903/333/17
ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 грудня 2018 року Справа № 903/333/17
Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Василишин А.Р., суддя Бучинська Г.Б. , суддя Філіпова Т.Л.
розглянувши матеріали апеляційної скарги позивача Приватного підприємства "Фірма Мізан" на рішення господарського суду Волинської області від 11 липня 2018 року в справі № 903/333/17, повний текст рішення складено 13 липня 2018 року (суддя І.О. Якушева)
за позовом (заявою) Приватного підприємства "Фірма "Мізан"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Світпапір"
про стягнення в сумі 29 751 грн 31 коп.
Апеляційну скаргу розглянуто судом без повідомлення учасників справи, відповідно до частин 2, 10 статті 270, частини 13 статті 8 та частини 3 статті 252 ГПК України.
ВСТАНОВИВ:
Приватне підприємство «Фірма Мізан» (надалі - Позивач) звернулося в Господарській суд Волинської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Світпапр» (надалі - Відповідач) про стягнення 61 440 грн основного боргу, 3715 грн 45 коп. пені, 848 грн 87 коп. інфляційних втрат, 690 грн 98 коп. річних.
Позовні вимоги вмотивовані тим, що між Позивачем та Відповідачем було укладено договір в усній формі, предметом якого була поставка плит ДСП трьох видів, перерахунок коштів здійснювався за договором поставки № 17-06 від 17 червня 2014 року. Позивач вказує, що він здійснив авансові платежі, водночас, товар не був поставлений. Як зазначає Позивач, його звернення до Відповідача про перерахунок отриманих Відповідачем коштів залишилися поза увагою останнього, що дане стало підставою для звернення до суду з позовом про стягнення заборгованості з посиланням на статті 525, 526, 655 Цивільного кодексу України.
Рішенням Господарського суду Волинської області від 6 червня 2017 року в справі № 903/333/17 позов задоволено частково. Стягнуто з Відповідача на користь Позивача 61440 грн основного боргу, 1473 грн 92 коп. витрат по сплаті судового збору. В решті позовних вимог - відмовлено.
Не погоджуючись із винесеним рішенням суду першої інстанції, Відповідач звернувся з апеляційною скаргою до Рівненського апеляційного господарського суду, в якій просив скасувати рішення Господарського суду Волинської області та відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.
Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 11 вересня 2017 року (том 1, а.с. 156-161) апеляційну скаргу Відповідача задоволено. Рішення Господарського суду Волинської області від 6 червня 2017 року в справі № 903/333/17 скасовано. Прийнято нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позовних вимог.
Позивач не погоджуючись з постановою Рівненського апеляційного господарського суду звернувся з касаційною скаргою до Верховного Суду, в якій просив скасувати постанову апеляційного господарського суду та залишити без змін рішення місцевого господарського суду.
Постановою Верховного Суду від 14 березня 2018 року касаційну скаргу Позивача задоволено частково. Постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 11 вересня 2017 року та рішення Господарського суду Волинської області від 6 червня 2017 року в справі № 903/333/17 скасовано. Справу №903/333/17 направлено на новий розгляд до Господарського суду Волинської області (том 1, а.с. 214-220).
Колегія суддів Касаційного господарського суду у своїй постанові зазначила, що при новому розгляду необхідно встановити чи припинена дія договору від 17 червня 2014 року, чи існують між сторонами інші договірні відносини або усні домовленості, а звідси встановити на якій підставі та за який товар перерахована Позивачем спірна сума (том 1, а.с. 217).
Водночас, при новому розгляді даної справи, Позивачем в суді першої інстанції була подана заява про зменшення розміру позовних вимог (з огляду на поставку товару 17 квітня 2018 року на перераховану Позивачем суму), в якій Позивач просив стягнути з Відповідача пеню в розмірі 8 022 грн 55 коп., річні в розмірі 2 270 грн 23 коп. та інфляційні втрати в розмірі 10 578 грн 29 коп. (том 1, а.с. 226-228). Дана заява судом першої інстанції була прийнята до розгляду.
Рішенням Господарського суду Волинської області від 11 липня 2018 року в задоволенні позовних вимог відмовлено (том 2, а.с. 22-24).
