Постанова
Іменем України
08 лютого 2023 року
м. Київ
справа № 423/847/20
провадження № 61-12412св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
представник позивача - адвокат Ященко Інна Олександрівна,
відповідачі: Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державна казначейська служба України,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Ященко Інна Олександрівна, на постанову Дніпровського апеляційного суду
від 08 листопада 2022 року у складі колегії суддів: Єлізаренко І. А., Красвітної Т. П., Свистунової О. В.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої смертю фізичної особи і пораненням.
Позовну заяву мотивовано тим, що 27 січня 2015 року невстановленими особами здійснено терористичний акт, а саме артилерійський обстріл,
в результаті якого за адресою: АДРЕСА_1 , загинула її мати ОСОБА_2 , а її було поранено (мінно-вибухова травма).
Зазначала, що факт смерті ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 від 06 лютого 2015 року.
Згідно з довідкою про причину смерті від 28 січня 2015 року № 29 причина смерті ОСОБА_2 - черепно-мозкова травма.
Вказувала, що за фактом вчинення терористичного акту, внаслідок якого
ІНФОРМАЦІЯ_1 загинула її мати ОСОБА_2 , слідчим відділом третього управління (з дислокацією у м. Сєвєродонецьку Луганської області) Головного управління Служби безпеки України в Донецькій та Луганській областях проводиться досудове розслідування, про що було внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР), кримінальне провадження № 12014050150002283, правова кваліфікація діяння - частина третя статті 258 Кримінального кодексу України (далі - КК України) (терористичний акт, який призвів до загибелі людини).
Вважала, що відповідач зобов`язаний відшкодувати їй моральну шкоду, яка полягає у незворотних моральних стражданнях та хвилюваннях, спричинених загибеллю її матері та власним пораненням внаслідок терористичного акту, незабезпечення відповідачем права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції про захист прав людини
і основоположних свобод (далі - Конвенція), статтею 27 Конституції України
Вказувала, що досудове розслідування не завершене, винні особи не встановлені та не притягнуті до відповідальності.
Ураховуючи зазначене, ОСОБА_1 просила суд стягнути з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди, завданої отриманим нею пораненням і смертю її матері ОСОБА_2 внаслідок обстрілу ІНФОРМАЦІЯ_1 м. Попасна Луганської області, під час проведення військових дій, у розмірі 1 300 000,00 грн.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Попаснянського районного суду Луганської області від 23 грудня 2020 року у складі судді Лизенко І. В. позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.
Стягнуто з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію моральної шкоди у сумі 1 300 000,00 грн.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачка довела факт завдання їй моральних страждань внаслідок смерті матері та отримання нею тілесних ушкоджень у зв`язку з терористичним актом. Враховуючи характер та обсяг фізичних страждань, яких зазнала позивачка, зокрема невідновні втрати: знівечення обличчя, втрата зору на одне око, а також тривале з 2015 року відчуття болю, обмеженість у русі через оскольчаті поранення тулуба та нижніх кінцівок, тривалість лікування та неможливість повного відновлення фізичного стану; характер та обсягу душевних та психічних страждань через погіршення її соціального функціонування, можливості забезпечувати побут, піклуватися про родину, тяжкості вимушених змін у життєвих і робочих стосунках, що встановлено висновком комісійної психологічної експертизи від 18 березня 2020 року, суд визначив компенсацію моральної шкоди, завданої ушкодженням здоров`я позивачки, у розмірі 1 000 000,00 грн.
З урахуванням висновку комісійної психологічної експертизи від 18 березня 2020 року, розмір компенсації моральної шкоди, завданої смертю матері позивачки, суд визначив у розмірі 300 000,00 грн.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 08 листопада 2022 року апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України задоволено.
Рішення Попаснянського районного суду Луганської області від 23 грудня 2020 року скасовано.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої смертю фізичної особи і пораненням, відмовлено.
Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що територія, на якій загинула мати позивачки, була на той час територією, що розташована на лінії розмежування, і позивач не довела належними та допустимими доказами, що відповідачеві було, чи мало бути відомо про загрози для життя її матері, зокрема про факт артилерійського обстрілу м. Попасна Луганської області, відповідач міг вжити, але не вжив заходів
з попередження такого обстрілу, тобто з усунення ризику для життя матері позивачки, тому апеляційний суд вважав, що у задоволенні позовних вимог позивачки слід відмовити.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у грудні 2022 року, ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Ященко І. О., посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 19 грудня 2022 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі.
