Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 05 липня 2022 року

у справі «ASSOCIATION OF CIVIL SERVANTS AND UNION FOR COLLECTIVE BARGAINING AND OTHERS v. GERMANY»

за заявами № 815/18 та 4 інших

Щодо допустимості запровадження законодавства, що передбачає незастосовність суперечливих колективних угод, укладених міноритарними профспілками

Фабула справи: заявники скаржилися на те, що оскаржувані положення Закону про уніфікованість колективних договорів порушують їхнє право створювати профспілки та вступати до них, включаючи право на ведення колективних переговорів, як це передбачено статтею 11 Конвенції.

Заявниками в цій справі є конфедерація профспілок та асоціацій, асоціація та профспілка, а також окремі члени профспілок. Їхня скарга стосувалася суперечливих колективних договорів між компанією та різними профспілками щодо працівників, які працювали в одному структурному підрозділі компанії. У 2015 році національний законодавчий орган ухвалив Закон про уніфікованість колективних договорів (Закон), який передбачав нове рішення в разі суперечливих колективних договорів. Відповідно до цього положення залишався застосовним лише колективний договір, укладений профспілкою, яка мала найбільшу кількість членів, зайнятих у структурному підрозділі відповідної компанії. Інші колективні договори втрачали чинність. Заявники подали безуспішну конституційну скаргу до Федерального конституційного суду, спрямовану проти Закону, та стверджували, що відповідні законодавчі положення порушували, зокрема, їхнє право створювати асоціації, захищати й покращувати умови праці та економічні умови згідно з Основним Законом.

Правове обґрунтування: сутність права на свободу об’єднання відповідно до статті 11 позначається двома керівними принципами: по-перше, Суд бере до уваги сукупність заходів, вжитих відповідною державою для забезпечення свободи профспілок, з урахуванням її меж; по-друге, Суд не приймає обмежень, які впливають на істотні елементи свободи профспілок, без яких ця свобода втратила б зміст (див. Demir and Baykara v. Turkey [GC], № 34503/97, § 144, ЄСПЛ 2008 р.; Association of Academics, цитована вище, § 23; і Norwegian Confederation of Trade Unions (LO) and Norwegian Transport Workers’ Union (NTF, згадане вище, § 94).

Також Суд нагадує, що обсяг свободи розсуду держав також залежить від мети, яку переслідує оскаржуване обмеження, і конкуруючих прав інших осіб, які можуть постраждати внаслідок необмеженого здійснення права на ведення колективних переговорів. Спостерігався високий ступінь розбіжності між національними системами у сфері захисту прав профспілок. Практика Суду та порівняльний матеріал, наданий третіми сторонами, які вступили у справу, свідчили, що більшість Договірних Сторін мали правила, які перешкоджали застосуванню кількох суперечливих колективних договорів. Навіть більше, правові системи, що дозволяють укладати колективні договори (більш обмежувальні, ніж спірні положення в цій справі) лише «представницьким» профспілкам, були визнані міжнародними органами такими, що узгоджуються з відповідними міжнародно-правовими інструментами.

Висновки: з огляду на обсяг обмеження на ведення колективних переговорів втручання у право заявників на ведення колективних переговорів не можна вважати таким, що впливає на істотний елемент свободи профспілок, без якого ця свобода втратила б зміст. Право на ведення колективних переговорів не охоплювало «права» на колективний договір. Суттєвим було те, що профспілки могли пред’явити претензії роботодавцю та бути вислухані роботодавцем. Це фактично гарантували на практиці оскаржувані положення національного законодавства, як їх тлумачить Федеральний конституційний суд. Крім того, право профспілкових меншин на страйк як важливий інструмент захисту професійних інтересів своїх членів оскаржуваними положеннями не обмежувалося. Оскаржувані положення були спрямовані, серед іншого, на забезпечення справедливого функціонування системи колективних переговорів шляхом утримання профспілок, які представляють працівників на ключових посадах, від того, щоб вони окремо вели переговори щодо колективних договорів на шкоду іншим працівникам, а також на сприяння загальному компромісу. Ті цілі, які обстоювали права зазначених інших працівників і профспілок, що захищають їхні інтереси, а також права роботодавця, слід було вважати дуже вагомими, оскільки вони були спрямовані на зміцнення всієї системи колективних переговорів, а отже профспілкової свободи як такої.

З огляду на зазначене держава-відповідач мала свободу розсуду щодо обмеження свободи профспілок, про яке йдеться. Таку свободу розсуду тим паче мало бути надано, оскільки законодавча влада повинна була зробити важливий політичний вибір, щоб досягти належного балансу між відповідними інтересами працівників (включно з конкуруючими інтересами різних профспілок) і керівництва. Крім того, той факт, що оскаржувані положення можуть призвести до втрати привабливості й таким чином до зменшення членства менших профспілок, які часто представляють певні професійні групи, сам по собі не порушує права членів профспілок приєднуватися до таких профспілок або залишатися в них, яке вони повністю зберегли. Відповідно, не було невиправданого втручання в право заявників на ведення колективних переговорів, істотні елементи якого вони могли реалізувати, представляючи інтереси своїх членів і ведучи переговори з роботодавцями від імені своїх членів. Оскільки держава-відповідач користувалася свободою розсуду в цій сфері, не було жодних підстав вважати, що оскаржувані положення спричиняють непропорційне обмеження прав заявників за статтею 11 Конвенції.

Констатовані порушення: відсутність порушення права на свободу зібрань та об’єднання (ст. 11 Конвенції).

Ключові слова: захист прав працівників, право на асоціації, права профспілок меншості, захист прав профспілок, колективні спори, принцип заборони дискримінації, право на колективний договір