ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
16 вересня 2015 року
м. Київ
Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого
Сеніна Ю.Л.,
суддів:
Гуменюка В.І.,
Лященко Н.П.,
Охрімчук Л.І.,
Романюка Я.М.,
Сімоненко В.М.,
Яреми А.Г.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства акціонерного банку «Укргазбанк» до ОСОБА_8, треті особи: ОСОБА_9, ОСОБА_10, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Глуховцева Наталія Володимирівна, про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою публічного акціонерного товариства акціонерного банку «Укргазбанк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 квітня 2015 року,
в с т а н о в и л а :
У листопаді 2013 року публічне акціонерне товариство акціонерний банк «Укргазбанк» (далі - ПАТ АБ «Укргазбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 26 грудня 2007 року між відкритим акціонерним товариством акціонерним банком «Укргазбанк» (далі - ВАТ АБ «Укргазбанк»), правонаступником якого є ПАТ АБ «Укргазбанк», і ОСОБА_9 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 2 млн 644 тис. доларів США зі сплатою 12,5 % річних на строк до 25 грудня 2012 року. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 9 червня 2008 року між банком, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 укладено договір іпотеки, предметом якого є багатоквартирний житловий будинок (літ. В-5), розташований на
АДРЕСА_1. Позичальник узяті на себе зобов'язання не виконує з грудня 2008 року. Рішенням Московського районного суду
м. Харкова від 11 вересня 2009 року договір іпотеки визнано недійсним, запис про іпотеку виключено з Державного реєстру іпотек. Однак 4 квітня 2012 року Апеляційним судом Харківської області рішення Московського районного суду м. Харкова від 11 вересня 2009 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_9 і ОСОБА_10 про визнання недійсним договору іпотеки відмовлено. Відомості в Державному реєстрі іпотек та Єдиному реєстрі заборони відчуження об'єктів нерухомого майна щодо предмета іпотеки було поновлено. Згодом банк дізнався, що ОСОБА_9 і ОСОБА_10 продали квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_12 згідно з договором купівлі-продажу від 13 жовтня 2009 року. У свою чергу ОСОБА_12 відчужила спірну квартиру ОСОБА_8 за договором купівлі-продажу від 19 листопада 2009 року.
Позивач просив у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_9 за кредитним договором від 26 грудня 2007 року, загальний розмір якої становить
3 млн 664 тис. 801долар США 99 центів та 23 млн 800 тис. 945 грн 13 коп. пені, звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме квартиру 120, яка розташована в будинку АДРЕСА_1 та належить на праві власності ОСОБА_8, шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження».
Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 27 серпня
2014 року позов банку задоволено, постановлено в рахунок погашення кредитної заборгованості ОСОБА_9 за кредитним договором від 26 грудня 2007 року, загальний розмір якої становить 3 млн 664 тис. 801 долар США 99 центів та 23 млн 800 тис. 945 грн 13 коп. пені, звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме квартиру АДРЕСА_1, яка належить на праві власності ОСОБА_8, шляхом проведення прилюдних торгів з початковою ціною продажу предмета іпотеки в розмірі 90 % від його вартості, визначеної суб'єктом оціночної діяльності.
Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 10 березня
2015 року рішення суду першої інстанції скасовано, постановлено нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 квітня 2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження в справі за касаційною скаргою ПАТ АБ «Укргазбанк» на зазначене рішення апеляційного суду.
У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ АБ «Укргазбанк» просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 квітня 2015 року, а справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 23 Закону України «Про іпотеку».
На підтвердження своїх доводів ПАТ АБ «Укргазбанк» надало постанови Верховного Суду України від 13 травня 2015 року (справи № 6-53цс15, № 6-63цс15) та 27 травня 2015 року (справа № 6-332цс15).