У січні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 25 січня 2023 року справу призначено до судового розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд, відмовляючи
у задоволенні її позовних вимог, належним чином не встановив фактичних обставин справи та не врахував того, що згідно з Переліком населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють або здійснюють не в повному обсязі свої повноваження, що є додатком до розпорядження Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2014 року
№ 1085, м. Попасна Луганської області не значиться.
Зазначає, що відповідно до Переліку населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення, що є додатком до розпорядження Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2014 року № 1085 (в редакції станом на від 05 травня
2015 року), м. Попасна Луганської області відноситься до населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення.
Місто Попасна Луганської області станом на січень 2015 року повністю контролювалось державою Україна.
Вказує, що події, в результаті яких була нанесена шкода її здоров`ю та загинула її мати, відбулися 27 січня 2015 року, на той час м. Попасна Луганської області не було окуповане Російською Федерацією, а тому
у Держави Україна було відсутнє право відступити від своїх конвенційних зобов`язань щодо забезпечення безпеки людини та збереження її здоров`я та життя.
Вважає, що Держава Україна, її виконавчі та законодавчі органи знали про вчинення терористичних актів і проведення атитерористичної операції
(далі - АТО) на території, зокрема м. Попасна Луганської області, та розташування вказаного населеного пункту на лінії зіткнення, контролювала вказану територію та могла і повинна була вжити заходів безпеки для гарантування прав позивачки та її матері, але цього не зробила, обмежилась лише констатацією фактів.
Держава, її виконавчі органи не вчинили заходів у межах своїх повноважень, які, за розумною оцінкою, допомогли б уникнути ризику загрози життю, а саме не розробили і не реалізували дієвий план евакуації цивільного населення в безпечне місце, не здійснили заходів щодо утворення територій безпеки на лінії зіткнення, зелених коридорів для виїзду населення з прифронтових населених пунктів, у результаті чого вона отримала тяжкі поранення, а її мати загинула.
Оскільки територія АТО за міжнародним публічним правом є територією України, за відсутності доказів того, що держава здійснила свої зобов`язання щодо попередження та захисту мирних жителів на цій території (наприклад, правове регулювання переміщення осіб в безпечні регіони та проведення евакуації тощо), тому вважає, що саме держава повинна нести відповідальність за таку бездіяльність у сенсі статті 2 Конвенції.
Вказує, що вона у позові зазначала про відсутність дієвого розслідування злочину проти життя, при тому за Конвенцією держава має процесуальний обов`язок здійснити ефективне розслідування щодо обставин смерті. Однак цим обставинам суд апеляційної інстанції належної оцінки не надав.
В обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Ященко І. О., посилається на те, що судом апеляційної інстанції застосовано норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У січні 2023 року Кабінет Міністрів України подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат
Ященко І. О., в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Указом Президента України від 14 квітня 2014 року № 405/2014 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня
2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози
і збереження територіальної цілісності України» розпочато АТО.
Територія проведення АТО охоплює територію України, на якій розташовані населені пункти, визначені у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку відповідно до вказаного Указу Президента України від 14 квітня 2014 року № 405/2014.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2014 року
№ 1085-р затверджений перелік населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють повноваження, та перелік населених пунктів, що розташовані на лінії розмежування.
У перелік зазначених населених пунктів включено м. Попасна Луганської області як населений пункт, що розташований на лінії розмежування.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 02 грудня 2015 року
№ 1275-р затверджений перелік населених пунктів, на території яких здійснювалася АТО. У перелік зазначених населених пунктів включено
м. Попасна Луганської області.
27 січня 2015 року об 11:40 годині внаслідок артилерійського обстрілу по
м. Попасна Луганської області зруйновано будинок за адресою:
АДРЕСА_1 , у якому була смертельно травмована ОСОБА_2 , а позивачка отримала тілесні ушкодження,
а саме: «мінно-вибухова травма: гостра закрита черепно-мозкова травма. Забій головного мозку легкого ступеню. Забій грудної клітини. Забій передньої черевної стінки. Множинні оскольчаті рани обличчя, голови, тулуба, верхніх та нижніх кінцівок. Перелом передньої стінки верхньощелепної пазухи справа. Множинні рвані рани повік, кон`юктиви, опіки повік. Контузія правового очного яблука важкого ступеню. Субкон`юктивний крововилив. Міопія середнього ступеню OU. Рубці кон`юктиви, частковий ірідодіаліз, мідріаз, ерозія рогівки, повна травматична катаракта, частковий гемофтальм OU».
