ВЕРХОВНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
Іменем України
21.03.2018 Київ А/9901/58/18 800/624/16 (800/125/16) Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Шарапи В.М.,
суддів Бевзенка В.М., Данилевич Н.А.,
при секретарі судового засідання Корецькому І.О.,
за участю:
позивача ОСОБА_2;
представників:
позивача ОСОБА_3, ОСОБА_4,
відповідача Бєлінської О.В., Карлаш Д.О.,
розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2 до Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про визнання незаконними та скасування рішень,
встановив:
Законом України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (який набрав чинності 15 грудня 2017 року; далі - Закон № 2147-VIII) внесено зміни до Кодексу адміністративного судочинства України та викладено його в новій редакції.
Пунктом 1 частини першої Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII) встановлено, що заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.
У лютому 2016 року ОСОБА_2 звернувся до Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції з позовом до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС, Комісія ), Вищої ради юстиції (далі - ВРЮ), у якому просив визнати незаконними та скасувати: рішення ВККС від 22 вересня 2015 року № 2378/дп-15 про направлення до ВРЮ висновку щодо встановлених фактів, які свідчать про порушення суддею Голосіївського районного суду міста Києва ОСОБА_2 присяги (далі - Рішення ВККС); рішення ВРЮ від 18 січня 2016 року № 3/0/15-16 «Про часткове задоволення скарги представника судді Голосіївського районного суду міста Києва ОСОБА_2. - ОСОБА_3. на рішення ВККС від 22 вересня 2015 року № 2378/дп-15» (далі - рішення ВРЮ).
На обґрунтування позову ОСОБА_2 зазначив, що:
- ВРЮ у порушення порядку, встановленого Регламентом Вищої ради юстиції від 30 липня 2015 року № 355/0/15-15 (далі - Регламент), не здійснила одночасний розгляд його скарги на рішення ВККС та власне рішення ВККС, що є грубим порушенням принципу правової визначеності та права на справедливий розгляд його скарги;
- Маловацький О.В. як член секції ВРЮ з питань призначення суддів на посади та звільнення їх з посад не міг бути доповідачем дисциплінарної секції ВРЮ та не мав повноважень на підготовку до розгляду його скарги на рішення ВККС;
- ВРЮ всупереч Регламенту не здійснила за допомогою автоматизованої системи визначення члена ВРЮ розподіл матеріалів за його скаргою на рішення ВККС;
- ВРЮ не дотримала порядку розгляду його скарги на рішення ВККС та оголосила рішення про відмову в задоволенні скарги без отримання від нього пояснень, що є грубим порушенням права на справедливий розгляд;
- ВРЮ не вирішила питання щодо порушення його права на захист та справедливий розгляд його справи;
- ВРЮ не надала жодного обґрунтування щодо правомірності відкриття дисциплінарного провадження по відношенню до нього за заявою, яка не містить чітких відомостей про наявність ознак дисциплінарного проступку і стосувалася виключно оскарження судового рішення;
- як ВККС, так і ВРЮ поза межами компетенції здійснили оцінку судового рішення, а ВРЮ у справі з розгляду його скарги на рішення ВККС вже висловила позицію щодо недотримання суддею вимог законодавства ще до того, як матеріали дисциплінарного провадження були розглянуті на засіданні ВРЮ;
- ВРЮ у своєму рішенні не зазначила, що в скарзі на рішення ВККС вказувалося на відсутність встановлення ВККС умислу чи недбалості в діях судді під час розгляду справи про адміністративне правопорушення і відповідно не зазначила мотивів на відмову в задоволенні таких зауважень;
- окрема думка ОСОБА_8 до рішення ВРЮ дає підстави встановити, що матеріали ВККС та їх рішення не можна вважати такими, що прийняті у відповідності до закону.
Вищий адміністративний суд України постановою від 30 травня 2016 року позов задовольнив частково. Визнав незаконним і скасував рішення ВККС та рішення ВРЮ в частині залишення без змін рішення ВККС; в іншій частині щодо визнання незаконним та скасування рішення ВРЮ у позові відмовив.
