Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 10 листопада 2022 року

у справі «KUPINSKYY v. UKRAINE»

за заявою № 5084/18

Щодо суттєвої зміни суворості покарання органами влади держави з виконання вироку іноземного суду

Фабула справи: заявник скаржився, що українські суди замінили обране йому угорськими судами покарання у виді довічного позбавлення волі, яке можна було скоротити, таким, яке de facto було неможливо скоротити, усупереч статті 7 Конвенції. Він також скаржився, що його покарання у виді довічного позбавлення волі, яке було неможливо скоротити, суперечило статті 3 Конвенції.

У 2002 році заявник, будучи громадянином України, був засуджений в Угорщині до довічного позбавлення волі з можливістю умовно-дострокового звільнення від відбування покарання після відбуття 20 років покарання. У 2007 році він був переданий Україні для відбування покарання. Українські суди визнали вирок, ухвалений угорськими судами. З 2016 року до 2021 року українські суди відмовляли в задоволенні кількох клопотань про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання на тій підставі, що заявник відбував покарання згідно із законодавством України, яке не передбачало умовно-дострокового звільнення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, від відбування покарання. Оскарження рішень заявником виявилося безуспішним. У вересні 2021 року Конституційний Суд України визнав положення Кримінального кодексу України щодо умовно-дострокового звільнення неконституційним, оскільки воно не застосовувалося до осіб, засуджених до довічного позбавлення волі.

Правове обґрунтування: Суд неодноразово наголошував, що зміна режиму умовно-дострокового звільнення від відбування покарання як на національному рівні, так і в результаті передачі ув’язнених належить виключно до сфери виконання покарання, що, як наслідок, виключає застосування статті 7 Конвенції (Kafkaris v. Cyprus [GC], § 142; Grava v. Italy, § 51; та Ciok v. Poland (dec.), § 34). Зокрема, в контексті передачі ув’язнених Суд підтвердив такий підхід у ситуації, де перспективи умовно-дострокового звільнення від відбування покарання були менш сприятливими або відповідні правила були більш суворими в державі виконання покарання, ніж у державі винесення вироку (Szabó v. Sweden (dec.), Csoszánszki v Sweden (dec.) та Müller v. the Czech Republic (dec.)).

Суд учергове підтверджує принцип, викладений в Del Río Prada [GC] (§ 89), стосовно того, що пункт 1 статті 7 був би позбавлений будь-якого позитивного ефекту, якби його гарантії не поширювалися на заходи, спрямовані на перегляд чи зміну обсягу вироку, винесеного судом першої інстанції, ex post facto та на шкоду засудженій особі.

Висновки: у цій справі йдеться про «недоступність» умовно-дострокового звільнення з точки зору законодавства відповідної держави. Отже, стаття 7 Конвенції була застосовною, коли іноземне покарання у вигляді довічного позбавлення волі, яке може бути пом’якшене, було замінене органами влади держави з виконання вироку після передачі ув’язненого на покарання, яке не може бути помякшене. На думку Суду, така заміна становить істотну зміну обсягу застосованого «покарання», що виходить далеко за межі звичайних заходів «виконання» «покарання», які б не підпадали під дію статті 7 Конвенції.

Суд враховує, що пом'якшене покарання у вигляді довічного позбавлення волі та покарання у вигляді довічного позбавлення волі, яке може бути пом’якшене, відрізнялися між собою в частині їхнього обсягу. Така різниця була достатньо значною, аби Суд установив невідповідність початкового вироку вимогам Конвенції, тоді як останній вирок було визнано таким, що відповідає вимогам Конвенції. Таке розмежування підкреслює важливість реабілітуючої підстави, яка є центральною для європейської пенітенціарної політики. Суд наголошує, що тоді як угорське законодавство розмежовувало та передбачало покарання у вигляді довічного позбавлення волі, яке може бути помякшене, і пом'якшене покарання у вигляді довічного позбавлення волі, угорські суди прямо вказали про призначення заявнику покарання у вигляді довічного позбавлення волі, яке може бути помякшене, а не про призначення непом’якшуваного покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Після передачі заявника Україні спосіб, у який його покарання було замінено, зрештою змінив обсяг такого покарання, що зумовило зміну режиму, де умовно-дострокове звільнення стало зовсім недоступним. Тому Суд доходить висновку, що замінивши первинне покарання у виді довічного позбавлення волі заявника, яке можна скоротити, на таке, яке скоротити було неможливо згідно із законодавством України, національні суди за конкретних обставин цієї справи вийшли за межі вжиття звичайних заходів щодо виконання вироку та змінили суворість покарання заявника.

Констатовані порушення: принцип ніякого покарання без закону (ст. 7 Конвенції)

Ключові слова: підстави звільнення від відбування покарання, порядок виконання вироку, захист прав засуджених, правила застосування покарання