Позивач ОСОБА_1 є дочкою загиблої ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження та свідоцтвом про шлюб
(а.с. 8, 9, т. 1).
Відповідно до довідки Медико-соціально експертної комісії (далі - МСЕК) ОСОБА_1 є особою з інвалідністю третьої групи з 06 лютого 2018 року, (а.с.18, т. 1).
Відповідно до листів Головного управління Служби безпеки України
в Донецькій та Луганській областях від 02 червня 2016 року та 26 грудня 2019 року досудове розслідування у кримінальному провадженні
від 27 січня 2015 року № 12015050150000294 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 258 КК України, триває. У межах цього кримінального провадження витребувано медичну документацію ОСОБА_1 для призначення судово-медичної експертизи
(а.с. 13, 14, т. 1).
Згідно з висновком комісійної психологічної експертизи від 18 березня
2020 року № 62/19 у ОСОБА_1 наявні зміни в емоційному стані, індивідуально-психологічних проявах, які перешкоджають активному соціальному функціонуванню її як особистості та виникли внаслідок отримання нею травм при потраплянні 27 січня 2015 року у її будинок снарядів системи «Град», з руйнуванням її будинку та загибеллю її матері ( ОСОБА_2 ). ОСОБА_1 завдані страждання (моральна шкода) за умов ситуації, що досліджується за справою. Попередній орієнтовний розмір грошового еквіваленту моральних страждань, спричинених ОСОБА_1 , складає 1 000 000,00 грн - за категорією пошкодження здоров`я; 300 000,00 грн - за категорією втрати близького родича
(а.с. 21-30, т. 1).
У дослідницькій частині цього висновку зазначено, що моральні страждання позивачки знаходяться у причинно-наслідковому зв`язку зі смертю її матері та пораненням. Додатковим травмувальним фактором для позивача стало незворотне травмування обличчя та тіла. Вона страждала та страждає від великої кількості сторонніх тіл на обличчі, наслідків опіків. Негативно впливає на її психоемоційний стан той факт, що її не впізнають оточуючі люди, ті люди, яким вона допомагала за своїм професійним фахом, сторонилися її, коли обличчя було в найжахливішому стані. Вона, яка до травми вела активне суспільне життя, була оптимісткою та намагалася допомагати знедоленим людям, сама опинилась у складній ситуації та була змушена кардинально змінити звичне коло спілкування та темп життя.
Їй рекомендоване звернення до психолога з метою відновлення психоемоційного стану, зменшення ознак тривожності. Позивач на даний момент знаходиться в скрутному матеріальному становищі, має борги та не має можливості отримувати допомогу матеріального характеру. Вона невпевнена в собі та своєму майбутньому, налаштована песимістично щодо подальшого стану свого здоров`я та якості життя. Втрати ОСОБА_1
є тривалими та частково непоправними. Не встановлено інших факторів, які можуть змінювати суму компенсації моральних страждань, спричинених ОСОБА_1 (а.с. 21-30, т. 1).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження
в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Ященко І. О., задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Щодо права позивачів на відшкодування державою моральної шкоди, заподіяної загибеллю матері внаслідок терористичного акта, на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом»
Завдання моральної шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).
Відшкодування моральної шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 9 частини другої статті 16 ЦК України).
Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав (частина перша статті 23 ЦК України). Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів (пункт 2 частини другої статті 23 ЦК України). Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб (частина третя статті 23 ЦК України).
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, зокрема, якщо шкоди завдано смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки (пункт 1 частини другої статті 1167 ЦК України).
Моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим),
а також особам, які проживали з нею однією сім`єю (частина друга
статті 1168 ЦК України).
Держава не несе майнову відповідальність перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими. Положення статті 1177 ЦК України передбачають відшкодування шкоди, завданої лише фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення. Згідно з частиною першою статті 1207 цього Кодексу у редакції, чинній до 03 липня 2020 року, шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю внаслідок злочину, відшкодовується потерпілому або особам, визначеним статтею 1200 ЦК України, державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною (пункт 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18)).
Відповідно до частини другої статті 1177 ЦК України шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом.
Проаналізувавши приписи статті 1177 ЦК України у редакції чинній
до 09 червня 2013 року, та статті 1207 цього Кодексу, у справах за заявами № 54904/08 і № 3958/13, поданими потерпілими, яким держава не компенсувала шкоду, завдану внаслідок кримінального правопорушення, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), зазначив, що отримання відшкодування на підставі зазначених приписів можливе лише за дотримання умов, які у них передбачені, та за наявності окремого закону, якого немає, і в якому мав би бути визначений порядок присудження та виплати відповідного відшкодування.
