Єдиний державний реєстр судових рішень
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
07 березня 2024 року
м. Київ
Справа № 9901/541/18
Провадження № 11-197заі23
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Гриціва М. І.,
суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Кривенди О. В., Мазура М. В., Пількова К. М., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Шевцової Н. В.,
розглянула в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка діє через адвоката Осколкова Івана Леонідовича, на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 22.11.2023 (судді Білоус О. В., Блажівська Н. Є., Гімон М. М., Желтобрюх І. Л., Яковенко М. М.) в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС, Комісія) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,
УСТАНОВИЛА:
1. У травні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду першої інстанції з позовом, у якому в редакції внесених до нього змін просила:
- визнати протиправним та скасувати рішення ВККС від 30.03.2018 № 141/ко-18 про невідповідність судді Шевченківського районного суду міста Києва ОСОБА_1 займаній посаді (далі - рішення ВККС від 30.03.2018 № 141/ко-18);
- зобов`язати Комісію повторно провести другий етап кваліфікаційного оцінювання «Дослідження досьє та проведення співбесіди» стосовно судді Шевченківського районного суду міста Києва ОСОБА_1
Позов обґрунтувала тим, що рішення ВККС є невмотивованим, необ`єктивним, упередженим і таким, що не відповідає вимогам статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а тому підлягає скасуванню.
2.Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 22.11.2023 відмовив у задоволенні позову.
Суд першої інстанції виходив з того, що Вища рада правосуддя (далі - ВРП) 11.08.2020 ухвалила рішення № 2376/0/15-20, яким відмовила в задоволенні подання ВККС про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва на підставі підпункту 4 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України. З огляду на це суд виснував, що оскаржуване рішення не порушує прав позивачки, вичерпало свою дію (властивості) і не зумовлює за собою юридичних наслідків, оскільки чинне законодавство не передбачає повторного розгляду подання про звільнення судді.
3. Не погодившись із цим рішенням суду, ОСОБА_1 звернулася до Великої Палати Верховного Суду з апеляційною скаргою, у якій просить скасувати оскаржуване рішення суду та прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити.
На обґрунтування апеляційної скарги покликається на те, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права (статті 84, 88, 101 Закону України від 02.06.2016 № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів»; далі - Закон № 1402-VIII) та норми процесуального права (статті 2, 5 КАС України), не встановив усіх обставин справи, що мають значення для правильного вирішення справи.
За твердженням позивачки, хоч суд першої інстанції і визнав той факт, що в цьому випадку відсутні підстави для закриття провадження у справі (той факт, що спірні правовідносини самоврегулювалися до вирішення спору судом, не робить самі правовідносини такими, що не підсудні адміністративним судам, й не дає підстав до застосування пункту 1 частини першої статті 238 КАС України), це не заважає позивачці за таких умов наполягати на перевірці судом оскаржуваного рішення адміністративного органу в разі доведення виправданого інтересу в установленні протиправності останнього.
На думку позивачки, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що рішення відповідача обмежується лише регулюючим впливом на позивачку та, що воно не порушує прав та інтересів судді, оскільки, на думку позивачки, нескасоване рішення відповідача є джерелом інформації, при цьому слід врахувати той факт, що посада судді є публічною, а також що сьогодні діяльність суддів піддається неабиякій критиці з боку суспільства, незважаючи на це відповідач дозволив собі викривити діяльність позивачки у своєму незаконному рішенні, безпідставно вказавши, що позивачка при відправленні правосуддя не дотримується принципів верховенства права.
Позивачка доводить, що суддя (кандидат на посаду судді), не згодний із рішенням Комісії щодо його кваліфікаційного оцінювання, має право оскаржити це рішення в порядку, передбаченому КАС України.
При цьому позивачка наполягає, що нескасоване оскаржуване рішення ВККС прийнято з порушенням процедури оцінювання суддів, у ньому встановлено та зафіксовано обставини, що не відповідають дійсності.