Верховний Суд України постановою від 1 листопада 2016 року (справа № 21-2306а16) постанову Вищого адміністративного суду України від 30 травня 2016 року скасував, справу передав на новий розгляд до цього ж суду.
15 березня 2017 року Вищий адміністративний суд України постановою позов ОСОБА_2 задовольнив частково. Визнав незаконним і скасував: рішення ВККС; рішення ВРЮ на рішення ВККС в частині залишення без змін рішення ВККС; в іншій частині щодо визнання незаконним та скасування рішення ВРЮ у позові відмовив.
Не погоджуючись із постановою Вищого адміністративного суду України від 15 березня 2017 року Вища рада правосуддя (далі - ВРП) звернулась із заявою про її перегляд з підстави, установленої пунктом 4 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства (у редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року; далі - КАС України), у якій просить скасувати оскаржувану постанову суду та прийняти нову, якою відмовити у задоволенні позову. На обґрунтування заяви зазначено, що Вищий адміністративний суд України порушив вимоги статті 32 Закону України від 15 січня 1998 року № 22/98-ВР «Про Вищу раду юстиції» (у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 22/98-ВР), статей 83, 87 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 2453-VI), статі 2, 7, 9, 159 КАС України.
Вищий адміністративний суд України встановив, що ОСОБА_2 Указом Президента України від 14 лютого 2011 року № 209/2011 призначений на посаду судді Голосіївського районного суду міста Києва строком на п'ять років.
Відповідно до статті 55 Закону № 2453-VI ОСОБА_2 склав присягу.
Постановою цього судді від 13 січня 2014 року за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 122-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП), ОСОБА_9 притягнуто до відповідальності, до якого застосовано адміністративне стягнення у виді позбавлення права керування транспортними засобами строком на три місяці.
Постановою апеляційного суду міста Києва від 18 лютого 2014 року зазначене рішення суду першої інстанції залишено без змін.
4 березня 2014 року постановою судді ОСОБА_2. ОСОБА_9. звільнений від адміністративної відповідальності відповідно до статті 4 Закону України від 21 лютого 2014 року № 743-VІІ «Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України».
У березні 2014 року до ВККС від народного депутата України Петренка П.Д. надійшло депутатське звернення з повідомленням про прийняте суддею ОСОБА_2 рішення від 13 січня 2014 року з проханням притягнути суддю до дисциплінарної відповідальності. Також у червні 2014 року Міністерством юстиції України на адресу ВККС направлено повідомлення і подання голови Громадської організації «Майдан Громадський контроль» Колбанцева В.В. про звільнення з посад суддів, які порушили присягу судді, у переліку яких зазначений суддя ОСОБА_2
3 квітня 2014 року ВККС прийняла рішення № 949/дп-14 про відкриття дисциплінарної справи стосовно судді Голосіївського районного суду міста Києва ОСОБА_2.
22 вересня 2015 року ВККС прийняла рішення про направлення до ВРЮ висновку щодо встановлених нею фактів, які свідчать про порушення суддею ОСОБА_2 присяги.
19 жовтня 2015 року представник судді ОСОБА_2. ОСОБА_3 подав скаргу на це рішення ВККС до ВРЮ.
За результатами розгляду скарги ВРЮ 18 січня 2016 року прийняла рішення № 3/0/15-16 про її часткове задоволення. ВРЮ дійшла висновку, що Комісією за результатами проведення дисциплінарного провадження за зверненням народного депутата Петренка П.Д. правомірно прийнято оспорюване рішення. Крім того, ВРЮ виключила з тексту рішення ВККС посилання на скаргу голови Громадської організації «Майдан Громадський контроль» Колбанцева В.В., а в решті рішення ВККС залишила без змін.
Як установив Вищий адміністративний суд України, приймаючи спірне рішення ВККС виходила із того, що в діях судді ОСОБА_2. є ознаки порушення ним присяги за дії, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об'єктивності, неупередженості та незалежності, у чесності та непідкупності судових органів.