ЄСПЛ зазначив, що право на відшкодування державою потерпілим внаслідок кримінального правопорушення в Україні ніколи не було безумовним.
Оскільки заявники не мали чітко встановленого в законі права вимоги для цілей, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, вони не могли стверджувати, що мали легітимне очікування на отримання будь-яких конкретних сум від держави.
З огляду на це ЄСПЛ визнав скарги заявників на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції несумісними з положеннями Конвенції ratione materiae (ухвали ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня
2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine), заява № 54904/08 і від 16 грудня 2014 року у справі «Золотюк проти України» (Zolotyuk v. Ukraine), заява № 3958/13).
Частина перша статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає спеціальне правило, згідно з яким відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду,
в порядку, встановленому законом.
Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 Закону України «Про боротьбу
з тероризмом»).
З огляду на зміст вказаних приписів Закону України «Про боротьбу з тероризмом» реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі.
Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами.
Більше того, у законодавстві України відсутня не лише процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня
2014 року у справі «Петльований проти України»).
За усталеною практикою ЄСПЛ поняття «майно» у частині першій статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на речі матеріального світу та не залежить від формальної класифікації, прийнятої у національному законодавстві: деякі інші права й інтереси, що становлять активи, теж можуть розглядатися як «майнові права», а отже, як «майно» (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 05 січня 2000 року у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява № 33202, § 100).
Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому, як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року
у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява
№ 44912/98, § 49-50). Проте стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не гарантує право на набуття майна (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ
у справі «Копецький проти Словаччини», § 35).
Особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві. Останнє повинно давати змогу чітко визначити конкретний майновий інтерес особи, який має бути передбаченим у відповідних нормативних приписах або підтвердженим в іншому правовому акті, зокрема у судовому рішенні (див. для порівняння mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 02 липня 2002 року у справі «Гайдук та інші проти України» (Gayduk and Others v. Ukraine), заява № 45526/99 та інші). Очікування не буде легітимним, коли є спір щодо правильності тлумачення та застосування національного законодавства, і доводи заявника відхиляє національний суд (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 50).
Отже, передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування державою відповідно до закону шкоди, завданої терористичним актом, не породжує без спеціального закону легітимного очікування на отримання від держави Україна відшкодування за моральну шкоду, завдану позивачеві внаслідок загибелі матері під час терористичного акту в період проведення АТО незалежно від того, на якій території - підконтрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце вказаний акт.
У законодавстві України немає такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача щодо права вимоги на підставі Закону України «Про боротьбу з тероризмом» до держави про відшкодування нею моральної шкоди, завданої у зв`язку із загибеллю дочки/матері у період проведення АТО.
Аналогічні за змістом правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19 (провадження № 12-23гс20), від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20).
Ураховуючи наведене, правильним є висновок суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом».
Щодо порушення державою права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції та статтею 27 Конституції України
Позивач заявила вимогу про стягнення з держави Україна на відшкодування моральної шкоди, завданої їй терористичним актом, що призвів до її поранення та загибелі її матері, посилаючись на те, що держава Україна є відповідальною за порушення права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції.
Людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша
статті 3 Конституції України).
Кожна людина має невід`ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов`язок держави - захищати життя людини (частини перша та друга статті 27 Конституції України).
Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя (речення перше та фрагмент речення другого частини першої статті 2 Конвенції).
Самі по собі факти загибелі людей на підконтрольній державі території, тобто на тій, на якій вона здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції (зокрема у межах її кордонів у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил), не означають автоматичне порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції. Тим більше не означає таке автоматичне порушення
і загибель людей на території, яку держава у межах її кордонів із незалежних від неї причин не контролює (тобто на тій, на якій вона не здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції; див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ щодо прийнятності у справі «Україна проти росії (щодо Криму)» (Ukraine v. Russia (re Crimea)) від 16 грудня 2020 року, заяви
№ 20958/14 і 38334/18, § 303-352). Так само не є підставою для покладення на державу відповідальності за Конвенцією самі по собі факти порушення
у межах кордонів України (зокрема і у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил) громадського порядку, миру, знищення чи пошкодження майна, створення загрози безпеці людей, у тому числі з боку осіб, які не діяли як агенти цієї держави.