Приймаючи дане рішення, місцевий господарський суд виходив, зокрема з того, що зобов’язання сторін, що виникли на підставі договору поставки №17-06 від 17 червня 2014 року припинились, оскільки припинились зобов’язання сторін за договором: Відповідач у 2015 році передав Позивачу товар - гофрокартон, а Позивач впродовж 2015-2016 років (останній платіж 7 жовтня 2016року) перерахував Відповідачу кошти за цей товар. Відтак, суд першої інстанції прийшов до висновку, що строк дії господарського договору №17-06 від 17 червня 2014 року закінчився.
Також, місцевий господарський суд у своєму рішенні зазначив, що у 2016 році між Позивачем та Відповідачем було досягнуто усної домовленості (без укладання письмового договору) про передачу Відповідачем плит ДСП.
Крім того, як зазначає місцевий господарський суд спірна сума передоплати 61 440 грн була перерахована Позивачем для Відповідача на підставі усної домовленості за поставку плит ДСП, оскільки в рядку «Призначення платежу» Позивач послалося на рахунок від 1 листопада 2016 року (том 1, а.с. 43).
Місцевий господарський суд у своєму рішенні зазначив, що з огляду на статтю 625 Цивільного кодексу України та інші норми права та приписи законодавства, пеня, проценти річних, інфляційні втрати нараховуються за порушення строку виконання грошового зобов'язання не підлягає до задоволення. Також суд першої інстанції констатує, що Відповідач не порушував строку виконання грошового зобов'язання за договором поставки № 17-06 від 17 червня 2014 року, оскільки за умовами цього договору він зобов’язався передати і передав товар - гофрокартон, а не сплатити гроші.
Не погоджуючись з винесеним судом першої інстанції рішенням, Позивач звернувся до Рівненського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою (том 2, а.с. 30-37), в якій, з підстав, висвітлених в ній, просить суд скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким задоволити позовні вимоги в повному обсязі.
Мотивуючи дану апеляційну скаргу, Позивач звертає увагу на те, що після перерахування Позивачем суми попередньої оплати Відповідач не виконав зобов’язання щодо передачі товару за договором поставки №17-06 від 17 червня 2014 року. Позивач вказує, що фактично предметом вимоги було стягнення з Відповідача, зокрема, суми попередньої оплати в розмірі 61440 грн. Після здійснення Позивачем оплат Відповідачем було видано та зареєстровано податкові накладні № 241 від 11 листопада 2016 року, № 290 від 29 грудня 2016 року, № 53 від 15 лютого 2017 року. Відповідач в свою чергу зобов’язався поставити товар до 15 лютого 2017 року. Проте, як зазначає Позивач, товар був поставлений лише 17 квітня 2018 року, що підтверджується видатковою накладною № 67 від 17 квітня 2018 року. Дане на переконання Позивача є підставою для нарахування річних, інфляційних та процентів за користування чужими грошовими коштами.
Ухвалою Рівненського апеляційного господарського суду від 14 серпня 2018 року (а.с. 29) було відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Позивача та призначено розгляд скарги на 27 серпня 2018 року об 14 год 30 хв.. Запропоновано Відповідачу у строк до 27 серпня 2018 року надати суду письмовий відзив та докази надсилання копії відзиву та доданих до нього документів.
Дана справа розглядалася Рівненським апеляційним господарським судом, водночас, надалі переглядається створеним Указом Президента України № 454/2017 від 29 грудня 2017 року Північно-західним апеляційним господарським судом в апеляційному окрузі, що включає Вінницьку, Волинську, Житомирську, Рівненську та Хмельницьку області, з місцезнаходженням у місті Рівному.
25 жовтня 2018 року ухвалою суду справу № 903/333/17 було прийнято до провадження Північно–західного апеляційного господарського суду в складі колегії суддів: головуючий суддя Василишин А.Р., судді Філіпова Т.Л., суддя Бучинська Г.Б..
Відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Позивача та запропоновано Відповідачам в строк протягом 5 днів з дня вручення даної ухвали надати до відділу канцелярії та документообігу суду відзив на апеляційну скаргу з доказами його надсилання Позивачу.
Апеляційний господарський суд констатує, що відповідно до частини 1 статті 270 ГПК України: у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження, урахуванням особливостей, передбачених у цій главі.
Згідно частини 2 статті 270 ГПК України: розгляд справ у суді апеляційної інстанції починається з відкриття першого судового засідання або через п'ятнадцять днів з дня відкриття апеляційного провадження, якщо справа розглядається без повідомлення учасників справи.
Частиною 3 статті 270 ГПК України передбачено, що розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється у судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених частиною десятою цієї статті та частиною другою статті 271 цього Кодексу.
