. 87 Закону України «Про державну службу» позивача було звільнено 02 вересня 2021 року з посади завідувача сектору правової роботи Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Закарпатській області. З даним наказом позивача ознайомлено 03 вересня 2021 року.
Відповідно до статті 5 Закону України «Про державну службу» (далі - Закон України) правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Згідно пункту 4 частини першої статті 83 Закону України, державна служба припиняється за ініціативою суб`єкта призначення (стаття 87 цього Закону).
Відповідно до пункту 11 частини першої статті 87 Закону України, підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є ліквідація державного органу.
Зокрема, як встановлено, судом вище, позивач звільнено з державної служби у період її перебування у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.
Однак, Законом України «Про державну службу» не врегульовано особливостей процедури звільнення окремих категорій державних службовців, в даному випадку жінок, які мають дітей віком до трьох років. Натомість така процедура деталізована в Кодексі законів про працю України (далі - КЗпП України).
А тому, враховуючи вищевказані положення статті 5 Закону України, на такі відносити поширюється дія норм законодавства про працю.
Відповідно до частини першої статті 3 КЗпП України, законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Згідно статті 4 КЗпП України, законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
Так, статтею 184 КЗпП України, встановлено гарантії при прийнятті на роботу і заборона звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей.
Зокрема, частиною третьою статті 184 КЗпП України встановлено, що звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини з інвалідністю з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов`язковим працевлаштуванням. Обов`язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.
Тобто, даною статтею чітко встановлено особливості процедури звільнення жінок, які мають дітей віком до трьох років.
Зокрема, ключовим в даній нормі є «звільнення з обов`язковим працевлаштуванням», тобто розрив у часі між звільненням і працевлаштуванням у цьому випадку не допускається.
Разом з тим, як вбачається із відзиву на позовну заяву відповідач зазначає, що постанова Великої Палати Верховного суду від 30.06.2020 у справі №264/5957/17 роз`яснює питання правонаступництва юридичної особи в сфері приватного права.
Натомість, в даному випадку, має місце питання правонаступництва юридичної особи публічного права - органу державної влади, з приводу якого, як вже зазначалось в позовній заяві, неодноразово висловлювались суди касаційних інстанції, до прикладу, постанова Верховного Суду від 20.02.2020 справа № 826/27239/15, якою зроблено посилання також на постанови Верховного Суду України від 04 березня 2014 року (справа № 21 -8а 14), від 27 травня 2014 року (справа № 21- 108а 14), від 28 жовтня 2014 року (справа №21-484а 14). Цими постановами та рядом інших аналогічних рішень з подібних справ, встановлено правову позицію, що ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої відмови. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.
Цими приписами мається на увазі, що відповідач міг здійснити заходи по працевлаштуванню в новоствореному органі, до якого фактично перейшли аналогічні права і обов`язки. Разом з тим, відповідач мав право на здійснення заходів по працевлаштуванню в будь- якому іншому органі, однак такому повинна була передувати ініціатива саме з боку відповідача.
Разом з цим, не заслуговує на увагу посилання відповідача на роз`яснення Національного агентства України з питань державної служби від 20.02.2020 №86р/з.
Так, відповідно до даного роз`яснення встановлено право роботодавця при звільненні на пропонування вакантної посади у тому самому державному органі (за наявності). Однак, в даному випадку гака пропозиція, що є логічним, безперечно є неможливою, оскільки такий орган ліквідується.
В даному випадку йдеться про обов`язок роботодавця по працевлаштуванню захищених законодавством категорій осіб на будь-яке інше підприємство, в установу чи організацію та відповідно вчинення певного ряду заходів по такому працевлаштуванню.
Разом з тим, дані роз`яснення НАДС стосуються незастосування в певних відносинах положень статті 49-2 Кодексу законів про працю України.
Одночасно, цими роз`ясненнями встановлено та підтверджено відповідачем, що відповідно до частини третьої статті 5 Закону дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у часині відносин, не врегульованих ним Законом.
Законом України «Про державну службу» (далі Закон) не врегульовано особливостей процедури звільнення окремих категорій державних службовців, в даному випадку жінок, які мають дітей віком до трьох років. Натомість така процедура деталізована в Кодексі законів про працю України, зокрема в статті 184 КЗпП України.
Крім того, відповідач у своєму відзиві підтверджує викладені позивачем у позовній заяві твердження щодо порушення положень частини п`ятої статті 87 Закону, зокрема в тому, що наказ (розпорядження) про звільнення державного службовця у випадках, передбачених частиною першою ціп статті, може бути виданий суб`єктом призначення або керівником державної служби у період тимчасової непрацездатності державного службовця або його відпустки із зазначенням дати звільнення, яка є першим робочим днем, наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність, або першим робочим днем після закінчення відпустки.