Позивачка вважає, що виставлення членами ВККС їй балів за відповідними критеріями, на підставі яких було прийнято рішення про невідповідність судді займаній посаді, є невмотивованим, необ`єктивним та упередженим.
4. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 15.01.2024 відкрила апеляційне провадження в цій справі та ухвалою від 24.01.2024 року призначила справу до розгляду в порядку письмового провадження.
5. Велика Палата Верховного Суду дослідила матеріали справи, урахувала доводи апеляційної скарги та аргументи інших учасників справи і дійшла такого висновку.
6. Фактичні обставини, які суд першої інстанції встановив у цій справі, стисло можна викласти так.
Рішенням Комісії від 20.10.2017 №106/зп-17 призначено кваліфікаційне оцінювання 999 суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді, серед яких суддя Шевченківського районного суду міста Києва ОСОБА_1.
ОСОБА_1 склала анонімне письмове тестування, за результатами якого отримала 77,625 бала, а за результатами виконання практичного завдання - 83 бали. На етапі складення іспиту суддя загалом набрала 160,625 бала.
ОСОБА_1 пройшла тестування особистих морально-психологічних якостей та загальних здібностей, за результатами якого складено висновок та визначено рівні показників критеріїв особистої, соціальної компетентності, професійної етики та доброчесності.
Рішенням Комісії від 06.03.2018 №45/зп-18 ОСОБА_1 допущено до другого етапу кваліфікаційного оцінювання «Дослідження досьє та проведення співбесіди».
30.03.2018 колегією Комісії проведено співбесіду із суддею, під час якої обговорено дані щодо її відповідності критеріям компетентності, професійної етики та доброчесності, за результатами дослідження суддівського досьє.
Заслухавши доповідача - члена Комісії ОСОБА_2 , пояснення судді, дослідивши її досьє та з урахуванням інформації, отриманої під час співбесіди, колегія Комісії констатувала, що за критерієм компетентності (професійної, особистої та соціальної) ОСОБА_1 отримала 379,875 бала.
За критерієм професійної етики, оціненим за результатами тестування особистих морально-психологічних якостей і загальних здібностей, дослідження інформації, що міститься у досьє, та співбесіди за показниками, визначеними пунктом 8 глави 2 розділу II Положення про порядок та методологію кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення, затвердженого рішенням ВККСУ від 3 листопада 2016 року № 143/зп-16 зі змінами і доповненнями (далі - Положення), суддя отримала 115 балів.
За критерієм доброчесності, оціненим за результатами тестування особистих морально-психологічних якостей і загальних здібностей, дослідження інформації, що міститься у досьє, та співбесіди за показниками, визначеними пунктом 9 глави 2 розділу II Положення суддя набрала 125 балів.
Отже, за результатами кваліфікаційного оцінювання суддя ОСОБА_1. набрала 619,875 бала, що становить менше 67 відсотків від суми максимально можливих балів за результатами кваліфікаційного оцінювання всіх критеріїв.
З огляду на це колегія Комісії дійшла висновку про невідповідність судді ОСОБА_1 займаній посаді та внесення до ВРП подання про звільнення її з посади судді, у зв`язку із чим прийняла оскаржуване рішення від 30.03.2018 №141/ко-18.
Позивачка не погодилася з ухваленим рішенням і звернулася до суду із цим позовом.
11.08.2020 ВРП ухвалила рішення № 2376/0/15-20, яким відмовила в задоволенні подання ВККС про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва на підставі підпункту 4 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України з тих підстав, що рішення ВККС не містить достатнього обґрунтування висновку про невідповідність судді Шевченківського районного суду міста Києва ОСОБА_1 займаній посаді, а тому суддя продовжує перебувати на посаді, а рішення ВККС про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді втрачає юридичне значення.
7. Надаючи оцінку висновкам суду першої інстанції, доводам скаржника та аргументам інших учасників справи, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
Аналіз установлених у цій справі обставин у зіставленні з обґрунтуванням позовних вимог та правовим регулюванням спірних відносин дають підстави для висновку, що звернення із цим позовом до суду зумовлене незгодою позивачки власне з правомірністю спірного рішення за результатами її кваліфікаційного оцінювання, яким позивачку визнано такою, що не відповідає займаній посаді судді.
