Суть: Про стягнення коштів за касаційною скаргою ОСОБА_2 на заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 13 травня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 грудня 2019 року і постановою від 28 вересня 2021 року касаційну скаргу задоволь…

Суддя: Пророк Віктор Васильович

Результат рішення:

Окрема думка

судді Великої Палати Верховного Суду Пророка В. В.

справа № 761/45721/16-ц (провадження № 14-122 цс 20)

28 вересня 2021 року

м. Київ

Велика Палата Верхового Суду розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит», про стягнення коштів за касаційною скаргою ОСОБА_2 на заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 13 травня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 грудня 2019 року і постановою від 28 вересня 2021 року касаційну скаргу задовольнила, скасувала заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 13 травня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 грудня 2019 року, ухваливши нове рішення, яким відмовила у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів у розмірі 710 823,04 грн. Вирішила питання про розподіл судових витрат.

Водночас з рішенням Великої Палати Верхового Суду не можу погодитися з огляду на таке.

1. Обґрунтовуючи своє рішення у цій справі, Велика Палата Верховного Суду виходила з такого.

1.1. Відповідно до частини першої статті 1166 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

1.2. Згідно зі статтею 1192 ЦК України якщо інше не встановлено законом, з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов`язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі; розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі. Згідно з частиною другою статті 22 ЦК України збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

1.3. Відповідно до зазначених норм шкода відшкодовується потерпілому, тобто тій особі, якій вона завдана. Такий висновок узгоджується з загальною ознакою цивільно-правової відповідальності, якою є її компенсаторний характер; тому заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані виключно на компенсацію майнових втрат саме потерпілого, тобто відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18, пункти 82, 83), від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19, пункт 8.22), від 22 вересня 2020 року у справі № 918/631/19 (провадження № 12-42гс20, пункт 69)).

1.4. Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» істотна участь - пряме та/або опосередковане володіння однією особою самостійно чи спільно з іншими особами 10 і більше відсотками статутного капіталу та/або права голосу акцій, паїв юридичної особи або незалежна від формального володіння можливість значного впливу на управління чи діяльність юридичної особи. Особа визнається власником опосередкованої істотної участі незалежно від того, чи здійснює така особа контроль прямого власника участі в юридичній особі або контроль будь-якої іншої особи в ланцюгу володіння корпоративними правами такої юридичної особи.

1.5. Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» ділова репутація - відомості, зібрані Національним банком України (далі - НБУ), про відповідність діяльності юридичної або фізичної особи, у тому числі керівників юридичної особи та власників істотної участі у такій юридичній особі, вимогам закону, діловій практиці та професійній етиці, а також відомості про порядність, професійні та управлінські здібності фізичної особи. Відповідно до частин другої, третьої статті 14 цього Закону власники істотної участі у банку повинні мати бездоганну ділову репутацію та задовільний фінансовий стан; вимоги щодо такої ділової репутації та фінансового стану встановлюються НБУ. Відповідно до статті 19 цього Закону протягом усього часу, упродовж якого керівники банку та особи, які мають істотну участь у банку, зберігають свій статус або мають істотну участь у банку, повинні відповідати вимогам, встановленим цим Законом. Пунктом 2 частини першої статті 52 цього Закону особи, які мають істотну участь у банку, та особи, через яких ці особи здійснюють опосередковане володіння істотною участю у банку, віднесені до пов`язаних з банком осіб.

1.6. Таке регулювання встановлене тому, що власники істотної участі в банку можуть здійснювати значний вплив на діяльність банку аж до вирішального як шляхом впливу на призначення керівників банку, так і шляхом безпосереднього впливу на них. Тому частиною четвертою статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» встановлено, що власники істотної участі зобов`язані вживати своєчасних заходів для запобігання настання неплатоспроможності банку, а частиною п`ятою цієї статті - що пов`язана з банком особа за порушення вимог законодавства, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку України, здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, або доведення банку до неплатоспроможності несе цивільно-правову, адміністративну та кримінальну відповідальність. Частиною шостою статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» встановлено, що пов`язана з банком особа, дії або бездіяльність якої призвели до завдання банку шкоди з її вини, несе відповідальність своїм майном. Якщо внаслідок дій або бездіяльності пов`язаної з банком особи банку завдано шкоди, а інша пов`язана з банком особа внаслідок таких дій або бездіяльності прямо або опосередковано отримала майнову вигоду, такі особи несуть солідарну відповідальність за завдану банку шкоду.

1.7. Отже, власники істотної участі, контролери, інші пов`язані особи можуть своїми діями чи бездіяльністю завдати шкоди банку, у тому числі шляхом здійснення неналежної кадрової політики, шляхом неналежного впливу на керівників банку, шляхом порушення вимог законодавства, зокрема нормативно-правових актів Національного банку України, тощо.

1.8. У пунктах 7.60, 7.61 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 910/11027/18 (провадження № 12-185гс19) також сформульовано висновок, що шкода може бути заподіяна банку як шляхом вчинення окремо визначених дій (бездіяльності), які мали наслідком знищення або пошкодження конкретної речі, втрату конкретних доходів чи подібні наслідки, так і шляхом недотримання вимог законодавства, невжиття своєчасних заходів для запобігання настанню неплатоспроможності банку тощо, що призвело до зниження чистих активів банку, порушення нормативів, зокрема ліквідності та втрати банком стану платоспроможності.

1.9. Наявність шкоди полягає у будь-якій втраті, у повному чи частковому знеціненні блага, що охороняється законом. Зокрема, знищення та пошкодження майна може полягати як у повній втраті майна, так і у зниженні його вартості, у тому числі внаслідок зміни характеристик майна. Наприклад, відповідно до частин першої, другої статті 191 ЦК України підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності; до складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом. Неправомірні дії чи бездіяльність, які призвели до втрати майном ознак єдиного майнового комплексу, можуть завдати шкоди власнику майна, зокрема і тому, що вартість майна в разі його пооб`єктного продажу є меншою за вартість єдиного майнового комплексу, який використовується для здійснення підприємницької діяльності.

1.10. Прояви заподіяння шкоди можуть бути різноманітними, і вони не можуть бути визначені через вичерпний перелік. Наприклад, банку можуть бути завдані збитки шляхом відчуження майна за заниженими цінами, придбання майна за завищеними цінами, надання банківських послуг за цінами нижче ринкових, надання ризикових кредитів чи здійснення інших ризикових чи невигідних операцій тощо. Водночас неправомірні дії чи бездіяльність, завдання ними шкоди та виявлення її розміру можуть не збігатись у часі. Наприклад, окремі неправомірні дії чи бездіяльність або сукупність таких дій чи бездіяльності можуть мати наслідком втрату ліквідності банком у майбутньому. Втрата платоспроможності банком, який раніше був платоспроможним, сама по собі може свідчити про заподіяння банку шкоди (див. також mutatis mutandis постанову Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 910/11027/18 (провадження № 12-185гс19, пункт 7.56)). Набуття банком ознак неплатоспроможного внаслідок дій або бездіяльності посадових осіб банку, власників істотної участі, інших пов`язаних з банком осіб саме по собі може свідчити про завдання шкоди банку також і тому, що втрата можливості здійснювати банківську діяльність виключає отримання банком доходу від неї, а майно банку не може використовуватись як єдиний майновий комплекс, призначений для здійснення банківської діяльності, що призводить до зниження вартості майна банку та, як правило, тягне його пооб`єктний продаж.

1.11. Водночас неправомірні дії та бездіяльність з боку посадових осіб банку, його контролерів, інших пов`язаних осіб можуть завдати шкоди саме банку. Саме банк зазнає збитків у вигляді неотриманих доходів або зменшення ринкової вартості його майна (у тому числі внаслідок втрати ділової репутації, внаслідок чого страждає ділова практика, втрачаються нормальні ділові зв`язки з вкладниками, позичальниками та іншими кредиторами і боржниками, та внаслідок неможливості використання майна як єдиного майнового комплексу).

1.12. Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю (статті 2, 80, 91 ЦК України). Отже, юридична особа є самостійним суб`єктом права, відмінним від її кредиторів, боржників та інших суб`єктів права. Відповідно до частини першої статті 190 ЦК України до складу майна входять окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Отже, право вимоги особи до боржника є різновидом майна такої особи. Тому саме особі належить право отримати задоволення вимог до свого боржника, а інші суб`єкти права, включаючи кредиторів особи, таким правом не наділені. Цей висновок не залежить від підстав виникнення права вимоги. Зокрема, не має значення, виникло право вимоги з договору чи з позадоговірного зобов`язання (наприклад, із зобов`язання про відшкодування шкоди за правилами глави 82 ЦК України).

1.13. Наприклад, якщо кредитор боржника не може отримати задоволення вимог від свого боржника, оскільки той не отримав сплати боргу від третьої особи, а остання, своєю чергою, не отримала сплати боргу від свого боржника, то кредитор боржника не має права вимагати сплати на свою користь ані від третьої особи боргу, який третя особа винна боржнику, ані від боржника третьої особи боргу, який боржник третьої особи винний такій третій особі.

