Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 30 червня 2022 року

у справі «BTS HOLDING, A.S. v. SLOVAKIA»

за заявою № 55617/17

Щодо необґрунтованої відмови у виконанні остаточного та обов’язкового міжнародного арбітражного рішення, винесеного проти держави

Фабула справи: компанія-заявник скаржилася на свавільну відмову у виконанні арбітражного рішення, ухваленого на її користь Міжнародним арбітражним судом (далі – ІСС) при Міжнародній торговій палаті в Парижі (далі – ІСА) стосовно Національного фонду майна Словаччини (далі – NPF), що становило порушення її прав за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Компанія-заявник уклала угоду з NPF, приватизаційним агентством країни, про придбання контрольного пакету акцій аеропорту міста Братислави, який підлягав приватизації. Після розірвання NPF угоди компанія-заявник звернулася до ІСС щодо повернення їй сплачених нею сум. Спір було врегульовано шляхом ухвалення арбітражного рішення на користь компанії-заявника. Згідно з умовами розгляду ІСС спорів сторони, передавши для розгляду ним спір, зобов’язувалися невідкладно виконати арбітражне рішення, як це передбачено Арбітражними правилами ІСС та підтверджено Генеральним секретарем ІСА. Жодна із сторін не заперечувала юрисдикції ІСС під час арбітражного провадження. Компанія-заявник вимагала виконання арбітражного рішення, і суд першої інстанції уповноважив судового державного виконавця на виконання цього рішення. Внаслідок поданого заперечення NPF на виконання цього рішення національні суди відмовили у виконанні арбітражного рішення з мотивів публічного порядку та формальних процесуальних підстав.

Правове обґрунтування: для того, щоб втручання вважалося сумісним зі статтею 1 Першого протоколу, необхідно, щоб воно було законним, а повноваження Суду перевіряти дотримання національного законодавства обмежуються випадками явно помилкового застосування оскаржуваних положень законодавства або довільних висновків, яких він дійшов (див., наприклад, Beyeler v. Italy [GC], № 33202/96, § 108, ЄСПЛ 2000-I, з подальшими посиланнями).

Висновки: арбітражне рішення було достатньо обґрунтованим, аби вважатися «майном» у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Не оскаржувалося, що воно набрало законної сили та було обов’язковим до виконання: хоча це рішення могло бути оскаржене згідно з процедурами, передбаченими для цієї мети, в межах юрисдикції місця проведення арбітражного розгляду, такі процедури в цій справі не використовувалися. Крім того, з огляду на Конвенцію про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень (Нью-Йоркська конвенція) і відповідні положення Закону Словаччини про арбітражне провадження іноземні арбітражні рішення, в принципі, підлягали виконанню в Словаччині. Ухвалення окремого рішення для визнання арбітражного рішення не вимагалося; за законом його юридичне визнання розглядалося через призначення судового виконавця для виконання цього рішення. Поза межами питання про імпліцитний характер такого визнання підтримувані компанією-заявником процедури на національному рівні були виключно виконавчими. Оскільки було зрозуміло, що правові межі цих процедур для розгляду заперечення NPF проти виконання рішення не передбачали жодного перегляду арбітражного рішення по суті, такий розгляд обмежувався будь-якими перешкодами для виконання арбітражного рішення, що з’являлися після його ухвалення.

Невиконання арбітражного рішення національними судами становило втручання в право компанії-заявника на мирне володіння своїм майном, яке підлягало розгляду в межах загального правила, вміщеного в першому реченні статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки воно не було позбавленням майна або заходом із контролю за його використанням у розумінні другого й третього речень цього пункту відповідно. Далі Суд висловлює серйозні сумніви щодо такого втручання. Зокрема, після детального розгляду кожної з підстав, яку зазначали національні суди, здавалося, що ці підстави не охоплювалися законодавчою базою для обґрунтування відмови у виконанні іноземного арбітражного рішення, виконання якого передбачали положення національного законодавства та Нью-Йоркської конвенції. Водночас, навіть припустивши, що відмова у виконанні арбітражного рішення із цих підстав керувалася відповідністю загальному інтересу, не було продемонстровано, що вона була пропорційною такій меті. Уряд не навів жодних аргументів щодо цього аспекту справи. Крім того, зосередивши увагу на елементах, які нібито перешкоджають виконанню арбітражного рішення з огляду на публічний порядок чи процесуальні формальності, національні суди не врахували вимог захисту основоположних прав компанії-заявника та необхідності встановлення справедливого балансу між ними й загальними інтересами прав суспільства.

Констатовані порушення: захист власності ( ст.1 Першого протоколу до Конвенції).

Ключові слова: право на мирне володіння майном, арбітражні спори, майнова відповідальність держави, принцип законності, принцип остаточності судового рішення