ВККС у рішенні зазначила, що суддя Голосіївського районного суду міста Києва ОСОБА_2 при розгляді справи про адміністративне правопорушення допустив порушення вимог ряду законів та інших нормативних актів України, що свідчить про несумлінне ставлення судді ОСОБА_2. до виконання своїх обов'язків, необ'єктивний та упереджений розгляд справи про вчинення адміністративного правопорушення, ігнорування вимог Конституції України при здійсненні судочинства та порушення вимог статей 245, 251, 280, 283 КУпАП, що слід розцінювати як грубу недбалість. Прийняття суддею ОСОБА_2 постанови від 13 січня 2014 року призвело до настання негативних наслідків, викликало обурення громадськості та призвело до порушення конституційних прав учасників судового розгляду на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом. Комісією також установлено, що суддя ОСОБА_2 порушив вимоги статей 245, 252 КУпАП щодо всебічного, повного, об'єктивного з'ясування обставин справи та оцінки доказів, проявив при цьому неналежне ставлення до виконання обов'язків судді.
Вищий адміністративний суд України дійшов висновку, що фактично Комісією в оспорюваному рішенні дана оцінка процесуальним діям судді щодо розгляду конкретної справи, що є перевищенням її повноважень та перебиранням функцій суду апеляційної інстанції.
Крім того, визнаючи незаконним рішення ВККС суд зазначив, що в діях судді ознак дисциплінарного проступку не встановлено, а ВРЮ, аналізуючи цей акт і перевіряючи викладені в ньому факти і обставини, на такі порушення уваги не звернула і безпідставно залишила його без змін в частині доводів щодо звільнення судді за порушення присяги, тому рішення ВРЮ в цій частині також слід визнати незаконним та скасувати як правовий акт індивідуальної дії.
Заслухавши пояснення осіб, що беруть участь у справі, перевіривши наведені у заяві і запереченнях доводи, суд приходить до висновку, що заява підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.
Визначальним у розв'язанні цього спору є встановлення обставин щодо наявності чи відсутності в діях позивача ознак порушення присяги.
Зміст присяги судді встановлений частиною першою статті 55 Закону № 2453-VI, якою визначено, що, вступаючи на посаду, суддя урочисто присягає об'єктивно, безсторонньо, неупереджено, незалежно та справедливо здійснювати правосуддя, підкоряючись лише закону та керуючись принципом верховенства права, чесно і сумлінно виконувати обов'язки судді, дотримуватися морально-етичних принципів поведінки судді, не вчиняти дій, що порочать звання судді та принижують авторитет судової влади.
Частинами другою та третьою статті 32 Закону № 22/98-ВР встановлено, що порушенням суддею присяги є такі діяння: 1) вчинення ним дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об'єктивності, неупередженості та незалежності, у чесності та непідкупності судових органів (абзац другий частини другої); 2) недотримання суддею вимог та обмежень, встановлених Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції» (абзац третій частини другої); 3) умисне затягування суддею строків розгляду справи понад терміни, встановлені законом (абзац четвертий частини другої); 4) порушення морально-етичних принципів поведінки судді (абзац п'ятий частини другої); 5) невиконання суддею, що обіймає адміністративну посаду в суді, посадових обов'язків, встановлених для відповідної адміністративної посади, пов'язаних з процесуальними діями.
Ознаки діянь, передбачених абзацами третім - п'ятим частини другої та частиною третьою статті 32 Закону № 22/98-ВР, за своїм юридичним змістом є доволі чіткими та ясними. Зокрема, ознаки недотримання суддею вимог та обмежень, встановлених Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції», безпосередньо виводяться з конкретних правил, встановлених цим Законом. Ознаки умисного затягування суддею строків розгляду справи понад терміни, встановлені законом, можуть бути визначені шляхом детального з'ясування положень процесуального законодавства. Ознаки порушення морально-етичних принципів поведінки судді випливають із положень Кодексу суддівської етики, затвердженого рішенням XI чергового з'їзду суддів України від 22 лютого 2013 року. У свою чергу ознаки невиконання або неналежного виконання посадових обов'язків суддею, який обіймає адміністративну посаду в суді, можуть бути виведені на основі аналізу чітких положень законодавства про судоустрій та процесуального законодавства щодо змісту таких посадових обов'язків.
