Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 29 листопада 2022 року

у справі «BALAN v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA (No. 2)»

за заявою № 49016/10

Щодо неправомірності зміни остаточного рішення суду у зв'язку з роз’ясненням судом способу його виконання

Фабула справи: заявник скаржився на порушення прав, захищених пунктом 1 статті 6 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, у зв'язку із стверджуваною зміною остаточного рішення суду шляхом подальшого пояснення способу виконання цього рішення.

У 1985 році заявник опублікував фотографію «Сороцька фортеця» в альбомі «Poliptic Moldav». У період з 1996 року по 2000 рік цю фотографію використовували як фон для посвідчень особи, виданих Міністерством внутрішніх справ Республіки Молдова, без згоди заявника. Заявник просив компенсацію за несанкціоноване використання зробленої ним фотографії. 6 листопада 2001 року Кишинівський суд (Tribunalul Chișinău) присудив заявнику 180 000 молдавських леїв (приблизно 15 650 євро на той час) як компенсацію матеріальної шкоди та 3600 молдавських леїв за моральну шкоду (приблизно 313 євро на той час). 26 березня 2002 року Апеляційний суд міста Кишинів скасував це рішення та відхилив позов заявника. 16 жовтня 2002 року Верховний суд залишив без змін рішення апеляційного суду. Заявник подав заяву до ЄСПЛ із цього приводу. 29 січня 2008 року ЄСПЛ ухвалив рішення (див. Balan v. Moldova , № 19247/03, 29 січня 2008 року, «основне рішення»), встановивши порушення пункту 1 статті 6 Конвенції і статті 1 Першого протоколу до Конвенції та присудивши заявнику 5000 євро компенсації за завдану йому матеріальну й моральну шкоду та 2000 євро за судові витрати (пункти 51 і 54 основного рішення). Згідно з інформацією Уряду цю винагороду було виплачено заявникові 2 липня 2008 року. 15 липня 2008 року заявник звернувся до Верховного суду з проханням поновити провадження у його справі з огляду на ухвалення основного рішення. 12 листопада 2008 року Верховний суд задовольнив це клопотання та скасував рішення Апеляційного суду міста Кишинів від 26 березня 2002 року. Він вирішив самостійно розглянути апеляції, подані сторонами. В остаточному рішенні, ухваленому того ж дня, Верховний суд відхилив апеляції сторін як необґрунтовані та повністю залишив у силі рішення Кишинівського обласного суду від 6 листопада 2001 року (загальна сума винагороди в розмірі 183 600 молдовських леїв була еквівалентною приблизно 13 900 євро на той час). Відповідач у цій справі, який був представлений на слуханні, не просив суд вирахувати будь-яку суму з можливої компенсації. 11 березня 2009 року Міністерство інформаційного розвитку (далі – Міністерство), яке було відповідачем у первісному провадженні, звернулося до Верховного суду з проханням відновити провадження (revizuirea). Воно стверджувало, що якби Суд визнав порушення прав заявника, не присудивши йому компенсацію за завдану йому шкоду, національні суди мали б правові підстави для присудження йому компенсації відповідно до статті 41 Конвенції. Однак оскільки Суд уже присудив грошову винагороду в основному рішенні, національні суди не могли законно присудити компенсацію після повторного відкриття провадження 12 листопада 2008 року. У відповідь заявник стверджував, що Верховний суд ухвалив своє рішення, знаючи про основне рішення. 27 травня 2009 року Верховний суд відхилив клопотання про перегляд як необґрунтоване, встановивши, що зазначені обставини не спричиняють незаконність рішень. 1 грудня 2009 року Міністерство подало запит до Верховного суду відповідно до статті 251 Цивільного процесуального кодексу, вимагаючи роз’яснення щодо способу виконання свого рішення від 12 листопада 2008 року. Міністерство зазначило, що в рішенні чітко не вказувалося, має бути відкоригована компенсація з урахуванням 5000 євро, які вже були сплачені під час виконання основного рішення, чи Верховний суд мав намір присудити всю суму грошей на додаток до суми, зазначеної в основній присудженій сумі. 11 березня 2010 року Верховний суд задовольнив клопотання та роз’яснив своє рішення від 12 листопада 2008 року, підтвердивши, що він не вказав спосіб його виконання з огляду на наявність основного рішення. Тому він пояснив, що рішення від 6 листопада 2001 року, залишене в силі рішенням від 12 листопада 2008 року, повинно було бути виконано шляхом вирахування суми 5000 євро, присудженої заявникові в основному рішенні. За даними Уряду, рішення від 12 листопада 2008 року згідно з його тлумаченням у рішенні від 11 березня 2010 року було виконано 26 грудня 2010 року. Отже, заявнику було виплачено 105 242 молдавських леїв (приблизно 8900 євро).