1.14. Із цих же причин шкода, завдана боржнику третьою особою, не може одночасно вважатися шкодою, завданою кредитору, навіть якщо така шкода призводить до недостатності активів боржника в ліквідній формі. Якщо внаслідок неправомірних дій третьої особи вартість майна боржника зменшилася (зокрема, через втрату окремого майна, його пошкодження, зменшення ринкової вартості майна тощо) на певну суму, то відповідно до статей 22, 1166 ЦК України у боржника виникає право вимоги до третьої особи на таку саму суму. В цьому і проявляється компенсаторний характер інституту відшкодування шкоди, зокрема відшкодування збитків: зменшення вартості майна потерпілого на певну суму компенсується виникненням права вимоги до порушника, і це право вимоги поповнює майно потерпілого. Таке право вимоги належить саме потерпілому, а не кредиторам потерпілого або іншим особам. Тому саме потерпілий вправі вимагати від порушника відшкодування збитків. Натомість стягнення на користь кредитора збитків, які кредитор нібито також поніс внаслідок заподіяння збитків боржнику (так звані віддзеркалені збитки), не допускається, бо призведе до подвійної відповідальності порушника: як перед потерпілим, якому завдані збитки, так і перед кредитором потерпілого. Крім того, таке стягнення призвело б до незаконного збагачення кредитора, який додатково до свого права вимоги до боржника безпідставно набув би ще і право вимоги до порушника прав боржника щодо стягнення віддзеркалених збитків з такого порушника.

1.15. Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що відповідно до частини шостої статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» пов`язана з банком особа, дії або бездіяльність якої призвели до завдання банку шкоди з її вини, несе відповідальність своїм майном; якщо внаслідок дій або бездіяльності пов`язаної з банком особи банку завдано шкоди, а інша пов`язана з банком особа внаслідок таких дій або бездіяльності прямо або опосередковано отримала майнову вигоду, такі особи несуть солідарну відповідальність за завдану банку шкоду. Зазначена норма встановлює солідарну відповідальність пов`язаних з банком осіб перед банком за завдану йому шкоду. Натомість ані солідарна, ані субсидіарна відповідальність пов`язаних з банком осіб за вимогами вкладників та інших кредиторів до банку законом не встановлена.

1.16. Водночас кредитори боржника можуть мати похідний інтерес у стягненні коштів з третіх осіб, винних боржнику, у тому числі у стягненні неповернутих боржнику позик, кредитів, збитків, завданих боржнику третіми особами, тощо, якщо несплата цих коштів спричиняє несплату коштів боржником кредитору. Такий інтерес можуть мати й особи, які не є кредиторами, зокрема учасники (акціонери) юридичної особи, якій заподіяні збитки. Цей інтерес полягає у переведенні майна боржника у вигляді його прав вимоги у більш ліквідну форму - грошову. При цьому, однак, кредитори боржника, а також учасники (акціонери) юридичної особи не набувають власних прав вимоги до третіх осіб, винних боржнику, а похідний інтерес кредиторів, учасників (акціонерів) юридичної особи боржника полягає у стягненні коштів на користь боржника, юридичної особи, а не на користь кредиторів, учасників (акціонерів) юридичної особи.

1.17. Зазначений похідний інтерес задовольняється через різні правові інститути.

1.18. Зокрема, до таких інститутів належить інститут так званого похідного позову. Відповідно до частин першої, другої статті 54 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) власник (учасник, акціонер) юридичної особи, якому належить 10 і більше відсотків статутного капіталу товариства (крім привілейованих акцій), або частка у власності юридичної особи якого становить 10 і більше відсотків, може подати в інтересах такої юридичної особи позов про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі її посадовою особою; у разі відкриття провадження за таким позовом зазначена юридична особа набуває статусу позивача. Принагідно Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що використаний у частині першій статті 54 ГПК України термін «власник (учасник, акціонер) юридичної особи» не означає, що певна особа може бути власником юридичної особи, адже юридична особа є не об`єктом, а суб`єктом права власності, а відтак у неї не може бути власників. Тому зазначений термін означає особу, яка входить до складу вищого органу юридичної особи, тобто учасника, зокрема члена, акціонера юридичної особи, державу або територіальну громаду в особі відповідних органів, які є вищим органом в державних та комунальних підприємствах (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 71)).

1.19. Відповідно до частин другої, четвертої статті 54 ГПК України у разі відкриття провадження за похідним позовом юридична особа набуває статусу позивача, але не вправі здійснювати свої процесуальні права та обов`язки без згоди власника (учасника, акціонера), який подав позов. Посадова особа, до якої пред`явлений позов, не вправі представляти юридичну особу та призначати іншу особу для представництва юридичної особи в даній справі. У спорах про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі її посадовою особою, відмова від позову, поданого відповідно до цієї статті, зменшення розміру позовних вимог, зміна предмета або підстави позову, укладення мирової угоди, відмова від апеляційної або касаційної скарги, заяви про перегляд рішення суду за нововиявленими або виключними обставинами можлива лише за письмовою згодою всіх власників (учасників, акціонерів), які в даній справі діють в інтересах юридичної особи. Отже, у справі за похідним позовом юридична особа набуває процесуальних прав та обов`язків (процесуальної дієздатності) як через представників, які звичайно діють від імені юридичної особи, так і через своїх учасників, причому в деяких випадках процесуальні права здійснюються всіма представниками спільно.

1.20. Отже, за похідним позовом учасник, член, акціонер набуває статусу процесуального представника юридичної особи, якій завдано збитків, але не має власного права на позов (у матеріальному значенні) до порушника. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) акціонер (учасник) юридичної особи, навіть мажоритарний, не може розглядатись як належний заявник, якщо йдеться про порушення прав юридичної особи (див., зокрема, рішення у справі «Кредитний та індустріальний банк проти Чеської Республіки» (Credit and Industrial Bank v. the Czech Republic), заява № 29010/95 від 20 травня 1998 року; рішення у справі «Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України» (Case of Terem LTD, Chechetkin and Olius v. Ukraine), заява № 70297/01, пункти 28-30, від 18 жовтня 2005 року; рішення у справі «Фельдман та банк «Слов`янський» проти України», заява № 42758/05, пункт 30, від 21 грудня 2017 року). Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала на це увагу, зокрема, в постановах від 08 жовтня 2019 року у справі № 916/2084/17 (провадження № 12-77гс19), від 15 жовтня 2019 року у справі № 905/2559/17 (провадження № 12-264гс18), від 07 квітня 2020 року у справі № 904/3657/18 (провадження № 12-159гс19).

1.21. Похідний інтерес кредитора у стягненні коштів з третіх осіб, винних боржнику, може реалізовуватися у виконавчому провадженні. Отримавши судове рішення про стягнення з боржника коштів, кредитор у статусі стягувача звертається з заявою про примусове виконання рішення. Відповідно до частини першої статті 53 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець має право звернути стягнення на майно боржника, що перебуває в інших осіб, а також на майно та кошти, що належать боржнику від інших осіб; зазначені особи зобов`язані подати на запит виконавця у визначений ним строк відомості про належне боржнику майно, що перебуває у них, та майно чи кошти, які вони повинні передати боржнику. Якщо такі особи визнали, що у них перебуває майно боржника або майно та кошти, що належать боржнику від таких осіб, і надіслали виконавцю відомості про це, то виконавець звертає стягнення на таке майно та кошти в порядку, визначеному частинами другою - четвертою зазначеної статті. Внаслідок стягнення коштів з інших осіб у боржника замість права вимоги до них з`являється ліквідний актив - грошові кошти, за рахунок яких може бути задоволена грошова вимога кредитора до боржника. У таких випадках кредитор боржника не вправі вимагати сплати коштів, належних від інших осіб боржнику, як на свою користь, так і на користь боржника, але вправі вимагати належної поведінки виконавця, зокрема щодо звернення стягнення на кошти, що належать боржнику від інших осіб. Для цього кредитор може оскаржити рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення до суду відповідно до розділу Х Закону України «Про виконавче провадження».

1.22. Похідний інтерес кредитора у стягненні коштів з третіх осіб, винних боржнику, може реалізовуватися і в межах процедур банкрутства боржника. Так, відповідно до частини першої статті 61 Кодексу України з процедур банкрутства ліквідатор з дня свого призначення виконує повноваження керівника (органів управління) банкрута, зокрема, виконує функції з управління та розпорядження майном банкрута, заявляє до третіх осіб вимоги щодо повернення банкруту сум дебіторської заборгованості, продає майно банкрута. Отже, ліквідатор вправі і зобов`язаний вчинити дії щодо переведення вимог банкрута у ліквідну (грошову) форму. Для цього ліквідатор може або звернутися до третьої особи, яка має заборгованість перед банкрутом (зокрема, щодо відшкодування завданих банкруту збитків), з вимогою про сплату коштів, або продати право вимоги на аукціоні з особливостями, встановленими статтею 82 Кодексу України з процедур банкрутства. В обох цих випадках майно банкрута у вигляді права вимоги замінюється ліквідним майном - грошовими коштами, за рахунок яких задовольняються вимоги кредиторів у черговості, встановленій статтею 64 зазначеного Кодексу.

1.23. Частиною другою статті 61 Кодексу України з процедур банкрутства встановлено, що під час здійснення своїх повноважень ліквідатор має право заявити вимоги до третіх осіб, які відповідно до законодавства несуть субсидіарну відповідальність за зобов`язаннями боржника у зв`язку з доведенням його до банкрутства. Розмір зазначених вимог визначається з різниці між сумою вимог кредиторів і ліквідаційною масою. У разі банкрутства боржника з вини його засновників (учасників, акціонерів) або інших осіб, у тому числі з вини керівника боржника, які мають право давати обов`язкові для боржника вказівки чи мають змогу іншим чином визначати його дії, на засновників (учасників, акціонерів) боржника - юридичної особи або інших осіб у разі недостатності майна боржника може бути покладена субсидіарна відповідальність за його зобов`язаннями. Стягнені суми включаються до складу ліквідаційної маси і можуть бути використані лише для задоволення вимог кредиторів у порядку черговості, встановленому цим Кодексом.