В силу дії частини 10 статті 270 ГПК України: апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову меншою ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Згідно частини 13 статті 8 ГПК України: розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Разом з тим, суд констатує, що види справ, що не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження визначені в частині 4 статті 247 ГПК України.
Суд констатує, що дана справа № 903/333/17 не підпадає під дані винятки.
Водночас, суд констатує, що згідно статті 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2018 рік", з 1 січня 2018 року встановлено прожитковий мінімуму на одну працездатну особу в розмірі 1762 грн. Відтак, максимальна ціна позову, що підлягає під дію частини 10 статті 270 ГПК України складає 176199 грн 99 коп. (що є більшою сумою, ніж сума позовних вимог в даній справі).
З огляду на вищевказане, колегія апеляційного господарського суду дослідивши матеріали справи на предмет їх підставності та предметності в розрізі вимог частини 10 статті 270 Господарського процесуального кодексу України, ухвалила рішення здійснювати розгляд даної скарги без повідомлення учасників справи в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, без проведення судового засідання.
Відповідно, ухвалою суду від 25 жовтня 2018 року було повідомлено сторін про те, що розгляд справи № 903/333/17 буде проводитися в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи, а також повідомлено, що постанова по даній справі буде виготовлена до 20 грудня 2018 року.
2 листопада 2018 року на адресу Північно-західного апеляційного господарського суду надійшов відзив від Відповідача в котрому, він просив залишити рішення місцевого суду без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
При цьому Відповідач зауважив, що податкові накладні, на які покликався Позивач були помилково зареєстровані бухгалтером Відповідача на вироби з гофрокартону замість плит ДСП. На переконання Відповідача фактично в податкових накладних та видатковій накладній № 67 від 17 квітня 2018 року вказаний різний товар, його ціна та кількість. Відповідач не заперечує що поставив Позивачу товар 17 квітня 2018 року гофрокартон розміром 2200*1050, однак ця поставка на його переконання не оплачена Позивачем та не стосується даного спору. Відповідач зазначає, що зважаючи на ту обставину, що між сторонами уже були спори з приводу невиконання своїх зобов’язань зі сторони Позивача, саме тому Відповідачем було зазначено про 100% попередню оплату рахунку № 6172 від 1 листопада 2016 року про поставу товару (плит ДСП).
Дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, суд прийшов до висновку, що апеляційну скаргу слід задоволити частково, а рішення суду першої інстанції слід змінити в мотивувальній частині оспорюваного рішення.
При цьому Північно-західний апеляційний господарський суд виходив з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи 17 червня 2014 року між Позивачем та Відповідачем було укладено Договір поставки № 17-06 (надалі – Договір; том 1, а.с. 25-27).
Згідно з пунктом 1.1 Договору, Позивач зобов’язався відповідно до умов цього Договору та накладеної передати у власність Відповідача, а Відповідач зобов’язався прийняти товар та оплатити вироби з картону гофрованого (гофрокартон) в асортименті та кількості і у термін, обговорені Сторонами.
Пунктом 8.1 Договору передбачено, що: він набирає чинності з дати його підписання і діє до 31 грудня 2015 року, а по грошових зобов’язаннях до їхнього повного виконання; закінчення строку дії Договору не звільняє сторін від виконання зобов’язань за цим Договором та відповідальності за його порушення.
За умовою пункту 8.4 Договору, якщо жодна з сторін до закінчення строку дії Договору не відмовилась від подальшої співпраці на умовах, визначених цим Договором, дія Договору продовжується на аналогічний строк та на тих самих умовах.
7 липня 2017 року Позивач звернувся до Господарського суду Волинської області з позовом до Відповідача, зокрема, про стягнення 61440 грн. основного боргу.
На обгрунтування позовних вимог Позивач посилався на те, що після перерахування Позивачем суми попередньої оплати Відповідач не виконав зобов’язання щодо передачі товару, тобто, фактично предметом вимоги за позовною заявою було стягнення з Відповідача суми попередньої оплати в розмірі 61 440 грн.
Водночас, з матеріалів справи вбачається, що 10 травня 2018 року Позивач подав до місцевого господарського суду заяву про зменшення розміру позовних вимог (том 1, а.с. 226-228), в якій просив стягнути з Відповідача лише 10 578 грн 29 коп. інфляційних втрат, 2270 грн 23 коп. процентів річних, 8022 грн 55 коп. пені та 8880 грн 24 коп. відсотків, передбачених статтею 536 Цивільного кодексу України. Вимога про стягнення з Відповідача 61 440 грн. заборгованості за Договором в заяві відсутня, оскільки, як зазначає Позивач, Відповідач на підставі видаткової накладної № 67 від 17 квітня 2018 року передав Позивачу гофрокартон на суму 61 440 грн (том 1, а.с. 228 на звороті).