Отже, відповідач підтверджує той факт, що оскаржуваним наказом, виданим з грубим порушенням вищевказаної норми, визначена протиправна дата звільнення позивача, яка мала бути 21 березня 2022 року, що в свою чергу, також є підставою для його скасування.
Відповідно, норми статті 87 Закону України «Про державну службу» безперечно встановлюють можливість припинення державної служби в тому органі, з якого особа вивільняється. Однак, така не містить положені, щодо обов`язкових подальших дій з боку суб`єкта призначення при такому звільненні, встановлених статтею 184 КЗпП України певних категорій державних службовців.
Одночасно, слід звернути увагу на твердження відповідача щодо вчинення ще в квітні 2020 року певних дій по працевлаштуванню позивача.
Цими доводами, відповідач фактично визнає та підтверджує, що така процедура по обов`язковому працевлаштуванню певних категорій державних службовців в чинному законодавстві передбачена, а тому є правомірною та безперечно, необхідною до застосування.
Саме ж звернення відповідача від 10.04.2020 і містить посилання на статтю 184 КЗпП України та, слід наголосити, скероване вже після змін в статтю 87 Закону України «Про державну службу», виключного якою оперує у своїх доводах відповідач.
Однак, разом з цим, до посилання на звернення відповідача Закарпатської обласної державної адміністрації в березні 2020 року слід ставитись критично, оскільки, по-перше, таке мало одноразовий характер, по-друге скероване з проханням про можливе працевлаштування в апараті або структурних підрозділах Закарпатської обласної державної адміністрації.
Як зазначає власне самий же відповідач, втрачена ним відповідь надійшла лише від одного зі структурних підрозділів - Управління містобудування та архітектури Закарпатської ОДА. Натомість, відповідь про можливість працевлаштування в апараті Закарпатської ОДА або інших її структурних підрозділах, не надходила.
Натомість, жодних інших заходів по працевлаштуванню позивача з боку відповідача вжито не було, що свідчить про бездіяльність та формальний підхід до виконання покладених на орган державної влади чинним законодавством зобов`язань.
Водночас, відповідачем з початку процедури ліквідації державного органу, а саме, з 13 березня 2020 року до дня звільнення 02 вересня 2021 року не вживались жодні заходи з працевлаштування позивача, як жінки, яка має дитину віком до трьох років, як в даній юридичній особі, так і в інших установах відповідно до фаху, кваліфікації, спеціальності, займаної посади та інше, жодна посада в цій юридичній особі чи іншому підприємстві, установі, організації відповідачем знайдена та запропонована позивачеві не була.
Відповідно до частин першої та п`ятої статті 5 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» міністерства та інші центральні органи виконавчої влади утворюються, реорганізуються та ліквідуються Кабінетом Міністрів України за поданням Прем`єр-міністра України. Міністерство, інший центральний орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.
Згідно з пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 13 березня 2020 року за №218 «Про ліквідацію Державної архітектурно-будівельної інспекції та внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України» (далі - Постанова № 218) прийнято рішення ліквідувати Державну архітектурно-будівельну інспекцію, утворено комісію з ліквідації Державної архітектурно-будівельної інспекції та доручено голові комісії забезпечити здійснення заходів, пов`язаних з ліквідацією Державної архітектурно-будівельної інспекції.
Як стверджував відповідач у відзиві на позов, Постановою № 218 правонаступник Держархбудінспекції не визначений. Наведена постанова є чинною та не скасована. Тобто, Урядом України прийнято рішення про ліквідацію Держархбудінспекції без передачі її прав та обов`язків іншому суб`єкту владних повноважень.
Однак, Постановою Кабінету Міністрів України від 23 грудня 2020 року за № 1340 «Деякі питання функціонування органів державного архітектурно-будівельного контролю», зокрема пунктом 1, постановлено утворити Державну інспекцію архітектури та містобудування України як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра розвитку громад та територій і який реалізує державну політику з питань державного архітектурно- будівельного контролю та нагляду.
Тобто вказаною постановою утворено орган, на якого фактично покладено виконувати завдання і функції органу, що ліквідується - Державної архітектурно-будівельної інспекції України.
З аналогічних питань Верховний Суд України в постановах від 04 березня 2014 року (справа № 21-8а 14), від 27 травня 2014 року (справа № 21-108а 14), від 28 жовтня 2014 року (справа №21-484а 14) сформулював правову позицію, згідно з якою ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої відмови. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.
У зв`язку з цим, у відповідача було достатньо часу та правових підстав для звернення до Державної інспекції архітектури та містобудування України з питань працевлаштування позивача, як жінки, яка має дитину віком до трьох років.
Одночасно, відповідачем допущено порушення вимог Закону України в частині визначення дня звільнення позивача - 02 вересня 2021 року.