За частиною першою статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Згідно із частиною третьою статті 124 Основного Закону юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
За частиною першою статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист одним із способів, передбачених цією статтею, або в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року
№ 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Відповідно до частини четвертої статті 22 КАС України Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо оскарження, серед іншого, актів, дій чи бездіяльності ВККС.
Особливості розгляду цієї категорії спорів визначено у статті 266 КАС України.
Згідно зі статтею 83 Закону № 1402-VIII кваліфікаційне оцінювання проводиться ВККС з метою визначення здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями. Критеріями кваліфікаційного оцінювання є: 1) компетентність (професійна, особиста, соціальна тощо); 2) професійна етика; 3) доброчесність. Кваліфікаційне оцінювання за критерієм професійної компетентності проводиться з урахуванням принципів інстанційності та спеціалізації. Підставами для призначення кваліфікаційного оцінювання є, зокрема, рішення ВККС про призначення кваліфікаційного оцінювання судді у випадках, визначених законом. Порядок та методологія кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення затверджуються ВККС.
Як передбачено в частинах другій, четвертій статті 84 цього Закону, за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання ВККС ухвалює одне з рішень, визначених цим Законом. Кваліфікаційне оцінювання проводиться прозоро та публічно, у присутності судді , який оцінюється, та будь-яких заінтересованих осіб. У розгляді питання про кваліфікаційне оцінювання судді можуть бути присутніми представники органу суддівського самоврядування.
Згідно із частинами першою, другою статті 88 Закону № 1402-VIII ВККС ухвалює мотивоване рішення про підтвердження або непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді. Зокрема, суддя, який не згодний із рішенням ВККС щодо його кваліфікаційного оцінювання, може оскаржити це рішення в порядку, передбаченому КАС України.
Відповідно до частини третьої цієї статті рішення ВККС, ухвалене за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання, може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав: склад членів Комісії, який провів кваліфікаційне оцінювання, не мав повноважень його проводити; рішення не підписано будь-ким із складу членів Комісії, який провів кваліфікаційне оцінювання; суддя не був належним чином повідомлений про проведення кваліфікаційного оцінювання - якщо було ухвалено рішення про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді з підстав неявки для проходження кваліфікаційного оцінювання; рішення не містить посилання на визначені законом підстави його ухвалення або мотивів, з яких Комісія дійшла відповідних висновків.
Згідно із частинами сьомою, восьмою статті 101 Закону № 1402-VIII рішення ВККС можуть бути оскаржені до суду з підстав, установлених цим Законом, а рішення Комісії щодо надання рекомендацій можуть бути оскаржені тільки разом із рішенням, ухваленим за відповідною рекомендацією.
Якщо проаналізувати зміст частини восьмої статті 101 цього Закону, то в ній ідеться про те, що рішення ВККС, яке містить рекомендацію з пропозицією до здійснення певних дій та ухвалення певного рішення, може бути оскаржене, але за обов`язкових умов - тоді, коли буде ухвалене рішення за відповідною рекомендацією та разом з таким рішенням.
Установлення законом такої умови не обмежує право кожного, хто його має, на оскарження рішень ВККС до адміністративного суду, однак запроваджує, оптимізує чи робить раціональною можливість звернення до суду за захистом своїх прав, коли рішення Комісії з рекомендацією буде актуалізоване через рішення органу, який за законом уповноважений розглядати рішення з рекомендацією й ухвалювати за ним відповідне рішення.
Відповідно до підпункту 4 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України з дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п`ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», має бути оцінена в порядку, визначеному законом. Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади. Порядок та вичерпні підстави оскарження рішення про звільнення судді за результатами оцінювання встановлюються законом.
За змістом статей 1, 3 Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя», прийняття рішення про звільнення судді з посади належить до компетенції ВРП, у тому числі й щодо звільнення судді на підставі підпункту 4 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України за поданням ВККС.