За статтею 2 Конвенції обов`язки держави полягають у такому:
1) негативний обов`язок - у тому, що державні органи та службові особи держави не можуть позбавляти людину життя за винятком ситуацій, коли таке позбавлення є абсолютно необхідним (випадки, за яких держава може застосувати летальну силу, перелічені у частині другій статті 2 Конвенції). Протиправне заподіяння державою в особі її органів влади та службових осіб смерті людині є порушенням зазначеного обов`язку;
2) позитивний обов`язок має два різновиди:
- матеріальний, за яким держава повинна встановити законодавчі положення, які би захищали життя людини, передбачити юридичну відповідальність за протиправне позбавлення людини життя, а також має вживати обґрунтованих заходів для запобігання неправомірному позбавленню життя, коли відомо чи має бути відомо про реальний
і безпосередній ризик для життя конкретної людини або групи людей, зумовлений злочинними діями третіх осіб.
Відповідальність за порушення останнього з наведених позитивних матеріальних обов`язків за статтею 2 Конвенції може настати, якщо держава (а) володіла інформацією про те, що за певних обставин життя конкретної людини чи групи людей могло бути поставлене під загрозу (необхідно довести, що влада знала або мала знати про цю загрозу), (б) могла вжити заходів, які би усунули ризик для життя, але не вжила їх. ЄСПЛ тлумачить зазначений конвенційний обов`язок так, щоби не покладати на державні органи непосильний або надмірний тягар.
Тому з погляду Конвенції не кожна передбачувана загроза для життя зобов`язує державні органи вживати конкретних заходів, спрямованих на запобігання її втіленню (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі «Осман проти Сполученого Королівства» (Osman v. the United Kingdom), заява № 87/1997/871/1083, § 115, 116 і від 24 жовтня
2002 року у справі «Мастроматео проти Італії» (Mastromatteo v. Italy), заява № 37703/97, § 68);
- процесуальний, за яким держава має забезпечити об`єктивне й ефективне розслідування фактів посягання на людське життя незалежним органом. Для того щоби бути ефективним, розслідування має дозволити встановити та покарати осіб, відповідальних за порушення права на життя.
Наявність або відсутність результату розслідування не є вирішальною для оцінки належності виконання такого обов`язку. Обов`язковим для держави є вжиття заходів, спрямованих на встановлення та покарання винних (mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 19 лютого 1998 року у справі «Кая проти Туреччини» (Kaya v. Turkey), заява № 22729/93, § 86-87 і від 08 листопада 2005 року у справі «Гонгадзе проти України» (Gongadze v. Ukraine), заява
№ 34056/02, § 176).
Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними
й ефективними, то порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків - як негативного, так і позитивного матеріального чи позитивного процесуального - може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації (відшкодування). Остання може мати різні форми та розміри, що залежатимуть, зокрема, від виду конкретного порушення, вчинення якого державою за конкретних обставин необхідно встановити.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20) виклала правовий висновок, у якому зазначила, що на правовідносини стосовно відшкодування шкоди, завданої порушенням права на життя, поширюється положення статті 2 Конвенції. Однак проблема у подібних справах полягає в тому, щоби встановити, чи перебував потерпілий під юрисдикцією Держави України у сенсі статті 1 Конвенції та чи порушила Держава України певні свої обов`язки з тих, які випливають із указаної статті.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У кожному випадку звернення з позовом про відшкодування Державою Україна шкоди (майнової, моральної), завданої терористичними актами
у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил, суди мають з`ясувати: (а) підстави позову (обставини, якими обґрунтована позовна вимога); (б) чи мала держава Україна у сенсі статті 1 Конвенції юрисдикцію щодо гарантування прав і свобод на тій території, на якій, за твердженням позивача, відбулося порушення; (в) якщо мала юрисдикцію, то чи виконала конвенційні обов`язки з такого гарантування на відповідній території (якщо мало місце невиконання або неналежне виконання конкретного обов`язку, то у чому воно полягало, якими були наслідки цього та причинно-наслідковий зв`язок між ними і невиконанням або неналежним виконанням відповідного обов`язку); (г) чи є підтвердження всіх цих фактів (належні, допустимі, достовірні та достатні докази).
Україна залишається об`єктом збройної агресії з боку російської федерації (далі - рф), яку остання здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац перший затвердженого постановою від 27 січня 2015 року № 129-VIII Звернення Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй (далі - ООН), Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання російської федерації державою-агресором (далі - Звернення)).