Правове обґрунтування: Суд повторює, що право на справедливий розгляд у суді, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, має тлумачитися у світлі Преамбули до Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права частиною спільного надбання Договірних Держав. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який вимагає, серед іншого, що якщо суди остаточно вирішують питання, їхнє рішення не повинно бути поставлене під сумнів (див. Brumărescu v. Romania [GC], № 28342/95, § 61, ЄСПЛ 1999-VII, і Roşca v. Moldova, № 6267/02, § 24, 22 березня 2005 року). Правова визначеність передбачає повагу до принципу res judicata, тобто принципу остаточності судових рішень. Цей принцип означає, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного й обов’язкового судового рішення лише з метою отримання повторного слухання та нового вирішення справи (див. Macovei and Others v. Moldova, № 19253/03, 17667/03, 31960/03, 19263/03, 17695/03 і 31761/03, § 42, 25 квітня 2006 року). Перегляд має здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не для проведення нового розгляду. Це не слід розглядати як приховану апеляцію, і проста наявність двох поглядів на предмет спору не є підставою для повторного розгляду. Відступ від цього принципу є виправданим лише тоді, коли це необхідно через обставини істотного та переконливого характеру (див. Roşca, згадане вище, § 25).

Висновки: у цій справі Суд зазначає, що Верховний суд жодного разу не вказав у своєму поясненні до рішення від 12 листопада 2008 року, що він виправляє судову помилку. Фактично Верховний суд раніше відхилив клопотання про перегляд рішення від 12 листопада 2008 року, встановивши, що присудження національними судами компенсації на додаток до вже присудженої в основному рішенні, не підірвало законність провадження. Отже, очевидно, що сам Верховний суд не виявив жодної судової помилки в цій справі. У зв’язку із цим замість того, щоб переглядати своє рішення від 12 листопада 2008 року, Верховний суд вирішив надати роз’яснення щодо способу його виконання. Однак при цьому він не посилався на жодні нові обставини, крім тих, які були частиною матеріалів справи на момент ухвалення рішення. До того ж, ухвалюючи своє рішення від 12 листопада 2008 року, Верховний суд не визнав за необхідне вирахувати будь-яку суму із суми компенсації на користь заявника, хоча він знав про присудження, яке було раніше призначено в основному рішенні. При цьому використання статті 251 Цивільного процесуального кодексу для роз’яснення рішення від 12 листопада 2008 року в цій справі становило приховану апеляцію. Отже, Суд зазначає, що відповідне пояснення суттєво вплинуло на суму, присуджену заявникові (з 13 900 євро, див. пункт 9, до 8900 євро, що становить зменшення суми компенсації приблизно на 36%). Тож воно вийшло за межі звичайного тлумачення чи виправлення канцелярських або судових помилок і мало наслідки, несумісні з принципом юридичної визначеності, гарантованим статтею 6 Конвенції, що перешкоджало посиланню заявника на обов’язкове судове рішення.

Також Суд зауважує, що на підставі остаточного рішення від 12 листопада 2008 року заявник мав «майно» у значенні статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Після пояснення способу виконання цього судового рішення він втратив частину цього майна, а саме суму 5000 євро. Відповідно, мало місце втручання у право власності заявника. Суд виснує, що аргумент Уряду про те, що заявник міг двічі отримати компенсацію за той самий період, коли його права були порушені, є обґрунтованим. Однак він зазначає, що Верховний суд мав усі елементи справи, включно з основним рішенням та призначеною в ньому компенсацією, і вирішив не вираховувати жодної суми з компенсації, яку він призначив на користь заявника. За відсутності будь-яких ознак судової помилки необхідно дотримуватися остаточності цього рішення. Пояснення від 10 березня 2010 року довільно змінило остаточну правову ситуацію та призвело до втрати майна заявником. За таких обставин Суд визнає, що втручання в право заявника на мирне володіння своїм майном не можна вважати «законним» у значенні статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції), захист власності (ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції).

Ключові слова: принцип остаточності судового рішення, принцип верховенства права, ознаки прихованої апеляції, порядок роз'яснення судового рішення, право на мирне володіння власністю