Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 30 січня 2023 року

у справі «JANSONS v. LATVIA»

за заявою № 1434/14

Щодо неналежного захисту органами державної влади прав орендаря від незаконних дій нового власника житла

Фабула справи: заявник у цій справі скаржився за статтею 8 Конвенції на те, що його незаконно виселили з дому. Заявник також скаржився за статтею 13 на відсутність ефективних національних засобів правового захисту своїх прав.

Заявник проживав у квартирі житлового будинку на підставі договору про "користування приміщенням". Договір був укладений з тодішнім власником будинку, кілька разів продовжувався і надавав заявнику пріоритет при укладенні нового договору. Згодом майно було продано іншій приватній особі - SIA Ektornet Residential Latvia. Після продажу заявник здійснював платежі новому власнику за користування приміщенням і продовжував це робити після закінчення терміну дії договору, припускаючи, що він був де-факто продовжений. Коли він відмовився підписати короткостроковий договір оренди без права на продовження, новий власник надіслав йому листа з вимогою звільнити приміщення і перестав приймати платежі. Заявник відмовився виселятися і подав цивільний позов проти нового власника, вимагаючи визнання того факту, що договір про "користування приміщенням" був договором оренди, а отже, між ним і новим власником фактично існували орендні відносини. Новий власник за допомогою озброєних приватних охоронців примусово відчинив перші двері будинку заявника. Заявник викликав поліцію, яка прибула на місце події, але згодом поїхала, повідомивши йому, що він повинен подати свою скаргу у відділенні поліції. Коли наступного дня заявник вийшов зі своєї квартири, зокрема, для того, щоб подати заяву про кримінальне правопорушення, замок на зовнішніх дверях був змінений, і охоронці не давали йому можливості увійти до квартири протягом наступних тижнів. Незважаючи на наполегливі прохання заявника, поліція не втручалася. Згодом судовий виконавець забезпечив виконання судового рішення нового власника щодо вступу у володіння проти попереднього власника. Другі двері до квартири були примусово відкриті в присутності поліції. Заявник прибув після того, як поліція пішла, а судовий виконавець продовжував виконувати наказ, незважаючи на те, що заявник повідомив йому свою особу і той факт, що він є орендарем квартири. Заявник викликав поліцію у зв'язку з цим інцидентом, яка не втрутилася. Усе рухоме майно та речі були винесені з квартири на очах у заявника та відвезені до сховища, де він міг їх забрати.

Спроби заявника порушити кримінальне та цивільне провадження як проти нового власника, так і проти судового виконавця виявилися безуспішними. Дисциплінарне провадження, ініційоване державною поліцією щодо дій державного виконавця, завершилося відсутністю підстав для притягнення його до дисциплінарної відповідальності.

Правове обґрунтування: Суд нагадує, що хоча стаття 8 Конвенції спрямована насамперед на захист особи від свавільного втручання з боку органів державної влади, вона також може вимагати вжиття останніми заходів для забезпечення прав навіть у сфері відносин між приватними особами (див. Novoseletskiy v. Ukraine, № 47148/99, § 68; Moldovan and Others v. Romania (№ 2), № 41138/98 та 64320/01, § 93, ЄСПЛ 2005-VII (витяги); і Kapa and Others v. Poland, № 75031/13 та 3 інших, § 150, 14 жовтня 2021 року). Застосовні принципи щодо оцінки позитивних і негативних зобов’язань держави загалом подібні у вимозі визначення того, чи був досягнутий справедливий баланс між конкуруючими інтересами особи та суспільства загалом (див. Hatton and Others v. the United Kingdom [GC], № 36022/97, § 98, ЄСПЛ 2003-VIII; Lăcătuş and Others v. Romania, № 12694/04, § 84, 13 листопада 2012 року; і Burlya and Others v. Ukraine, № 3289/10, §§ 162 і 169–70, 6 листопада 2018 року).

Із прецедентної практики Суду випливає, що за певних обставин держави мають позитивне зобов’язання вживати відповідних заходів для надання допомоги особі, яка звернулася за такою допомогою, у контексті зазіхання приватної особи на право на повагу до житла. Цей обов’язок слід вважати таким, що виникає, зокрема, коли особа викликає поліцію, щоб захистити її від осіб, які намагаються виселити її силою без будь-якого правового дозволу на це. Держави мають широку свободу розсуду щодо вибору заходів, які необхідно вжити в такому разі, за умови, що вони можуть бути ефективними для захисту права на повагу до житла.

Висновки: в обставинах цієї справи не було жодних ознак того, що поліція наказала представникам приватної особи припинити обмежувати доступ заявника до квартири або попередила їх про можливу кримінальну відповідальність за порушення недоторканності житла. З огляду на вимогу національного законодавства про те, що виселення могло відбуватися лише на підставі ухвали суду, національній владі мало бути очевидно, що наявність правового спору не може бути використана для того, щоб змусити особу покинути її житло, і це не могло звільнити органи влади від відповідальності за бездіяльність в умовах втручання третіх сторін у право, гарантоване статтею 8 Конвенції.

І навіть більше, попри благання заявника, поліція не зробила жодних практичних кроків навіть на пізнішій стадії спору, коли заявник був заблокований у своєму житлі чи коли озброєні охоронці не допускали заявника до його житла без законних підстав. Суд вважав, що ця бездіяльність не тільки не запобігла, а й опосередковано сприяла подальшим протиправним діям з боку приватної особи. Суд також оцінив кримінальне розслідування, проведене в цій справі, щоб визначити, зокрема, чи було вчинено злочин у вигляді порушення недоторканності житла. Це розслідування у відповідній частині було припинено з висновком, що заявник був не орендарем квартири, а радше «особою, яка користувалася приміщенням» з огляду на формулювання договору та той факт, що його проживання там не було зареєстрованим. Рішення не містили аналізу того, чи заявник насправді проживав у квартирі та чи могла вона бути його «житлом», заслуговуючи на захист недоторканності. Оскільки право заявника на його житло не вважалося задіяним, правомірність дій приватної особи під час виселення заявника із житла не оцінювалася. Відповідно, в межах кримінального розслідування не було проаналізовано всі належні факти справи й, отже, це розслідування було надто обмеженим у своєму масштабі, фактично не забезпечуючи захисту в ситуації, коли права оренди на житло особи були спірними. З огляду на викладене Суд не міг дійти висновку, що органи державної влади вжили належних заходів для забезпечення права заявника на повагу до його житла, незважаючи на його прохання захистити його від осіб, які намагалися виселити його силою без будь-якого правового дозволу на це.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8 Конвенції), право на ефективний засіб юридичного захисту з правом на на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 13 Конвенції у поєднанні зі ст. 8 Конвенції).

Ключові слова: захист житлових прав, перешкоджання у користуванні житлом, бездіяльність правоохоронних органів