Водночас діяння, закріплені в абзаці другому частини другої статті 32 Закону № 22/98-ВР, було викладено законодавцем за допомогою відносно визначених та оціночних понять, завдяки чому вони можуть бути неоднозначно або неоднаково застосовані у схожих ситуаціях.
Так, ознайомившись із цими положеннями Закону № 22/98-ВР, Європейська комісія "За демократію через право" (Венеціанська комісія) дійшла висновку, що «…є дуже важливим не змішувати етичні принципи з дисциплінарними питаннями і метою цього положення Закону має бути визначення усіх можливих дій, що можуть містити підстави для притягнення до дисциплінарної відповідальності, що тягнуть за собою відповідні санкції. Точність і передбачуваність підстав для дисциплінарної відповідальності є необхідною для правової визначеності і особливо для гарантій незалежності суддів; для цього треба намагатися уникати розпливчатих підстав або широких визначень. Водночас нове визначення містить дуже загальні поняття, серед яких такі, як "вчинення ним дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об'єктивності, неупередженості та незалежності, у чесності та непідкупності судових органів» або «порушення морально-етичних принципів поведінки судді». Це видається особливо небезпечним, оскільки ці нечіткі поняття можуть призвести до можливості використання їх як політичної зброї проти суддів. Таким чином, підстави для дисциплінарної відповідальності, як і раніше, дуже широко окреслені і потрібне більш точне їх регулювання для забезпечення незалежності судової системи» (пункт 45 Спільного висновку Венеціанської комісії від 15-16 жовтня 2010 року № CDL(2010)029 щодо Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження»,). На основі викладеного підходу Венеціанська комісія рекомендувала Україні більш чітко визначити у законодавстві поняття «порушення присяги суддею» (підпункт 1 пункту 50 Спільного висновку).
Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та, у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правовий статус суддів та гарантії їх незалежності визначені Конституцією України та законами України.
Визначені в Конституції України положення стосовно незалежності суддів, яка є невід'ємним елементом статусу суддів та їхньої професійної діяльності, пов'язані з принципом поділу державної влади та зумовлені необхідністю забезпечувати основи конституційного ладу, права людини, гарантувати самостійність і незалежність судової влади.
Відповідно до частин першої та другої статті 126, частини першої статті 129 Основного Закону України, частини першої статті 6 Закону № 2453-VI незалежність і недоторканність суддів гарантується Конституцією і законами України.
Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції та законів України, забезпечуючи при цьому верховенство права, і є незалежними від будь-якого незаконного впливу.
У рішенні від 1 грудня 2004 року №19-рп/2004 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України про офіційне тлумачення положень частин першої, другої статті 126 Конституції України та частини другої статті 13 Закону України "Про статус суддів" (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) Конституційний Суд України зазначив, що <<«незалежність суддів полягає передусім у їхній самостійності, не пов'язаності при здійсненні правосуддя будь-якими обставинами та іншою, крім закону, волею»>>.
За змістом частини п'ятої статті 124 Конституції України судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України і тому вважаються законними, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законом, у межах провадження справи, у якій вони ухвалені.
Виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством.
Органи, які вирішують питання про дисциплінарну відповідальність та відповідальність за порушення присяги судді, не наділені законом повноваженнями оцінювати законність судового рішення.
Голови судів та інші судді, які обіймають адміністративні посади в судах, органи суддівського самоврядування, кваліфікаційні комісії, Вища рада юстиції, органи та посадові особи законодавчої та виконавчої влади не мають повноважень перевіряти правовий зміст судових рішень.
У Рішенні від 11 березня 2011 року №2-рп/2011 у справі за конституційним поданням 53 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України "Про Вищу раду юстиції" Конституційний Суд України зазначив, що давати оцінку процесуальним діям суддів щодо розгляду конкретної судової справи можуть тільки суди апеляційної і касаційної інстанцій при перегляді судових рішень. Оцінка процесуальних дій Вищою радою юстиції до винесення судом остаточного рішення у справі є втручанням у здійснення правосуддя, що суперечить частинам першій, другій статті 126, частині першій статті 129 Конституції України.
