Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 14 червня 2022 року

у справі «L.B. v. LITHUANIA»

за заявою № 38121/20

Щодо формальної відмови у видачі паспорта іноземцю, якому раніше було надано додатковий захист

Фабула справи: заявник скаржився на відмову органів влади Литви видати йому, який постійно проживав у державі на основі надання йому додаткового захисту, паспорт іноземця з тієї підстави, що він міг звернутися з проханням про його отримання до органів влади країни свого походження. Заявник указував, що його права за статтею 8 Конвенції та статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції були порушені.

Заявник, громадянин Росії чеченського походження, у 2001 році прибув до Литви; пізніше йому надавався додатковий захист у період між 2004 та 2008 роками через війну та масові порушення прав людини в Чеченській Республіці. Його заяви про надання притулку були відхилені. У 2008 році заявник отримав дозвіл на постійне проживання з підстави того, що він безперервно законно проживав у Литві впродовж п’яти років. До цього, у 2004 році, заявник отримав паспорт іноземця. До 2018 року після спливу строку дії попереднього документа йому видавали новий. Однак надалі органи влади відмовилися видати заявникові такий паспорт через те, що він не виконав одну з трьох умов, передбачених законом: з об’єктивних підстав він не міг отримати чинний паспорт чи відповідний проїзний документ в органах влади країни свого походження. Заявник безуспішно намагався оскаржити таку відмову до національних судів.

Правове обґрунтування: ця справа, як видається, є першою щодо відмови у видачі проїзного документа іноземцю. На думку Суду, стаття 2 Протоколу № 4 до Конвенції не може вважатися такою, що накладає на Договірні Держави загальний обов’язок видавати іноземцям, які проживають на їхніх територіях, будь-який документ, який дозволяє їм виїхати за кордон. Водночас Суд наголошує, що, за пунктом 2 статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції, право залишати будь-яку країну, включно з власною, гарантується «кожному».

Суд повторює, що право на свободу пересування передбачає право виїхати до будь-якої країни за вибором особи, до якої вона може бути допущена. Будь-який захід, за допомогою якого особі відмовляють у використанні документа, який, якби вона цього бажала, дозволив би їй покинути країну, є втручанням у права, гарантовані статтею 2 Протоколу № 1. 4 до Конвенції (див. Berkovich and Others v. Russia, № 5871/07 та 9 інших, § 78, 27 березня 2018 р., і наведені там справи). Втручання у право особи залишати будь-яку країну має відбуватися «відповідно до закону», переслідувати одну або декілька законних цілей, викладених у пункті 3 статті 2 Протоколу № 4, і бути «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення такої мети (див. Mursaliyev and Others v. Azerbaijan, № 66650/13 та 10 інших, § 30, 13 грудня 2018 р., і цитовані в ньому справи).

Висновки: Суд вважає, що було втручання у право заявника на свободу пересування. Зокрема, хоча згідно з відповідним законодавством ЄС заявник, будучи постійним мешканцем Литви, мав право перетинати кордон між державами-членами ЄС без проїзного документа, такий документ за певних обставин міг бути необхідним при переміщенні в межах Шенгенської зони. Крім того, без чинного проїзного документа заявник був позбавлений можливості відвідувати країни поза межами Шенгенської зони та ЄС, зокрема Сполучене Королівство, де проживали його діти. Таке втручання здійснювалося відповідно до національного законодавства. Однак необхідності з’ясовувати, чи переслідувало спірне втручання легітимну мету, немає, адже в будь-якому разі воно не було «необхідним у демократичному суспільстві» з таких причин. У цій справі на відміну від раніше розглянутих Судом справ за цим положенням Конвенції, які стосувалися вжиття різних заходів, спрямованих на виключення можливості залишення країни заявниками, литовська влада не намагалася обмежити заявника в залишенні країни. Відмова видати йому паспорт іноземця обґрунтовувалася тим фактом, що він міг отримати проїзний документ в російських органах влади.

Литовська влада впродовж певного часу в низці випадків визнавала, що заявник не може безпечно повернутися до країни свого походження. Після останнього такого рішення у 2008 році заявник скористався можливістю отримати більш сприятливий дозвіл на проживання. Тому припинення регулярного надання додаткового захисту заявникові обумовлювалося обставинами, не пов’язаними із ситуацією в країні його походження або причинами, через які він раніше такий статус намагався отримати. Справді, на жодному з етапів національні органи влади після оцінки ситуації в країні походження заявника та його конкретних обставин не ухвалювали рішення про те, що він більше не потребує додаткового захисту й міг би не боятися звернутися до російських органів влади. Крім того, вагомим було те, що заяви заявника про надання йому статусу біженця були відхилені та що він не продемонстрував наявності будь-якого переслідування, яке стосувалося його особисто. Проте його твердження, що він боявся контактувати з російськими органами влади через причини, які раніше були підставою надання йому додаткового захисту, не були належним чином розглянуті в межах національного провадження. До того ж литовське законодавство згодом визнало, що особи, які користуються додатковим захистом, можуть мати цілком обґрунтовані побоювання контактувати з органами влади своєї країни; такі побоювання нині вважаються об’єктивною підставою неможливості отримання проїзного документа в таких органах. Тим паче, упродовж майже 10 років литовська влада погоджувалася з тим, що заявник не міг отримати паспорт у російських органах влади. Хоча Уряд стверджував, що подальша відмова заявнику у видачі проїзного документа обґрунтовувалася зміною практики російських органів влади з видачі паспортів своїм громадянам, які проживають за кордоном, не було жодної вказівки на те, що литовська влада оцінила, чи була доступною заявникові така можливість на практиці з огляду на конкретні обставини, зокрема факт його проживання в Литві впродовж майже 20 років, і що в межах всього цього періоду він не мав жодного чинного російського документа, що посвідчує особу.

Як наслідок, рішення про відмову заявникові у видачі паспорта іноземця було ухвалене за відсутності як процесу урівноваження, так і забезпечення того, щоб такий захід був виправданим і пропорційним у цій ситуації. Ця відмова обґрунтовувалася формальними підставами, а саме тим, що заявник не довів наявність ризику його переслідування і що на той час він не вважався прохачем притулку, разом із відсутністю належного розгляду ситуації в країні його походження, а також імовірною можливістю отримання російського паспорта за відсутності оцінки доступності цього для заявника на практиці в контексті його індивідуальних обставин.

Констатовані порушення: свобода пересування (ст. 2 Протоколу № 4 до Конвенції).

Ключові слова: захист прав біженців, право на свободу пересування, правовий статус іноземців, право вільно покинути країну, додатковий захист, надмірний формалізм