1.24. Із зазначених норм випливає, що в разі якщо відповідно до законодавства певні треті особи несуть субсидіарну відповідальність за зобов`язаннями боржника у зв`язку з доведенням його до банкрутства, кредитори банкрута не вправі звертатися з вимогами до таких третіх осіб; натомість останні мають сплатити кошти виходячи з різниці між сумою вимог кредиторів і ліквідаційною масою на користь банкрута. Крім того, відповідно до частини першої статті 619 ЦК України субсидіарна відповідальність - це додаткова відповідальність іншої, ніж основний боржник, особи, яка виникає поряд з відповідальністю основного боржника. Кредитор основного боржника може пред`явити вимогу в повному обсязі до особи, яка несе субсидіарну відповідальність, якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора або кредитор не одержав від нього в розумний строк відповіді на пред`явлену вимогу (частина друга статті 619 ЦК України). Натомість в абзаці другому частини другої статті 61 Кодексу України з процедур банкрутства термін «субсидіарна відповідальність за зобов`язаннями боржника» використаний в іншому значенні, ніж він використовується у ЦК України, оскільки відповідно до абзаців першого, третього цієї частини з вимогами до третіх осіб звертаються не кредитори, а ліквідатор, а стягнені суми включаються до складу ліквідаційної маси банкрута. Отже, за правовою природою відповідальність третіх осіб, передбачена частиною другою статті 61 Кодексу України з процедур банкрутства, є відповідальністю порушника за збитки, завдані банкруту (стаття 22 ЦК України).

1.25. При цьому жоден з кредиторів банкрута не має власної вимоги до третьої особи, яка має заборгованість перед банкрутом (у тому числі щодо відшкодування завданих банкруту збитків). Натомість відповідно до частини шостої статті 61 Кодексу України з процедур банкрутства дії (бездіяльність) ліквідатора можуть бути оскаржені до господарського суду учасниками справи про банкрутство, права яких порушено такими діями (бездіяльністю).

1.26. З факту неплатоспроможності банку випливає, що майна банку може не вистачити для розрахунку зі всіма кредиторами. За таких умов відповідно до частини першої статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» держава гарантує окремій категорії кредиторів (вкладників, визначення яких наведено у пункті 4 статті 2 цього Закону) відшкодування коштів за їхніми вкладами. Сума граничного розміру гарантованого державою відшкодування коштів вкладникам становить 200 тисяч гривень. Таке відшкодування спрямоване на захист найбільш вразливої частини кредиторів.

1.27. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 29 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) набуває прав кредитора банку, зокрема, на загальну суму, що підлягає відшкодуванню вкладникам банку.

1.28. Стосовно ж решти вимог кредиторів (включаючи вимоги вкладників у сумі понад розмір гарантованого державою відшкодування), з огляду на можливу недостатність коштів неплатоспроможного банку, законодавець вирішує, які саме категорії кредиторів потребують переважного захисту. Для цього встановлюється черговість їх задоволення.

1.29. Така черговість встановлена статтею 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Відповідно до пункту 4 зазначеної статті задоволення вимог вкладників - фізичних осіб (у тому числі фізичних осіб - підприємців), які не є пов`язаними особами банку, у частині, що перевищує суму, виплачену Фондом, здійснюється в четверту чергу.

1.30. Позачергове задоволення вимог окремих кредиторів (зокрема, вкладників) неплатоспроможного банку здатне призвести до неможливості задоволення вимог інших кредиторів цієї ж або вищої черги, воно порушувало би баланс інтересів кредиторів банку і не відповідало б Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

1.31. Отже, введення у банку тимчасової адміністрації унеможливлює задоволення вимог вкладників у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Близькі за змістом висновки викладені в численних постановах Верховного Суду України, Верховного Суду та підтверджені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18, пункт 57).

1.32. Відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення.

1.33. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 46 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» з дня початку процедури ліквідації банку припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Якщо в банку, що ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється. Керівники банку звільняються з роботи у зв`язку з ліквідацією банку. Відповідно до пунктів 1, 8 частини першої статті 46 цього Закону Фонд безпосередньо або шляхом делегування повноважень уповноваженій особі Фонду з дня початку процедури ліквідації банку здійснює повноваження органів управління банку; здійснює повноваження, що визначені частиною другою статті 37 цього Закону.

1.34. Відповідно до пунктів 1, 5 частини другої статті 37 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку; заявляти від імені банку позови майнового та немайнового характеру до суду, у тому числі позови про винесення рішення, відповідно до якого боржник банку має надати інформацію про свої активи.

1.35. Отже, на Фонд та уповноважену особу Фонду законом покладені повноваження органів та посадових осіб неплатоспроможного банку, включаючи повноваження заявляти від імені банку будь-які позови до суду, зокрема і позови про відшкодування шкоди.

1.36. Відповідно до частини сьомої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд зобов`язаний забезпечити проведення інвентаризації банківських активів і зобов`язань. Право вимоги банку, у тому числі про відшкодування завданої йому шкоди, належить до таких активів, а обов`язок забезпечити проведення інвентаризації зобов`язань стосується і деліктних зобов`язань. Отже, Фонд зобов`язаний у розумний строк забезпечити виявлення шкоди, завданої банку, та її заподіювачів. Такий обов`язок не обмежується перевіркою правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, що передбачено частиною другою статті 38 зазначеного Закону, оскільки вона регулює перевірку правочинів лише для цілей виявлення правочинів, що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті.

1.37. За частиною третьою статті 92 ЦК України орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. Отже, Фонд та уповноважена особа Фонду, дізнавшись про заподіяння банку шкоди та встановивши її розмір, не тільки уповноважені, а й зобов`язані звернутися до суду від імені банку про відшкодування шкоди.

1.38. Якщо банку належить майно, зокрема право вимоги про відшкодування шкоди, то внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань запису про державну реєстрацію припинення банку як юридичної особи саме по собі це право не припиняє. Тому ліквідація неплатоспроможного банку не є підставою для закінчення судового розгляду на підставі поданого Фондом позову до пов`язаної з банком особи та не є підставою для звільнення від відповідальності пов`язаної з банком особи. Таких висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла у постанові від 25 травня 2021 року у справі № 910/11027/18 (провадження № 12-185гс19, пункти 7.81-7.88).

1.39. Вчинення Фондом та уповноваженою особою Фонду дій, спрямованих на одержання задоволення вимог банку до боржників банку, зокрема щодо повернення кредитів, стягнення процентів, відшкодування збитків тощо, реалізує і похідний інтерес вкладників та інших кредиторів банку у трансформації майна банку у вигляді прав вимоги у більш ліквідну (грошову) форму з метою подальшого задоволення вимог кредиторів у черговості, встановленій статтею 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

1.40. Натомість вкладники та інші кредитори банку не мають права вимоги до боржників банку і не можуть розглядатися як особи, яким заподіяно збитки боржниками банку, які не сплатили заборгованість банку, у тому числі за вимогами із заподіяння банку шкоди (зокрема, збитків). Право вимоги до боржників банку, в тому числі про повернення кредитів, стягнення процентів, про відшкодування шкоди, завданої банку (зокрема, збитків), належить банку, а не кредиторам банку, а несплата банку коштів боржниками банку не може розцінюватися як завдання шкоди кредиторам банку.

1.41. При цьому законом не передбачене повноваження вкладників та інших кредиторів банку звертатися від імені банку з позовними вимогами, зокрема із заподіяння банку шкоди (збитків) до заподіювачів такої шкоди (похідний позов). Таке регулювання пояснюється тим, що повноваженнями звертатися з похідним позовом має наділятися той, хто не тільки має похідний інтерес у позові, а й при цьому має можливість ефективно захищати права позивача. Водночас кредитори банку (зокрема, вкладники) зазвичай не володіють інформацією про господарську діяльність банку, у тому числі про діяльність посадових осіб банку, у зв`язку із чим не в змозі довести ані того, що посадова особа діяла не в найкращих інтересах товариства, ані розмір шкоди, завданої банку. У зв`язку із цим постає питання про способи задоволення інтересу кредиторів банку у належному формуванні ліквідаційної маси банку. Вирішуючи це питання, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.

1.42. Частиною першою статті 54 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» встановлено, що рішення, що приймаються відповідно до цього Закону Національним банком України, Кабінетом Міністрів України, Міністерством фінансів України, Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду виключно з метою встановлення їх законності. Відповідно до частини третьої цієї статті особливості оскарження рішень (індивідуальних актів) Фонду про запровадження тимчасової адміністрації у банку, про початок процедури ліквідації банку, про затвердження плану врегулювання та будь-яких інших рішень (індивідуальних актів), прийнятих на його виконання, а також рішень (індивідуальних актів) щодо призначення уповноважених осіб Фонду, делегування їм повноважень, рішень (індивідуальних актів) Національного банку України про затвердження пропозиції Національного банку України про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку, рішень Кабінету Міністрів України про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку та рішень (індивідуальних актів) Міністерства фінансів України, прийнятих на виконання таких рішень Кабінету Міністрів України, а також рішень (індивідуальних актів) Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, прийнятих у процесі виведення неплатоспроможного банку з ринку, встановлюються Кодексом адміністративного судочинства України. Частиною першою статті 266-1 зазначеного Кодексу встановлений вичерпний перелік справ, які розглядаються відповідно до цієї статті. Зокрема, відповідно до пункту 2 цієї частини до них належать справи щодо законності індивідуальних актів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про запровадження тимчасової адміністрації у банку, про початок процедури ліквідації банку, про затвердження плану врегулювання та будь-яких інших індивідуальних актів, прийнятих на його виконання, а також індивідуальних актів щодо призначення уповноважених осіб Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, делегування їм повноважень.