Із 20 лютого 2014 року тривають силові дії рф (перша фаза збройної агресії), які є актами збройної агресії відповідно до пунктів «а», «b», «c», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року (абзац сімнадцятий пункту 1, схваленої постановою від 21 квітня 2015 року № 337-VIII, Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» (далі - Заява). Беручи до уваги Статут ООН і Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 3314 «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року, Верховна Рада України визнала рф державою-агресором (абзац шостий Звернення).
У квітні 2014 року розпочалася друга фаза збройної агресії рф проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами рф озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (07 квітня 2014 року) та «Луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року) (абзац п`ятий пункту 1 Заяви).
27 серпня 2014 року третя фаза збройної агресії рф розпочалася масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних сил рф (абзац чотирнадцятий пункту 1 Заяви).
Наслідком збройної агресії рф проти України стала нелегітимна воєнна окупація і подальша незаконна анексія території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя - невід`ємної складової державної території України, воєнна окупація значної частини території України у Донецькій та Луганській областях (абзац перший пункту 3 Заяви). рф своїми протиправними діями заподіяла також нематеріальну шкоду Україні, порушуючи права громадян України, у тому числі право на життя,
в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі, у Донецькій та Луганській областях. Жертвами збройної агресії рф стало мирне населення, зокрема жінки та діти (абзаци четвертий і п`ятий пункту 3 Заяви).
24 лютого 2022 року розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії рф проти України - повномасштабне вторгнення агресора на нашу суверенну територію. У цей день Україна розірвала з рф дипломатичні відносини.
02 березня 2022 року збройну агресію рф проти України у резолюції ES-11/1 «Агресія проти України» визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від рф негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей.
14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені Збройними силами рф та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні», схваленої згідно
з Постановою Верховної Ради України № 2188-IX).
27 квітня 2022 року Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію «Наслідки продовження агресії Російської Федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи» № 2433. Визнала, що агресія рф проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу
в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.
Тимчасово окупованими територіями у Донецькій та Луганській областях на день ухвалення Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визнані частини території України, в межах яких збройні формування рф та окупаційна адміністрація рф встановили та здійснюють загальний контроль, зокрема сухопутна територія та її внутрішні води у межах окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей (пункт 1 частини першої статті 1 вказаного Закону від 18 січня 2018 року).
Встановлено, що 27 січня 2015 року на території м. Попасна Луганської області під час проведення АТО та ведення бойових дій внаслідок артилерійського обстрілу зруйновано будинок за адресою: АДРЕСА_1 , у якому була смертельно травмована ОСОБА_2 .
Факт загибелі ОСОБА_2 під час проведення АТО підтверджується витягом з Єдиного реєстру досудових розслідувань щодо кримінального провадження № 12015050150000294 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 258 КК України (терористичний акт, який призвів до загибелі людини), та лікарською довідкою про причину смерті.
Відповідно до листів Головного управління Служби безпеки України
в Донецькій та Луганській областях від 02 червня 2016 року та 26 грудня 2019 року досудове розслідування у кримінальному провадженні
від 27 січня 2015 року № 12015050150000294 триває (а.с. 13, 14, т. 1).
Верховний Суд погоджується, що втрата позивачем матері, яка загинула за трагічних обставин, враховуючи, що позивач сама зазнала тяжких тілесних ушкоджень та тривалий час перебувала на лікуванні є непоправною, та безперечно зумовлює сильні моральні і фізичні страждання для неї.
Проте, як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові
від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (провадження
№ 14-167цс20), проблема такої справи полягає не лише в тому, чи страждала морально позивачка, не лише в тому, як краще у грошовому еквіваленті оцінити ці її страждання, навіть не стільки у тому, який нормативний припис необхідно застосувати для присудження відповідного відшкодування.
Позивачка не обґрунтовувала, що Держава Україна могла вжити, але не вжила заходів, які б усунули ризик загибель її матері, що держава знала про можливість обстрілу м. Попасна Луганської області з боку незаконних збройних формувань у зв`язку зі збройною агресією з боку рф і могла вжити, але не вжила заходів з попередження такого обстрілу та усунення ризику для життя матері позивачки.
Загибель матері позивачки та виконання Державою Україна позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя ОСОБА_2 не перебувають у причинно-наслідковому зв`язку.
З огляду на викладене правильним є висновок апеляційного суду про те, що відсутні підстави для відповідальності Держави України за неналежне виконання позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя ОСОБА_2 .