Тобто вирішення питання про звільнення судді належить виключно до компетенції ВРП після розгляду на її засіданні подання ВККС про звільнення судді. За результатами такого розгляду ВРП приймає вмотивоване рішення, яке остаточно вирішує питання щодо кар`єри судді, є обов`язковим для виконання, та викликає відповідні правові наслідки і може бути оскаржене в судовому порядку.
При цьому рішення ВККС про визнання судді таким, що не відповідає займаній посаді, саме по собі не має наслідком звільнення судді, а є на цьому етапі кваліфікаційного оцінювання підставою для такого звільнення. Під час розгляду подання ВККС про звільнення судді ВРП може і не погодитися з висновком ВККС.
Оскільки процедура кваліфікаційного оцінювання, підбиття її підсумків (у ВККС) і застосування наслідків (рішенням ВРП) є стадіями єдиного провадження, рішення ВККС про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді не має самостійних правових наслідків, а є частиною цього «кваліфікаційного» провадження.
Звільнення судді з посади є конституційною функцією ВРП. У межах «кваліфікаційного» провадження ВРП перевіряє вмотивованість та обґрунтованість рішення ВККС. У разі виявлення обставин, що мають суттєве значення, зокрема вплинули на об`єктивність оцінювання, ВРП має не лише право, але й обов`язок запобігти порушенню прав судді. У такий спосіб ВРП забезпечує конституційні гарантії незалежності судді, складовою якої є неможливість дострокового звільнення судді з підстав, прямо не передбачених Конституцією України.
ВРП може ухвалити рішення про відмову в задоволенні подання про звільнення судді з посади. У цьому випадку суддя продовжує перебувати на посаді, а рішення ВККС про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді втрачає юридичне значення.
На момент звернення позивачки до суду із цим позовом у травні 2018 року не існувало рішення ВРП за відповідною рекомендацією ВККС, разом з яким могло бути оскаржене рішення ВККС від 30.03.2018 № 141/ко-18.
У подальшому 11.08.2020 ВРП ухвалила рішення № 2376/0/15-20, яким відмовила в задоволенні подання ВККС про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва на підставі підпункту 4 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України з тих підстав, що рішення ВККС не містить достатнього обґрунтування висновку про невідповідність судді Шевченківського районного суду міста Києва ОСОБА_1 займаній посаді, а тому суддя продовжує перебувати на посаді, а рішення ВККС про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді втрачає юридичне значення.
Таким чином, ВРП констатувала, що рішення ВККС про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді втрачає юридичне значення, тобто не впливає на права та законні інтереси позивачки, вона продовжує перебувати на посаді та отримує суддівську винагороду.
Доводи позивачки про те, що наявність нескасованого рішення ВККС від 30.03.2018 № 141/ко-18 впливає насамперед на її ділову репутацію як судді та породжує негативні наслідки у вигляді тверджень про недотримання суддею ОСОБА_1 принципів верховенства права при відправленні правосуддя, не мають правового підґрунтя, оскільки на момент вирішення справи в суді зазначене рішення втратило юридичне значення, тому не тягне за собою юридичних наслідків, тобто із часу ухвалення ВРП рішення від 11.08.2020 № 2376/0/15-20 щодо позивачки немає рішення, яким би її визнано такою, що не відповідає займаній посаді, а чинне законодавство не передбачає повторного розгляду подання про звільнення судді з тих же підстав.
Приймаючи рішення від 11.08.2020 № № 2376/0/15-20, ВРП констатувала, що немає підстав вважати, що позивачка є такою, що не підтвердила здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді, а саме рішення ВККС від 30.03.2018 № 141/ко-18 у повному обсязі щодо висновків про таку невідповідність позивачки втратило сило, а тому не зумовлює настання будь-яких негативних наслідків щодо позивачки, в тому числі не є джерелом інформації на підтвердження її нездатності як судді здійснювати правосуддя у відповідному суді, оскільки ВРП своїм рішенням визнала таку інформацію недостатньо обґрунтованою.
