Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 06 грудня 2022 року

у справі «SUBAŞI AND OTHERS v. TÜRKİYE»

за заявами № 3468/20 та 18 інших

Щодо порушення прав ув’язнених у зв'язку із забороною адміністрацій пенітенціарних установ на побачення і телефонні дзвінки у вихідні дні

Фабула справи: заявники скаржились на те, що їхнє право на повагу до їхнього приватного та сімейного життя було порушено внаслідок відмови керівництва пенітенціарних установ Туреччини надати дозвіл на побачення з дітьми шкільного віку у вихідні дні, а також прийняття національними органами влади рішень, що забороняли телефонні дзвінки у вихідні дні.

Заявники тримались під вартою та були засудженими, які утримувалися в різних установах по всій країні. Відповідна законодавча база надавала ув'язненим право на побачення один раз на тиждень на умовах, визначених адміністрацією пенітенціарної установи. Останні, спираючись на рекомендації Міністерства юстиції, схвалили рішення про заборону побачень у вихідні дні. Зокрема, посилались на переповненість в’язниці, нестачу персоналу, проблему з безпекою та законодавчі норми, що передбачають побачення лише у робочий час. Заявники оскаржили такі відмови до суду, оскільки їхнім дітям, які мали відвідувати школу, було дуже важко відвідувати їх у будні дні. Проте, суди не завжди задовольняли такі скарги.

Правове обґрунтування: згідно з усталеною практикою Суду, після ув’язнення особа втрачає право на свободу, але продовжує користуватися всіма іншими основними правами та свободами, включаючи право на повагу до сімейного життя. Тому будь-яке обмеження цих прав має бути виправданим. Невід’ємною частиною цього права є те, що влада дозволяє ув’язненим або, за потреби, допомагає підтримувати контакт з близькими родичами (див. Khoroshenko v. Russia [GC], № 41418/04, §§ 116-17, ЄСПЛ 2015). Раніше, Суд дійшов висновку, що обмеження частоти та тривалості побачень із сім’єю, нагляду за цими побаченнями та застосування до затриманого спеціального режиму побачень є втручанням у права заявників за ст.8 Конвенції (див. Resin v. Russia, № 9348/14, § 23, 18 грудня 2018 р., з подальшими посиланнями на Van der Ven v. the Netherlands, № 50901/99, § 69, ЄСПЛ 2003-II; Klamecki v. Poland (№ 2), № 31583/96, § 144, 3 квітня 2003 р.; Kučera v. Slovakia, № 48666/99, § 127, 17 липня 2007 р.; Ferla v. Poland, № 55470/00, § 38, 20 травня 2008 р.; і Vidish v. Russia, № 53120/08, § 36, 15 березня 2016 р.). Суд зазначає, що, хоча заявники й справді мали змогу отримувати деякі побачення з дітьми у будні, вони не мали змоги повною мірою скористатися своїм правом на щотижневі побачення через накладання на шкільний розклад.

Суд нагадує, що ст.8 вимагає від держав брати до уваги інтереси ув’язненого та членів його сім’ї та оцінювати їх не з точки зору широких узагальнень, а в застосуванні до конкретної ситуації. Регулювання таких питань не може мати універсального підходу, і очікується, що держави розроблять свою методику оцінки пропорційності, що дозволить органам влади збалансувати конкуруючі індивідуальні та суспільні інтереси і врахувати особливості справи, такі як у цих заявах, а саме: відстань будинку затриманого від в'язниці, наявність чи відсутність у затриманого дітей шкільного віку і конфлікти зі шкільним розкладом при організації побачень (див., mutatis mutandis, Andrey Smirnov, згадане вище, § 48, і Voynov v. Russia, №. 39747/10, § 49, 3 липня 2018 р.). Суд і раніше звертав увагу на важливість дотримання рекомендацій, викладених в Європейських пенітенціарних правилах 2006 року. Зокрема, що держави мають позитивне зобов’язання допомагати ув’язненим підтримувати зв’язок зі своїми сім’ями.

Висновки: у цій справі адміністрація пенітенціарних установ приймала свої рішення виключно на підставі міркувань, що стосуються місткості в’язниць, а не в’язнів та їхніх стосунків з дітьми. Схоже, що обмеження відвідувань будніми днями та робочим часом мало на меті зменшити кількість відвідувачів, щоб владі було легше керувати візитами. Отже, Суд констатує, що національне законодавство не забезпечувало заявникам достатнього захисту від свавільного втручання в їх право на повагу до сімейного життя, як того вимагає Конвенція.

Стосовно доступу до телефонного зв’язку Суд повторює, що ст.8 Конвенції не можна тлумачити як таку, що гарантує ув’язненим право здійснювати телефонні дзвінки, зокрема, якщо можливості для зв’язку через листування доступні та достатні. Однак, якщо національне законодавство дозволяє ув’язненим вести телефонні розмови зі своїми родичами, будь-яке обмеження, накладене на це право, може розглядатися як втручання. Згідно з турецьким законодавством заявники мали право на телефонні дзвінки, тому будь-які обмеження на використання цього права у вихідні дні слід розглядати як втручання в їхнє «приватне та сімейне життя» та «листування». Проте рішення адміністрацій пенітенціарних установ щодо заборони телефонних дзвінків у вихідні сформульовані в дуже загальних рисах, без будь-якої конкретної оцінки потреб ув’язнених або врахування позитивних зобов’язань держави щодо сприяння контакту ув’язнених з дітьми.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8 Конвенції).

Ключові слова: захист прав ув’язнених, правила утримання ув’язнених, право на повагу до сімейного життя, право на листування, дискреційні повноваження, принцип пропорційності