За таких обставин позивачка не обґрунтувала вимогу про відшкодування державою моральної шкоди, не зазначили факти (обставини), за яких можна би було стверджувати про порушення державою конкретних обов`язків (негативного, позитивного матеріального, позитивного процесуального) з гарантування права на життя її матері.
Стосовно посилання у позовній заяві на висновки ЄСПЛ, сформульовані у рішеннях у справі «Айдер та інші проти Туреччини» та у справі «Аль-Скейні та інші проти Сполученого Королівства», Верховний Суд звертає увагу на істотну відмінність обставин тих справ та справи, що переглядається. Справа Айдера й інших заявників не стосувалася захисту права на життя. Вони скаржилися на масштабне руйнування їхніх будівель у населеному пункті. Стверджували, що знищення цього майна становило частину планової операції, яку проводили сили безпеки Туреччини, завдаючи контрудару у місті, яке нібито підтримувало Курдську робітничу партію
(§ 10). ЄСПЛ встановив порушення статей 3, 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до неї, оскільки агенти держави-відповідача зруйнували домівки
і знищили майно заявників, змусивши їх та їхні сім`ї страждати, залишити місто та налагоджувати нове життя, що становило нелюдське поводження (§ 110-111), особливо значне і невиправдане втручання у право на повагу до приватного та сімейного життя і житла, а також у право на мирне володіння майном (§ 116-121). Натомість справа, яка переглядається, не стосується знищення Державою Україна житла позивачів з метою примусити їх покинути територію проживання.
Крім того, якщо ж позивачка вважає, що її мати загинула внаслідок дій рф, то за це не може бути відповідальною Україна.
Згідно з висновком Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеним у постанові від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19, суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено рф, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії рф, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.
рф як держава-окупант відповідно до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 08 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення. Відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації держави Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на рф як на державу, що здійснює окупацію (частини п`ята та дев`ята статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»).
Апеляційний суд, встановивши, що територія, на якій загинула мати позивача, була територією, що розташована на лінії розмежування,
і позивач не довела належними та допустимими доказами, що відповідачеві було чи мало бути відомо про загрози для життя її матері, зокрема про факт артилерійського обстрілу м. Попасна Луганської області, відповідач міг вжити, але не вжив заходів з попередження такого обстрілу, тобто
з усунення ризику для життя матері позивача, дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Саме по собі посилання на порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції, у межах контрольованої території Україною, без встановлення невиконання чи неналежного виконання державою у конкретній ситуації процесуального обов`язку, не може бути підставою притягнення її до відповідальності на підставі Конвенції та протоколів до неї.
Таким чином, суд апеляційної інстанції обґрунтовано вважав, що відсутні підстави для висновку про невиконання державою Україна позитивного процесуального обов`язку, за яким держава має забезпечити об`єктивне
й ефективне розслідування фактів посягання на людське життя незалежним органом.
ОСОБА_1 у касаційній скарзі посилається на відсутність ефективного незалежного розслідування за фактом загибелі матері протягом майже семи років, стверджувала, що Держава Україна належним чином не виконала свій позитивний процесуальний обов`язок щодо забезпечення об`єктивного та ефективного розслідування факту загибелі матері.
ЄСПЛ, оцінюючи ефективність різних національних засобів правового захисту у зв`язку з надмірною тривалістю провадження, розробив кілька критеріїв та принципів, які сформулював у своїх рішеннях. Так, ЄСПЛ вказав, що вирішальним питанням при оцінюванні ефективності засобу правового захисту у випадку скарги щодо тривалості провадження є те, чи може заявник подати цю скаргу до національних судів з вимогою конкретного відшкодування; іншими словами, чи існує будь-який засіб, який міг би вирішити його скаргу шляхом надання безпосереднього та швидкого відшкодування, а не просто опосередкованого захисту його прав, ґарантованих статтею 6 Конвенції (див. mutatis mutandis § 59 рішення ЄСПЛ у справі «Меріт проти України» (Merit v. Ukraine) від 30 березня 2004 року, заява № 66561/01). Cуд також постановив, що цей засіб вважатиметься «ефективним», якщо його можна використати, щоб прискорити постановлення рішення судом, який розглядає справу, або надати скаржникові належне відшкодування за зволікання і затримки, що вже відбулися (§ 78 того ж рішення).
