Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 30 серпня 2022 року

у справі «TRASKUNOVA v. RUSSIA»[1]

за заявою № 21648/11

Щодо неналежного судового реагування у справі за фактом смерті учасника клінічних випробувань

Фабула справи: посилаючись на статтю 2 Конвенції, заявниця стверджувала, що лікарі поставили життя її дочки під загрозу, не провівши комплексне медичне обстеження до того, як її допустили до випробувань, щоб потім спостерігати за її станом і припинити випробування, щойно з’являться побічні ефекти.

У грудні 2004 року дочку заявниці запросили до участі в клінічних випробуваннях нового препарату від шизофренії – азенапіну, на що вона погодилася. 3 травня 2005 року А. Т. потрапила до лікарні у зв’язку з погіршенням психічної хвороби. В грудні 2005 року А. Т. підписала згоду на продовження участі у випробуваннях препарату. 10 квітня 2006 року в А. Т. сталася зупинка серця та дихання. Після спроб реанімації її перевели до відділення інтенсивної терапії. Вона залишалася в комі до своєї смерті 14 квітня 2006 року. Спроба заявниці порушити дисциплінарне провадження проти винних осіб була безуспішною. Експертна клінічна комісія розглянула справу та не встановила жодних недоліків у проведенні клінічних випробувань і лікуванні доньки заявниці. В травні 2006 року прокуратура розпочала досудове розслідування обставин смерті А. Т. за заявою заявниці. Під час розслідування тричі було проведено медичні експертизи, які врешті-решт показали, що А. Т. мала непомічену серцево-судинну хворобу і що прийом експериментальних медикаментів, які мали кардіотоксичний ефект, міг погіршити її стан і таким чином побічно призвести до її смерті. 31 грудня 2009 року після кількох відмов та справи на додаткове розслідування за рішенням прокуратури або національних судів слідчий учергове відмовив у порушенні кримінальної справи через відсутність у діях відповідних лікарів складу злочину. Заявниця оскаржила в суді таке рішення слідчого, але національні суди двох інстанцій відхилили її скаргу.

Правове обґрунтування: Суд звертає увагу, що процесуальне зобов’язання статті 2 Конвенції в контексті охорони здоров’я вимагає від держав створити ефективну та незалежну судову систему, щоб можна було встановити причину смерті пацієнтів, які перебувають під наглядом медичних працівників, як у державному, так і в приватному секторі і притягнути винних до відповідальності. У деяких виняткових ситуаціях, коли провина надавачів медичних послуг виходить за межі простої помилки або медичної недбалості, Суд вважає, що дотримання процесуальних зобов’язань має включати звернення до кримінального права (див. Lopes de Sousa Fernandes, §§ 214-215). У всіх інших випадках, коли порушення права на життя чи особисту недоторканність не було спричинене навмисно, процесуальний обов’язок може бути забезпечений цивільно-правовими засобами правового захисту, а також можуть бути передбачені заходи дисциплінарного стягнення (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі Ioniță, § 73).

Висновки: Суд зазначає, що національні органи влади залишили без розгляду висновки експертів щодо очевидної відсутності всебічного медичного огляду А.Т. до або під час моніторингу її здоров’я в межах будь-якого з двох розглянутих клінічних випробувань, що свідчить про порушення чинної відповідної нормативно-правової бази. Суд вважає, що для оцінки справи було доцільно перевірити, чи клінічні випробування, про які йде мова, проводилися згідно з відповідною нормативно-правовою базою і, зокрема, з дотриманням гарантій, що діяли. За відсутності будь-якої такої оцінки з боку органів влади засіб правового захисту, про який ідеться, не можна вважати ефективним за обставин цієї справи. Зрештою Суд зазначає, що заявниця ніколи не подавала цивільного позову проти відповідних медичних працівників або закладу. Таким чином, незрозуміло, чи був у неї доступний такий засіб і, якщо так, чи досяг би він результату, якого прагне стаття 2 Конвенції, шляхом установлення обставин смерті дочки заявниці, притягнення винних до відповідальності та надання відповідного відшкодування заявниці. Крім того, незрозуміло, чи переслідував би цивільний засіб правового захисту ту саму мету, що й кримінальний засіб правового захисту, або, інакше кажучи, кримінального засобу правового захисту. Враховуючи викладене, Суд дійшов висновку, що держава-відповідач не виконала своїх матеріальних і процесуальних зобов’язань за статтею 2 Конвенції. Зокрема, держава не забезпечила ефективну імплементацію та функціонування законодавчої бази з метою захисту права на життя доньки заявниці – психічно хворої, а отже вразливої особи – у контексті клінічних випробувань експериментального лікарського препарату, а також не надала належного судового реагування із цього приводу.

Констатовані порушення: право на життя (ст. 2 Конвенції) у процесуальному аспекті.

Ключові слова: захист права на життя, відповідальність держави, порушення прав пацієнта, механізм реалізації законодавства, доктрина позитивних зобов'язань, неналежна якість медичних послуг, завдання суду