1.43. Отже, порядок оскарження дій та бездіяльності Фонду та уповноваженої особи Фонду в процесі здійснення ними повноважень органу управління банком, зокрема, щодо виявлення майна банку, включаючи права вимоги банку до його боржників, у тому числі щодо відшкодування шкоди, завданої банку, дій та бездіяльності щодо здійснення прав банку стосовно його прав вимоги, стягнення коштів з боржників банку або продажу майна банку, включаючи продаж його вимог, законом не встановлено. Оскільки неналежне здійснення Фондом та уповноваженою особою Фонду таких повноважень впливає на похідний інтерес вкладників та інших кредиторів у формуванні ліквідного майна банку, його ліквідаційної маси у грошовій формі, в тому числі у трансформації прав вимоги у грошові активи, які підлягають подальшому розподілу між кредиторами, Велика Палата Верховного Суду констатує наявність прогалини в законодавстві і вважає, що вона підлягає заповненню за аналогією закону (частина перша статті 8 ЦК України), а саме за аналогією частини шостої статті 61 Кодексу України з процедур банкрутства: дії (бездіяльність) Фонду, зокрема в особі уповноваженої особи Фонду, щодо формування ліквідаційної маси банку, у тому числі щодо трансформації майна банку у грошову форму, можуть бути оскаржені до господарського суду кредиторами банку.

1.44. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що у цій справі позивачка звернулася до суду з позовом про стягнення на її користь коштів як збитків, завданих, на думку позивачки, неправомірними діями відповідача по відношенню до банку. Водночас такими діями збитки можуть бути завдані саме банку, а не позивачці.

1.45. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Водночас не підлягає судовому захисту похідний інтерес позивача у захисті порушеного права іншої особи (постраждалого), оскільки судовому захисту підлягає саме порушене право останнього. Такий захист за участі позивача можливий лише за умови здійснення ним процесуального представництва постраждалого.

1.46. Отже, позивачка не довела порушення її права чи безпосереднього інтересу, а тому вона є неналежним позивачем у цій справі. Це є самостійною підставою для відмови в позові.

2. Однак звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (згідно із частиною третьою статті 8 Конституції України). Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (частини перша та шоста статті 55 Конституції України).

3. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України). Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України). Право на захист особа здійснює на свій розсуд (частина перша статті 20 ЦК України).

4. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди (згідно із пунктом 8 частини другої статті 16 ЦК України).

5. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (частина перша статті 316 ЦК України). Гроші прирівнюються за статусом до речі відповідно до змісту частини першої статті 177 ЦК України.

6. Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування (частина перша статті 22 ЦК України). Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди (частина третя статті 386 ЦК України).

7. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина перша статті 526 ЦК України).

8. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України). За договором банківського строкового вкладу банк зобов`язаний видати вклад та нараховані проценти за цим вкладом із спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу (частина третя статті 1060 ЦК України). Визначення поняття вкладу (депозиту) міститься в абзаці двадцять четвертому статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність», а вкладника - у пункті 4 частини першої статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

9. Учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов`язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов`язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом (частина третя статті 96 ЦК України).

10. Договором або законом може бути передбачена поряд із відповідальністю боржника додаткова (субсидіарна) відповідальність іншої особи. До пред`явлення вимоги особі, яка несе субсидіарну відповідальність, кредитор повинен пред`явити вимогу до основного боржника. Якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора або кредитор не одержав від нього в розумний строк відповіді на пред`явлену вимогу, кредитор може пред`явити вимогу в повному обсязі до особи, яка несе субсидіарну відповідальність (частини перша та друга статті 619 ЦК України).

11. Закон України «Про банки і банківську діяльність» визначає структуру банківської системи, економічні, організаційні і правові засади створення, діяльності, реорганізації і ліквідації банків. Його метою є правове забезпечення стабільного розвитку і діяльності банків в Україні і створення належного конкурентного середовища на фінансовому ринку, забезпечення захисту законних інтересів вкладників і клієнтів банків, створення сприятливих умов для розвитку економіки України та підтримки вітчизняного товаровиробника (стаття 1 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).

12. Згідно із частиною четвертою статті 3 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відповідні положення цього Закону поширюються також на окремі зобов`язання і відповідальність інших осіб, діяльність яких пов`язана з функціонуванням банків.

13. Банк відповідає за своїми зобов`язаннями всім своїм майном відповідно до законодавства. Учасники банку відповідають за зобов`язаннями банку згідно із законами України та статутом банку (частини перша та третя статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).

14. Власники істотної участі зобов`язані вживати своєчасних заходів для запобігання настання неплатоспроможності банку (частина четверта статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).

15. Пов`язана з банком особа за порушення вимог законодавства, у тому числі нормативно-правових актів НБУ, здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, або доведення банку до неплатоспроможності несе цивільно-правову, адміністративну та кримінальну відповідальність (частина п`ята статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).

16. Пов`язана з банком особа, дії або бездіяльність якої призвели до завдання банку шкоди з її вини, несе відповідальність своїм майном. Якщо внаслідок дій або бездіяльності пов`язаної з банком особи банку завдано шкоди, а інша пов`язана з банком особа внаслідок таких дій або бездіяльності прямо або опосередковано отримала майнову вигоду, такі особи несуть солідарну відповідальність за завдану банку шкоду (частина шоста статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).

17. НБУ не пізніше дня, наступного за днем прийняття рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, повідомляє про це рішення Фонд для вжиття ним заходів, передбачених Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (частина друга статті 76 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).

18. Фонд у день отримання рішення НБУ про ліквідацію банку набуває прав ліквідатора банку та розпочинає процедуру його ліквідації відповідно до Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (частина п`ята статті 77 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).

19. Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» встановлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, НБУ, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків (частина перша статті 1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).

20. Відповідно до правових висновків, викладених Конституційним Судом України (далі - КСУ) у його Рішенні від 25 грудня 1997 року № 9-зп частину першу статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі статтею 64 Конституції України не може бути обмежене.

21. У своєму Рішенні від 23 травня 2001 року № 6-рп/2001 КСУ зазначив, що аналіз положень статей 8, 55, 64 Конституції України дає підстави стверджувати, що право на судовий захист належить до основних невідчужуваних прав і свобод людини і громадянина. Зокрема, положення частини другої статті 64 не допускають обмеження права на судовий захист навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

22. Відповідно до встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи, змісту статей 526, 1058, 1060 ЦК України, статті 2, пункту 1 частини п`ятої та пункту 1 частини шостої статті 36, частини четвертої статті 44, пункту 3 частини другої статті 46 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» набуття Банком «Фінанси та Кредит» (далі - Банк) статусу неплатоспроможного та подальша процедура його ліквідації фактично спричиняють збитки позивачці через неможливість виконання Банком перед нею своїх зобов`язань за договором банківського вкладу від 25 червня 2014 року. Ці збитки на момент звернення позивачки до суду, за винятком 200 000,00 грн гарантованої виплати, яку здійснив Фонд, не були відшкодовані їй, попри право на це відповідно до статей 22 та 386 ЦК України, які в межах встановлюваних судами попередніх інстанцій обставин справи конкретизують зміст статей 21 та 64 Конституції України. Зазначене не спростовано в судах учасниками спору та і не ставиться ними під сумнів.

23. Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» передбачає механізм реалізації відшкодування збитків кредиторам банку, що ліквідується, відповідно до заявлених ними вимог, заявлених у межах правил частини п`ятої статті 45 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

24. Відповідно до правил частин першої та восьмої статті 49 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» вимоги кредиторів, які не були надані у встановлений Законом строк та не були включені до реєстру акцептованих вимог кредиторів (не були акцептовані), задоволенню в ліквідаційній процедурі банку не підлягають. Разом з тим зміст цих положень статті 49 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» сформульований таким чином, що передбачає загальне набуття усіма вимогами кредиторів банку, наданими Фонду поза встановленим для цього строком та які не були акцептовані Фондом, статусу погашених.

25. Згідно із абзацом дванадцятим частини першої статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» погашеними також визначаються акцептовані вимоги кредиторів банку, які не були задоволені у зв`язку з недостатністю майна ліквідованого банку.

26. Зазначені умови погашення вимог кредиторів банку сформульовані у абсолютний спосіб та передбачають лише один виняток - вимоги вкладників банку, що ліквідується, у межах гарантованих Фондом сум відшкодування за вкладами.

27. Позивачка отримала від Фонду зазначену гарантовану суму відшкодування. В іншій частині її заявлена до суду вимога, попри попереднє відповідне звернення до банка-боржника, не була задоволена. Однак ця вимога акцептована Фондом у межах процедури ліквідації Банку.