Розумність тривалості провадження повинна визначатись у контексті відповідних обставин справи та з огляду на критерії, передбачені прецедентною практикою ЄСПЛ, зокрема з урахуванням складності справи, поведінкою заявника, а також органів влади, пов`язаних зі справою (див. mutatis mutandis $ 67 рішення ЄСПЛ від 25 березня 1999 року у справі «Пелісьє і Сассі проти Франції»; § 35 рішення ЄСПЛ від 27 червня 1997 року
у справі «Філіс проти Греції», заява № 19773/92). Стаття 13 Конвенції не вимагає надання спеціального засобу правового захисту від надмірної тривалості провадження; достатніми можуть бути загальні конституційні та судові позови, наприклад, про встановлення позадоговірної відповідальності з боку держави.
Верховий Суд також ураховує, що силові дії рф проти Україна тривають
з 20 лютого 2014 року, наслідком такої збройної агресії стала, зокрема окупація значної частини державної території України у Донецькій та Луганській областях, у зв`язку із зазначеним фактично з причин незалежних від органів досудового розслідування, не надається можливим
завершити усю сукупність запланованих заходів та процесуальних дій
у рамках досудового розслідування кримінального провадження
№ 12015050150000294.
У постанові від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції позивач може претендувати на компенсацію за шкоду, спричинену надмірною тривалістю кримінального провадження, якщо доведе факт надмірної тривалості досудового розслідування і те, що тим самим йому було завдано майнової чи моральної шкоди, та обґрунтує її розмір.
Натомість у справі, яка переглядається, ОСОБА_1 лише вказала на відсутність ефективного незалежного розслідування кримінального провадження за фактом загибелі її матері, однак не мотивувала, чому вважає тривалість досудового розслідування надмірною, не зазначила, які процесуальні дії не вживаються чи які заходи не проведено органом досудового розслідування, що впливає на тривалість та можливість завершення досудового розслідування.
За таких обставин доводи касаційної скарги в цій частині є безпідставними.
Інші доводи касаційної скарги не можуть бути підставами для скасування правильного по суті судового рішення апеляційного суду, оскільки ґрунтуються на доведенні необхідності переоцінки доказів і обставин, яким суд надав належу оцінку. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що внаслідок збройної агресії рф Україна вирішила створити спеціальний механізм для визначення всіх збитків, які завдала держава-агресор. Такий обов`язок Україна підтвердила у постанові Кабінету Міністрів України від 20 березня 2022 року № 326 «Про затвердження Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії російської федерації» (далі - Постанова
№ 326).
Визначення шкоди та збитків здійснюється окремо, зокрема, за таким напрямом, як людські втрати та пов`язані з ними соціальні витрати - напрям, що включає всі людські втрати (смерть або каліцтво цивільних осіб), що виникли в результаті збройної агресії рф, а також витрати, пов`язані з призначенням різних видів державної соціальної допомоги та наданням соціальних послуг (підпункт 1 пункту 2 Постанови № 326). Одним із основних показників, які оцінюються в межах цього напряму, є кількість цивільних осіб, загиблих внаслідок збройної агресії рф (абзац третій підпункту 1 пункту 2 постанови № 326).
Визначення шкоди та обсягу соціальних виплат, які забезпечуються відповідно до законодавства, у грошовій формі здійснюється згідно з методикою, затвердженою наказом Мінсоцполітики, за погодженням з Мінреінтеграції. Відповідальним за визначення шкоди та збитків за наведеним напрямом є Мінсоцполітики (абзаци 8 і 9 підпункту 1 пункту 2 Постанови № 326).
Отже, Україна в особі Мінсоцполітики взяла на себе позитивний матеріальний обов`язок визначити правила, спрямовані на відновлення прав потерпілих унаслідок, зокрема, загибелі цивільних осіб через збройну агресію рф. Його невиконання чи неналежне виконання може бути окремою підставою для позову про відшкодування Україною шкоди, завданої затримкою виконання цього обов`язку. Розмір такого відшкодування залежить від складності проблеми, яку має вирішити держава, умов (воєнних, соціально-економічних, політичних), у яких цю проблему слід вирішити, тривалості невиконання чи неналежного виконання відповідного обов`язку, важливості вирішення відповідної проблеми для конкретної особи тощо. Проте таке відшкодування не може бути пов`язаним
і співмірним із розміром тієї шкоди, яка завдана загибеллю людини внаслідок збройної агресії рф проти України.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Seryavin and others v. Ukraine, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 402, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Ященко Інна Олександрівна, залишити без задоволення.
Постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 листопада 2022 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: І. А. Воробйова
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець
