Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 20 грудня 2022 року

у справі «MORARU AND MARIN v. ROMANIA»

за заявами №№ 53282/18, 31428/20

Щодо ненадання жінкам можливості продовжувати працювати після досягнення пенсійного віку та до досягнення ними пенсійного віку, встановленого для чоловіків

Фабула справи: заявниці скаржилися на те, що, не маючи можливості продовжувати працювати після досягнення пенсійного віку для жінок, вони зазнали дискримінації за ознакою статі. Вони посилалися на статтю 1 Протоколу № 12 до Конвенції.

Перша заявниця, державна службовець, досягла пенсійного віку для жінок (63 роки, стаття 53 § 1 Закону № 263/2010 про солідарну систему загальнообов'язкового державного пенсійного страхування) і висловила бажання продовжити роботу до досягнення пенсійного віку для чоловіків (65 років, відповідно до того ж законодавчого положення). Вона посилалася на положення Директиви 2006/54/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 5 липня 2006 року про реалізацію принципу рівних можливостей та рівного ставлення до чоловіків і жінок у питаннях зайнятості та професійної діяльності (нова редакція), які, на її думку, мали б мати пріоритет над положеннями національного законодавства. В остаточному рішенні № 1166 від 21 травня 2018 року (справа № 1158/91/2017) Апеляційний суд м. Галац відхилив заяву як необґрунтовану на тій підставі, що відповідно до вимог національного законодавства трудовий договір державного службовця автоматично припиняється при досягненні пенсійного віку (Закон № 188/1999 про статус державних службовців у редакції Закону № 263/2010).

Друга заявниця, державна службовець, досягла пенсійного віку для жінок (63 роки, ч. 1 ст. 53 Закону № 263/2010 "Про солідарну систему загальнообов'язкового державного пенсійного страхування") і висловила бажання продовжити роботу до досягнення пенсійного віку для чоловіків (65 років, відповідно до того ж законодавчого положення). Вона спиралася на положення статті 98 Закону № 188/1999 про статус державних службовців, що дозволяє продовження роботи після досягнення пенсійного віку за згодою роботодавця, а також на статтю 56 § 1 (c) Трудового кодексу, яка з 14 листопада 2018 року, після рішення Конституційного Суду (рішення № 387/2018, чинне з 24 липня 2018 року), передбачає, що жінкам, які досягли пенсійного віку, надається право вибору на продовження роботи до досягнення пенсійного віку, встановленого для чоловіків. В остаточному рішенні № 103 від 16 січня 2020 року (справа № 9061/2019) Бухарестський апеляційний суд відхилив позов. Він вважав, що рішення Конституційного Суду № 387/2018 не застосовується до провадження у цій справі, оскільки ситуація заявниці регулювалася Законом № 188/1999, а не Трудовим кодексом. Він зазначив, що оскільки заявниця не отримала згоди роботодавця на продовження роботи після досягнення нею пенсійного віку, її трудовий договір було розірвано на законних підставах.