Оглядом копії видаткової накладної № 67 від 17 квітня 2018 року встановлено, що 17 квітня 2018 року Відповідач передав Позивачу гофрокартон на суму 61 440 грн. Видаткова накладна скріплена підписами осіб представників сторін та їх печатками.
Колегія суду оцінюючи докази по справі констатує, що скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та рішення Господарського суду Волинської області, суд касаційної інстанції у своїй постанові зазначив, що: судам слід було належним чином визначити, чи припинена дія договору поставки від 17 квітня 2014 року, чи існують між сторонами інші договірні відносини або усні домовленості між ними, а звідси встановити, на якій підставі та за який товар перерахована Позивачем спірна сума передоплати.
Водночас. з матеріалів справи вбачається, що у 2016 році Відповідач звертався в Господарський суду Київської області з позовною заявою до Позивача, в якій просив стягнути з Позивача 73 241 грн 45 коп. заборгованості за Договором (від 17 червня 2014 року №17-06) в тому числі: 27 100 грн. основного боргу, 43 196 грн 27 коп. пені, 2 945 грн 18 коп. процентів річних (справа № 911/3050/16; том 1, а.с. 44-49).
В даному судовому рішенні, зокрема, зазначено, що: «після порушення провадження у справі №911/3050/16 платіжним дорученням від 7 жовтня 2016 року № 728 Позивач перерахував Відповідачу 27100 грн залишку заборгованості. У зв’язку з цим відповідно до пункту 1-1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України господарський суд Київської області припинив провадження у справі в частині стягнення з Позивача 27100 грн. заборгованості за договором поставки № 17-06 від 17 червня 2014 року, стягнувши з Позивача лише 41 055 грн 67 коп. пені та 2 925 грн 73 коп. процентів річних за порушення строків оплати товару».
В процесі судового розгляду справи № 911/3050/16 було також встановлено, що Відповідач на підставі договору поставки від 17 червня 2014 року №17-06 за видатковими накладними № 141 від 6 жовтня 2015 року, № 184 від 23 грудня 2015 рок передав Позивачу товару на загальну суму 239 986 грн 80 коп..
Ці факти встановлені рішенням Господарського суду Київської області від 10 жовтня 2016 року в справі № 911/3050/16 та на підставі частини 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України не потребують повторного доказування.
Відповідачем, як доказ того, що відносини сторін виникли у спрощенний спосіб, було долучено до матеріалів справи рахунок № 6172 від 1 листопада 2016 року, із зазначенням товару Плита ДСП (трьох видів) де поставка товару мала здійснюватися протягом 3-5 днів після здійснення повної попередньої оплати рахунку шляхом доставки товару транспортом Позивача та за кошти Позивача (при цьому так як зазначено у пункті 3.1 Договору; том 1, а.с. 43).
В свою чергу Позивачем в підтвердження своїх позовних вимог було долучено до матеріалів справи інший рахунок, як доказ того, що дана поставка відбувалася саме по Договору, Рахунок-фактура № РФ00006172 від 1 листопада 2016 року в котрому зазначено інший товар (аніж у рахунку, поданому Відповідачем) - Гофрокартон 2200х1200 Т-20 (такий самий як і по Договору).
Однак, як вбачається з доказів наявних в матеріалах справи, на виконання цієї домовленості Позивач перерахував Відповідачу лише 61 440 грн, що підтверджується копіями платіжних доручень із зазначенням в рядку призначення платежу «Попередня оплата за товар згідно рахунку № 6172 від 1 листопада 2016 року», а саме: платіжним дорученням № 857 від 11 листопада 2016 року на суму 10080 грн; платіжним дорученням № 964 від 29 грудня 2016 року на суму 10000 грн; платіжним дорученням №18 від 15 лютого 2017 року на суму 41360 грн (том 1, а.с.30-32).
Відповідно зобов’язання з оплати 106944 грн вартості Товару залишилося Позивачем не виконане.
Відповідно до пункту 3.8 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, (затвердженої постановою Правління НБУ від 21 січня 2004 року № 22), реквізит "Призначення платежу" платіжного доручення заповнюється платником так, щоб надавати повну інформацію про платіж та документи, на підставі яких здійснюється перерахування коштів отримувачу. Повноту інформації визначає платник з урахуванням вимог законодавства України.