Так, відповідно до частини 5 статті 87 Закону України наказ (розпорядження) про звільнення державного службовця у випадках, передбачених частиною першою цієї статті, може бути виданий суб`єктом призначення або керівником державної служби у період тимчасової непрацездатності державного службовця або його відпустки із зазначенням дати звільнення, яка є першим робочим днем, наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність, або першим робочим днем після закінчення відпустки.
Тобто в даному випадку в оскаржуваному наказі відповідача від 02 вересня 2021 року за № 405«ОС» днем звільнення необхідним було до зазначення 21 березня 2022 року, так як відповідно до наказу Державної архітектурно-будівельної інспекції України «Про надання відпустки ОСОБА_3 » від 16 травня 2019 року за № 132 «ВН», остання мала стати до роботи після закінчення терміну відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку саме 21 березня 2022 року.
У межах вироблених Європейським Судом з прав людини підходів до тлумачення поняття «майно», а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як «наявне майно», так і активи включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого «права власності». Суд робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що вона може вважатися «активом»: вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема є чинна норма закону, тобто встановлена законом норма щодо виплат (пенсійних, заробітної плати, винагороди, допомоги) на момент дії цієї норми є «активом», на який може розраховувати громадянин як на свою власність («Maltzan (Freiherr Von) and others v. Germany», № 71916/01, № 71917/01 та № 10260/02, п. 74).
Зважаючи на встановлені обставини, суд приходить до висновку, що оскаржуваний наказ відповідача про звільнення позивача зі служби, не відповідає вказаним критеріям правомірності, є необґрунтованим та протиправним, а тому підлягає скасуванню, а позивач поновленню на посаді.
Частиною 2 ст. 245 КАС України передбачено, що у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини, та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю; 7) тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об`єднання громадян; 8) примусовий розпуск (ліквідацію) об`єднання громадян; 9) примусове видворення іноземця чи особи без громадянства за межі України; 10) інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів; 11) затримання іноземця або особи без громадянства з метою ідентифікації та (або) забезпечення примусового видворення за межі території України або про продовження строку такого затримання; 12) затримання іноземця або особи без громадянства до вирішення питання про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні; 13) затримання іноземця або особи без громадянства з метою забезпечення її передачі відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію; 14) звільнення іноземця або особи без громадянства на поруки підприємства, установи чи організації; 15) зобов`язання іноземця або особи без громадянства внести заставу.
У разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду. У випадку, визначеному п. 4 ч. 2 цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні (ч. 3-4 ст. 245 КАС України).
Із змісту вказаних норм видно, що адміністративне судочинство спрямоване на захист порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин у випадку, якщо своїми незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю суб`єкт владних повноважень порушує такі права, свободи та інтереси осіб. Приблизний перелік способів захисту порушеного права в адміністративному судочинстві встановлено ст. 245 КАС України.
Статтею 9 КАС України передбачено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
З наведеного, суд приходить до висновку, що метою адміністративного судочинства є захист прав, свобод та охоронюваних законом інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, а тому вирішуючи спір по суті необхідно встановити наявність порушених прав, свобод чи охоронюваних законом інтересів позивача, а також визначити чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені приписами чинного законодавства, чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Сьомого апеляційного адміністративного суду від 13.09.2021 року в справі №600/2207/21.
Крім того, відповідно до частини 2 статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Згідно із правовим висновком зазначеним у Постанові Верховного Суду України від 14.01.2014 у справі №21-395а13, суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у порядку.
Оскільки позивач на час прийняття оскаржуваного наказу про звільнення перебувала у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, питання стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу не вирішується.
Також, пунктами 2, 3 частини першої статті 371 КАС України передбачено, що негайно виконуються рішення суду про: присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Відтак, рішення суду у цій справі підлягає негайному виконанню в частині поновлення на посаді на займаній до звільнення посаді.
Оскільки у відповідності до вимог Закону України «Про судовий збір», позивач звільнений від сплати судового збору, питання розподілу судових витрат не вирішується.
Керуючись ст. ст. 5, 9, 19, 77, 205, 241 - 246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
В И Р І Ш И В:
1. Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Державної архітектурно-будівельної інспекції України (бульвар Лесі України, буд. 26, м. Київ-133, 01133, код ЄДРПОУ 37471912) про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі - задовольнити повністю.
2. Визнати протиправним та скасувати наказ Державної архітектурно-будівельної інспекції України від 02 вересня 2021 року за № 405 «ОС» «Про звільнення ОСОБА_3 ».
3. Поновити з 03 вересня 2021 року ОСОБА_3 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на займаній до звільнення посаді завідувача сектору правової роботи Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Закарпатській області.
4. Допустити негайне виконання рішення суду в частини поновлення ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на займані до звільнення посаді.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
СуддяД.В. Іванчулинець