28. Якщо майна Банку не вистачить для покриття зазначеної вимоги позивачки, ця вимога вважатиметься погашеною за приписами Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» і фактичне відшкодування зазначених збитків позивачці не відбудеться.

29. Як додаткову гарантію захисту прав кредиторів банку та уникнення ними збитків через настання неплатоспроможності цього банку і його подальшої ліквідації у частині третій статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» зазначено, що не тільки банк відповідає за своїми зобов`язаннями всім своїм майном (частина перша статті 58 цього Закону), а й учасники банку відповідають за зобов`язаннями банку згідно із законами України та статутом банку.

30. Нормативне регулювання, закріплене у Законі України «Про банки і банківську діяльність», поширюється не лише на банки, зокрема відповідно до частини четвертої статті 3 цього Закону.

31. Так, частина четверта статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» закріплює пряме зобов`язання для власників істотної участі у банку (є пов`язаними з банком особами) вживати своєчасних заходів для запобігання настання неплатоспроможності банку.

32. Разом з тим частина п`ята статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» встановлює, в тому числі, цивільно-правову відповідальність пов`язаної з банком особи за порушення вимог законодавства, в тому числі нормативно-правових актів НБУ, здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, або доведення банку до неплатоспроможності.

33. А частина шоста статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» передбачає відповідальність пов`язаної з банком особи своїм майном за дії або бездіяльність, які призвели до завдання шкоди банку з вини такої особи. При цьому це положення не обмежує коло осіб, перед якими зазначена пов`язана з банком особа несе цю відповідальність.

34. Зазначена відповідальність, передбачена статтею 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність», узгоджується зі змістом положень частини третьої статті 96 та частин першої і другої статті 619 ЦК України, а також узгоджується за своїми наслідками реалізації з метою Закону України «Про банки і банківську діяльність», визначеною у його статті 1.

35. Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальним для визначення повноважень Фонду як виконавця спеціальної функції щодо банку, який визнається неплатоспроможним та потім ліквідується, згідно із частиною першою статті 1, частиною першою статті 3, частиною першою статті 4, пунктом 17 частини першої статті 2 цього Закону. Він встановлює спеціальні правила проведення Фондом ліквідаційної процедури банків.

36. У силу специфіки ролі Фонду у реалізації процедури керування неплатоспроможним банком та ліквідації банку Фонд наділяється управлінськими функціями щодо банку, зокрема згідно з частиною першою статті 36, частинами першою та другою статті 46, статтею 48 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

37. Отже, щодо процедури ліквідації банку Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальним стосовно Закону України «Про банки і банківську діяльність», зокрема згідно з частиною четвертою статті 71 Закону України «Про банки і банківську діяльність». Це означає, що він уточнює загальний зміст Закону України «Про банки і банківську діяльність» щодо процедури ліквідації банку, але жодним чином не звужує обсяг прав та відповідальності осіб, закріплених у Законі України «Про банки і банківську діяльність».

38. Відповідно до положень частин першої та четвертої статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» вимоги кредиторів банку, що ліквідується, задовольняються в порядку черговості, що контролює Фонд. Тим чергам кредиторів банку, що ліквідується, до задоволення вимог яких закінчиться наявне майно цього банку, вимоги можуть бути незадоволені та отримати статус погашених.

39. Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» як спеціальний закон, який регулює діяльність Фонду у процедурі ліквідації банку, у статті 52 уточнює для Фонду можливості реалізації ним зазначених приписів статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

40. Зокрема, у абзаці дванадцятому частини першої статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» зазначено, що недостатність майна банку для погашення акцептованих вимог кредиторів цього банку не є перешкодою для Фонду щодо звернення з відповідними вимогами до пов`язаної з банком особи. Порядок такого звернення Фонду до пов`язаної з банком особи визначений у частині п`ятій статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

41. Важливо, що частина п`ята статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» містить загальне уточнення змісту частин п`ятої та шостої статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність», яке жодним чином не обмежується спеціальністю функцій Фонду у процедурі ліквідації банку, - відповідне звернення до пов`язаних з банком осіб випливає зі шкоди, заподіяної не тільки відповідному банку, а й кредиторам цього банку. І кошти, стягнуті з пов`язаних з банком осіб для задоволення акцептованих вимог кредиторів цього банку, стягуються як відшкодування шкоди та виконують роль ліквідаційної маси банку.

42. Також частина п`ята статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» містить інше важливе уточнення, яке жодним чином не обумовлене та не обмежене виключно спеціальними повноваженнями Фонду у процедурі ліквідації банку (тобто у цьому положенні жодним чином не зазначено, що ця умова може діяти виключно щодо позовів, поданих Фондом до пов`язаних з банком, що ліквідується, осіб) - ліквідація неплатоспроможного банку не є підставою для звільнення від відповідальності пов`язаних із цим банком осіб, дії або бездіяльність яких призвели до заподіяння кредиторам та/або банку шкоди.

43. Однак необхідно звернути увагу на те, що абзац дванадцятий частини першої статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» передбачає право Фонду на відповідне звернення до пов`язаної з банком, що ліквідується, особи, а не обов`язок (зокрема, перед кредиторами, яких він представляє у ліквідаційній процедурі як спеціальний орган, відповідно до положень Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).

44. У цьому контексті у позивачки можуть бути обґрунтовані сумніви щодо захисту її законних прав відповідно до Конституції України стосовно її акцептованої Фондом вимоги до Банку за умов, коли: 1) в неї є розумні підстави вважати, що в порядку встановленої черговості задоволення вимог кредиторів Банку відповідно до затвердженого Фондом ліквідаційного балансу Банку майна Банку не вистачить на покриття її вимоги; 2) відсутні докази звернення Фонду до пов`язаної з Банком особи з вимогою, передбаченою статтею 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та статтею 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», або гарантії такого звернення Фонду у майбутньому до набуття відповідної вимоги позивачки статусу погашеної відповідно до частин першої та восьмої статті 49, абзацу дванадцятого частини першої статті 52 закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

45. Враховуючи зазначене, виходячи з наведених вище тлумачень КСУ статей Конституції України, зокрема статті 55, обмеження захисту заявленого до суду права позивачки на тій підставі, що лише Фонд у силу статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» має право звертатись до пов`язаних з Банком осіб з відповідними позовами, а відповідне право позивачки належним та гарантованим чином захищене в межах ліквідаційної процедури Банку, передбаченої Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», є обмеженням її права на судовий захист та у доступі до правосуддя.

46. Отже, необхідно зауважити, з урахуванням встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи, що стаття 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» передбачає право позивачки в межах її акцептованих Фондом вимог кредитора Банку, який ліквідується, звернутись із позовом про відшкодування збитків до пов`язаної з Банком особи, дії чи бездіяльність якої завдали їй шкоди як кредитору Банку, зокрема у зв`язку з неплатоспроможністю Банку. Це право не є обмеженим статтею 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» за умови, що Фонд не звернувся у суд з відповідними вимогами до цієї пов`язаної з Банком особи або не надав належних гарантій щодо такого звернення у майбутньому, за невиконання якого він приймає на себе відповідальність перед кредиторами Банку в межах їх незадоволених акцептованих вимог. Це відповідає меті Закону України «Про банки і банківську діяльність», закріпленій у його статті 1, та Конституції України.

47. Безспірним є те, що порядок та процедура реалізації зазначеного права позивачки не виписані вичерпним чином у законодавстві України. Але відсутність вичерпно описаного порядку та процедури реалізації права, яке передбачене Законом, якщо інше прямо не передбачене Законом, не скасовує або обмежує його суть та можливість реалізації, в тому числі судового захисту. Протилежне було б порушенням принципу доступу особи до правосуддя та зазначених положень Конституції України, обмеженням права позивачки на судовий захист її прав.

48. Зокрема, у статті 55 Конституції України знайшли своє втілення положення статті 6 Конвенції, яка гарантує кожному право на справедливий суд, що включає, крім іншого, право на розгляд справи.

49. Безпідставне обмеження особи у доступі до правосуддя прямо суперечить практиці ЄСПЛ. Позиція ЄСПЛ зводиться до того, що основною складовою права на суд є право доступу до суду, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

50. Відповідно до позиції ЄСПЛ Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) покликана ґарантувати не теоретичні чи ілюзорні права, а права практичні та ефективні. Це є особливо актуальним стосовно права доступу до суду, з огляду на те провідне місце, яке право на справедливий судовий розгляд посідає в демократичному суспільстві (див. вже згадані рішення ЄСПЛ у справах «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам ІІ проти Німеччини», § 45, та «Вайт і Кеннеді проти Німеччини», § 67).

51. Крім того, ЄСПЛ неодноразово звертав увагу на те, що стабільність банків та інтересів їх вкладників і кредиторів заслуговує посиленого захисту, а національні інституції наділені широкою свободою розсуду у питаннях як діяти у ситуаціях, коли існує загроза вищевказаному (див., серед іншого, рішення ЄСПЛ від 02 липня 2016 року в справі «Міжнародний банк комерції та розвитку АД та інші проти Болгарії» («International Bank for Commerce and Development AD and Others v. Bulgaria»), заява № 7031/05, § 124; рішення ЄСПЛ від 16 березня 2021 року в справі («Karahasanoglu v. Turkey»), заява № 21392/08, § 150). Також, наприклад, у своєму рішенні від 24 лютого 2006 року (справа «Капітал Банк АД проти Болгарії» («Capital Bank AD v. Bulgaria»), заява № 49429/99, § 136) він фактично вказав, що зазначена широка свобода розсуду національних інституцій у відповідних питаннях пов`язана з тим, що стабільність банківської системи є чутливою економічною сферою.