Положення цього рішення стосується і Комісії, яка відповідно до пункту 8 частини першої статті 91 Закону № 2453-VI наділена повноваженням розглядати заяви та повідомлення про дисциплінарну відповідальність суддів.
Питання про законність прийнятого рішення, а відповідно, і про допущені суддею порушення норм процесуального права, можуть бути вирішені лише відповідним судом у встановленому процесуальним законом порядку.
Згідно з пунктом 8 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд», який набрав чинності з 28 березня 2015 року, заяви і скарги, подані до набрання чинності цим Законом, а також дисциплінарні провадження щодо суддів, розпочаті до набрання чинності цим Законом, здійснюються відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції, що діяла на момент подачі відповідної заяви (скарги), відкриття відповідного дисциплінарного провадження.
Згідно зі статтею 90 Закону № 2453-VI ВККС є постійно діючим органом у системі судоустрою України, порядок роботи якого визначається її регламентом прийнятим більшістю від її загального складу.
До повноважень ВККС, серед інших, віднесено розгляд заяв про дисциплінарну відповідальність суддів місцевих та апеляційних судів та за наявності підстав, порушення дисциплінарних справ і здійснення дисциплінарного провадження, а також прийняття рішення за результатами дисциплінарного провадження і за наявності підстав застосування дисциплінарного стягнення до суддів (пункти 8, 9 частини першої статті 91 Закону № 2453-VI).
Статтею 83 зазначеного Закону визначені виключні підстави дисциплінарної відповідальності судді.
Відповідно до частини п'ятої статті 87 Закону № 2453-VI за наслідкам дисциплінарного провадження Вища кваліфікаційна комісія суддів України може прийняти рішення про направлення рекомендації до Вищої ради юстиції для вирішення питання щодо внесення подання про звільнення судді з посади за наявності для цього підстав.
Постанова Голосіївського районного суду міста Києва від 13 січня 2014 року про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_9 за дії, передбачені статтею 122-2 КУпАП, зміст якої безпідставно оцінювався відповідачем, що стало підставою для прийняття оскаржуваного рішення, не скасована.
Апеляційний суд міста Києва постановою від 18 лютого 2014 року залишаючи без змін постанову Голосіївського районного суду міста Києва від 13 січня 2014 року зазначив, що суд першої інстанції об'єктивно та неупереджено дослідив всі наявні докази, які містяться в матеріалах справи, дав їм належну оцінку в плані достовірності та достатності для висновків суду по суті справи щодо винуватості у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 122-2 КУпАП, саме ОСОБА_9
За таких обставин, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку, що висновок ВККС про несумлінне ставлення судді ОСОБА_2. до виконання своїх обов'язків, необ'єктивний та упереджений розгляд справи, у зв'язку з чим ці дії визначені як груба недбалість, є помилковим.
Згідно з положеннями статті 8 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, та застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Статтею 17 Закону України від 23 лютого 2016 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського Суду з прав людини як джерело права.
У Рішенні від 9 січня 2013 року (справа «Олександр Волков проти України», заява № 21722/11, пункт 46, підрозділ ІІ, розділ ІІІ) Європейський Суд з прав людини зазначив, що рішення суддів не повинні бути предметом перегляду поза межами звичайної процедури оскарження.
Оскільки рішення Європейського Суду з прав людини є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суди під час розгляду справ зобов'язані враховувати практику Європейського Суду з прав людини.
Заходи дисциплінарного впливу повинні регулюватися чіткими нормами і процедурами.
Присяга судді має характер індивідуального зобов'язання, тому її недотримання повинно виявлятися у конкретних, індивідуальних діях судді. У такому разі суддя несе індивідуальну відповідальність за вчинення дій, що вказують на порушення ним присяги. Факти, які доводять порушення суддею присяги, повинні бути попередньо встановлені повноважним органом.