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ АБ «Укргазбанк», ОСОБА_8 та його представника ОСОБА_13, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Згідно з пунктом 4 статті 355 Цивільного процесуального Кодексу України (далі - ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Суди під час розгляду справи встановили, що 26 грудня 2007 року між ВАТ АБ «Укргазбанк», правонаступником якого є ПАТ АБ «Укргазбанк», і ОСОБА_9 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 2 млн 644 тис. доларів США зі сплатою
12,5 % річних на строк до 25 грудня 2012 року.
Пунктом 3.2.8 кредитного договору передбачено, що в разі невиконання позичальником зобов'язань, визначених цим договором, відшкодування заборгованості здійснюється банком шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором іпотеки.
9 червня 2008 року на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між банком, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 укладено договір іпотеки, предметом якого є багатоквартирний житловий будинок (літ. В-5), розташований на АДРЕСА_1.
Пунктом 3.1.6 договору іпотеки встановлено, що іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки в разі одноразового чи неодноразового прострочення іпотекодавцем сплати процентів за користування кредитними коштами, неповернення кредиту або порушення інших умов кредитного договору за рахунок коштів, виручених від реалізації предмета іпотеки, одержати задоволення своїх вимог на свій розсуд переважно перед іншими кредиторами.
Позичальник узяті на себе грошові зобов'язання належним чином не виконав.
Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 11 вересня
2009 року вказаний договір іпотеки визнано недійсним, запис про іпотеку виключено з Державного реєстру іпотек.
У період чинності вищезазначеного рішення Московського районного суду м. Харкова 13 жовтня 2009 року між ОСОБА_9, ОСОБА_10 та ОСОБА_12 укладено договір купівлі-продажу, за яким остання придбала спірну квартиру. 19 листопада 2009 року ОСОБА_12 відчужила спірну квартиру ОСОБА_8
Однак рішенням Апеляційного суду Харківської області від 4 квітня 2012 року рішення Московського районного суду м. Харкова від 11 вересня 2009 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_9 і ОСОБА_10 про визнання недійсним договору іпотеки відмовлено. Відомості у Державному реєстрі іпотек та Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо предмета іпотеки поновлено.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову банку, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Оскільки ОСОБА_8 набув статусу іпотекодавця, то він має всі права та несе всі обов'язки за іпотечним договором у тому ж обсязі й на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на квартиру.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, керувались тим, що рішенням Московського районного суду м. Харкова від 11 вересня 2009 року договір іпотеки було визнано недійсним і на підставі цього рішення запис про обтяження нерухомого майна виключено з Державного реєстру іпотек, тому під час переходу права власності на спірну квартиру до ОСОБА_8 спірна квартира предметом іпотеки не була, а отже відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 23 Закону України «Про іпотеку» та звернення стягнення на предмет іпотеки, який належить новому власнику.
Проте в наданих для порівняння постановах Верховний Суд України виходив з того, що в разі скасування рішення суду щодо виключення з Державного реєстру іпотек запису про обтяження майна таке обтяження майна іпотекою зберігається й підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек, крім того на нового власника майна відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» поширюється статус іпотекодавця за іпотечним договором, з огляду на те, що до нього перейшло право власності на квартиру, яка є складовою частиною предмета іпотеки.
Викладене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 23 Закону України «Про іпотеку».
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом.
Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду.
Частиною п'ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Закінчення строку дії кредитного договору не звільняє сторони від виконання зобов'язань (частина четверта статті 631 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Суди встановили, що строк дії договору на час звернення кредитора до суду не сплинув, основне зобов'язання боржник не виконав.
Статтею 23 Закону України «Про іпотеку» визначено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.
Установивши у справі, яка переглядається, факт переходу до
ОСОБА_8 права власності на спірну квартиру, суд дійшов обґрунтованого висновку про застосування до спірних правовідносин статті 23 Закону України «Про іпотеку» та поширення її дії на відповідача з огляду на таке.
Згідно із частиною першою статті 4 Закону України «Про іпотеку» обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством.
Правові, економічні та організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень визначені Законом України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV).