52. На суди, зокрема в межах цивільного процесу, частиною десятою статті 10 ЦПК України прямо покладено обов`язок, а не право, здійснювати розгляд справи попри можливі відсутність, неповноту, нечіткість, суперечливість законодавства, що регулює спірні відносини. Для цих цілей суд в цивільному процесі наділений рядом інструментів, зокрема, передбачених частиною другою статті 5, частинами четвертою та дев`ятою статті 10 ЦПК України.

53. Разом з тим, в силу частин другої-п`ятої статті 13 (межі здійснення цивільних прав) ЦК України реалізація права однієї особи не може здійснюватися з порушенням прав інших осіб. В рамках частини десятої статті 10 ЦПК України забезпечення цієї цілі покладається на суд відповідно до завдань цивільного судочинства, закріплених у статті 2 ЦПК України.

54. Реалізація зазначеного права на суд одного кредитора банку, що ліквідується, здатне впливати як на права інших кредиторів цього банку, так і на права пов`язаних із цим банком осіб. Зокрема, це може розцінюватись як втручання у право на мирне володіння своїм майном цих пов`язаних осіб, а у разі якщо реалізація зазначеного права конкретного кредитора відповідного банку позбавить права інших кредиторів цього банку на відшкодування збитків за рахунок його ліквідаційного майна, то й втручання у відповідне право цих кредиторів.

55. ЄСПЛ чітко у своїй практиці визначив, що для встановлення того, чи відповідає певний захід втручання в право власності принципу правомірного і допустимого втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу Конвенції, необхідно щоб таке втручання було не тільки законним та переслідувало «суспільний інтерес», а й було пропорційним, тобто таким, в якому вимоги загального інтересу суспільства справедливо врівноважуються з вимогами захисту основних прав особи, оскільки пошук такої справедливої рівноваги є невід`ємною умовою всієї Конвенції (див., наприклад, рішення від 28 листопада 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії» («Brumarescu v. Romania»), заява № 28342/95, § 78). Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронг та Льон рот проти Швеції» («Sporrong and Lonnroth v. Sweden»), §§ 69 та 73; рішення від 02 червня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України» («East/West Alliance Limited» v. Ukraine»), заява № 19336/04, § 168).

56. Як уже зазначалось, стаття 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відповідає його меті, закріпленій у статті 1. А реалізація мети Закону України «Про банки і банківську діяльність» безперечно є предметом «суспільного інтересу». Крім того, ЄСПЛ дотримується позиції, що саме по собі правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес» (див., наприклад, рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі «Трегубенко проти України» («Tregubenko v. Ukraine»), заява № 61333/00, § 54).

57. Очевидним є те, що заявлений захист права позивачки не має призводити до подвійного стягнення за вимогами кредиторів Банку. Також не може бути допущене порушення прав інших кредиторів банку, що ліквідується, зокрема черговість задоволення їх вимог у процедурі ліквідації цього банку. Тому реалізація зазначеного права окремого кредитора банку, що ліквідується, на відповідний позов до пов`язаної із цим банком особи має враховувати спеціальну процедуру ліквідації цього банку, передбачену Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та роль Фонду у ній.

58. Реалізація зазначеного права кредитора банку, що ліквідується, на звернення до суду не означає позбавлення Фонду права звернутися до пов`язаної з неплатоспроможним банком особи з позовом, передбаченим статтею 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

59. Разом з тим встановлення судом факту, що на момент звернення кредитора банку (в межах його акцептованих Фондом вимог до банку), що ліквідується, з позовом до пов`язаної із цим банком особи на підставі статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вже подано Фондом до суду позов до цієї пов`язаної особи на підставі статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», який включає в себе відповідні вимоги цього кредитора, є підставою для відмови у відкритті провадження відповідно до пункту 3 частини першої статті 186 ЦПК України з метою уникнення зазначених ризиків та у зв`язку з тим, що відповідно до положень Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд, подаючи зазначений позов, виступає представником інтересів, в тому числі, конкретного кредитора. В цьому випадку суд має роз`яснити цьому кредитору його право бути долученим до участі в існуючій справі за позовом Фонду.

60. Якщо ж факт зазначеного звернення Фонду до суду з відповідним позовом відбувся та встановлений судом після відкриття ним провадження за зазначеним позовом кредитора банку, що ліквідується, то це є підставою для зупинення провадження у такій справі на підставі пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України.

61. Законодавство не містить заборони для одночасного звернення Фонду та кредитора до пов`язаної з банком, який ліквідується, особи в межах її відповідальності, передбаченої статтею 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність». Однак суд керується у своїй цивільній процесуальній діяльності зазначеними завданнями цивільного судочинства. Тому, виходячи з ризику можливого подвійного стягнення відшкодування з пов`язаної з банком, який ліквідується, особи, порушення черговості задоволення вимог інших кредиторів цього банку, іншого негативного впливу на реалізацію Фондом процедури ліквідації банку, обов`язковим є залучення судом до таких спорів (кредиторів банку, що ліквідується, до пов`язаних із цим банком осіб на підставі статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність») Фонду як третьої особи на підставі, зокрема частини третьої статті 53 ЦПК України. Залучення судом Фонду як представника інших кредиторів банку, який ліквідується, як третьої особи без самостійних вимог до участі у такому судовому процесі за відповідним позовом позивача до відповідача дає можливість суду за допомогою цього процесуального інструмента (за умов виконання Фондом своїх обов`язків) мінімізувати зазначені ризики без позбавлення позивача права на судовий захист. Таке залучення Фонду як третьої особи має відбуватись, навіть якщо Фонд має власний поданий позов до суду з відповідними вимогами, які, в тому числі, включають вимогу конкретного кредитора-позивача, на підставі статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

62. Враховуючи специфіку діяльності Фонду, передбачену Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», у процедурі здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банку на різних стадіях та стосовно різних юридичних дій він виконує різні функції. В залежності від їх суті Фонд має різний статус. Ці статуси не завжди можуть бути поєднані в один. Попри те, що Банк був залучений до судового спору у якості третьої особи без самостійних вимог щодо предмету спору, а на момент такого залучення й розгляду цього спору у судах в ньому діяв призначений Фондом ліквідатор, відсутні підстави говорити, що Фонд як представник кредиторів Банку брав участь у цьому судовому процесі. Відповідно до частини п`ятої статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд звертається до пов`язаної з банком особи з відповідною вимогою не тільки як представник банку, а і як представник кредиторів. Разом з тим Банк не має повноважень представляти інтереси кредиторів у таких спорах з пов`язаними з цим банком особами. Тим більше мірі це стосується умов абзацу третього частини п`ятої статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», який передбачає, що відповідне звернення Фонду до пов`язаної з банком особи можливе і після здійснення ліквідації банку.

63. Не можу погодитися і з застосуванням Великою Палатою Верховного Суду за аналогією закону інститути банкрутства звичайних юридичних осіб, адже на відміну від звичайного банкрутства, де ліквідація боржника здійснюється за рішенням кредиторів та під їх контролем, у процедурі виведення з ринку банку кредитори банку не мають жодного впливу на ліквідацію банку, яка здійснюється Фондом повністю на свій розсуд.

64. Акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності (частини перша та третя статті 5 ЦК України).

65. Процедура ліквідації банку вважається завершеною, а банк ліквідованим з дня внесення запису про це до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців. НБУ вносить запис до Державного реєстру банків про ліквідацію банку на підставі отриманого від Фонду рішення про затвердження ліквідаційного балансу та звіту ліквідатора (частини шоста та сьома статті 77 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).

66. Недостатність майна банку - перевищення розміру зобов`язань банку відповідно до реєстру акцептованих вимог кредиторів над оціночною вартістю ліквідаційної маси банку, за винятком майна банку, що є предметом застави та використовується виключно для позачергового задоволення вимог заставодержателя (пункт 6-2 частини першої статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).

67. Учасники, кредитори (вкладники) банку не мають права вимагати припинення або дострокового виконання зобов`язань банку та/або відшкодування їм збитків, понесених внаслідок виконання плану врегулювання, в якому визначені заходи щодо виведення неплатоспроможного банку з ринку (згідно із частиною шостою статті 39 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).

68. Протягом 90 днів з дня опублікування відомостей відповідно до частини другої статті 45 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд здійснює такі заходи: 1) визначає суму заборгованості кожному кредитору та відносить вимоги до певної черги погашення; 2) відхиляє вимоги в разі їх не підтвердження фактичними даними, що містяться у розпорядженні Фонду, та, у разі потреби, заявляє в установленому законодавством порядку заперечення за заявленими до банку вимогами кредиторів; 3) складає реєстр акцептованих вимог кредиторів відповідно до вимог, встановлених нормативно-правовими актами Фонду. Реєстр акцептованих вимог кредиторів та зміни до нього підлягають затвердженню виконавчою дирекцією Фонду (частини друга та третя статті 49 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).

69. Протягом 20 днів з дня затвердження реєстру акцептованих вимог кредиторів Фонд сповіщає кредиторів про акцептування їх вимог шляхом розміщення повідомлення на офіційному сайті Фонду, неплатоспроможного банку, а також у приміщеннях такого банку в доступному для відвідувачів місці (частина п`ята статті 49 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).