Правове обґрунтування: незважаючи на різницю у сфері застосування статті 14 Конвенції та статті 1 Протоколу № 12 до Конвенції, значення поняття "дискримінація" у статті 1 Протоколу № 12 мало бути тотожним поняттю "дискримінація" у статті 14 (див. пункти 18 та 19 Пояснювальної доповіді до Протоколу № 12). Тому, застосовуючи той самий термін за статтею 1 Протоколу № 12, Суд не вбачає підстав для відходу від усталеного тлумачення поняття "дискримінація" (див. Sejdić and Finci v. Bosnia and Herzegovina [GC], № 27996/06 та 34836/06, § 55, ЄСПЛ 2009). Суд постановив, хоча і в контексті статті 1 Протоколу № 1, що за Конвенцією державі зазвичай надається широка свобода дій, коли йдеться про загальні заходи економічної або соціальної стратегії. Однак, що навіть широка перевага у сфері економічної чи соціальної політики не виправдовує прийняття законів або практики, які б порушували заборону дискримінації (див. Savickis and Others, згадане вище, § 185, і Yocheva and Ganeva v. Bulgaria, пп. 18592/15 і 43863/15, § 101, 11 травня 2021 р. з подальшими посиланнями). Разом з тим, просування гендерної рівності сьогодні є однією з головних цілей у державах-членах Ради Європи. Суд неодноразово зазначав, що відмінності, засновані виключно на ознаці статі, потребують "дуже вагомих причин", "особливо серйозних причин" або, як іноді кажуть, "особливо вагомих і переконливих причин" для свого обґрунтування. Зокрема, посилання на традиції, загальні припущення або переважаючі соціальні установки в конкретній країні не є достатнім обґрунтуванням різниці в поводженні за ознакою статі. Наприклад, держави не можуть нав'язувати традиції, що випливають з уявлення про те, що чоловік відіграє домінуючу роль, а жінка - другорядну в сім'ї (див. Beeler v. Switzerland [GC], № 78630/12, § 95, 11 жовтня 2022 р., з подальшими посиланнями, Abdulaziz, Cabales and Balkandali v. the United Kingdom, 28 травня 1985 р., § 78 in fine, Серія A № 94; Ünal Tekeli v. Turkey, № 29865/96, § 63, ECHR 2004-X (витяги); Konstantin Markin v. Russia [GC], № 30078/06, §§ 126 - 127, ЄСПЛ 2012 (витяги); і Carvalho Pinto de Sousa Morais v. Portugal, № 17484/15, § 46, 25 липня 2017 р.). Отже, там, де відмінність у поводженні ґрунтується на ознаці статі, свобода розсуду, що надається державі, є обмеженою (див. Beeler, згадане вище, §§ 95-96 і 105, і Emel Boyraz v. Turkey, № 61960/08, § 51, 2 грудня 2014 р.).

Висновки: Суд зауважує, що ця справа стосується автоматичного припинення трудових відносин із заявницями після досягнення ними пенсійного віку, який був нижчим, ніж пенсійний вік для чоловіків, а не їх права вийти на пенсію раніше, ніж чоловіки. Фактично, встановлюючи та підтримуючи загальну норму про обов'язкове припинення трудових відносин з жінками у більш ранньому віці, ніж встановлено для чоловіків, з можливістю лише кількох винятків, запроваджених Законом № 156/2018, законодавча влада підтримує стереотипне уявлення про гендерні ролі та розглядає жінок як однорідну групу, позбавлену волі, чиї особисті ситуації або бажання щодо професійного життя та кар'єрного зростання, а також їх узгодженість із ситуаціями чи бажаннями чоловіків, повністю ігноруються. Крім того, Суд вважає доречним те, що Уряд не стверджував, що захід, про застосування якого просять заявниці, призведе до значних витрат для суспільства або системної зміни пенсійної системи. Таким чином, аргументи, висунуті Урядом для виправдання заборони заявницям продовжувати працювати після досягнення пенсійного віку для жінок, не є послідовними чи переконливими, і, отже, їх не можна розглядати як розумне чи об’єктивне виправдання цього заходу.

Насправді Суд не може не відзначити, що за цей час ситуація в державі-відповідачі була виправлена. У 2018 році Конституційний Суд встановив, що автоматичне припинення трудового договору з жінкою при досягненні нею пенсійного віку, встановленого Кодексом законів про працю, становило дискримінацію за ознакою статі, і вважав, що причини, які виправдовували встановлення різного ставлення до чоловіків і жінок щодо умов отримання права на пенсію, не відповідали вимогам об'єктивного та раціонального обґрунтування автоматичного припинення трудових відносин. Незабаром після цього були внесені зміни до Трудового кодексу. Найважливіше те, що у 2021 році Конституційний Суд зробив такий самий висновок щодо Закону "Про державну службу". Заявниці, однак, не могли скористатися змінами до Закону "Про державну службу", оскільки на той час рішення, прийняті у національних провадженнях у їхніх справах, були остаточними.

У світлі вищевикладеного Суд дійшов висновку, що ненадання заявницям можливості продовжувати працювати після досягнення пенсійного віку та до досягнення ними пенсійного віку, встановленого для чоловіків, становило дискримінацію за ознакою статі, яка не була об'єктивно виправданою або необхідною за даних обставин.

Констатовані порушення: загальна заборона дискримінації (ст. 1 Протоколу № 12 до Конвенції).

Ключові слова: право на соціальне забезпечення, принцип заборони дискримінації, захист прав жінок, принцип рівності, незаконне звільнення, нерівні умови припинення трудових відносин, права пенсіонерів