Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 04 жовтня 2022 року

у справі «DE LEGÉ v. THE NETHERLANDS»

за заявою № 58342/15

Щодо підходу для застосування права не свідчити проти себе в контексті примусу, використаного задля отримання документів

Фабула справи: заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції на те, що документи щодо іноземного банківського рахунку були отримані від нього під примусом для використання у податковому провадженні, в якому на нього були накладені податкові штрафи, всупереч праву не свідчити проти себе.

На основі інформації, отриманої від бельгійських колег про банківські рахунки, які мають резиденти Нідерландів у Банку в Люксембурзі, Податкова і митна адміністрація Нідерландів ідентифікувала заявника як власника рахунку. Надалі податковий інспектор попросив заявника задекларувати всі іноземні банківські рахунки, які він має протягом певного періоду, і надати копії всіх відповідних банківських виписок. Проте заявник посилався на своє право не свідчити проти себе, повідомивши податковий орган, що «за таких обставин» прохання про надання інформації виконано не буде. Тоді податковий інспектор видав відповідні податкові коригування та наклав на заявника податкові штрафи. Заперечення заявника щодо цього були відхилені, так само як і його апеляції. Тим часом при порушенні цивільної справи про судову заборону в спрощеному порядку, розгляд якої в очікуванні заперечень було відкладено, суддя з розгляду питань про вжиття тимчасових заходів зобов’язав заявника під страхом сплати штрафу розкрити всю інформацію про банківські рахунки, відкриті за кордоном, і надати необхідні документи. Згідно із цим рішенням заявник подав дві форми, у яких зазначив про наявність банківського рахунку в Банку в Люксембурзі, а також коротку інформацію про цей рахунок.

Правове обґрунтування: Суд постановив, що право зберігати мовчання і право не свідчити проти себе є загальновизнаними міжнародними стандартами, які лежать в основі поняття справедливого судочинства відповідно до статті 6 Конвенції. Їхнє обґрунтування полягає, серед іншого, у захисті обвинуваченого від неналежного примусу з боку влади, що сприяє уникненню судових помилок і досягненню цілей статті 6 (див. згадане вище рішення у справі Ibrahim and Others, § 266). Для того, щоб виникло питання з точки зору захисту від самообмови, заявник повинен, по-перше, зазнати певного примусу або тиску з боку влади (див., наприклад, рішення у справах Serves v. France, від 20 жовтня 1997 року, § 47, Reports 1997-VI, і Bykov v. Russia [GC], №. 4378/02, § 102, від 10 березня 2009 року). По-друге, для того, щоб справа підпадала під сферу захисту права не свідчити проти себе, цей примус мав бути застосований з метою отримання інформації, яка могла б інкримінувати відповідну особу в кримінальному провадженні, що розглядається або очікується проти неї, або справа повинна стосуватися використання інкримінуючої інформації, примусово отриманої поза контекстом кримінального провадження, в подальшому кримінальному переслідуванні (див. рішення у справі Weh v. Austria, №. 38544/97, §§ 42-43, від 8 квітня 2004 року; див. також Wanner v. Germany, № 26892/12, § 24, від 23 жовтня 2018 року).

Висновки: на основі комплексного огляду своєї усталеної практики Суд розробив підхід для застосування права не свідчити проти себе в контексті примусу, використаного задля отримання документів:

1. для того, аби виникло питання з точки зору права не свідчити проти себе, потрібно щоб: (a) мав місце будь-який тиск або примус відповідної особи; (b) особа була піддана наявному чи очікуваному / передбачуваному кримінальному провадженню, тобто «кримінальному обвинуваченню» в автономному значенні пункту 1 статті 6 Конвенції, або викривальна інформація, примусово отримана поза межами кримінального провадження, використовувалася для подальшого кримінального обвинувачення. Це дві передумови для застосування права не свідчити проти себе;
2. за дотримання цих двох передумов необхідно з’ясувати, чи варто вважати використання доказів, отриманих шляхом примусу / тиску таким, що виходить за межі обсягу захисту права не свідчити проти себе. У разі застосування методів примусу з метою отримання від обвинуваченого відповідей на питання або надання ним показань, усно або письмово, право не свідчити проти себе є застосовним. Однак це право не поширюється на використання в межах кримінального провадження матеріалів, отриманих від обвинуваченого, за допомогою методів примусу, якщо ці матеріали існують незалежно від волі цієї особи;
3. у зв’язку із цим у разі використання документальних доказів, отриманих під загрозою покарання, таке використання не охоплюється сферою захисту права не свідчити проти себе, якщо органи влади можуть довести, що примус мав на меті отримання конкретних, раніше наявних документів, тобто документів, які не були створені внаслідок примусу для цілей кримінального провадження, які мають значення для відповідного розслідування і про наявність яких органи влади обізнані. Це виключає «збір компромату» («fishing expedition») органами влади;
4. однак незалежно від того, чи обізнані органи влади про наявність документальних чи інших речових доказів, якщо вони були отримані методами, що порушують статтю 3 Конвенції, їх використання завжди охоплюється правом не свідчити проти себе;
5. зрештою, якщо передумови для застосування права не свідчити проти себе дотримані та використання доказів, отриманих шляхом тиску або примусу, охоплюється сферою захисту цього права, необхідно перевірити, чи не анулює процедура «саму суть» такого права, тобто визначити, як це вплинуло на загальну справедливість судового розгляду. Із цією метою необхідно враховувати такі чинники, як характер і ступінь примусу, використаного для отримання доказів; наявність будь-яких відповідних гарантій у межах процедури; використання будь-якого отриманого таким чином матеріалу.

З урахуванням обставин справи Суд встановив дотримання двох передумов для застосування права не свідчити проти себе: заявник мав надати банківські документи під загрозою накладення штрафу; ці документи мали стосуватися провадження про накладення на заявника штрафу. Однак ці документи вже були й органам влади було відомо про їх наявність. Крім того, у цій справі не виникло жодного питання за статтею 3 Конвенції. Отже, примус, про який ідеться, не охоплюється правом не свідчити проти себе.

Констатовані порушення: відсутнє порушення права на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції).

Ключові слова: ухилення від сплати податків, правомірність вимог контролюючих органів, презумпція невинуватості, податкове правопорушення, право на справедливий судовий розгляд