Отже, визначальними та остаточними висновками у межах кваліфікаційного оцінювання щодо підтвердження або непідтвердження суддею здатності здійснювати правосуддя у відповідному суді є саме висновки ВРП, які можуть спричиняти настання певних правових наслідків для судді, а не рішення ВККС, яке власне має рекомендаційний характер для ВРП.
У зв`язку з наведеним Велика Палата Верховного Суду вважає за потрібне послатися на положення статті 17 Закону України від 23.06.2006 № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», за якими суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (далі - Конвенція) та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) та Європейської комісії з прав людини.
Так, ЄСПЛ у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України»).
Також у пункті 53 рішення від 08.04.2010 у справі «Меньшакова проти України» ЄСПЛ зазначив, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету, за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута (див. пункт 57 рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), Series A, № 93).
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Ужите в цій нормі формулювання «не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства» треба розуміти і трактувати так, що не підлягають розгляду за цими правилами не тільки справи, спори в яких виникають поза сферою адміністративних публічно-правових відносин, але й справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, однак щодо них на рівні імперативного законодавчого положення встановлено вимогу, яка обмежує таке звернення і відтерміновує судовий захист порушеного права до події, з настанням якої виникають відповідні для цього підстави. Для оскарження рішення ВККС щодо надання рекомендації такою подією чи фактором є рішення, ухвалене за відповідною рекомендацією, тобто тільки після ухвалення відповідним органом (ВРП) рішення, яким буде задоволено рекомендацію про звільнення, у позивачки виникне право для звернення до суду за захистом порушених, на її думку, прав та інтересів.
Узагальнюючи наведене, можна констатувати, що рішення Комісії від 30.03.2018 № 141/ко-18 є тим рішенням, яке на стадії підбиття підсумків кваліфікаційного оцінювання ВККС не може бути окремим (самостійним) предметом судового розгляду з підстав, наведених у цій постанові.
За усталеною правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постановах від 26.02.2020 у справі № 9901/637/18, від 09.02.2022 у справі № 9901/23/19 та інших, у яких предметом оскарження є рішення ВККС у межах кваліфікаційного оцінювання судді, звернення до суду за захистом порушених прав можливе у разі, коли рішення ВККС із рекомендацією буде актуалізоване через рішення органу, який за законом має право розглядати подану рекомендацію та ухвалювати за нею відповідне остаточне рішення, при цьому таке оскарження має відбуватись разом з остаточним рішенням, ухваленим за відповідною рекомендацією.
Оскільки на момент звернення позивачки до суду із цим позовом у травні 2018 року не існувало рішення ВРП за відповідною рекомендацією ВККС, разом з яким могло бути оскаржене рішення ВККС від 30.03.2018 № 141/ко-18, зазначене рішення не може бути самостійним предметом судового розгляду, відтак провадження у справі підлягає закриттю.
Частиною першою статті 239 КАС України передбачено, що якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 238 цього Кодексу, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ.
У цій справі такої потреби немає, оскільки мотивами для закриття провадження у справі стали не стільки порушення правил предметної підсудності, скільки передчасне звернення суб`єкта адміністративного права до адміністративного суду, якому за процесуальним законом підсудний цей спір.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково та у відповідній частині закрити провадження у справі повністю або частково або залишити позовну заяву без розгляду повністю або частково.
Керуючись пунктом 1 частини першої статті 238, статтями 243, 245, 266, 315, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
1. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка діє через адвоката Осколкова Івана Леонідовича, задовольнити частково.
2. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 22.11.2023 скасувати, а провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії закрити.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач М. І. Гриців
Судді: О. О. Банасько К. М. Пільков
О. Л. Булейко С. О. Погрібний
Ю. Л. Власов О. В. Ступак
Ж. М. Єленіна І. В. Ткач
І. В. Желєзний О. С. Ткачук
Л. Ю. Кишакевич В. Ю. Уркевич
О. В. Кривенда Н. В. Шевцова
М. В. Мазур
Відповідно до частини третьої статті 321 Кодексу адміністративного судочинства України текст постанови склала суддя Н. В. Шевцова.