Платник відповідає за дані, що зазначені в реквізиті платіжного доручення "Призначення платежу". Банк перевіряє заповнення цього реквізиту на відповідність вимогам, викладеним у цій главі, лише за зовнішніми ознаками.
Враховуючи вимоги даної Інструкції судова колегія констатує, що саме на Позивача покладається обов'язок визначення повної та достовірної інформації щодо сплачених ним коштів та підставу їх перерахування за платіжними дорученнями (№ 857 від 11 листопада 2016 року, № 964 від 29 грудня 2016 року, № 18 від 15 лютого 2017 року).
Перераховуючи кошти, в рядку «Призначення платежу», Позивач вказав: «Попередня оплата за товар згідно рахунку № 6172 від 1 листопада 2016 року, у т.ч. ПДВ 20% - 1 680 грн»; «Попередня оплата за товар згідно рахунку № 6172 від 1 листопада 2016 року, у т.ч. ПДВ 20% - 1666 грн 67 коп.»; «Попередня оплата за товар згідно рахунку № 6172 від 1 листопада 2016 року, у т.ч. ПДВ 20% - 6893 грн 33 коп».
У відповідності із частиною 1 статті 693 Цивільного кодексу України, якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу. У разі невиконання покупцем обов'язку щодо попередньої оплати товару застосовуються положення статті 538 цього Кодексу.
За приписами статті 538 Цивільного кодексу України: виконання свого обов'язку однією із сторін, яке відповідно до договору обумовлене виконанням другою стороною свого обов'язку, є зустрічним виконанням зобов'язання; при зустрічному виконанні зобов'язання сторони повинні виконувати свої обов'язки одночасно, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства, не випливає із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту; сторона, яка наперед знає, що вона не зможе виконати свого обов'язку, повинна своєчасно повідомити про це другу сторону; у разі невиконання однією із сторін у зобов'язанні свого обов'язку або за наявності очевидних підстав вважати, що вона не виконає свого обов'язку у встановлений строк (термін) або виконає його не в повному обсязі, друга сторона має право зупинити виконання свого обов'язку, відмовитися від його виконання частково або в повному обсязі; якщо зустрічне виконання обов'язку здійснено однією із сторін, незважаючи на невиконання другою стороною свого обов'язку, друга сторона повинна виконати свій обов'язок.
Здійснивши системний аналіз вищезазначених норм, колегія суддів констатує, що у разі нездійснення покупцем попередньої оплати товару, зобов'язання продавця щодо поставки товару не виникає, а нездійснення продавцем на свій ризик поставки товару без попередньої оплати, не надає продавцю права вимагати оплати такого товару.
При цьому, як вбачається з позовної заяви підставою позовної вимоги Позивача про стягнення із Відповідача 61440 грн було невиконання Відповідачем зобов’язання щодо передачі товару за Договором, внаслідок чого Позивач вимагав повернення перерахованої суми попередньої оплати з урахуванням стягнення суми пені, процентів річних, збитків, завданих інфляцією, процентів за користування чужими грошовими коштами.
Як вбачається з матеріалів справи, 10 травня 2018 року Позивач подав до суду заяву про зменшення розміру позовних вимог б/н від 10 травня 2018 року, в якій зазначив про те, що Відповідач на виконання зобов’язань за Договором на підставі видаткової накладної № 67 від 17 квітня 2018 року передав Позивачу Гофрокартон 2200х1200 (том 1, а.с. 228 на звороті).
У зв’язку з цим заява б/н від 10 травня 2018 року (том 1, а.с. 228) не містить вимоги про стягнення суми попередньої оплати, а лише вимогу про стягнення пені, процентів річних, інфляційних втрат та процентів за користування чужими грошовими коштами.
Оцінивши наявні в матеріалах справи докази у їх сукупності судова колегія дійшла висновку, що поставка Товару відбулася саме на підставі Договору (а не у спрощений спосіб як зазначає Відповідач та суд в оспорюваному рішенні) оскільки, по-перше: Відповідач в розрізі своїх заперечення щодо здійснення поставки Товару, нібито у спрощений спосіб, на виконання своїх зобов'язань здійснив поставку Гофрокартону 2200х1200, а не Плит ДСП, тобто такий вид товару, який зазначений в рахунку, поданому Позивачем до позовної заяви; по - друге, Договором чітко конкретизовано який саме товар має поставлятися по ньому, а саме - Гофрокартон (а не Плити ДСП, як зазначено в рахунку, поданому Відповідачем).