70. З дня початку процедури ліквідації банку Фонд приступає до інвентаризації та оцінки майна банку з метою формування ліквідаційної маси банку. Інвентаризація майна банку та формування ліквідаційної маси мають бути завершені у строк до шести місяців з дня прийняття рішення про ліквідацію банку та відкликання банківської ліцензії. Результати інвентаризації та формування ліквідаційної маси відображаються в акті, який підлягає затвердженню виконавчою дирекцією Фонду (частини перша та четверта статті 50 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).

71. За результатами проведення ліквідації банку Фонд складає ліквідаційний баланс та звіт, що затверджуються виконавчою дирекцією Фонду (частина друга статті 53 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).

72. Судами попередніх інстанцій не встановлено, що позивачка є заставодержателем, який має право на позачергове задоволення вимог.

73. Отже, на момент звернення позивача до суду у Законі України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (пункт 6-2 частини першої статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб») для позивача фактом недостатності майна банку було визначене перевищення розміру зобов`язань банку відповідно до реєстру акцептованих вимог кредиторів над оціночною вартістю ліквідаційної маси Банку.

74. Виходячи зі змісту частини другої статті 29 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» відповідні вимоги кредиторів банку, що ліквідується, враховуються станом на день початку процедури ліквідації неплатоспроможного банку.

75. Частина п`ята статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», яка встановлює порядок та процедуру звернення Фонду з позовом до пов`язаної з банком, що ліквідується, особи, передбачає, що Фонд реалізує таке звернення у разі недостатності майна банку, що ліквідується.

76. Отже, виходячи із закріпленого Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» визначення моменту виникнення недостатності майна банку, можна говорити про виникнення відповідного права звернення позивачки до відповідача на підставі статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність», якщо Фонд сам не реалізує це своє право.

77. Моментом виникнення недостатності майна банку відповідно до змісту пункту 6-2 частини першої статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», який був чинний на момент звернення позивачки до суду та має застосовуватись судами відповідно до приписів статті 10 ЦПК України та статті 5 ЦК України, є момент можливості співставити позивачкою акцептовані вимоги кредиторів банку, що ліквідується, закріплених у спеціальному реєстрі відповідно до статті 49 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», та ліквідаційної маси неплатоспроможного банку, закріпленої в акті Фонду відповідно до частини четвертої статті 53 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

78. Отже, з моменту затвердження обох зазначених документів Фондом в залежності від найбільш пізньої дати отримання їх позивачкою відповідно до законних умов, передбачених Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», в неї виникає право звернення з відповідним позовом до відповідача, якщо результат їх співставлення від`ємний для позивачки та Фонд на той момент не реалізує свого права звернення до відповідача, передбаченого частиною п`ятою статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

79. Особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов`язання (частини перша та друга статті 614 ЦК України).

80. НБУ для цілей банківського нагляду має право отримувати від державних органів та інших осіб інформацію, у тому числі конфіденційну, щодо фінансового/майнового стану засновників банку та осіб, що набувають або збільшують істотну участь у банку, їх ділової репутації, джерел походження коштів, що використовуватимуться для формування статутного капіталу банку (частина третя статті 67 Закону України «Про банки і банківську діяльність»). НБУ здійснює банківський нагляд у формі інспекційних перевірок (стаття 71 Закону України «Про банки і банківську діяльність») та безвиїзного нагляду (частина одинадцята статті 67 Закону України «Про банки і банківську діяльність»). Повноваження НБУ щодо контролю за звітністю банку встановлені статтею 69 Закону України «Про банки і банківську діяльність». Зокрема відповідно до частини шостої цієї статті Закону України «Про банки і банківську діяльність» НБУ має право вимагати подання періодичних звітів чи інформації від власників істотної участі в банку з метою здійснення нагляду за безпекою і надійністю фінансового стану банку та забезпечення дотримання положень Закону України «Про банки і банківську діяльність».

81. Проведення зовнішнього аудиту банку врегульоване статтею 70 Закону України «Про банки і банківську діяльність», яка передбачає інформування НБУ аудитором про виявлені в рамках аудиторської перевірки недоліки та широкі повноваження НБУ щодо доступу до всієї необхідної інформації, доступної в межах такої аудиторської перевірки.

82. До осіб, які можуть бути об`єктом перевірки НБУ, належать власники істотної участі у банку та учасники банківських груп (частина друга статті 72 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).

83. Стаття 73 Закону України «Про банки і банківську діяльність» передбачає заходи впливу, які НБУ може застосувати до банку за порушення, допущені не тільки банком, а й іншими особами, які можуть бути об`єктом перевірки НБУ відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність». Серед цих заходів, зокрема, передбачені: віднесення банку до категорії проблемного або неплатоспроможного (підстави визначені статтею 76 Закону України «Про банки і банківську діяльність»); відкликання банківської ліцензії та ліквідація банку (підстави визначені статтею 77 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).

84. Погоджуюся з висновками, зробленими Верховним Судом у подібних правовідносинах (постанови від 21 лютого 2018 року у справі № 643/2472/16-ц (провадження № 61-3082св18), 21 березня 2018 року у справі № 761/32351/16-ц (провадження № 61-64св18), 20 червня 2018 року у справі № 757/3766/17-ц (провадження № 61-1764св17), 21 червня 2018 року у справі № 761/6459/16-ц (провадження № 61-17063св18), 26 червня 2019 року у справі № 757/172/16-ц (провадження № 61-31386св18)), щодо того, що вина власника істотної участі у банку не є автоматичною у разі настання неплатоспроможності цього банку та має доводитись та встановлюватись.

85. Висновки НБУ про виконання банком та власниками істотної участі банку його вимог щодо оздоровлення банку є підставою для подальшого рішення НБУ щодо долі банка. Саме по собі застосування заходів впливу НБУ до банку як факт автоматично не може доводити протиправну поведінку власника його істотної участі, яка призвела до завдання шкоди вкладникам цього банку. Враховуючи зміст зазначених норм права, відсутні підстави вважати рішення НБУ про застосування заходів впливу, закріплених у статті 73 Закону України «Про банки і банківську діяльність», неналежними чи недопустимим доказами. Аналіз господарської діяльності, фінансової звітності банку, аудиторські дослідження, які проводить НБУ перед прийняттям рішення про застосування заходів впливу до банку, висновки, зроблені НБУ, в тому числі щодо пов`язаних з банком осіб, є належним доказом для визначення винуватості пов`язаної з банком особи у виникненні підстав для виведення банку з ринку як неплатоспроможного. Однак це не виключає права пов`язаних з банком осіб належним чином спростувати такі висновки, в тому числі оскаржуючи висновки НБУ у судах відповідно до частини першої статті 79 Закону України «Про банки і банківську діяльність». Це саме стосується і рішень Фонду відповідно до частини першої статті 54 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». При цьому спростування достовірності та правильності зазначених висновків НБУ є обов`язком саме пов`язаної особи банку. Позивач не має доводити правильність зазначених висновків НБУ.

86. Отже, в силу повноважень та функцій, закріплених законодавчо за НБУ, рішення НБУ щодо застосування заходів впливу до банку, а також документальне підтвердження висновків, на підставі яких було прийнято НБУ це рішення, можуть бути належними доказами для встановлення порушення вимог Закону пов`язаною з банком особою. Разом з тим такі рішення НБУ не є преюдиціальними, не мають заздалегідь встановленої сили та підлягають оцінці у сукупності з іншими доказами за правилами статті 89 ЦПК України.

87. Зокрема, на підставі чинних висновків НБУ, які не скасовані та не спростовані у судовому порядку, суд може робити висновки про наявність вини пов`язаної з неплатоспроможним банком особи у заподіянні збитків вкладникам цього банку через невиконання приписів частин четвертої та п`ятої статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

88. Частина четверта статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» не містить винятку для статті 614 ЦК України щодо відповідальності особи, яка порушила зобов`язання, за наявності її вини (умислу або необережності). Між позивачем та відповідачем відсутні договірні стосунки, які б виключали застосування статті 614 ЦК України до відповідача в контексті вимоги позивача про відшкодування відповідних збитків, які виникли внаслідок неплатоспроможності Банку. А відтак згідно із прямим приписом частини другої статті 614 ЦК України відповідач має доводити відсутність своєї вини у заподіянні шкоди позивачу. Презумпція вини боржника у зобов`язанні вважається у цивілістичній доктрині однією з фундаментальних конструкцій приватного права.

89. Протиправна поведінка заподіювача шкоди полягає у порушенні правової норми, що виявляється у здійсненні заборонених правовою нормою дій або в утриманні в здійсненні наказів правової норми діяти певним чином.

90. Частина четверта статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» покладає на власників істотної участі банків спеціальний обов`язок вживати своєчасних заходів для запобігання настання неплатоспроможності банку. Якщо неплатоспроможність банку все ж таки настане, є усі підстави для висновку про порушення власниками істотної участі такого банку вказаного обов`язку, якщо не буде доведено цим власником належним чином, що йому завадили це зробити у спосіб, який він не міг з розумних підстав подолати.

91. Причинний зв`язок між протиправною поведінкою і шкодою (збитками) ґрунтується на встановленні факту, що така протиправна поведінка конкретної особи, на яку покладається відповідальність, є причиною, яка спричинила збитки.