Відповідно до частини другої статті 83 Закону № 2453-VI скасування або зміна судового рішення не тягне за собою дисциплінарної відповідальності судді, який брав участь у його ухваленні, крім випадків, коли порушення допущено внаслідок умисного порушення норм права чи неналежного ставлення до службових обов'язків.
Таким чином, не повинно мати місце неправомірне чи несанкціоноване втручання в процес правосуддя, Комісія не наділена повноваженнями встановлювати та оцінювати обставини у судових справах, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, перевіряти законність судових рішень.
З огляду на викладене, обставини справи, норми матеріального та процесуального права Вищий адміністративний суд України встановив, що суддя ОСОБА_2 ухвалюючи постанову про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_9, не порушував присягу судді, оскільки не доведено, що позивач умисно порушував норми права чи неналежно ставився до службових обов'язків.
Статтею 55 Конституції України визначено, що права і свободи громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Відповідно до статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав і інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності ВККС визначені статтею 1711 КАС України. Положення цієї статті не містять будь-яких обмежень щодо кола осіб, які вправі звернутися до суду з позовом, а також не містять обмежень щодо змісту, суті та об'єму оскаржуваного рішення, не конкретизують, яке саме рішення, дії, чи бездіяльність можуть бути оскаржені.
Отже, суд вважає, що обраний позивачем спосіб захисту щодо оскарження рішення ВККС від 22 вересня 2015 року № 2378/дп-15 відповідає вищенаведеним положенням.
За таких обставин посилання Комісії в поясненнях на те, що позивач оскарживши рішення ВККС до ВРЮ використав своє право на його оскарження, не може бути прийняте до уваги, оскільки суперечить статті 1711 КАС України.
Що стосується рішення ВРЮ від 18 січня 2016 року № 3/0/15-16, то суд зазначає наступне.
Відповідно до частини третьої статті 27 Закону № 22/98-ВР акти Вищої ради юстиції можуть бути оскаржені в порядку, встановленому Кодексом адміністративного судочинства України.
Ухвалюючи рішення від 18 січня 2016 року № 3/0/15-16, ВРЮ погодилася з позицією ВККС про наявність в діях судді ОСОБА_2. фактів, які свідчать про порушення ним присяги судді в частині проведення дисциплінарного провадження за зверненням народного депутата України Петренка П.Д., виключивши з його тексту посилання на скаргу голови Громадської організації «Майдан Громадський контроль» Колбанцева В.В., так як перевірка викладених останнім відомостей не проводилась, дисциплінарне провадження не відкривалось і не розглядалось по суті.
Аналізуючи наведене, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про незаконність та необґрунтованість прийнятого рішення ВККС, а ВРЮ, аналізуючи цей акт і перевіряючи викладені в ньому факти і обставини, на такі порушення уваги не звернула і безпідставно залишила його без змін в частині доводів щодо звільнення судді за порушення присяги, то рішення ВРЮ в цій частині також є незаконним та підлягає скасуванню. З таким висновком погоджується колегія суддів.
Наведені у заяві ВРП доводи не дають підстав для висновку, що оскаржена постанова Вищого адміністративного суду України від 15 березня 2017 року винесена у порушення вимог статті 159 КАС України.
У чому саме полягає порушення Вищим адміністративним судом України статті 32 Закону № 22/98-ВР, статей 83, 87 Закону № 2453-VI, статті 2, 7, 9, КАС України заявник у заяві не навів. Колегією суддів таких порушень не встановлено.
Отже, рішення Вищого адміністративного суду України про часткове задоволення позову ґрунтується на правильному застосуванню норм матеріального та процесуального права, а наведені у заяві доводи не спростовують правильності викладених у ньому висновків, тому відповідно до частини першої статті 244 КАС України у задоволенні заяви ВРП слід відмовити.
Керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року), пунктом 1 частини першої Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
постановив:
У задоволенні заяви Вищої ради правосуддя відмовити.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року).
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття.
Суддя-доповідач В.М. Шарапа
Судді В.М. Бевзенко
Н.А. Данилевич