При цьому апеляційний господарський суд не бере до уваги рахунок, що поданий Відповідачем (з тим же номером і датою, що і поданий Позивачем, але з іншою номенклатурою), оскільки ним не подано жодного доказу, лише направлення даного рахунку (том 1, а.с. 43), але й відсутні будь-які інші належні і допустимі докази замовлення Позивачем вказаного Товару. Разом з тим умови вказаного Договору вказують на те, що він є чинним і його дія не припинялася.
Відтак, висновки висвітлені в оспорюваному рішенні та позиція Відповідача щодо того, що дана поставка відбулася на підставі договору, укладеного у спрощенний спосіб, оскільки Договір припинив свою дію, не заслуговують на увагу та спростовуються доказами в справі з огляду на наступне.
При цьому колегія суду ще раз наголошує на тому, що пунктом 8.1 Договору визначено, що він набирає чинності з дати його підписання і діє до 31 травня 2015 року, а по грошових зобов'язаннях - до їхнього повного виконання; закінчення строку дії Договору не звільняє Сторін від виконання зобов'язань за цим Договором та відповідальності за його порушення.
В той же час, пунктом 8.4 Договору передбачено, що якщо жодна з Сторін до закінчення строку дії Договору не відмовилася від подальшої співпраці на умовах, визначених цим Договором, дія Договору продовжується на аналогічний строк та на тих самих умовах.
З огляду на умови продовження дії даного Договору, прописані в самому ж Договорі та відсутності в матеріалах справи доказів будь-якої незгоди щодо продовження договірних правовідносин чи розірвання самого ж Договору (зважаючи на те, що жодна із сторін не вказувала на припинення дії Договору) колегія суддів вважає безпідставним посилання Відповідача на те, що поставка Товару (Гофрокартону) здійснювалася в порядку договору, укладеного у спрощенний спосіб, а не основного Договору.
Як уже було встановлено вище в даній судовій постанові, зважаючи на те, що Відповідачем було допоставлено Позивачу товар - Гофрокартон на суму передоплати (61440 грн), Позивач зменшивши свої позовні вимоги та просив стягнути з Відповідача тільки суму річних, пені та інфляційних.
Водночас, враховуючи ту обставину, що судова колегія прийшла до висновку, що дана поставка товару відбулася саме по укладеному між Позивачем та Відповідачем Договору, а не по договору, укладеному у спрощенний спосіб як встановлено судом першої інстанції, судова колегія прийшла до висновку, що рішення місцевого господарського суду слід зміни в цій частині, виклавши його мотивувальну частину щодо підстави поставки товару в редакції висвітленій вище в даній судовій постанові.
Відповідно приймаючи таке рішення апеляційний господарський суд змінює судове рішення в цій частині.
З огляду на усе вищеописане в даній постанові, розглянувши вимогу Позивача щодо стягнення з Відповідача інфляційних втрат в розмірі 10578 грн 29 коп, річних в сумі 2270 грн 23 коп, пені в розмірі 8022 грн 55 коп та 8880 грн 24 коп. відсотків, передбачених статтею 536 Цивільного кодексу України в площині зазначеного ним нормативно правового регулювання підставності таки вимог, колегія суддів зазначає наступне.
Пукнтом 5.2 Договору передбачено, що у разі прострочення Позивачем строків оплати Товару Позивач зобов'язався сплатити Відповідачу пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України від простроченної суми за кожен день прострочення платежу.
У відповідності із статтями 610, 611, частиною 1 статті 612 Цивільного кодексу України, порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов’язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Згідно з пунктом 1 статті 230 Господарського кодексу Україништрафними санкціями у Господарському кодексі України визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Пункт 3 статті 549 Цивільного кодексу України визначає, що пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
За таких обставин розглядаючи вимогу про стягнення пені в правовому полі норм діючого законодавства та умов пункту 5.2 Договору, колегія суддів позбавлена можливості здійснити стягнення пені з огляду на те, що Договором не передбачено її стягнення саме за порушення Відповідачем строків поставки Товару, а навпаки її стягнення передбачено для Відповідача за порушення Позивачем строків оплати.
З огляду на вищевказане суд відмовляє Позивачу в задоволенні вимог про стягнення пені. Дане вчинено і місцевим господарським судом, а тому колегія суду залишає без змін оспорюване рішення в цій частині.