Відповідно до частини третьої статті 3 Закону № 1952-IV права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації.
Аналогічні положення містяться й у частині другій статті 3 Закону України «Про іпотеку», згідно з якою взаємні права й обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону.
Крім того, державна реєстрація іпотек у той час регулювалася Тимчасовим порядком державної реєстрації іпотек, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 року № 410 (утратив чинність 31 січня 2013 року), та Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868.
Відповідно до частин першої, другої статті 26 Закону № 1952-IV записи до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав) вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.
У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься відповідний запис.
Пунктами 74, 75 Порядку держаної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень передбачено, що рішення суду щодо обтяження прав на нерухоме майно, яке набрало законної сили, є документом, що підтверджує виникнення, перехід та припинення обтяжень речових прав на нерухоме майно.
Якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення.
За таких умов у разі скасування незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису, який виключено на підставі незаконного рішення суду. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек.
Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.
Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (у справі, що переглядається, у зв'язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.
Тому ухвалення судом рішення про недійсність договору іпотеки, яке згодом було скасоване, не спростовує презумпції правомірності правочину, а договір іпотеки (права й обов'язки сторін) залишається чинним з моменту його
первинної реєстрації в Державному реєстрі іпотек.
Отже, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився касаційний суд, дійшов помилкового висновку про те, що під час переходу права власності на спірну квартиру до ОСОБА_8 квартира предметом іпотеки не була і тому відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 23 Закону України «Про іпотеку» та звернення стягнення на предмет іпотеки, який належить новому власнику.
За таких обставин, ураховуючи сутність іпотеки та зміст правових механізмів забезпечення прав усіх сторін спірних правовідносин, ефективним відновленням прав кредитора у зв'язку зі скасуванням незаконного рішення є застосування передбаченої угодою сторін процедури звернення стягнення на іпотечне майно, як однієї з умов надання (отримання) кредиту.
Дійшовши правильного висновку про поширення норми статті 23 Закону України «Про іпотеку» на правовідносини сторін, суд першої інстанції, водночас не в повній мірі правильно застосував цю норму, оскільки не врахував положення частин третьої і четвертої статті 5 цього Закону та не звернув уваги на інші обставини, які мають суттєве значення для її правильного застосування, зокрема щодо визначення предмета іпотеки та його вартості.
Так, у справі, яка переглядається, суд постановив звернути стягнення на окрему квартиру як на предмет іпотеки, у той час як предметом іпотеки за договором від 9 червня 2008 року № 16/08-Б визначено не окремі квартири, а будинок 31, який складається зі 123 квартир, загальною оціночною вартістю 17 млн 70 тис. грн. Крім того, за погодженням сторін договору іпотеки з-під іпотеки виключено 26 квартир будинку без зміни попередньої вартості предмета іпотеки.
Таким чином, звернувши стягнення на квартиру як на частину об'єкта нерухомого майна (частину предмета іпотеки), суд не обґрунтував такого рішення та не встановив, як співвідноситься предмет іпотеки з його частиною та вартість предмета іпотеки (будинку) з вартістю набутої ОСОБА_8 квартири.
Ураховуючи викладене, рішення апеляційного суду та ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Допущені під час розгляду справи порушення норм процесуального права і нез'ясування усіх обставин, необхідних для правильного застосування статті 39 Закону України «Про іпотеку», є перешкодою для ухвалення Верховним Судом України нового рішення.
Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а :
Заяву публічного акціонерного товариства акціонерного банку «Укргазбанк» задовольнити частково.
Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 квітня 2015 року, рішення Апеляційного суду Харківської області від 10 березня 2015 року та рішення Московського районного суду м. Харкова від 27 серпня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
Головуючий Ю.Л. Сенін
Судді: В.І. Гуменюк
Н.П. Лященко
Л.І. Охрімчук
Я.М. Романюк
В.М. Сімоненко
А.Г. Ярема
