Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 30 серпня 2022 року

у справі «Y.G. v. RUSSIA»

за заявою № 8647/12

Щодо незабезпечення захисту конфіденційної інформації про стан здоров’я особи й непроведення розслідування випадку розголошення такої інформації

Фабула справи: посилаючись на статті 8 і 13 Конвенції, заявник скаржився на те, що правоохоронні органи незаконно збирали, зберігали та вносили дані про його здоров’я до бази даних, а також що вони не змогли забезпечити конфіденційність цієї інформації і не провели ефективне розслідування факту її розголошення.

Справа стосувалася збору даних про стан здоров’я, зокрема даних заявника, у базі даних, яка була доступна для продажу на ринку. Заявник, який є ВІЛ-інфікованим і хворим на гепатит, придбав на одному з московських ринків базу даних, що містить персональні дані понад 400 000 осіб, які проживають у цьому місті та його регіоні, а також інформацію про людей з ВІЛ, СНІД і гепатитом. У ній також містилася збірка персональних даних заявника, включно з даними про його здоров’я. У квітні 2011 року заявник поскаржився до Слідчого комітету Російської Федерації (надалі – Слідчий комітет), який відмовив у проведенні досудового розслідування. Його скаргу до суду на це рішення було відхилено. У трьох статтях, опублікованих в інтернеті протягом червня – жовтня 2011 року, які надав заявник, містилась інформація про те, що в місті Москва поліція та ФСБ провели рейди, в результаті яких з магазинів було конфісковано бази персональних даних громадян Росії.

Правове обґрунтування: захист персональних даних, зокрема медичних даних, має фундаментальне значення для здійснення особою права на повагу до приватного і сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції. Повага до конфіденційності даних про стан здоров'я є життєво важливим принципом у правових системах усіх Договірних Сторін Конвенції. Це має вирішальне значення не тільки для поваги до приватного життя людини, але й для збереження її довіри до медичної професії та до системи охорони здоров'я в цілому. Національне законодавство повинно передбачати відповідні гарантії для запобігання будь-якій передачі або розголошенню персональних даних про стан здоров'я, які можуть бути несумісними з гарантіями статті 8 Конвенції (див. рішення у справах Z v. Finland, від 25 лютого 1997 року, п. 95, Reports of Judgments and Decisions 1997-I; M.S. v. Sweden, від 27 серпня 1997 року, п. 41, Reports 1997-IV; та L.H. v. Latvia, в справі №. 52019/0, § 56, 29 квітня 2014 року). Потреба в таких гарантіях тим більше зростає, коли йдеться про захист персональних даних, що піддаються автоматизованій обробці (див. згадане вище рішення у справі S. and Marper, § 103).

Наведені вище міркування особливо актуальні в контексті захисту конфіденційності інформації про ВІЛ-інфекцію людини. Розголошення таких даних може кардинально вплинути на її приватне та сімейне життя, а також на соціальну та трудову ситуацію, наражаючи її на осуд та ризик остракізму. З цієї причини це також може перешкоджати людям звертатися за діагностикою чи лікуванням і таким чином підривати будь-які превентивні зусилля громади, спрямовані на стримування пандемії. Тому інтереси захисту конфіденційності такої інформації матимуть значну вагу на терезах при визначенні того, чи було втручання пропорційним законній меті, яку воно переслідувало. Таке втручання не може бути сумісним зі статтею 8 Конвенції, якщо воно не виправдане вищою вимогою в інтересах суспільства (див. згадане вище рішення у справі Z v. Finland, § 96).

Висновки: незаперечним було те, що лише органи влади мали доступ до більшості інформації в базі даних, як-от судимість та застосовані запобіжні заходи, а також, що в минулому в контексті кримінального провадження проти заявника слідчий подавав запит до інфекційної лікарні для отримання інформації про стан його здоров’я. Хоча питання про те, чи Міністерство внутрішніх справ склало базу даних, оспорюється сторонами, однак у контексті цієї справи немає жодного іншого пояснення, окрім того, що державні органи, які мали доступ до даних, не змогли запобігти порушенню конфіденційності, в результаті чого ці дані стали загальнодоступними, таким чином покладаючи відповідальність на державу-відповідача. Тож Суд вважає, що органи влади не змогли захистити конфіденційність даних про здоров’я заявника, порушуючи відповідні національні положення.

Крім того, хоча у справах про ймовірне порушення права на повагу до приватного життя не завжди був потрібний засіб кримінально-правового захисту, оскільки засоби цивільно-правового захисту можна було вважати достатніми, жодний цивільний засіб правового захисту не був доступний для заявника до подання своєї заяви до Суд. Суд також зауважує, що твердження заявника стосувалися розголошення даних про його здоров’я в межах збору великої кількості даних і були підтверджені prima facie доказами. З огляду на таке серйозне порушення конфіденційності, з практичної точки зору, заявник, який діяв самостійно, без допомоги держави у формі офіційного розслідування, не мав ефективних засобів для встановлення осіб, які вчинили ці дії, доведення їхньої причетності та подання проти них справ до національних судів. Відповідно, Суд не може і вважати, що скарга до Слідчого комітету була неналежним способом захисту прав заявника. Органи влади ніколи не розслідували цю справу попри наявні докази, наявність законодавчої бази для кримінального переслідування за втручання в приватне життя та відсутність будь-яких причин, які перешкоджають розслідуванню. Суд визнає, що органи влади не виконали свого позитивного зобов’язання щодо забезпечення належного захисту права заявника на повагу до його приватного життя.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8 Конвенції).

Ключові слова: захист особистих даних, ризик розголошення конфіденційної інформації, правовий режим інформації про здоров'я особи, неефективне розслідування, відповідальність держави