Що є до вимог про стягнення інфляційних та трьох відсотків річних, то колегія суду констатує наступне.
Згідно із частиною 2 статті 625 Цивільного Кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми.
Проаналізувавши норми чинного законодавства, колегія суддів дійшла до висновку, що повернення грошових коштів, отриманих як попередня оплата (аванс) не можна розцінювати як грошове зобов'язання в розумінні статті 625 ЦК України.
На переконання колегії суду, Позивач дійшов неправильного висновку, застосувавши до спірних правовідносин положення частини 2 статті 625 ЦК України щодо стягнення з Відповідача суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення та 3 % річних, оскільки повернення суми попередньої оплати є поверненням суми авансу (а не грошовим зобов'язанням), на яку можуть нараховуватися лише проценти, передбачені статтею 536 ЦК України, у випадку вказаних законом.
Виходячи з системного аналізу вимог чинного законодавства аванс - це грошова сума, яка не забезпечує виконання договору, а є грошова сума, яка перераховується згідно договору наперед , у рахунок майбутніх розрахунків, зокрема, за роботи які мають бути виконані, при цьому аванс підлягає поверненню особі, яка його сплатила лише у випадку невиконання зобов'язання, за яким передавався аванс, незалежно від того, з чиєї вини це відбулося (висновок про застосування норм права, який викладений у постанові Верховного Суду від 21 лютого 2018 року в справі № 910/12382/17).
Враховуючи вищезазначений висновок Верховного Суду про застосування норм права, колегія суддів вважає необґрунтованим доводи позовної заяви та апеляційної скарги щодо застосування до даних правовідносин статті 625 Цивільного кодексу України.
Враховуючи усе вищезазначене, апеляційний господарський суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для стягнення з Відповідача 10578 грн 29 коп. інфляційних втрат, 2270 грн 23 коп. процентів річних, а тому відмовляє в їх задоволенні. Дане вчинено і місцевим господарським судом, а тому Північно апеляційний господарський суд залишає без змін оспорюване рішення в цій частині.
Що ж стосується вимоги Позивача про стягнення з Відповідача на підставі статті 536 Цивільного кодексу України 8 880 грн 24 коп. процентів за користування чужими грошовими коштами, то колегія суддів зауважує наступне.
Згідно пункту 3 статті 692 Цивільного Кодексу України, у разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами.
Як передбачено статтею 536 Цивільного кодексу України, розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.
Згідно із частиною другою статті 1214 Цивільного кодексу України у разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (стаття 536 цього Кодексу).
Підставами для застосування до правовідносин сторін статті 536 Цивільного кодексу України є, по-перше, факт користування чужими коштами, по-друге - встановлення розміру відповідних процентів договором або чинним законодавством.
Як вже вказано вище в даній судовій постанові Верховний Суд дав правову оцінку щодо підставності нарахування відсотків за користування чужими грошовими коштами.
Оцінивши позовну вимогу суд констатує, що термін "користування чужими коштами" може використовуватися у двох значеннях. Перше - це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Друге значення - прострочення грошового зобов'язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх.
Водночас, Позивач в своїй апеляційній скарзі вважає, що до даних правовідносин має застосовуватися при визначення розміру процентів - аналогія закону, а саме частина 1 статті 1048 Цивільного кодексу України, котрою передбачено, що у разі невстановлення договором позики розміру процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.
При цьому, колегія суддів вважає таке ототожнення безпідставним та необгрунтованим, оскільки в даному випадку відносини виникли на підставі договору поставки, а не договору позики,що апріорі робить неможливим застосування до даних відносини статті статті 1048 Цивільного кодексу України, котра направлена на регулювання зовсім інших відносин (суд вважає неможливим застування аналогії).
суд констатує, що відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані законодавством. Зокрема, відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом; розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором; якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Такі ж правила щодо сплати процентів застосовуються до кредитних відносин в силу частини другої статті 1054 ЦК України та до відносин із комерційного кредиту в силу частини другої статті 1057 ЦК України.
Як уже зазначалося вище в даній судовій постанові рішенням господарського суду Київської області від 10 жовтня 2016 року в справі № 911/3050/16 встановлено, що: Відповідач на виконання взятих за договором поставки № 17-06 від 17 червня 2014 року зобов’язань за видатковими накладними № 141 від 6 жовтня 2015 року, № 184 від 23 грудня 2015 року передав Позивачу товар гофрокартон на загальну суму 239986 грн 80 коп., а Позивач не виконав зобов’язання та не оплатив товар у повному обсязі та своєчасно.