92. Відповідальність пов`язаних з неплатоспроможним банком осіб за заподіяння збитків його кредиторам та самому банку має дуалістичний характер: з однієї сторони відповідальність пов`язаних осіб банку визначається як відповідальність перед самим банком, а з іншої сторони - як відповідальність перед вкладниками та іншими кредиторами банку. Відповідно до специфіки банківської діяльності банк оперує не тільки власними коштами, а і значним обсягом коштів, залучених від своїх клієнтів. Тому заподіяні пов`язаними особами банку збитки розглядаються не тільки як збитки банку, а і як збитки вкладників цього банку.

93. Неможливість банку виплатити кредиторам їх кошти, зокрема покладені на депозит, завдає збитків кредиторам та шкоди банку, оскільки є однією з підстав для початку реалізації процедури неплатоспроможності банку, результатом якої є припинення діяльності банку.

94. Суд не є компетентним органом з точки зору професійного економічного аналізу господарської діяльності Банку, а НБУ є - відповідно до його повноважень та функцій, встановлених законодавством. Позивачка не має доступу до аналізу господарської діяльності Банку, тому подає те, що має, а відповідач має спростувати це.

95. Суди попередніх інстанцій належним чином всатновили, що відповідач є учасником Банку, опосередкованим власником істотної участі у Банку та його контролером відповідно до визначень, які містятся в законах України «Про банки і банківську діяльність» та гарантування вкладів, що на нього розповсюджуються вимоги статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Учасниками цього судового спору це не було спростовано у належний спосіб.

96. Судами попередніх інстанцій не встановлено, а учасниками спору не доведено, що невиконання зазначеної програми НБУ щодо фінансового оздоровлення Банку обумовлено діями Фонду чи самого НБУ.

97. Факт скасування або визнання недійсним постанов НБУ та Фонду щодо Банку не встановлено судами попередніх інстанцій та не доведено учасниками справи.

98. Щодо питання солідарної відповідальності в контексті частини шостої статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність», то суди попередніх інстанцій не встановили наявність такої відповідальності та її суб`єктність, а відповідач не довів її. З матеріалів справи, зокрема касаційної скарги позивача, не випливає, що позивач взагалі надавав судам попередніх інстанцій конкретний суб`єктний склад цієї солідарної відповідальності, і є підстави говорити, що суди попередніх інстанцій не надали цьому належної оцінки. Відсутні підстави для висновку, що відповідач був позбавлений такого права доведення.

99. Враховуючи зазначене вище, судами попередніх інстанцій не встановлено факт автоматичної відповідальності відповідача як наслідок факту визнання Банку неплатоспроможним та процедури виведення його з ринку. Факт невиконання відповідачем обов`язку, передбаченого частиною четвертою статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність», встановлено судами попередніх інстанцій на підставі матеріалів справи, включаючи експертні висновки НБУ, на підставі яких приймались відповідні рішення про визнання Банку неплатоспроможним та ліквідацію банку, які не були визнані незаконними у судовому порядку. Зокрема, суди попередніх інстанцій встановили, що неплатоспроможність Банку, в тому числі, стала результатом невиконання відповідачем вимог законодавства, спрямованих до нього, щодо недопущення настання неплатоспроможності Банку. Ці висновки не були належним чином спростовані учасниками спору. Зокрема, відповідач не спростував висновки судів попередніх інстанцій щодо своєї вини у завданні збитків позивачу - цей обов`язок покладається на відповідача, а не позивача у цій справі.

100. Отже, суди попередніх інстанцій не встановлювали, що Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не підлягає застосуванню для захисту прав кредиторів у ліквідаційній процедурі Банку, яку реалізовує Фонд, що якісь правові норми змінюють або замінюють цей Закон.

101. Разом з тим суди попередніх інстанцій також не встановили в однозначний спосіб правовідносини сторін цього спору відповідно до вимог статті 264 ЦПК України, залишивши місце для неоднозначного тлумачення своїх мотивів, зокрема того, чи в межах предмета спору розглядається вимога до відповідача про відшкодування шкоди, заподіяної позивачу, чи у відповідача позивачем витребовуються з незаконного володіння грошові кошти позивача. Суди попередніх інстанцій мали чітко визначити правовідносини сторін спору, враховуючи, що повернення депозиту вкладника - це зобов`язання Банку, а не відповідача, але припинення Банку породжує у власника істотної участі у Банку за умов, передбачених Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», виникнення обов`язку відшкодування шкоди, що заподіяна внаслідок неповернення депозиту позивачці.

102. Оскільки стаття 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» передбачає, з урахуванням зазначеного вище, зокрема, цивільно-правову відповідальність пов`язаної з Банком особи, яку ця особа несе своїм майном, встановлення, які саме правовідносини виникли між сторонами спору є важливим з точки зору обґрунтованості застосування цієї цивільно-правової відповідальності пов`язаної з Банком особи. Стаття 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» не передбачає повернення пов`язаною з Банком особою грошових вкладів кредиторів з депозитів Банку чи безпідставно набутого нею майна кредиторів, а передбачає обов`язок цієї особи відшкодувати шкоду, завдану позивачу, яка виникла внаслідок неповернення цих коштів з депозиту Банку, що ліквідується, в тому числі у зв`язку з невиконанням відповідачем своїх обов`язків, передбачених частиною четвертою статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

103. В силу змісту пункту 1 частини четвертої статті 265 та статті 400 ЦПК України Верховний Суд не може здійснювати переоцінку обставин справи та встановлювати правовідносини сторін за суди попередніх інстанцій.

104. Судами попередніх інстанцій не встановлено, чи звертався Фонд до відповідача як пов`язаної з Банком особи з вимогою покрити нестачу затвердженої ліквідаційної маси Банку, також не встановлене відповідне звернення до суду з такою вимогою, передбачене частиною п`ятою статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Тобто відсутні об`єктивні підстави вважати, що стягнення грошових коштів з відповідача на користь позивача як відшкодування завданих йому відповідних збитків не порушує черговість отримання задоволення свої акцептованих Фондом вимог інших кредиторів до Банку або потенційну можливість задоволення цих вимог Фондом у разі його звернення з вимогою, передбаченою частиною п`ятою статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», до пов`язаних з Банком осіб. Саме тому розгляд цієї справи без залучення Фонду як третьої особи на підставі частини третьої статті 53 ЦПК України (за відсутності таких вимог з боку інших учасників спору) не може забезпечити захист прав позивача без ризику порушення прав інших кредиторів Банку та негативного впливу на реалізацію спеціальної процедури ліквідації Банку, передбаченої Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

105. Результат розгляду цього спору очевидним чином здатен впливати на права та обов`язки Фонду як представника кредиторів, передбачені Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Тому Фонд саме як представник кредиторів мав бути залучений до цього спору як третя особа без самостійних вимог. Одночасно поєднувати цей статус зі статусом представника Банку він не міг в силу зазначеного вище. Однак Фонд як представник кредиторів Банку як третя особа судами попередніх інстанцій не залучався.

106. Суди попередніх інстанцій також не встановили відповідно до вимог пункту 1 частини четвертої статті 265 ЦПК України (суд першої інстанції) та частини другої статті 367, підпункту «а» пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України (апеляційний суд) дату затвердження реєстру вимог кредиторів Банку та дату складення акта щодо ліквідаційної маси Банку, що унеможливлює застосування висновків, зроблених у розділі 1.3 мотивувальної частини цієї постанови Великої Палати Верховного Суду. Велика Палата не має процесуальних прав для встановлення цих обставин справи відповідно до статті 400 ЦПК України.

107. Всупереч зазначеним відповідним положенням ЦПК України суди попередніх інстанцій по факту не встановили обставини того, що вимоги позивачки як кредитора Банку не покриваються затвердженою Фондом відповідно до вимог Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» ліквідаційною масою Банку.

Таким чином, належним процесуальним рішенням Великої Палати Верховного Суду було б часткове задоволення касаційної скарги відповідача та скасування оскаржуваних судових рішень з одночасним направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Суддя В. В. Пророк

Окрема думка складена 19 листопада 2021 року.

Джерело:ЄДРСР 101424491

Зачекайте, будь ласка. Генеруються посилання на нормативну базу...

Посилання згенеровані.

Оновлення в Господарських договорах

Оновлення в Господарських договорах

Оновлення в Господарських договорах

Оновлення в Господарських договорах

Оновлення в Господарських договорах

Оновлення в Господарських договорах

Оновлення в Господарських договорах

Окрема думка судді від 28.09.2021 по справі № 761/45721/16-ц Велика Палата Верховного Суду

Показати наступного разу?

Оновлення в Господарських договорах

Оновлення в Господарських договорах

Оновлення в Господарських договорах

Оновлення в Господарських договорах

Оновлення в Господарських договорах

Оновлення в Господарських договорах

Оновлення в Господарських договорах

Ви не авторизовані

Розділи системи

120 861 253

25 171

2 887

530 975

23 933 887

Унікальні можливості

Моніторинг

Календар засідань

Обране

Добірки прецедентів

Зв'яжіться з нами

Про нас

Комерційний відділ

Підтримка користувачів

Загальні контакти

Соціальні мережі

Окрема думка судді від 28.09.2021 по справі № 761/45721/16-ц Велика Палата Верховного Суду

Зберегти в обраному

Надіслати на вказаний адрес

Шановний користувач!