При цьому Позивачем в підтвердження своїх позовних вимог не доведено належними доказами факту встановлення Договором відповідальності за користування Відповідачем чужими грошовими коштами у вигляді передоплати, так і факту встановлення розміру процентів за користування чужими грошовими коштами у таких випадках за Договором. Більше того, дане спростовується самим Договором і його умовами.
Разом з тим, з огляду на те, що в даному випадку відносини не виникли на основі відносин сторін щодо позики, а виникли саме на підставі відносин щодо поставки товару, в розрізі правової позиції Верховного Суду України в справі № 3/90гс14, єдиною можливістю стягнення з Відповідача процентів за користування чужими грошовими коштами за статтею 536 Цивільного кодексу України є лишень визначення безпосередньо в Договорі перерахування таких процентів та визначення у договорі їх розміру (чого не існує у Договорі, що укладений між Позивачем та Відповідачем, і на основі котрого проводився авансовий платіж і в подальшому поставлено Відповідачем Товар).
Дана правова позиція відносно того, що розмір відсотків за користування чужими грошовими коштами має бути передбачений Договором, висвітлена в постанові Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року №924/1151/17.
З огляду на вказне вище, судова колегія не вбачає законних підстав для задоволення позовної вимоги Позивача про стягнення з Відповідача 8 880 грн 24 коп. процентів за користування чужими грошовими коштами на підставі статті 536 Цивільного кодексу України, а тому відмовляє в задоволенні цієї позовної вимоги.
Відтак, апеляційний господарський суд залишає без змін оспорюване рішення і в цій частині.
При цьому апеляційний господарський суд наголошує на тому, що Позивач не довів підставності своїх вимог ані суду першої інстанції, а ні суду апеляційної інстнації, а доводи апелянта з огляду на все вищевивсітлене, спростовуються як судом першої інстанції в оспорюваному рішенні, так і всім вищезазначеним в даній судовій постанові.
За наведених обставин, апеляційний суд вважає, що підстави для стягнення з Відповідача вищезазначених сум пені, річних, інфляційних та відсотків за користування чужими грошовими коштами відсутні, а відтак, апеляційний суд погоджується із висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову, разом з тим, апеляційним судом наведені власні мотиви відмови в позові у даній справі з урахуванням виключення помилкових висновків суду першої інстанції з мотивувальної частини рішення суду першої інстанції.
Згідно статті 277 Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне зясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Відповідно до частини 1 статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
За даних обставин, апеляційний суд приходить до висновку про те, що рішення суду першої інстанції з підстав невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неврахування усіх обставин справи слід змінити з виключенням з мотивувальної частини рішення суду першої інстанції висновків суду першої інстанції щодо того, що поставка товару для Позивачу відбулася на підставі договору, укладеного у спрощенний спосіб так як основний Договір припинив свою дію.
Згідно частини 1 статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до пункту 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Пунктами 1, 2 статті 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
За таких обставин, апеляційну скаргу Позивача слід задоволити частково, а мотивувальну частину рішення Господарського суду Волинської області в частині підстави виникненя правовідносин сторін щодо поставленого Товару (на підставі Договору чи у спрощенний спосіб) - змінити, виклавши її в редакції мотивувальної частини цієї постанови, як зазначено вище.
В решті рішення місцевого господарського суду слід залишити без змін.
Судові витрати зі сплати судового збору за розгляд апеляційної скарги покладаються на Позивача, відповідно до статті 129 ГПК України (відповідно до розміру задоволених вимог).
Керуючись статтями 129, 270, 269-276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд
ПОСТАНОВИВ:
1. Апеляційну скаргу Приватного підприємства "Фірма Мізан" на рішення Господарського суду Волинської області від 11 липня 2018 року в справі № 903/333/17 - задоволити частково.
2. Змінити мотивувальну частину рішення Господарського суду Волинської області від 11 липня 2018 року в справі № 903/333/17.
3. В решті рішення Господарського суду Волинської області від 11 липня 2018 року в справі №903/333/17 залишити без змін.
4. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.
5. Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
6. Справу №903/333/17 повернути Господарському суду Волинської області.
Головуючий суддя Василишин А.Р.
Суддя Бучинська Г.Б.
Суддя Філіпова Т.Л.
